"07" травня 2012 р.Справа № 14/3/5022-119/2012
Господарський суд Тернопільської області
у складі судді Руденка О.В.
розглянув справу
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 АДРЕСА_1, 02192 (фактична адреса: АДРЕСА_2)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Р.Е.Й.В." вул. Текстильна, 30-а,м.Тернопіль,46010
про cтягнення заборгованості в сумі 40648,44 грн.
за участю представників сторін:
позивача: не з'явився;
відповідача: ОСОБА_2, довіреність № 06/05-032012 від 05.03.12 р.
Суть справи:
Фізична особа-підприємець ОСОБА_1 22.02.2012 року звернувся в господарський суд Тернопільської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Р.Е.Й.В." про стягнення заборгованості в сумі 40648,44 грн.
В обґрунтування заявлених вимог, підтриманих в судових засіданнях повноважним представником, позивач посилається на неналежне виконання відповідачем умов Договору на перевезення вантажів автомобільним транспортом № 12 від 16.11.2010 р. , що призвело до виникнення у господарського товариства боргу, суму якого просить стягнути в судовому порядку.
Відповідач, згідно письмового відзиву на позов, а також усних пояснень наданих повноважним представником у судових засіданнях, проти позову заперечує, посилаючись на те, що позивачем пропущено строки позовної давності, передбачені ст. 32 Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (Женева. 19 травня 1956 р.).
В процесі вирішення спору оголошувалась перерва та розгляд справи відкладався, з підстав, викладених у формулярах (протоколах) судового засідання та відповідних ухвалах.
В судових засіданнях представникам сторін процесуальні права та обов'язки, передбачені ст.ст. 20, 22, 81-1 ГПК України, роз'яснено.
За відсутності відповідного клопотання, в порядку ст. 81-1 ГПК України, технічна фіксація судового процесу не здійснювалась.
Строк вирішення спору було продовжено за правилами, що викладені у ст. 69 ГПК України.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, господарським судом встановлено наступне:
Згідно ст. 11 ЦК України, цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Зокрема, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків є договори та інші правочини.
Пунктом 1 ст. 205, ст. 638 ЦК України визначено, що правочин може вчинятися усно або в письмовій формі, якщо інше не встановлено законом, при цьому договір є укладеним в належній формі, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору щодо предмету договору, умов які визначені законом як істотні для даного виду договору, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
16 листопада 2010 р. між фізичною особою - підприємцем ОСОБА_1 (надалі -позивач, Замовник) та ТОВ "Р.Е.Й.В." (далі - Перевізник, відповідач) укладено договір № 12 (далі - Договір) про перевезення вантажу (кава у мішках) автомобільним транспортом за маршрутом Італія (м. Тріест) -Україна (м.Тернопіль).
У пунктах 2.2, 2.3, 3.1 даного правочину його контрагенти обумовили, що на кожне перевезення оформляється транспортне замовлення (заявка), яка складається в письмовій формі, підписується уповноваженою особою Замовника, скріплюється печаткою і передається Перевізнику за допомогою факсимільного зв'язку і є невід'ємною частиною договору. За допомогою письмового замовлення (заявки) Замовник інформує Перевізника про терміни і об'єми майбутніх перевезень, кількості та необхідних характеристиках пересувного складу, а також визначаються умови та особливості конкретного перевезення, в тому числі: адресу місць завантаження і розвантаження, вага і вид вантажу; сума фрахту, форма і строки оплати за перевезення.
16.11.2010 р. між позивачем та відповідачем оформлена заявка № 01/16, відповідно до якої позивач перевозить вантаж відповідача з м. Трієст (Італія) до м. Тернопіль (Україна) через пограничний пункт Чоп.
Вартість перевезення - 3850 євро ; оплата здійснюється наступним чином: 50% - у день завантаження, решта 50 відсотків - в день розвантаження.
У відповідності до ч. 1 ст. 173 ГК України господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
Правовідносини з перевезення вантажів автомобільним транспортом в міжнародному сполученні регулюються главою 32 Господарського кодексу України, главою 64 Цивільного кодексу України, Конвенцією про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів (КДПВ; далі по тексту - Конвенція), вчиненої 19.05.1956 р. в м. Женеві (Швейцарія).
За приписами статей 9 Конституції України та 19 Закону України "Про міжнародні договори України", чинні міжнародні договори України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору.
Відповідно до Закону України "Про приєднання України до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів" Україна приєдналася до Конвенції про договір міжнародного автомобільного перевезення вантажів, вчиненої 19.05.1956 р. в м. Женева.
Частиною 1 статті 1 Конвенції встановлено, що вона застосовується до будь-якого договору дорожнього перевезення вантажів за винагороду за допомогою автомобілів у випадку, коли місце прийняття до перевезення вантажу та місце, передбачене для його здачі, знаходяться на території двох різних держав, одна з яких є учасником Конвенції.
Відповідно до ч.ч.1, 2 статті 306 Господарського кодексу України перевезенням вантажів визнається господарська діяльність, пов'язана з переміщенням продукції виробничо-технічного призначення та виробів народного споживання, зокрема, автомобільними дорогами. Суб'єктами відносин перевезення вантажів є перевізники, вантажовідправники та вантажоодержувачі.
Згідно з частиною 1 статті 307 ГК України за договором перевезення вантажу одна сторона (перевізник) зобов'язується доставити ввірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (вантажоодержувачу), а вантажовідправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.
Відповідно до частини 2 статті 307 ГК України договір перевезення вантажу укладається в письмовій формі. Укладення договору перевезення вантажу підтверджується складенням перевізного документа (транспортної накладної, коносамента тощо) відповідно до вимог законодавства.
Аналогічні приписи містяться в ст.ст.909, 919 ЦК України.
Плата за перевезення вантажів та виконання інших робіт, пов'язаних з перевезенням, визначається за цінами, встановленими відповідно до законодавства (стаття 311 Господарського кодексу України).
За статтями 4 та 9 Конвенції договір перевезення підтверджується складанням вантажної накладної, яка є первинним доказом укладання договору перевезення, умов цього договору і прийняття вантажу перевізником.
Відповідно до статті 6, частини 1 статті 627 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Факт належного виконання позивачем взятих на себе договірних зобов"язань засвідчується актом виконаних робіт № 13 від 18.11.2010 р. та міжнародними товарно-транспортними накладними № 426406/2010 і № 427410/2010, що складені уповноваженими особами, в тому числі і учасників спору, без зауважень та заперечень.
Як вбачається із акту виконаних робіт № 13 від 18.11.2010 р. позивачем надано господарському товариству транспортні послуги автомобілем (д.н.з. НОМЕР_1, НОМЕР_2) за маршрутом м. Трієст (Італія) - п/п Чоп вартістю 32000,00 грн. та п/п Чоп - м. Тернопіль (Україна) вартістю 9580,00 грн. Разом вартість наданих послуг погоджена сторонами в сумі 41 580,00 грн.
19.11.2010 р. вартість наданих послуг частково в сумі 10000,00 грн. відповідачем оплачена.
Таким чином, станом на дату звернення до суду із даними позовними вимогами у ТОВ "Р.Е.Й.В" перед фізичною особою - підприємцем існує заборгованість в сумі 31580,00 грн., яка згідно домовленостей сторін повинна була б бути сплачена у день розвантаження вантажу, тобто 19.11.2010 р.
Відповідно до ч.2 ст.625 ЦК України, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Згідно ст.1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань" від 22.11.1996р. із наступними змінами та доповненнями, платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.
Пунктом 6.6. Договору №12 сторони передбачили, що у випадку порушення строків оплати відповідач повинен сплатити перевізнику пеню в розмірі подвійної облікової ставки НБУ, що діє на момент нарахування пені, від суми простроченого платежу, за кожен день прострочення.
Згідно поданого розрахунку сума заборгованості з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення становить 33269,53 грн., а також відповідачу визначено пеню в розмірі 6182,33 грн. та 3% річних в сумі 1196,58 грн.
Позивачем надіслано ФОП ОСОБА_1 претензію від 03.12.2010 р. №1/1 з вимогою сплатити суму боргу у місячний строк, проте остання залишена без відповіді і задоволення.
У судовому засіданні відповідач суму боргу перед приватним підприємцем у розмірі, які вказані у позовній заяві не заперечує.
Водночас господарським товариством неодноразово в адресованих суду письмових документах ( відзив на позов від 05.03.2012р.№84, додаткові заперечення від 09.04.12р.№123 ) заявлено про застосування до спірних правовідносин позовної давності та відмові в позові приватному підприємцю згідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України, з огляду на приписи ст. 32 Конвенції
За правилами, що викладені у цивільному законодавстві, кожна особа може звернутись до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу тільки у межах строку позовної давності.
В силу ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
Частиною першою ст. 32 Конвенції "Про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів (КДПВ)" від 19.05.1956 встановлено, що термін позовної давності для вимог, що випливають з перевезення, на яке поширюється ця Конвенція, встановлюється в один рік.
Відлік терміну позовної давності починається: а) у випадку часткової втрати чи пошкодження вантажу, або прострочення в доставці - з дня доставки; b) у випадку втрати всього вантажу - з тридцятого дня по закінченню узгодженого терміну доставки, або, за відсутності такого терміну, - з шістдесятого дня після прийняття вантажу перевізником для перевезення; с) у всіх інших випадках - по закінченню тримісячного терміну з дня укладання договору перевезення.
З огляду на вказану норму права, у спірних правовідносинах відлік позовної давності розпочався з 17.02.2011 р. - по закінченню тримісячного терміну з дня укладання договору перевезення (16.11.2010 р.) і, відповідно, закінчився 17.02.2012р.
Таким чином, приватний підприємець звернувся до суду за захистом свого особистого майнового права поза межами строку позовної давності.
В той же час, у позовній заяві та інших документах адресованих суду ФОП ОСОБА_1, не містилось клопотань про поновлення терміну давності. Не надано пояснень поважності причин пропуску позовної давності і в судовому засіданні повноважним представником приватного підприємця.
З наведеного суд констатує, що вимоги до відповідача, які випливають зі спірного договору перевезення вантажу заявлені поза межами строку пред'явлення позову без посилання на обставини, які б перешкоджали Перевізнику вчинити відповідні дії у визначені законодавством терміни, а відтак за відсутності поважних причин пропуску позовної давності, суд відмовляє в задоволенні заявлених вимог про стягнення основного боргу.
Посилання позивача на те, що пред'явлена претензія зупинила перебіг строку позовної давності судом оцінюється критично з огляду на наступне.
Відповідно до ч.2 ст. 32 Конвенції "Про договір міжнародного дорожнього перевезення вантажів (КДПВ)" від 19.05.1956р. пред'явлення претензії в письмовій формі призупиняє перебіг строку позовної давності до дня, коли перевізник в письмовій формі відхилив претензії та повернув додані до неї документи.
Таким чином, вказана правова норма не стосується спірних правовідносин, адже претензія пред'являлась перевізником замовнику, а не до перевізника.
Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Статтею 266 Цивільного кодексу України встановлено, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення пені, індексу інфляції та 3%річних тощо).
Таким чином, заявлені позивачем до стягнення сума індексу інфляції за весь час прострочення 1689,53 грн., пеня в розмірі 6182,33 грн. та 3% річних в сумі 1196,58 грн. є похідними від основної вимоги про стягнення основного боргу, а тому також не підлягають задоволенню.
Відповідно до ст.44-49 Господарського процесуального кодексу України судові витрати позивачу не відшкодовуються.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 4, 4-3, 33, 43, 49, 82, 84, 85, 87 ГПК України, суд
1. В задоволенні позову відмовити.
На рішення господарського суду, яке не набрало законної сили, сторони мають право подати апеляційну скаргу, протягом десяти днів з дня підписання рішення через місцевий господарський суд.
Суддя О.В. Руденко
Повний текст рішення складено :
" 28" травня 2012 р.