31 жовтня 2006 р.
№ 15/200
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :
головуючого
Овечкіна В.Е.,
суддів
Чернова Є.В., Цвігун В.Л.,
за участю представників:
позивача
- Дачковська С.Г.,
відповідачів
- Малиновський Д.В., Леонова Т.І., Прусова Я.С.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу
ДП "Донецька залізниця"
на рішення
від 21.08.2006 господарського суду Донецької області
у справі
№15/200
за позовом
ДП "Донецька залізниця"
до
1.ВАТ "Вугільна компанія "Шахта Красноармійська-Західна № 1;
2.ТОВ "Лемтранс"
про
стягнення 130185 грн.
Рішенням господарського суду Донецької області від 21.08.2006 у позові відмовлено у зв'язку з необгрунтованістю позовних вимог.
ДП “Донецька залізниця» в поданій касаційній скарзі просить рішення скасувати, позов задовольнити, посилаючись на неправильне застосування судом ст.22 закону України «Про залізничний транспорт", ст.119 Статуту залізниць України, п.п. 6.1, 6.2 «Правил реєстрації та експлуатації власних вантажних вагонів", п.п.1, 3, 6, 8, 9, 10, 15 «Правил користування вагонами і контейнерами", п.6.4.5. «Правил планування перевезення вантажів».
Зокрема, спірні вагони залізницею не подавалися відповідачу-1, а лише перевозилися залізницею за договором перевезення на адресу відповідача-1 від вантажовідправників, як вантаж на своїх осях. Зазначені вагони перевозилися за повними перевізними документами відповідно до п.6.4 «Правил реєстрації та експлуатації власних вантажних вагонів", в яких відправники визначили порожні вагони як вантаж, а відповідача-1, як одержувача вантажу.
Позивач також вважає, що вартість послуг Донецької залізниці з користування вагонами за змістом норм п.1.4 ст.1, п.7.1 ст.7 Закону України “Про податок на додану вартість» входить до бази оподаткування ПДВ, а тому плата за користування вагонами не є мірою відповідальності.
Окрім того, скаржник не погоджується з висновком суду про те, що акти затримки вагонів не є належними доказами у справі, оскільки згідно п.3 «Правил користування вагонами і контейнерами" облік часу користування вагонами та нарахування плати за користування ними провадиться на станції відправлення та призначення за "Відомістю плати за користування вагонами (контейнерами) ", яка складається на підставі "Пам'яток про користування вагонами (контейнерами)", "Актів про затримку вагонів", "Актів загальної форми". Відповідно до п.п.9, 10 зазначених Правил облік вагонів, затриманих на підходах до станції призначення, здійснюється станцією, на якій вони простоюють, на підставі акта про затримку вагонів, що складає станція. Таким чином, підставою для нарахування плати за користування вагонами у разі їх затримки на підходах до станції призначення є саме акти про затримку вагонів, а не акти загальної форми, як зазначено у рішенні. Згідно п.8 Правил акт загальної форми складається у разі затримки вагонів на станції та підписується представниками станції та вантажовласника. Цей пункт передбачає наявність вантажовласника на станції затримки, а, отже, стосується випадків затримки вагонів на станції відправлення або призначення і не поширюється на випадки затримки вагонів на шляху прямування (на підходах до станції призначення), які врегульовані п.п.9,10 зазначених Правил.
Колегія суддів, перевіривши фактичні обставини справи на предмет правильності їх юридичної оцінки судом та заслухавши пояснення присутніх у засіданні представників сторін, дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає відхиленню, а оскаржуване рішення -залишенню без змін з наступних підстав.
Відмовляючи у позові суд першої інстанції виходив з того, що:
У червні 2005 року на станціях Донецької залізниці - на підходах до станції призначення Удачна неодноразово затримувалися порожні вагони, що належать ТОВ «Лемтранс» та були спрямовані згідно перевізних документів на адресу ВАТ Вугільна компанія «Шахта Красноармійська - Західна №1".
Затримка вагонів здійснювалася залізницею з причини неприйняття їх вантажоотримувачем на станції призначення, як зазначено в актах про затримку вагонів (додаток 3 до п.3 Правил користування вагонами і контейнерами форма ГУ- 23а).
Затримка вагонів здійснювалась позивачем на наступних станціях: Гродівка, Межова, Ясинувата, Желанна, Очеретине, Мандрикине, Південно-Донбаська, Єнакієве, Красноармійськ.
Облік часу перебування вагонів, що належать ТОВ “Лемтранс», на коліях залізниці здійснювався станцією Удачна за відомостями плати за користування вагонами, які долучені до матеріалів справи.
Зазначені відомості плати за користування вагонами підписані із зауваженнями, де зазначена відсутність вини вантажовідправника у затримці вагонів.
Позивач не надав до суду жодного доказу у підтвердження вказаної в акті про затримку вагонів причини їх затримки, а саме неприйняття або відмови у прийнятті з боку відповідача-1.
Позивач просить стягнути з відповідачів плату за користування вагонами в сумі 108487,50 грн., ПДВ у сумі 21697,50 грн. Усього сума позову складає 130185 грн.
Згідно ч.1 ст.129 Статуту обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць.
Згідно ч.4 ст.129 Статуту в усіх інших випадках обставини, що виникли в процесі перевезення вантажу, багажу і вантажобагажу, і які можуть бути підставою для матеріальної відповідальності, оформлюються актами загальної форми. Плата за користування вагонами відповідно до Статуту є мірою відповідальності певних осіб перед залізницею.
Відповідно до п.8 Правил у разі затримки вагонів на станції з причин, які залежать від вантажовласника, складається акт загальної форми, який підписується представниками станцій і вантажовласника. При цьому у даному пункті приписи про те, що такий акт має складатися при затримці вагонів лише на станції призначення - відсутні. Тобто акт загальної форми має складатися як на станції призначення, так і на підходах до неї.
Посилання позивача як на належний доказ для стягнення плати за користування вагонами на акти про затримання цих вагонів форми ГУ-23а суд визнав безпідставними, оскільки згідно з ч.2 ст.34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтвердженні певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
В даному випадку доказом затримання вагонів з причин, що залежать від відповідача-1 могли бути лише акти загальної форми (форма ГУ-23). Однак, вказані акти позивачем не складалися.
Доводи позивача про стягнення з відповідачів плати за користування порожніми вагонами на підставі ч.2 ст.119 Статуту та п.15 Правил не прийнято судом до уваги з тих мотивів, що диспозиція ст.119 Статуту вказує, що плата у розмірі 50% щодо вагонів, які не належать залізниці, може вноситися за час затримки цих вагонів на станціях призначення і на підходах до них (на коліях залізниць) лише за наявності одночасно двох умов:
-зазначені вагони затримані в очікуванні подання їх під вивантаження, перевантаження;
-зазначені вагони затримані з причин, що залежать від вантажоодержувача, власника залізничної під'їзної колії.
Із матеріалів справи вбачається, що затримані вагони не надходили відповідачу-1 для вивантаження чи перевантаження, оскільки були порожніми.
Згідно п.15 Правил за час перебування на під'їзних коліях та інших місцях не загального користування вагонів, що належать підприємствам чи орендовані ними, плата не вноситься. Якщо такі вагони затримані на станції призначення чи на підходах до неї, або на станції відправлення з причин, що залежать від вантажовласника, то плата за користування сплачується в розмірі 50%.
Під вантажовласником згідно п.2 Правил слід розуміти вантажовідправників, вантажоодержувачів, власників під'їзних колій. Власники вагонів (ТОВ «Лемтранс»), якщо вони не є вантажовідправниками, вантажоодержувачами, власниками під'їзних колій, не можуть бути платниками залізниці за користування вагонами, у тому числі власними і орендованими.
Колегія погоджується з висновками суду про наявність підстав для відмови в позові з огляду на таке.
На спірні правовідносини, пов'язані з нарахуванням позивачем плати за користування порожніми вагонами, поширюється дія ст.119 Статуту залізниць України та Правил користування вагонами і контейнерами, затверджених наказом Мінтрансу України від 25.02.1999 №113 (надалі - Правила), чим спростовуються помилкові посилання скаржника на Правила планування перевезення вантажів, які не стосуються спірних відносин.
Згідно з ст.119 Статуту залізниць України за користування вагонами і контейнерами залізниці вантажовідправниками, вантажоодержувачами, власниками під'їзних колій, портами, організаціями, установами, громадянами - суб'єктами підприємницької діяльності вноситься плата.
Порядок визначення плати за користування вагонами (контейнерами) та звільнення вантажовідправника від зазначеної плати у разі затримки забирання вагонів (контейнерів), що виникла з вини залізниці, встановлюється Правилами. Зазначена плата вноситься також за час затримки вагонів на станціях призначення і на підходах до них в очікуванні подання їх під вивантаження, перевантаження з причин, що залежать від вантажоодержувача, власника залізничної під'їзної колії, порту, підприємства. За час затримки на коліях залізниці вагонів, що належать підприємствам чи орендовані ними, стягується 50 відсотків зазначених розмірів плати.
Суд першої інстанції правильно встановив, що виходячи зі змісту ст.119 Статуту залізниць України умовами внесення плати за користування вагонами, що не належать залізниці, є затримка цих вагонів в очікуванні їх подання під вивантаження чи перевантаження, а також їх затримка з вини вантажоодержувача, власника залізничної під'їзної колії. Тобто об'єктами нарахування плати за користування вагонами можуть бути лише завантажені вагони, які затримуються залізницею в очікуванні їх подання під вивантаження чи перевантаження, але аж ніяк не порожні вагони.
Судом встановлено та позивачем не заперечується, що у червні 2005 року ним затримувалися належні другому відповідачу порожні вагони, які спрямовувалися на адресу першого відповідача під завантаження, а відтак, у відповідачів не виникає обов'язку вносити плату за користування порожніми вагонами, оскільки це не входить до предмета правового регулювання норми ст.119 Статуту залізниць України.
В зв'язку з цим безпредметними визнаються посилання скаржника в обгрунтування своїх заперечень на п.6 Правил, що грунтуються виключно на довільному розширеному тлумаченні змісту ст.119 Статуту залізниць України, оскільки в цих Правилах не зазначається про стягнення з вантажовласника плати за користування порожніми вагонами, які не належать залізниці, а відповідних змін чи доповнень до Статуту залізниць України у встановленому порядку не вносилося.
Окрім того, власники порожніх вагонів, до яких відноситься другий відповідач, не є вантажовласниками в розумінні п.2 Правил, а тому і не можуть виступати суб'єктами справляння плати за користування вагонами на користь залізниці, чим спростовуються твердження позивача про зворотне.
Адже, Статутом залізниць України визначено, що вантажоодержувачем (вантажовласником) є зазначена у документі на перевезення вантажу (накладній) юридична чи фізична особа, яка за дорученням вантажовідправника отримує вантаж, яким є матеріальні цінності, що перевозяться залізничним транспортом у спеціально призначеному для цього вантажному рухомому складі.
В той же час зазначеними вище нормативними документами не визначено таке поняття як вантаж на своїх осях.
В залізничних накладних на спірні вагони у графі "найменування вантажу" вказується - порожній вагон (власний вагон або оренда ТОВ "Лемтранс"), направляється під погрузку.
Порожні вагони, за перевезення яких позивачем нарахована плата за користування вагонами, у розумінні Статуту залізниць України не є вантажем.
Наведеним спростовується помилкове ототожнення скаржником порожніх вагонів з вантажем, який (вантаж) в дійсності має розміщуватися у вагонах, та одночасне суперечливе звернення з позовними вимогами до другого відповідача щодо стягнення плати за користування цими ж вагонами.
Відповідно до п.8 Правил акт загальної форми складається у разі затримки вагонів на станції та підписується представниками станції і вантажовласника. Тобто вимога складання актів загальної форми стосується випадків затримки вагонів як на станції призначення, так і на підходах до неї, оскільки в цьому пункті не вказано, що місцем затримки має бути тільки станція призначення або відправлення, чим спростовуються доводи скаржника про зворотне. В даному пункті йдеться виключно про місце складання актів загальної форми -на станції, незалежно від того, де відбулася затримка вагонів (на станції, на підходах до неї тощо).
Тим більше, що судом встановлено факт затримки вагонів залізницею на інших, ніж станція призначення (“Удачна»), станціях, а саме: Гродівка, Межова, Ясинувата, Же6ланна, Очеретине, Мандрикине, Південно-Донбаська, Єнакієве, Красноармійськ.
Однак, акти загальної форми між позивачем та першим відповідачем не складалися.
Судом цілком обгрунтовано відхилено надані позивачем акти про затримку вагонів, які є лише документами обліку часу користування вагонами, оскільки відповідно до ст.129 Статуту залізниць України та п.8 Правил підставою покладання на вантажовідправника чи вантажоодержувача для матеріальної відповідальності у вигляді плати за користування вагонами можуть бути лише акти загальної форми, складені та підписані представниками станції і вантажовласника. Це випливає з правила допустимості доказів, встановленого ч.2 ст.34 Господарського процесуального кодексу України, яке застосовано судом правомірно.
Разом з тим, приймаючи рішення, місцевий господарський правильно визнав безпідставними посилання позивача на те, що затримка вагонів сталася з причин залежних від першого відповідача, оскільки належних доказів відмови першого відповідача від прийняття спірних вагонів, що стало підставою для їх затримки, Донецькою залізницею суду надано не було.
У зв'язку з цим касаційна інстанція погоджується з висновком суду про недоведеність вини першого відповідача у затримці на коліях залізниці належних другому відповідачу порожніх вагонів.
Посилання скаржника на обов'язковість нарахування ПДВ на суму плати за користування вагонами колегія відхиляє як такі, що не мають значення для справи, оскільки даний спір виник не з податкових правовідносин, а тому включення чи не включення ПДВ до спірної суми плати за користування вагонами жодним чином не впливає на законність та обгрунтованість оскаржуваного рішення про відмову в позові.
Зважаючи на вищенаведене касаційна інстанція не вбачає підстав для скасування рішення.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Рішення господарського суду Донецької області від 21.08.2006 у справі №15/200 залишити без змін, а касаційну скаргу ДП “Донецька залізниця» -без задоволення.
Головуючий, суддя В.Овечкін
Судді: Є. Чернов
В. Цвігун