Справа № 2-592/10 Головуючий у 1 інстанції:Савицька Н.В.
Провадження № 22-ц/0390/417/2012
Категорія:46 Доповідач: Данилюк В. А.
28 лютого 2012 року місто Луцьк
Колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ апеляційного суду Волинської області в складі:
головуючого - судді Данилюк В. А.,
суддів - Гапончука В.В., Подолюка В.А.,
при секретарі Матюхіній О.Г.,
з участю:
позивача - ОСОБА_1,
представників позивача - ОСОБА_2,
відповідача - ОСОБА_3,
представника відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Луцьку цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та визнання угоди недійсною за апеляційною скаргою відповідача ОСОБА_4 на заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 грудня 2010 року,
В жовтні 2009 року ОСОБА_1 звернулась в Луцький міськрайонний суд з позовом до ОСОБА_4 про поділ майна подружжя та визнання угоди недійсною.
Позовні вимоги мотивувала тим, що вона з відповідачем перебувала в зареєстрованому шлюбі з 19 лютого 1988 року. 4 листопада 1999 року шлюб між ними було розірвано. Однак зазначає, що шлюбні відносини між ними не припинились і в період з 4 листопада 1999 року по 28 травня 2007 року вони проживали однією сім'ю, були пов'язані побутом та мали взаємні права та обов'язки подружжя, але до органів РАГСу із заявою про укладення шлюбу не звертались. Вказує, що за час спільного проживання, а саме у 2002 році, вони придбали чотирикімнатну квартиру в місті АДРЕСА_1, яка була зареєстрована на відповідача ОСОБА_4 Вважає, що дана квартира придбана за час спільного проживання однією сім'ю, а тому є їх спільною сумісною власністю. Зазначає, що 4 червня 2009 року без її відома та згоди відповідач на підставі договору купівлі-продажу відчужив спірну квартиру ОСОБА_3 Вважає, що вказаними діями відповідач порушив її права, а тому просила суд визнати спірну квартиру спільною сумісною власністю, визнати за нею право власності на Ѕ даної квартири та визнати недійсним договір купівлі-продажу від 4 червня 2009 року.
Ухвалою Луцького міськрайонного суду від 3 листопада 2009 року в якості співвідповідача до справи було залучено ОСОБА_3
Заочним рішенням Луцького міськрайонного суду від 22 грудня 2010 року позов ОСОБА_1 задоволено частково.
Визнано за позивачкою право власності на Ѕ частини квартири за АДРЕСА_1, як частку в спільній сумісні власності.
Договір купівлі-продажу квартири від 4 червня 2009року, укладений між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 визнано недійсним.
В решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з ухваленим рішенням суду першої інстанції, відповідач ОСОБА_4 подав апеляційну скаргу, в якій покликаючись на незаконність даного рішення в зв'язку з порушенням норм матеріального та процесуального права, просив його скасувати та ухвалити нове, яким в позові ОСОБА_1 відмовити.
В судовому засіданні представник відповідача ОСОБА_4 - ОСОБА_5 та відповідач ОСОБА_3 апеляційну скаргу підтримали і просили її задоволити, позивач та її представник апеляційну скаргу заперечили та просили її відхилити, а рішення суду залишити без змін.
Заслухавши осіб, які беруть участь у справі, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції, колегія суддів дійшла висновку про задоволення скарги з таких підстав.
Як убачається з матеріалів справи, шлюб між сторонами розірвано 4 листопада 1999 року, що підтверджується відповідним свідоцтвом (а.с. 42).
Відповідно до довідки Комунального підприємства «Волинське обласне бюро технічної інвентаризації» від 31.07.2009 року (а.с. 6) квартира АДРЕСА_1 була придбана ОСОБА_4 згідно договору купівлі-продажу від 03.09.2002 року.
Згідно договору купівлі-продажу, укладеного 4 червня 2009 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_3 (а.с. 69, 70), дана квартира була відчужена відповідачу ОСОБА_3 і за ним зареєстровано право власності (а.с. 71).
Задовольняючи частково позовні вимоги ОСОБА_1 в частині визнання права власності на Ѕ частину спірної квартири, суд першої інстанції виходив з того, що дану квартиру сторони придбали за рахунок спільних коштів за час спільного проживання, а тому прийшов до висновку, що дана квартира являється спільною сумісною власністю і сторонам належить по Ѕ частині квартири, виходячи з норм Сімейного кодексу.
Однак з такими висновками суду першої інстанції повністю погодитись не можна.
Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві положення» Сімейного кодексу України, за нормами якого судом вирішено спір, зазначений Кодекс набрав чинності одночасно з набранням чинності Цивільним кодексом України, тобто з 1 січня 2004 року. За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (частина 1 статті 58 Конституції України) норми Сімейного кодексу України (далі - СК України) застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 1 січня 2004 року.
До сімейних відносин, які вже існували на зазначену дату, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов'язків, що виникли після набрання ним чинності.
З матеріалів справи вбачається, що предметом спору є квартира, яка була придбана ними 3 вересня 2002 року згідно з договором купівлі-продажу і власником квартири є ОСОБА_4 (а.с. 153).
Згідно зі статтею 22 Кодекс про шлюб та сім'ю України (в редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, зокрема придбання спірної квартири) майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Аналіз даних норми закону, дає підстави вважати, що для визнання майна спільною сумісною власністю, першочерговою умовою є придбання такого майна за час проживання у шлюбі.
У пункті 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 року N 16 «Про застосування судами деяких норм Кодексу про шлюб та сім'ю України», який втратив чинність з 21 грудня 2007 року, роз'яснено, що, вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час придбання зазначеного майна. При цьому належить виходити з того, що відповідно до ст. ст. 22, 25, 27-1 КпШС України спільною сумісною власністю подружжя є нажите ними в період шлюбу рухоме і нерухоме майно, яке може бути об'єктом права приватної власності (крім майна, нажитого кожним із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу).
Суд на зазначене уваги не звернув і не з'ясував який матеріальний закон регулював спірні відносини на час придбання спірної квартири, не застосував цього закону, а помилково застосував норми СК України, який зворотної дії в часі не має і не поширюється на відносини, що виникли до набрання ним чинності, а тому прийшов до помилкового висновку про задоволення позову в частині визнання права власності на Ѕ частини спірної квартири.
Крім цього, до суду першої інстанції не заявлялась вимога про встановлення факту проживання ОСОБА_1 та ОСОБА_4 однією сім'єю без реєстрації шлюбу.
Згідно зі статтею 3 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України у своїй Постанові від 18 грудня 2009 року N 14 «Про судове рішення у цивільній справі», оскільки правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів та осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси (частини перша та друга статті 3 ЦПК), то суд повинен встановити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, а якщо були, то вказати, чи є залучений у справі відповідач відповідальним за це.
Як вбачається з матеріалів справи та не заперечується сторонами, власником спірної квартири є ОСОБА_4 і право власності він набув на підставах, встановлених законом.
Як зазначалось вище, позивач ОСОБА_1 ніяких прав щодо спірної квартири, в силу зазначених вимог закону, не має, а тому колегія суддів вважає безпідставною позовну вимогу про визнання договору купівлі-продажу від 4 червня 2009 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_3, оскільки внаслідок відчуження цього житла права позивача не були порушені.
З огляду на вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку, що у зв'язку з наведеними порушенням норм матеріального та процесуального права, невідповідністю висновків суду обставинам справи, рішення суду першої інстанції слід скасувати з ухваленням нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 307, 309, 316, 319 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу відповідача ОСОБА_4 задовольнити.
Заочне рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 22 грудня 2010 по даній справі скасувати і ухвалити нове рішення.
В позові ОСОБА_1 до ОСОБА_4, ОСОБА_3 про поділ майна подружжя та визнання угоди недійсною відмовити.
Рішення набирає законної сили з моменту його проголошення і може бути оскаржено до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних протягом двадцяти днів в з дня набрання рішенням законної сили.
Головуючий
Судді