20 вересня 2011 року м. Одеса
Судова колегія судової палати в цивільних справах апеляційного суду Одеської області в складі:
головуючого Гайворонського С.П.
суддів Виноградової Л.Є.
Сегеди С.М.
при секретарі Карпенко С.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Одесі цивільну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, та зустрічним позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Національний банк України) про визнання укладеного кредитного договору та договору застави недійсними за апеляційною скаргою ОСОБА_5 (в інтересах ОСОБА_3) на рішення Кілійського районного суду Одеської області від 14 квітня 2011 року,
встановила :
ПАТ «ОТП Банк» звернулось до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за укладеним кредитним договором у іноземній валюті.
ОСОБА_3 звернувся до суду з зустрічним позовом до ПАТ «ОТП Банк» про визнання укладеного кредитного договору та договору застави недійсними, з тих підстав, що банк не мав права на здійснення операцій з іноземною валютою без наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України.
Ухвалою Кілійського районного суду Одеської області від 09 вересня 2010 року вказані позови були об'єднані в одне провадження для спільного розгляду.
В процесі розгляду справи ухвалою Кілійського районного суду Одеської області від 24 березня 2011 року до участі у розгляді справи було залучено правонаступника позивача ПАТ «ОТП Банк» - товариство з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна».
Головуючий у першій інстанції - Маслеников О.А. Справа № 22 ц - 4995/2011р.
Доповідач - Гайворонський С.П. Категорія ЦП : 27
13 квітня 2011 року позов товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором ухвалою суду було залишено без розгляду.
У судовому засіданні:
- ОСОБА_3 та його представник підтримали зустрічний позов та пояснили, що зміст кредитного договору суперечить вимогам чинного законодавства України, оскільки єдиним законним засобом платежу, який застосовується при проведенні розрахунків між резидентами на території України, є гривня.
Надання банком позичальникові грошових коштів (кредиту) та проведення позичальником дій відносно виконання своїх обов'язків в іноземній валюті, в тому числі оплати процентів за користування кредитом, за своєю правовою природою є валютними операціями.
Національний банк України направив до суду письмові пояснення на зустрічний позов ОСОБА_3, відповідно до якого зазначив, що фінансові установи, які отримали генеральну ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій мають право використовувати готівкову іноземну валюту для проведення валютних операцій відповідно до отриманих генеральних ліцензій.
Рішенням Кілійського районного суду Одеської області від 14 квітня 2011 року у задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено в зв'язку з необґрунтованістю.
В апеляційній скарзі ОСОБА_5 (в інтересах ОСОБА_3) просить рішення суду скасувати в повному обсязі та ухвалити нове рішення про задоволення зустрічного позову ОСОБА_3 в повному обсязі, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права.
Судова колегія, заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення сторін, що з'явилися, перевіривши матеріали справи і обговоривши підстави апеляційної скарги, вважає за необхідне її відхилити.
Згідно зі ст. 212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.
Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні,в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
Згідно з вимогами ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання:
1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;
2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;
3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин;
4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин;
5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити;
6) як розподілити між сторонами судові витрати;
7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення;
8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.
У п.п. 2, 3, 8 Постанови № 14 Пленуму Верховного України від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснено, що рішення є законним тоді, коли суд виконавши всі вимоги цивільного судочинства відповідно до ст. 2 ЦПК України, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин відповідно до ст. 8 ЦПК України, а також правильно витлумачив ці норми.
Як вбачається з положень ст.ст. 10, 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи в межах заявлених позивачем вимог та зазначених і доведених ним обставин.
Ухвалене у справі рішення має бути гранично повним, ясним, чітким, викладеним у послідовності, встановленій ст. 215 ЦПК України, і обов'язково містити вступну, описову, мотивувальну та резолютивну частини.
Відповідно до ст. 308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням вимог матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і справедливе рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Розглядаючи спір, судова колегія вважає, що районний суд повно і всебічно дослідив і оцінив обставини по справі, надані сторонами докази, правильно визначив юридичну природу спірних правовідносин і закон, який їх регулює.
Відмовляючи у вищевказаному зустрічному позові, суд першої інстанції правильно виходив з того, що згідно ст. 626, 629, 1054 ЦК України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до ст.ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог-відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Згідно зі ст.ст. 530, 651, 610, 215, 203 ЦК України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Згідно ст. 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність» на підставі банківської ліцензії банки мають право здійснювати банківські операції, зокрема, операції з валютними цінностями.
Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» Національний Банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.
Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання. Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції. Відповідно до п.п. «в», «г» ч. 4 ст. 5 Декрету індивідуальної ліцензії потребують, в тому числі, операції щодо: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі; використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Відповідно до п. 2 ст. 6 вищевказаного Декрету уповноважені банки та інші фінансові установи, що одержали ліцензію Національного банку України: від свого імені купують і продають іноземну валюту на міжбанківському валютному ринку України за дорученням і за рахунок резидентів і нерезидентів; мають право від свого імені і за свій рахунок купувати іноземну валюту готівкою у фізичних осіб-резидентів і нерезидентів, а також продавати її фізичним особам-резидентам.
Згідно з п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним Банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний Банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов до вірного висновку, що за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету КМУ є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої в установленому порядку.
У разі наявності в банку відповідної генеральної ліцензії або дозволу НБУ здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України.
З матеріалів даної справи вбачається, що 18 вересня 2007 року між ОСОБА_3 та ЗАТ «ОТП Банк» було укладено кредитний договір № CL 001/597/2007, згідно якого ОСОБА_3 отримав від банку кредит у розмірі 47 690 доларів США з кінцевим терміном повернення 18 вересня 2013 р. та сплатою 11,99 відсотків річних.
На забезпечення зазначеного договору 18 вересня 2007 року між банком та ОСОБА_3 було укладено договір застави № PCL 001/597/2007, згідно якого він передав в заставу банку автомобіль марки «Nissan Теаnа», реєстраційний № НОМЕР_1, 2007 року випуску (а.с. 04 - 12).
Національним Банком України ЗАТ «ОТП Банк» було надано банківську ліцензію № 191 від 08 листопада 2006 року і письмовий дозвіл № 191-1 та додаток до письмового дозволу № 191-1 від 08 листопада 2006 р. на здійснення банківських операцій, визначених Законом України «Про банки і банківську діяльність», отже банк мав право виконувати операції з валютними цінностями (а.с. 117 - 126).
Виходячи з вищевказаного, районний суд дійшов до обгрунтованого висновку, що позовні вимоги ОСОБА_3 не підлягають задоволенню.
Частиною 3 ст. 10 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.
Судова колегія вважає, що ОСОБА_3 та його представник не довели ті обставини, на які вони посилались як на підставу своїх вимог щодо вищевказаного позову, що є їх обов'язком згідно з засадами змагальності процесу за ст. 10 ЦПК України.
Із всього вищевикладеного вбачається, що доводи апеляційної скарги суттєвими не являються і не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального чи процесуального права, які призвели або могли призвести до невірного вирішення справи.
Керуючись ст.ст. 303, 304, 305, п. 1 ч. 1 ст. 307, 308, 313, п. 1 ч. 1 ст. 314, 315, 317, 319 ЦПК України, судова колегія судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Одеської області,
ухвалила:
Апеляційну скаргу ОСОБА_5 (в інтересах ОСОБА_3) - відхилити.
Рішення Кілійського районного суду Одеської області від 14 квітня 2011 року по цивільній справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості за кредитним договором, та зустрічним позовом ОСОБА_3 до товариства з обмеженою відповідальністю «ОТП Факторинг Україна» (третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору Національний банк України) про визнання укладеного кредитного договору та договору застави недійсними - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили з моменту її проголошення, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили до Суду Касаційної інстанції України.
Судді С.П. Гайворонський
Л.Є. Виноградова
С.М. Сегеда