вул. Севастопольська, 43, м. Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95013
Іменем України
18 квітня 2012 р. Справа №2а-2863/12/0170/25
Окружний адміністративний суд Автономної Республіки Крим у складі головуючого судді Кононової Ю.С., за участю секретаря судового засідання - Зайцевої М.О., позивача - ОСОБА_1, розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1 до військової частини А 4416 про визнання протиправними дій та стягнення,
ОСОБА_1 звернулась до суду з адміністративним позовом, в якому просить визнати протиправними дії командування військової частини А4416 щодо невиплати їй грошової компенсації за неотримане речове майно; стягнути з військової частини А 4416 на її користь суму грошової компенсації за неотримане під час служби речове майно у розмірі 4462,35 гривень з коштів, що виділяються на речове забезпечення військовослужбовців, а в разі їх відсутності, за рахунок коштів, що виділяються на грошове забезпечення військовослужбовців або наявних коштів.
Позовні вимоги мотивовані тим, що вона проходила військову службу у військовій частині № А4480, на речовому забезпеченні перебувала під час проходження служби в військовій частині А4416, але належним чином забезпечена речовим майном не була. Наказом командира військової частини А 4480 від 02 березня 2012 року № 30 вона була звільнена з військової служби, проте грошова компенсація за речове майно, що підлягала видачі, але не була їй видана під час проходження служби, виплачена не була.
Представник відповідача в судове засідання двічі не з'явився, хоча був повідомлений про місце та час розгляду справи належним чином, про причини неявки суд не повідомив.
Суд, вислухавши позивача, дослідивши надані докази, вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частиною 1 статтю 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Відповідно до п. 2 частини 2 статті 17 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори з приводу прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби.
Пунктом 15 частини 1 статті 3 КАС України дано визначення публічної служби, до якої відноситься діяльність на державних політичних посадах, професійна діяльність суддів, прокурорів, військова служба, альтернативна (невійськова) служба, дипломатична служба, інша державна служба, служба в органах влади Автономної Республіки Крим, органах місцевого самоврядування.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 проходила військову службу на посаді начальника сховища відділення зберігання технічного майна відділу ремонту та зберігання військової частини А4480.
Військова частина А4480 та відповідно її військовослужбовці перебували на речовому забезпеченні у військовій частині № А4416.
Відповідно до наказу командира військової частини А4480 № 30 від 02 березня 2012 року, на підставі наказу командувача Військово - Морських Сил Збройних Сил України від 13.02.2012 року, ОСОБА_1. була звільнена з військової служби у запас за п.п. "в" п. 6 ст. 26 Закону України "Про військовий обов'язок і військову службу" (за віком) (а.с. 6).
Таким чином, правовідносини, що винили між ОСОБА_1 та відповідачем з приводу проходження військової служби, звільнення, виконання всіх передбачених законодавством гарантій соціального та правового захисту військовослужбовців, відносяться до публічної служби.
Відповідно до статті 1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.
Заборона обмежень прав військовослужбовців встановлена статтею 2 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", згідно з якою ніхто не вправі обмежувати військовослужбовців та членів їх сімей у правах і свободах, визначених законодавством України.
Відповідно до частини 1 статті 9 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.
28 лютого 2012 року ОСОБА_1 звернулася із заявою на ім'я командира військової частини А4416, на речовому забезпеченні якої вона знаходилась, в якій просила провести з нею розрахунок неотриманого за час проходження служби речового майна та надати їй довідку - розрахунок (а.с. 7).
Згідно довідки військової частини А4416 № 71 від 02 березня 2012 року, вартість речового майна, що підлягала видачі ОСОБА_1 при її звільненні в запас складає 4462,35 гривень (а.с. 8).
05 березня 2012 року ОСОБА_1 звернулася із заявою на ім'я командира військової частини А4416, в якій просила виплатити їй грошову компенсацію за неотримане під час служби речове майно, але в цьому їй було відмовлено у зв'язку з відсутністю коштів (а.с. 9, 9 оборот).
Пунктом 2 Закону України "Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів" від 17.02.2000р. №1459-ІІІ призупинено дію частини 2 ст. 9 Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" в частині одержання військовослужбовцями продовольчих пайків або за їх бажанням грошової компенсації замість них та замість речового майна. Зазначений Закон України набрав чинності з дня опублікування, яке відбулося 11.03.2000р. в Урядовому кур'єрі N45 від 11.03.2000р.
Законом України № 328-V від 03.11.2006 стаття 9 викладена в новій редакції та введена в дію стаття 9-1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", яка не зупинялася будь-яким нормативно-правовим актом, та на яку не поширюється зупинення, встановлене Законом України "Про деякі заходи щодо економії бюджетних коштів".
Частиною 1 статті 9-1 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" встановлено, що продовольче та речове забезпечення військовослужбовців здійснюється за нормами і в терміни, що встановлюються Кабінетом Міністрів України.
Згідно з п. 27 Положення про порядок речового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України та інших військових формувань у мирний час, затвердженого постановою КМ України от 28 жовтня 2004 року № 1444, військовослужбовці, звільнені у запас або відставку з правом носіння військової форми одягу, за бажанням можуть отримати речове майно, яке вони не отримали під час звільнення, або грошову компенсацію за нього за цінами на день підписання наказу про звільнення.
Відповідно до п. 242 Положення про проходження громадянами України військової служби у Збройних Силах України, затвердженого Указом Президента України від 10 грудня 2008 року № 1153\2008, особа, звільнена з військової служби, на день виключення зі списків особового складу військової частини має бути повністю забезпечена грошовим, продовольчим і речовим забезпеченням.
Таким чином, законодавством України передбачено право вибору військовослужбовцем, який звільнюється зі Збройних Сил України, отримати речове майно в натурі або грошову компенсацію за нього. Зазначене право не може бути обмежено, скасовано або змінено відповідачем на власний розсуд без передбачених законом підстав.
Відповідно до частини 1 статті 12 Закону України від 20.12.1991 № 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей", військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами. Згідно з частиною 2 статті 12 Закону у зв'язку з особливим характером військової служби, яка пов'язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації, які не можуть бути скасовані чи призупинені без їх рівноцінної заміни.
Відповідно до ч.2 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
На підставі викладеного, суд вважає, що позивач має право на отримання грошової компенсації, оскільки на момент її звільнення зі служби не було передбачених Законом підстав для відмови у виплаті зазначеної компенсації.
При цьому невиконання або неналежне виконання законів, якими передбачено певні соціальні гарантії, через відсутність коштів для їх виплати не є підставою для виправдання невиплати компенсації за отримане речове майно звільненим військовослужбовцям.
Суд зазначає, що реалізація особою права, яке пов'язане з отриманням бюджетних коштів, що базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання відповідачем у відповіді на заяву позивача на відсутність коштів, як на причину невиконання своїх зобов'язань, судом не приймається до уваги. Так, у справі "Кечко проти України Європейський Суд з прав людини констатував, що не приймає аргумент Уряду щодо бюджетних асигнувань, оскільки органи державної влади не можуть посилатись на відсутність коштів як на причину невиконання своїх зобов'язань.
Проте, суд вважає, що вимоги позивача про визнання дій командування військової частини А4416 щодо не виплати грошової компенсації за речове майно при звільненні з військової служби протиправними не підлягають задоволенню, оскільки належним та достатнім способом захисту та поновлення порушеного права позивача є стягнення з військової частини А4416 грошової компенсації за неотримане під час проходження служби речове майно.
Приймаючи до уваги вищевикладене, суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають задоволенню частково.
Згідно з ч. 1 ст. 94 КАС України, якщо судове рішення ухвалене на користь сторони, яка не є суб'єктом владних повноважень, суд присуджує всі здійснені нею документально підтверджені судові витрати з Державного бюджету України (або відповідного місцевого бюджету, якщо іншою стороною був орган місцевого самоврядування, його посадова чи службова особа).
Оскільки позовні вимоги підлягають задоволенню, з Державного бюджету України на користь позивача підлягають стягненню витрати у вигляді судового збору в сумі 107,30 гривень.
Під час судового засідання, яке відбулось 18.04.2012 року, були оголошені вступна та резолютивна частини постанови. Відповідно до ст. 163 КАСУ, постанову складено 23.04.2012 року.
На підставі викладеного, керуючись статтями 158, 159,160, 163 КАС України
Позовні вимоги ОСОБА_1 - задовольнити частково.
Стягнути з Військової частини А4416 (99029, АР Крим, м. Севастополь, вул.. Шабаліна, 16) на користь ОСОБА_1 (97578, АДРЕСА_1), компенсацію за неотримане речове майно в сумі 4462 (чотири тисячі чотириста шістдесят дві) гривні 35 копійок.
В інший частині позовних вимог - відмовити.
Стягнути з Державного бюджету України на користь ОСОБА_1 судові витрати в сумі 107 (сто сім) гривень 30 копійок.
У разі неподання апеляційної скарги, постанова набирає законної сили через 10 днів з дня її проголошення (у разі складання постанови у повному обсязі - з дня складення у повному обсязі, у разі проголошення у відсутності особи, яка бере участь у справі -з дня отримання нею копії постанови).
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Постанова може бути оскаржена в порядку і строки, передбачені ст. 186 Кодексу адміністративного судочинства України
Суддя Ю.С. Кононова