Справа: № 2а-8822/11/2670 Головуючий у 1-й інстанції: Кротюк О.В.
Суддя-доповідач: Мельничук В.П.
Іменем України
"13" березня 2012 р. м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого-судді: Мельничука В.П.
суддів: Бабенка К.А, Федотова І.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження в залі суду апеляційну скаргу представника Київського міського відділення Фонду Соціального захисту інвалідів -Куцій Іванни Іванівни на постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 вересня 2011 року у справі за адміністративним позовом Київського міського відділення Фонду Соціального захисту інвалідів до Закритого акціонерного товариства «Завиток»про стягнення адміністративно-господарських (штрафних) санкцій, -
У червні 2011 року Київського міського відділення Фонду Соціального захисту інвалідів звернулося до Закритого акціонерного товариства «Завиток»про стягнення адміністративно-господарських (штрафних) санкцій. Свої вимоги обґрунтовує тим, що відповідачем порушено вимоги Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»та Закону України «Про зайнятість населення», що полягає у непрацевлаштуванні інвалідів.
Постановою Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 вересня 2011 року у задоволенні даного позову відмовлено.
Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням представник Київського міського відділення Фонду Соціального захисту інвалідів - Куцій Іванна Іванівна подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що суперечить нормам матеріального права, та ухвалити нову постанову, якою задовольнити позов повністю.
До суду апеляційної інстанції всі особи, які беруть участь в справі не прибули, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду.
Статтею 128 КАС України встановлено наслідки неприбуття в судове засідання особи, яка бере участь в справі.
Згідно до ч. 6 зазначеної вище статті якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, але прибули не всі особи, які беруть участь в справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Підстави для проведення апеляційного розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами визначено ст. 197 КАС України.
За змістом ч. 1 вищезазначеної статті суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх осіб, які беруть участь в справі, про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які прийняті у порядку скороченого провадження за результатами розгляду справ, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 183-2 цього Кодексу.
З огляду на викладене та враховуючи те, що справу можливо вирішити на основі наявних у ній доказів, а також те, що до суду апеляційної інстанції всі особи, які беруть участь в справі не прибули, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду, відсутні клопотання про розгляд справи за їх участю, колегія суддів ухвалила про апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до ч. 1 ст. 197 КАС України.
Розглянувши доводи апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства України, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а постанова суду -без змін.
Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 198, ч. 1 ст. 200 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а постанову суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Судом першої інстанції було встановлено наступне.
Відповідач подав до Київського міського відділення Фонду соціального захисту інвалідів звіт про зайнятість і працевлаштування інвалідів за 2010 рік, яким вказано, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу становить 13 осіб, з них: працевлаштованих інвалідів немає; кількість інвалідів-штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» становить -1 особа; середньорічна заробітна плата штатного працівника становить 19307,69 грн.
Протягом 2010 року відповідачем до Дарницького районного центру зайнятості було подано звіти за формою № 3-ПН «Звіт про наявність вакансій», затвердженою наказом Міністерства праці та соціальної політики України № 420 від 19.12.2005 року, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 21.12.2005 року за № 1534/11814 з інформацією про наявність вакантних посад для осіб з інвалідністю.
Особи з інвалідністю, які перебували на обліку в центрі зайнятості як шукаючі роботу та безробітні, протягом 2010 року для працевлаштування за вказаною вакансією до відповідача не направлялись.
Крім того, відповідачем з метою дотримань положень Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»створено робочі місця для інвалідів, про що повідомлено органи зайнятості населення, при цьому, вказані відомості розміщено на сайті Державного центру зайнятості.
Відмовляючи у задоволенні позову суд першої інстанції виходив з того, що в діях відповідача відсутні порушення Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а тому позов є необґрунтованим та задоволенню не підлягає.
З таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погоджується з огляду на наступне.
Пошук підходящої роботи особам з інвалідністю здійснюється відповідно до рекомендацій Медико-соціальної експертної комісії, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань згідно п.1 ст.7 Закону України "Про зайнятість населення".
Закон України «Про зайнятість населення»в умовах ринкової економіки і рівноправності різних форм власності визначає правові, економічні та організаційні основи зайнятості населення України і його захисту від безробіття, а також соціальної гарантії з боку держави в реалізації громадянами права на працю.
Частиною 1 ст. 2 Закону України «Про зайнятість населення»встановлено, що безробітними визнаються працездатні громадяни працездатного віку, які через відсутність роботи не мають заробітку або інших передбачених законодавством доходів і зареєстровані у державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, готові та здатні приступити до підходящої роботи. Безробітними визнаються також інваліди, які не досягли пенсійного віку, не працюють та зареєстровані як такі, що шукають роботу.
Положеннями ст. 4 Закону України «Про зайнятість населення»визначено, що держава гарантує працездатному населенню у працездатному віці в Україні, зокрема, безплатне сприяння у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб, всіма доступними засобами, включаючи професійну орієнтацію і перепідготовку.
Державні органи забезпечують публікацію статистичних даних та інформаційних матеріалів про пропозиції та попит на робочу силу, можливості працевлаштування, професійної підготовки і перепідготовки, професійної орієнтації і соціально-трудової реабілітації, в тому числі інвалідів.
Нормами ч. 1 ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення»визначено, що держава забезпечує надання додаткових гарантій щодо працевлаштування працездатним громадянам у працездатному віці, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, у тому числі інвалідам, які не досягли пенсійного віку.
Згідно ст. 7 Закону України «Про зайнятість населення»працевлаштування інвалідів здійснюється відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації і знань, з урахуванням його побажань.
Відповідно до положень ст. 19 Закону України «Про зайнятість населення»державна служба зайнятості має право одержувати від підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності, адміністративні дані по наявність вакантних робочих місць, у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів, характер і умови праці на них, про всіх вивільнюваних, прийнятих і звільнених працівників та інформацію про передбачувані зміни в організації виробництва і праці, інші заходи, що можуть призвести до вивільнення працівників; направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки, а інвалідів, крім того, -відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у них кваліфікації і знань та з урахуванням їх побажань.
Відповідно до норм ст. 20 Закону України «Про зайнятість населення»підприємства, установи і організації, незалежно від форм власності, їх службові особи зобов'язані сприяти проведенню державної політики зайнятості, зокрема, працевлаштування осіб, які потребують соціального захисту і не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці, в кількості, визначеній місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних рад, та інвалідів у кількості, визначеній згідно із Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".
Спірні правовідносини регулюються також Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Частиною 2 ст. 4 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»передбачено, що держава створює правові, економічні, політичні, соціально-побутові та соціально-психологічні умови для задоволення потреб інвалідів у відновленні здоров'я, матеріальному забезпеченню, посильній трудовій та громадській діяльності.
Стаття 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»встановлює, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.
Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.
Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Інвалідам, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома.
Інваліди можуть залучатися до оплачуваних громадських робіт за їх згодою.
Стаття 18-1 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»встановлює, що інвалід, який не досяг пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний.
Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у інваліда кваліфікації та знань, з урахуванням його побажань.
Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для інвалідів, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Відповідно до положень ч. 1 та 2 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, -у кількості 1 робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною 1 цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення.
Згідно з вимогами ч. 3 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Виконанням нормативу робочих місць відповідно до змісту ч. 5 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій інвалідів, фізичною особою, яка використовує найману працю, інвалідів, для яких це місце роботи є основним.
До виконання підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою цієї статті, може бути зараховано забезпечення роботою інвалідів на підприємствах, в організаціях громадських організацій інвалідів шляхом створення господарських об'єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань (частина 6 статті 19 Закону).
Статтею 20 Закону встановлено обов'язок підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом. Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, на яких працює від 8 до 15 осіб, розмір адміністративно-господарських санкцій за робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом, визначається в розмірі половини середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, в установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, у фізичної особи, яка використовує найману працю.
Положення цієї частини не поширюється на підприємства, установи і організації, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів.
Частинами 3 та 4 ст. 20 вказаного вище Закону передбачено, що сплату адміністративно-господарських санкцій і пені підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, проводять відповідно до закону за рахунок прибутку, який залишається в їх розпорядженні після сплати всіх податків і зборів (обов'язкових платежів). Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу, встановленого частиною першою статті 19 цього Закону. При цьому до правовідносин із стягнення адміністративно-господарських санкцій, передбачених цим Законом, не застосовуються строки, визначені статтею 250 Господарського кодексу України.
У разі несплати адміністративно-господарських санкцій або пені чи неможливості їх сплати за рішенням суду їх стягнення в примусовому порядку може бути звернено на майно підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, в порядку, передбаченому законом (частина 5 статті 20 Закону).
Частиною 3 ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»встановлено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів, виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Статтею 18 закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»встановлено, що забезпечення прав інвалідів на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості; підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця; створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством; надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Враховуючи вищезазначене, колегія суддів зауважує, що законодавством покладено на підприємства, установи, організації обов'язок з самостійного працевлаштування інвалідів за зверненням інваліда безпосередньо до працедавця, або за направленням від державної служби зайнятості.
При цьому, зміст зобов'язання з працевлаштування, визначений нормами Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», зокрема, його стаття 18, не містить обов'язку працедавця здійснювати безпосередній пошук інвалідів з метою працевлаштування.
Отже, правилами зазначеного вище законодавства не передбачено обов?язок підприємств, установ, організацій шукати працездатних осіб-інвалідів з метою їх працевлаштування, а тільки створення робочих місць для вказаної категорії населення та повідомлення про їх наявність в установленому порядку відповідним державним органам, а також обов?язок працевлаштування інвалідів у разі їх звернення безпосередньо чи направлення службою зайнятості.
Статтею 19 Конституції України у відповідності до якої правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Оскільки судом першої інстанції було встановлено, що відповідачем створено всі умови робочого місця, та виконано вимоги вказаних вище Законів для працевлаштування особи з інвалідністю, повідомлено про наявність вільної вакансії та вимоги до неї для інваліда, також повідомлено як відповідний центр зайнятості, так і Київське міське відділення Фонду соціального захисту інвалідів, а особи з інвалідністю, які перебували на обліку в центрі зайнятості як шукачі роботи та безробітні, протягом 2010 року для працевлаштування за вказаною відповідачем вакансією до відповідача не направлялись, то твердження позивача про порушення відповідачем норм зазначеного вище законодавства України є помилковими та необґрунтованими.
За таких обставин колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про відмову у задоволенні даного позову.
Доводи апеляційної скарги спростовуються вищевикладеним, а тому вона задоволенню не підлягає.
Зі змісту ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим -ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.
З урахуванням вищевикладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції правильно встановлено обставини справи, судове рішення ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права і підстав для його скасування не вбачається.
Керуючись ст. ст. 2, 159, 160, 167, 195, 197, 198, 200, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу представника Київського міського відділення Фонду Соціального захисту інвалідів -Куцій Іванни Іванівни -залишити без задоволення, а постанову Окружного адміністративного суду м. Києва від 22 вересня 2011 року -без змін.
Ухвала набирає законної сили через п?ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя Мельничук В.П.
Судді: Бабенко К.А Федотов І.В.