01 лютого 2012 року 2а-5861/11/1070
Київський окружний адміністративний суд у складі: головуючого - судді Терлецької О.О., при секретарі судового засідання: Корінному С.О.,
за участю представників сторін:
від позивача -ОСОБА_1,
від відповідача -Шкоропад О.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_3
до Державної податкової інспекції у Макарівському районі Київської області
про визнання протиправними та скасування податкових повідомлень-рішень від 15.06.2011 № 0016321700 та № 0016311700,
До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_3 з позовною заявою до Державної податкової інспекції у Макарівському районі Київської області з вимогою про визнання протиправними та скасування податкового повідомлення-рішення.
Ухвалами від 8 грудня 2011 року було відкрито провадження у справі, закінчено підготовче провадження і призначено справу до судового розгляду на 10 січня 2012 року. В судове засідання 10 січня 2012 року з'явились представники сторін, однак у з в'язку з необхідністю надання сторонами доказів по справі в судовому засіданні було оголошено перерву. Наступні судові засідання були призначені на 30 січня 2012 року та на 1 лютого 2012 року.
Представник позивача позовні вимоги підтримав в повному обсязі. Просив суд задовольнити позовні вимоги, а саме: визнати протиправним та скасувати податкове повідомлення-рішення відповідача від 15 червня 2011 року №0016311700, якими позивачу було визначено суму податкового зобов'язання за платежем «земельний податок».
Свої позовні вимоги позивач обґрунтовує тим, що відповідачем по справі невірно було нараховано земельний податок з застосуванням п.277.1 статті 277 Податкового кодексу України, оскільки вважає, що належні позивачу земельні ділянки:
- належать до сільськогосподарських угідь;
- не зайняті господарськими спорудами.
На підтвердження своїх пояснень у справі представник позивача надав суду 6 довідок Управління держкомзему у Макарівському районі Київської області від 12 грудня 2011 року за номерами 10088 -10093, згідно з якими належні позивачу земельні ділянки, призначені для будівництва та обслуговування житлового будинку та господарських споруд на підставі державних актів, складаються з ріллі.
Зазначені довідки, а також копії експлікації кадастрового плану земельних ділянок представник позивача вважає належними даними державного земельного кадастру, з яких слідує, що землі належні позивачу складаються з ріллі, а тому відповідач неправомірно застосував ставку земельного податку як за земельні ділянки несільськогосподарського призначення, розташовані за межами населеного пункту. З пояснень представника позивача в судовому засіданні слідує, що до таких даних державного земельного кадастру відносяться експлікації кадастрових планів земельних ділянок, копії яких долучені до матеріалів справи.
Представник позивача вважає, що при визначенні ставки земельного податку відповідач мав застосувати норму статті 272 Податкового кодексу України, а не статті 277 цього кодексу, оскільки належні позивачу землі є «сільськогосподарськими угіддями»в розумінні податкового та земельного законодавства.
Відповідач проти позову заперечив, в судовому засіданні подав письмові заперечення. Зі змісту заперечень та пояснень представника відповідача слідує, що підставою для віднесення земельних ділянок, належних позивачу до несільськогосподарських земель, що розташовані за межами населеного пункту стали дані, відображені в актах на зазначені земельні ділянки. Оскільки, відомості відображені в актах на земельні ділянки не дають можливості зробити висновок, що земельні ділянки належать до сільськогосподарських угідь, відповідач вважає, що при нарахуванні земельного податку правомірно застосував п.277.1 статті 277 Податкового кодексу України.
Дослідивши обставини справи, заслухавши пояснення сторін та перевіривши обставини справи наявними доказами, суд прийшов до висновку про відмову у задоволенні позову у зв'язку з наступним.
Позивачу на праві власності належать земельні ділянки, що підтверджено відповідними актами, копії яких знаходяться в матеріалах справи, а оригінали були досліджені в судовому засіданні. Так, в судовому засіданні встановлено, що:
- щодо земельної ділянки площею 4,502 га видано державний акт на право власності на земельну ділянку №414065 на підставі договору купівлі-продажу від 22 лютого 2007 року №657;
- щодо земельної ділянки площею 48,268 га видано державний акт на право власності на земельну ділянку №414225 на підставі договору купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року №4043;
- щодо земельної ділянки площею 6,612 га видано державний акт на право власності на земельну ділянку №414226 на підставі договору купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року №4039;
- щодо земельної ділянки площею 1,340 га видано державний акт на право власності на земельну ділянку №414227 на підставі договору купівлі-продажу від 25 грудня 2006 року №4047;
- щодо земельної ділянки площею 3,570 га видано державний акт на право власності на земельну ділянку №414228 на підставі договору купівлі-продажу від 22 лютого 2007 року №663;
- щодо земельної ділянки площею 2,77 га видано державний акт на право власності на земельну ділянку №414230 на підставі договору купівлі-продажу від 22 лютого 2007 року №654.
Зі змісту всіх зазначених актів про право власності на земельну ділянку слідує, що всі шість земельних ділянок були надані позивачу для будівництва та обслуговування житлових будинків та господарських споруд.
Надаючи правову оцінку обставинам справи, суд виходить з наступного.
З позовної заяви слідує, що позивач вважає рішення відповідача неправомірним у зв'язку з тим, що земельні ділянки, належні йому на праві власності є сільськогосподарськими угіддями в розумінні чинного законодавства.
Відповідно до частини 2 статті 22 Земельного кодексу України та пунктів 14.1.123, 14.1.233 Податкового кодексу України,
- сільськогосподарські угіддя -це рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги;
- несільськогосподарські угіддя -це господарські шляхи і прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім тих, що віднесені до земель лісогосподарського призначення, землі під господарськими будівлями і дворами, землі під інфраструктурою оптових ринків сільськогосподарської продукції, землі тимчасової консервації тощо.
Однак, з матеріалів справи слідує, що землі, належні позивачу не можуть бути віднесені до сільськогосподарських угідь, оскільки вони не є землями сільськогосподарського призначення.
Так, зі змісту частини 2 статті 22 Земельного кодексу України, слідує, що поділ земель на сільськогосподарські угіддя та несільськогосподарські угіддя існує тільки в межах категорії земель сільськогосподарського призначення.
Зі змісту ж актів на право власності на земельні ділянки, належних позивачу, слідує, що такі ділянки відносяться до категорії земель житлової та громадської забудови.
Статтею 19 Земельного кодексу України, визначено перелік категорій земель. Відповідно до цього переліку земля сільськогосподарського призначення та землі для житлової та громадської забудови є суть різними категоріями земель. А, зі статей 20 та 21 Земельного кодексу України слідує принцип використання земель за призначенням відповідно до категорії землі.
Відповідно до частини 1 статті 22 Земельного кодексу України, землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури, у тому числі інфраструктури оптових ринків сільськогосподарської продукції, або призначені для цих цілей.
Відповідно до статті 38 Земельного кодексу України, до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд, інших об'єктів загального користування.
Оскільки, в актах на право власності на земельні ділянки цільове використання земель визначено як будівництво та обслуговування житлового будинку (будинків) та господарських споруд, то відповідно категорія земель не може бути віднесена до земель сільськогосподарського призначення.
Окрім того, про те, що земельні ділянки не відносяться до земель сільськогосподарського призначення свідчить та обставина, що позивач не міг придбати їх в силу вимог законодавства. Так, на момент укладення позивачем договорів купівлі-продажу земельних ділянок, а саме в період з 25 грудня 2006 року по 22 лютого 2007 року була чинна норма п. 15 Розділу Х (Перехідні положення) Земельного кодексу України, пунктами а) та б) якої встановлювався мораторій на всі види відчуження земель сільськогосподарського призначення. Угоди укладені під час дії заборони на купівлю-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок та земельних часток (паїв), визначених підпунктами "а" та "б" цього пункту, в частині їх купівлі-продажу та іншим способом відчуження, а так само в частині передачі прав на відчуження цих земельних ділянок та земельних часток (паїв) на майбутнє є недійсними з моменту їх укладення (посвідчення). Таким чином, позивач не міг придбати земельну ділянку сільськогосподарського призначення в силу вимог закону.
Вивчивши матеріали справи, суд не знайшов підтвердження доводів позивача про те, що належні йому земельні ділянки можуть бути віднесені до сільськогосподарських угідь.
Питання ж щодо застосування ставки земельного податку як до земель сільськогосподарського призначення, а не як до земель іншої категорії, зокрема - категорії земель житлової та громадської забудови, не є предметом оскарження даної справи.
Відповідно до статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять. Зважаючи на пояснення представника позивача суд не вбачає підстав для виходу за межі позовних вимог.
Щодо доводів представника позивача про те, що відповідач прийняв оскаржуване повідомлення-рішення з порушенням статті 286.1 Податкового кодексу України, оскільки не врахував дані земельного кадастру, суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до статті 193 Земельного кодексу України, державний земельний кадастр - це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Державний земельний кадастр є основою для ведення кадастрів інших природних ресурсів.
Відповідно до статті 196 Земельного кодексу України, державний земельний кадастр включає:
а) кадастрове зонування;
б) кадастрові зйомки;
в) бонітування ґрунтів;
г) економічну оцінку земель;
ґ) грошову оцінку земельних ділянок;
д) державну реєстрацію земельних ділянок;
е) облік кількості та якості земель.
Відповідно до статті 202 Земельного кодексу України, державна реєстрація земельних ділянок здійснюється у складі державного реєстру земель. Державний реєстр земель складається з двох частин:
а) книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок;
б) Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку.
Таким чином, суд не може погодитьсь з доводами представника позивача про те, що відповідач при визначенні категорії та складу земель, належних позивачу, порушив статтю 286 Податкового кодексу України, оскільки відомості відображені в акті на право власності на земельну ділянку є відомостями, які становлять серед інших відомостей дані земельного кадастру.
При цьому суд вважає, що оскільки дані земельного кадастру складають єдину систему, то такі дані не можуть суперечити між собою. Стаття 286 Податкового кодексу України не визначає, який зміст інформації (даних) земельного кадастру є належним і достатнім для обчислення земельного податку. Тому, зважаючи на те, що зміст актів на право власності на земельні ділянки є достатнім для прийняття висновку щодо визначення земель як несільськогосподарських, суд вважає правомірним та достатнім використання відповідачем, як підстави для нарахування земельного податку, даних (інформації), відображених в актах на право власності на земельні ділянки.
Зважаючи на вищезазначене, суд не знайшов підтвердження доводів позивача про те, що належні йому на праві власності земельні ділянки відносяться до сільськогосподарських угідь, а тому позов не може бути задоволений.
Керуючись статтями 11, 14, 69, 70, 71, 158-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
У задоволенні адміністративного позову, - відмовити.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішення за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня її проголошення, а в разі проголошення лише вступної та резолютивної частини постанови або прийняття постанови у письмовому провадженні -протягом десяти днів з дня отримання її копії.
Суддя Терлецька О.О.
Дата виготовлення і підписання повного тексту постанови - 03 лютого 2012 р..