"21" лютого 2012 р. Справа № 10/239
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючого судді:Запорощенка М.Д.- доповідач
суддів:Акулової Н.В.
Владимиренко С.В.
розглянув
касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „ЛВ-Холдинг” , м.Київ
на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 08.11.2011р.
та рішеннягосподарського суду міста Києва від 25.07.2011 р.
у справі№10/239 господарського суду міста Києва
за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю „ЛВ-Холдинг”, м. Київ,
доГоловного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації),
м. Київ,
за участю
проПрокуратури міста Києва,
визнання недійсним договору
за участю представників сторін:
від позивача:ОСОБА_1, за довіреністю
від відповідача:ОСОБА_2, за довіреністю
від прокуратури:Ступак Д.В.
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг" звернулося до Господарського суду міста Києва з позовом ( з урахуванням заяв про збільшення позовних вимог) до Головного управління економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) про визнання недійсним з моменту укладення договору пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 265 від 16 травня 2008 року, укладений між Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЛВ-Холдинг".
Рішенням господарського суду міста Києва від 25.07.2011 року у справі № 10/239 в позові ТОВ „ЛВ-Холдинг” до ГУ економіки та інвестицій виконавчого органу КМР (КМДА) про визнання недійсним договору відмовлено повністю.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 08.11.2011р. у справі № 10/239 апеляційну скаргу ТОВ „ЛВ-Холдинг” залишено без задоволення. Рішення господарського суду міста Києва від 25.07.2011 р. по справі № 10/239 - без змін.
Не погодившись з прийнятими у справі судовими актами, Товариство з обмеженою відповідальністю „ЛВ-Холдинг”, м. Київ, звернулася до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій, просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 25.07.2011 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.11.2011р. у справі №10/239 та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
В обґрунтування заявлених вимог , скаржник посилається на те, що договори укладені всупереч приписам ст. ст. 203, 215 Цивільного кодексу України та рішенню КМР від 27.02.2003 р. № 271/431 в редакції, що діяла на момент укладення оскарженого договору, але судом на це не було звернуто уваги, що призвело до порушення норм матеріального та процесуального права.
Представник відповідача та прокуратури , що були присутні в судовому засіданні проти доводів та вимог касаційної скарги заперечують, вважають їх необґрунтованими та безпідставними.
Розглянувши матеріали справи, касаційну скаргу, заслухавши суддю-доповідача, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, колегія суддів касаційної інстанції дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як з'ясовано попередніми судовими інстанціями, між Товариством з обмеженою відповідальністю “ЛВ-Холдинг” (Забудовник) та Головним управлінням економіки та інвестицій виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) було укладено договір пайової участі у створенні соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури міста Києва № 265 від 16.05.2008 р. Предметом договору було визначено сплату Забудовником пайової участі (внесків) на створення соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури м. Києва, у зв'язку з будівництвом багатофункціонального комплексу у складі об'єктів житлового, громадського, торговельно-розважального призначення і готельного комплексу з паркінгами та спортивно-оздоровчої бази по вул. Микільсько-Слобідській, 7-9 у Дніпровському районі м. Києва (загальна площа квартир -127 624,70 кв.м., загальна площа вбудованих приміщень -11 586,50 кв.м. (в тому числі офіси -7 299,30 кв.м., кафе-столова - 662,20 кв.м., магазин - 66,30 кв.м., спортивно-оздоровчий комплекс -2 720,40 кв.м., офісне приміщення - 109,40 кв.м., магазин промислових товарів - 73,80 кв.м., продовольчий мінімаркет - 655,10 кв.м.), загальна площа приміщень інженерного забезпечення комплексу -13 358,50 кв.м., загальна площа паркінгу -25 625,60 кв.м.).
Відмовляючи у позові , попередні судові інстанції виходили з того, що в оскаржуваному позивачем договорі сторони дійшли згоди, щодо його предмету, визначили взяті на себе зобов'язання та встановили порядок виконання умов договору, погодили та визначили обсяг відповідальності за порушення його умов, тобто, в цілому, укладаючи спірний договір сторони досягли згоди щодо викладених в ньому умов та змісту даного договору, про що свідчать підписи та печатки обох сторін про його укладення.
Також, суди дійшли до висновку про відсутність в договорі, укладеному між сторонами, ознак порушення ст.203 ЦК України.
Судова колегія Вищого господарського суду України погоджується з висновками попередніх судових інстанцій з оглядом на наступне.
За приписами ст. 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ч.1 ст.215 Цивільного Кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього кодексу, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
При цьому, вирішуючи спір про визнання договору недійсним, суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання договорів недійсними: відповідність договору вимогам закону, додержання встановленої форми договору, дієздатність сторін за договором, у чому конкретно полягає порушення вільного волевиявлення та не відповідність його внутрішній волі учасника правочину, не спрямованість сторони на реальне настання правових наслідків правочину та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Проаналізувавши матеріали та обставини справи, а також факти встановлені судами попередніх інстанцій під час розгляду справи , судова колегія дійшла до висновку про те, що наведені позивачем доводи щодо визнання спірного договорів недійсними недоведені , необґрунтовані та не є підставами , в розумінні вищенаведених норм права , з якими законодавець пов'язує визнання договорів недійсними. Крім того, порушення, про наявність яких заявлено скаржником, жодним чином з моменту укладення спірного договору не вплинуло на виконання сторонами зобов'язань за ним, не порушило та не обмежило права позивача.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини встановлені господарськими судами на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих сторонами доказів, висновки судів першої й апеляційної інстанцій відповідають цим обставинам, їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.
Щодо доводів касаційної скарги, то вони не спростовують вказаних висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Відповідно до ч. 2 ст.1115 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду.
За приписами ч.2 ст.1117 Господарського процесуального кодексу України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
З урахуванням вищенаведеного, колегія суддів вважає , що прийняте рішення суду першої та постанова апеляційної інстанцій відповідають матеріалам справи та вимогам закону, а тому судові акти слід залишити без змін, а касаційну скаргу - без задоволення.
Керуючись ст.ст.1115, 1117, 1119-11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю „ЛВ-Холдинг” м. Київ - залишити без задоволення.
Рішення господарського суду міста Києва від 25.07.2011 р. та постанову Київського апеляційного господарського суду від 08.11.2011р. у справі №10/239 -без змін.
Головуючий суддя:М. Запорощенко
Судді: Н. Акулова
С. Владимиренко