Справа № 0306/1710/2011 Головуючий у 1 інстанції:Бондар В.М.
Провадження № 22-ц/0390/386/2012
Категорія:27 Доповідач: Завидовська-Марчук О. Г.
03 березня 2012 року місто Луцьк
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:
головуючого - судді Завидовська-Марчук О Г
суддів - Данилюк В.А., Овсієнка А.А.,
при секретарі Галицькій І.П.,
з участю:
позивача ОСОБА_1,
відповідача ОСОБА_2,
розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу та процентів за договором позики за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_2 на рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 січня 2012 року,
Рішенням Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 січня 2012 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Ухвалено стягнути з ОСОБА_2 в користь ОСОБА_1 неповернуту суму боргу в розмірі 27920 гривень, проценти в розмірі 16406,84 гривень та судові витрати в розмірі 619 гривень.
В апеляційній скарзі відповідач просив вказане рішення скасувати та ухвалити нове рішення про відмову в позові, посилаючись на порушення судом норм матеріального і процесуального права.
У даному судовому засіданні відповідач апеляційну скаргу підтримав із викладених у ній підстав та просив її задовольнити.
Позивач у судовому засіданні від 22 лютого 2012 року апеляційну скаргу заперечив, просив її відхилити, а рішення суду - залишити без змін.
Заслухавши осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених в суді першої інстанції, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає відхиленню з таких підстав.
Ухвалюючи рішення про задоволення позову, суд першої інстанції виходив із доведеності факту надання позивачем у позику грошових коштів та неповернення відповідачем отриманої суми позики, а тому дійшов до висновку про наявність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача суми боргу та процентів від суми позики.
Такі висновки суду є правильними і ґрунтуються на встановлених судом обставинах справи та нормах матеріального права.
Правовідносини між фізичними особами щодо договорів позики регулюються нормами ст.ст. 1046-1053 ЦК України.
Згідно з ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей (ч. 2 ст. 1047 ЦК України).
Позичальник, як передбачено ст. 1049 ЦК України, зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Відповідно до ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України.
Судом першої інстанції правильно встановлено і це відповідає матеріалам справи, що 07 липня 2005 року ОСОБА_1 передав ОСОБА_2 грошові кошти в сумі 3500 доларів США, які останній зобов'язався повернути на першу вимогу, про що надав позивачеві відповідного змісту розписку, оригінал якої було надано в дане судове засідання.
Системний аналіз наведених норм закону в сукупності зі встановленими обставинами справи дає підстави для висновку, що між сторонами даної справи виникли договірні зобов'язання, що випливають із договору позики.
У ході розгляду даної справи позивач стверджував, що в 2009 та 2010 роках звертався до відповідача із вимогою про повернення отриманих ним грошей, однак останній боргу не повернув.
Відповідач цього факту не заперечував, проте вказував, що такій вимозі позивача не надавав ніякого значення, оскільки грошей у нього не позичав і наміру їх повертати не мав, а розписку дійсно написав власноручно на прохання позивача у 2005 році.
Будь-яких належних та допустимих доказів на підтвердження того, що під час написання боргової розписки 07 липня 2005 року грошові кошти позивачем насправді не були передані відповідачу, в матеріалах справи немає та в ході апеляційного розгляду справи відповідач таких не надав.
За таких обставин справи колегія суддів приходить до висновку, що суд першої інстанції правильно визначив характер спірних правовідносин між сторонами та підставно й обгрунтовано з дотриманням вимог ст.ст. 213, 214 ЦПК України дійшов висновку про наявність передбачених законом підстав для задоволення позову, оскільки відповідач, як позичальник, належним чином взяті на себе зобов'язання не виконав і відповідно до наданої ним розписки не повернув позивачеві отриману суму позики на його вимогу, як це передбачено ст.ст. 526, 1046, 1049 ЦК України.
З огляду на вказане та враховуючи, що між сторонами при укладенні договору позики не було встановлено розмір і порядок виплати позичальником процентів, на отримання яких позикодавець має право відповідно до положень ст. 1048 ЦК України, то колегія суддів вважає, що суд першої інстанції підставно та обгрунтовано стягнув із відповідача на користь позивача проценти від суми позики, розмір яких правильно визначений на рівні облікової ставки Національного банку України із врахуванням періоду користування відповідачем позиченими грошовими коштами.
Доводи апеляційної скарги про те, що позивач не має права займатися фінансовими операціями з іноземною валютою та отримувати проценти від цього на увагу не заслуговують з таких підстав.
За змістом ч. 1 ст. 360-7 ЦПК України рішення Верховного Суду України, прийняте за наслідками розгляду заяви про перегляд судового рішення з мотивів неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права у подібних правовідносинах, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить зазначену норму права, та для всіх судів України. Суди зобов'язані привести свою судову практику у відповідність із рішенням Верховного Суду України.
26 грудня 2011 року Верховним Судом України було переглянуто ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 3 серпня 2011 року в справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про стягнення суми боргу; за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3 про визнання договору позики недійсним, відшкодування збитків і моральної шкоди з мотивів неоднакового застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у подібних правовідносинах, а саме - ст.ст. 1046-1049 ЦК України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» (далі - Закон).
Переглядаючи вищевказану ухвалу, Верховний Суд України виходив із того, що сфера дії Закону за суб'єктним складом учасників є обмеженою і не поширюється на: по-перше, юридичних осіб, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами; по-друге, фізичних осіб, які не є суб'єктами підприємницької діяльності.
З огляду на вказане Верховний Суд України дійшов висновку, що окремі послуги, які відносяться до фінансових послуг (наприклад, надання коштів у позику) можуть надаватися не тільки фінансовими установами, які є учасниками ринку з надання фінансових послуг або юридичними особами, які за своїм правовим статусом не є фінансовими установами, але і фізичними особами, які не є суб'єктами підприємницької діяльності, а тому Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» регулює відносини лише за участю учасників ринків фінансових послуг, а відносини між фізичними особами, зокрема щодо договорів позики, регулюються нормами ЦК України (ст.ст. 1046-1053).
Оскільки правовідносини, що виникли між сторонами у даній справі, є аналогічними правовідносинам у цивільній справі, що переглядалася Верховним Судом України у зв'язку з неоднаковим застосуванням судом касаційної інстанції положень ст.ст. 1046-1049 ЦК України та Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», а також враховуючи, що позивач ОСОБА_1 за своїм правовим статусом не відноситься ні до юридичних осіб, ні до суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону мають право здійснювати діяльність з надання фінансових послуг на території України, то колегія суддів приходить до висновку про безпідставність доводів апеляційної скарги в цій частині.
Інші доводи апеляційної скарги не заслуговують на увагу, оскільки були предметом дослідження під час розгляду даної справи і суд дав їм правильну правову оцінку.
Таким чином, виходячи із визначених ст. 303 ЦПК України меж розгляду справи апеляційним судом, колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції ухвалено з дотриманням норм матеріального та процесуального права і підстав для задоволення апеляційної скарги та скасування ухваленого в даній справі судового рішення немає.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 313-315, 317, 319 ЦПК України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Ковельського міськрайонного суду Волинської області від 11 січня 2012 року в даній справі залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з дня набрання нею законної сили.
Головуючий
Судді