14 лютого 2012 року Справа № 16/5026/2876/2011
Господарський суд Черкаської області в складі: головуючого - судді Спаських Н.М. з секретарем судового засідання Волна С.В., за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_1 - за довіреністю ;
від відповідача: ОСОБА_2 - за довіреністю;
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Черкаси справу за
позовом фізичної особи-суб"єкта підприємницької діяльності ОСОБА_3
до Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Черкаської обласної дирекції
про визнання кредитних договорів недійсними
Заявлено позов про визнання недійсними кредитного договору № 010/05-02/055-07 від 23.08.2007 р. та кредитного договору № 010/05-02/060-08 від 18.07.2008 р., укладених між публічним акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" в особі Черкаської обласної дирекції відкритого акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" та фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_3 з мотивів, що спірні кредитні договори укладені в іноземній валюті, а використання іноземної валюти як засобу платежу суперечить вимогам законодавства і сторони не мали ліцензій на здійснення валютних операцій; позивач не усвідомлював всі істотні умови спірних договорів, не зрозумів у якій валюті слід сплачувати кредит та проценти.
Представник позивача свої позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити повністю.
Представник відповідача проти позовних вимог заперечує повністю, з підстав того, що вимоги позивача є необґрунтованими, спрямовані на ухилення від виконання кредитних зобов'язань, а також просить застосувати до вимог позивача строк позовної давності та відмовити у позові.
Заслухавши доводи та пояснення представників сторін, які надавалися в ході розгляду справи, дослідивши наявні у справі документи, суд вважає, що у задоволенні позову слід відмовити повністю, виходячи з наступного:
З матеріалів справи вбачається, що 23.08.2007 р. між відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" (далі - Кредитор) в особі заступника директора з питань корпоративного бізнесу Черкаської обласної дирекції відкритого акціонерного товариства "Раффайзен Банк Аваль" ОСОБА_6, який діє на підставі довіреності, посвідченої ОСОБА_7, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 19.12.2006 р. за № 4606, та в особі заступника директора з питань малого та середнього бізнесу Черкаської обласної дирекції відкритого акціонерного товариства "Раффайзен Банк Аваль" ОСОБА_8, яка діє на підставі довіреності, посвідченої ОСОБА_7, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 11.12.2006 р. та Положення про дирекцію, зареєстрованого Головним управлінням Національного банку України по м. Києву і Київської області 01.11.2006 р. з однієї сторони та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 (далі - Позичальник) було укладено кредитний договір № 010/05-02/055-07 "Про надання кредиту під іпотеку комерційної нерухомості для корпоративних клієнтів" (кредитна лінія невідновлювальна) (а.с. 13-18), у відповідності до умов якого Кредитор відкрив Позичальнику невідновлювальну кредитну лінію в сумі 713 800,00 доларів США, зі строком сплати до 18.08.2012 р., зі сплатою 11,25 % річних в іноземній валюті.
18.07.2008 р. між відкритим акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" (далі - Кредитор) в особі директора Черкаської обласної дирекції відкритого акціонерного товариства "Раффайзен Банк Аваль" ОСОБА_9, який діє на підставі довіреності, посвідченої ОСОБА_7, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 07.11.2006 р. за № 4023, та в особі заступника директора з питань корпоративного бізнесу Черкаської обласної дирекції відкритого акціонерного товариства "Раффайзен Банк Аваль" ОСОБА_6, який діє на підставі довіреності, посвідченої ОСОБА_7, приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу 19.12.2006 р. за № 4606 та Положення про дирекцію, зареєстрованого Головним управлінням Національного банку України по м. Києву і Київської області 01.11.2006 р. з однієї сторони та фізичною особою - підприємцем ОСОБА_3 (далі - Позичальник) в рамках Генеральної кредитної угоди № 010/02-5/225-05/г від 15.12.2005 р. був укладений кредитний договір № 010/05-02/060-08, у відповідності до умов якого Кредитор надав Позичальнику кредит в формі невідновлювальної кредитної лінії з лімітом 2 200 000,00 доларів США зі сплатою 12% річних та строком користування до 12.07.2009 року, а Позичальник зобов"язався отримати кредит, використати його за цільовим призначенням, повернути Кредитору суму кредиту, сплатити проценти за користування кредитом, комісії, а також виконати інші обов'язки, визначені цим Договором.
Заперечень проти укладення цих договорів та отримання кредитних коштів позивач суду не надав, за доводами сторін кредитні договори між сторонами виконуються, однак станом на час розгляду справи по обох договорах позивач вже має прострочену заборгованість.
Позивач просить визнати недійсними обидва кредитні договори, які такі, що суперечать чинному законодавству, з наступних мотивів:
- кредитні договори укладено у валюті, а не у грошовій одиниці України, а використання валюти як засобу платежу (це сплата процентів по кредитах) суперечить законодавству України;
- валютні операції повинні проводитися на підставі відповідної ліцензії НБУ (генеральна та індивідуальна), які обидві сторони не мають;
30 січня 2012 р. позивач надав суду заяву про доповнення та зміну підстав позову (а.с. 62) в якій посилається на наступне:
- відповідач був зобов'язаний попередити споживача, що валютні ризики під час виконання зобов'язань за кредитним договором несе споживач;
- відповідач не надав в повному обсязі інформації про умови кредитування, як того вимагає закон;
- у спірних договорах відсутній порядок зміни і припинення дії договору;
- у спірних договорах не визначено у якій валюті проводиться оплата за користування кредитом та не чіткого визначено розмір платежів по процентах;
- позовна давність для звернення до суду виникла з дати підписання додаткових угод, тобто 12 жовтня 2009 року.
Позивач також вважає, що ненаданням всієї інформації по кредитних договорах банком його було введено в оману і позивач помилявся стосовно обставин, які мають істотне значення для позивача при виконанні договору, а це в свою чергу потребувало постійного укладення додаткових угод до договорів.
Крім того, позивач вважає, що спірні кредитні договори були укладені з боку позивача як фізичною особою, на яку поширюються права, передбачені ЗУ "Про захисту прав споживачів", зокрема, бути поінформованим про особливості споживчого кредиту та порядок його погашення, а відповідач ці його права порушив.
Відповідач в додатковому обґрунтуванні відзиву на позов від 14.02.2012 року вказав, що:
- відповідно до умов оскаржуваних кредитних договорів цільовим призначенням кредитних коштів є придбання комерційної нерухомості та поповнення обігових коштів, а тому норми ЗУ "Про захисту прав споживачів" стосовно споживчого кредитування на позивача не поширюються та не могли бути порушені банком;
- позивачу перед укладенням оскаржуваних договорів було вручено листи-повідомлення, в яких зазначався перелік умов надання кредитних коштів з зазначенням усіх можливих витрат по отриманню коштів. Крім того, умови кредитних договорів та додаткових угод до них чітко і однозначно встановлюють умови взаємовідносин сторін;
- строк на оскарження кредитних договорів у позичальника минув і цей строк не може обраховуватися по датах укладення додаткових угод до договорів та просить застосувати строк позовної давності до вимог позивача.
Дослідивши доводи сторін та надані у справі докази суд погоджується із точкою зору відповідача по справі про необхідність відмови позивачу у позові, виходячи з такого:
У відповідності до ст. 1 ГПК України до господарського суду можуть звертатися юридичні особи та фізичні особи, які в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Позивачем на вимогу суду не було вказано та пояснено, які негативні наслідки настали для позивача за результатами укладення обох спірних договорів, а тому яке право позивач бажає відновити за результатами вирішення спору, суду не зрозуміло і позивачем не доведено.
В обґрунтування правової підстави позову позивач посилається на ст. 203, 215, 227 ЦК України.
Виходячи з буквального тлумачення норм статей 4 та 203 ЦК, зміст правочину має відповідати Цивільному Кодексу України; іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК; актам Президента України у випадках, встановлених Конституцією; постановам Кабінету Міністрів України; актам органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим, що видаються у випадках і в межах, встановлених Конституцією та законом. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України).
Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину. Позивач також повинен чітко вказати, якому закону не відповідає спірний договір, а оскільки визнання договору недійсним проводиться з часу його укладення, то і порушення прав у позивача укладеними договорами повинно мати місце на момент укладення договорів.
Постановою пленуму ВСУ від 6 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" визначено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), згідно зі статтею 227 ЦК є оспорюваним. Вимоги про визнання такого правочину недійсним можуть заявлятися як сторонами правочину, так і будь-якою заінтересованою особою в разі, якщо таким правочином порушено її права чи законні інтереси, а також органами державної влади, які відповідно до закону здійснюють контроль за видом діяльності, яка потребує ліцензування.
Тобто, для визнання договорів недійсними слід довести невідповідність їх положень вимогам чинного законодавства та порушення спірними договорами прав та інтересів особи, яка оспорює договори.
Позивач вказує, що за результатами укладення спірних договорів для позивача настали негативні наслідки -- позивач змушений переплачувати кошти внаслідок стрімкого збільшення курсу долара до гривні, а також вважає себе порушником валютного законодавства.
Суд вважає, що порушення прав позивача при укладенні спірних договорів не мало місця, виходячи з такого:
- кредитування суб'єктів господарювання в іноземній валюті чинним законодавством на момент укладення спірних договорів не було заборонено;
- позивач отримав кредит у повній сумі та у бажаній валюті кредитування, які він обирав добровільно та без примусу. Кредитні кошти ним було використано за призначенням та на власну користь;
- позивач є суб'єктом підприємницької діяльності, який здійснює свою діяльність на власний страх і ризик ( ст. 42 ГК України). Тому всі зміни, що стосуються економічних відносин (курс долара до гривні, зміна законодавства, введення нових податків та ін.) є комерційним ризиком будь-якого суб'єкта підприємницької діяльності, а тому в даному випадку відносин між сторонами саме підприємець-позивач і несе негативні ризики настання цих обставин і не може перекладати їх на свого контрагента (банк), який є рівноправним з ним суб'єктом господарювання;
- позивача ніхто не притягував до відповідальності за відсутність ліцензії на проведення розрахунків в іноземній валюті і реальність цієї загрози позивачем також не доведена;
- між сторонами не має місце споживче кредитування фізичних осіб-горомадян, а тому стосовно позивача відповідач не повинен був виконувати вимоги ЗУ "Про захист прав споживачів". Всі необхідні умови кредитування викладені у кредитних договорах та були достатніми для виконання цих договорів обома сторонами. Позивач має заборгованість по процентах та кредиту, які не погашені по сьогоднішній день, а тому заяви про те, що він просто не знав в якій валюті сплачувати проценти (і не платив їх взагалі) є надуманими.
Рішенням Верховного Суду України від 15.12.2010 року (опубліковано ЗіБ № 30 2011 р.) вказано, що ЗУ "Про захист прав споживачів" врегульовує відносини між сторонами на стадії надання інформації споживачеві про умови кредитування, відсоткові ставки, валютні ризики, процедури виконання договору та ін. Після укладення кредитного договору відносини між сторонами врегульовуються вже не цим законом, а нормами ЦК про кредитування та іншим спеціальним законодавством.
З приводу доводів позивача про необхідність одержання індивідуальної ліцензії НБУ на проведення валютних операцій, судом було встановлено наступне:
Підставами для визнання кредитних договорів недійсними позивач зазначає, що кредитні договори повинні бути укладені тільки у валюті України - гривні, тому банк не мав права надавати кредити в доларах США, а зобов'язаний був надати лише у гривні, і відповідно, позичальник повинен виконувати зобов'язання лише у гривнях. Для одержання і здійснення платежів у валюті слід мати індивідуальну ліцензію, чого сторонами не було дотримано.
Дійсно, згідно умов чинного законодавства валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено законодавством України.
Відповідно до ст. 524 Цивільного кодексу України, зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні; сторони можуть визначати грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом, що встановлено ч. 3 ст. 533 Цивільного кодексу України.
Згідно з ч. 2 ст. 198 Господарського кодексу України, грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті в гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Визначення терміну "іноземна валюта" як "валютної цінності" містить ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".
Суд вважає, що відносини сторін по кредитним договорам від 23.08.2007 р. та від 18.07.2008 р., умови яких не передбачають проведення розрахунку у валюті України - гривні, як і визначення грошового еквівалента в іноземній валюті, відповідно до норм ч.ч. 1, 2 ст. 533 Цивільного кодексу України, є валютною операцією у розумінні п. 2 ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 р. N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" - операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України.
Відповідно до ч. 2, 6 ст. 334 Господарського кодексу України, банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб. Банки у своїй діяльності керуються цим Кодексом, законом про банки і банківську діяльність, іншими законодавчими актами.
Фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій, і їх основними видами є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.
Кредитні операції полягають у розміщенні банками від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором та позичальником. Такі положення закріплені у ч. 1 ст. 339, ст. 345 Господарського кодексу України та в положеннях Закону України "Про банки та банківську діяльність".
У відповідності до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банківський кредит - це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. Кредитування у валюті чинним законодавством на момент укладення спірних договорів не було заборонено.
Як кредитні у ст. 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" розглядаються операції, зазначені у п. 3 частини першої та п. п. 3 - 7 частини другої ст. 47 цього Закону. Розміщення, залучення коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто здійснення фінансового посередництва у формі кредитних операцій на підставі кредитного договору, є правом банку, що здійснюється на підставі банківської ліцензії. Таким чином відповідач має право здійснювати фінансове посередництво у формі валютних кредитних операцій. За кредитним договором (ст. 1054 ЦК України), банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. 19.02.1993 року було прийнято Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", який установлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ України в регулюванні валютних операцій, права й обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. За змістом вказаного Декрету валютними операціями є в т.ч. операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України. Резиденти і нерезиденти мають право здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, встановлених цим Декретом та іншими актами валютного законодавства України. Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Пунктом 4 Декрету визначено, що індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Поняття разової валютної операції в декреті не розкрито. Натомість вказано, що індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, такі операції:
в) надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі;
г) використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави.
Оскільки сплата процентів є невід'ємною умовою надання банківського кредиту, то суд вважає, що п. в) п. 4 Декрету повністю охоплює всі відносини по кредиту між банком та позичальником, а тому окремо виділяти в цих відносинах сплату процентів (і трактувати її як використання іноземної валюти на території України як засобу платежу) - безпідставно. Якщо одержання кредиту резидентом потребує індивідуальної ліцензії, то вона в обов'язковому порядку охоплює і сплату процентів за таким кредитом. Тому п. г) п. 4 Декрету про те, що індивідуальної ліцензії потребує використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави - не може одночасно поширюватися і на операцію по наданню і одержанню резидентами кредитів в іноземній валюті. Пункти в) і г) п. 4 Декрету є самостійними та такими, що відносяться до окремих і самодостатніх обставин.
Однак, для застосування п. в) п. 4 Декрету законодавцем повинно бути визначено межі для перевищення термінів і суми таких кредитів. Такого визначенням в чинному законодавстві на момент надання кредитів не було, а тому п. в) п. 4 Декрету неможливий до застосування і тому суд не може констатувати, що згідно вимог Декрету "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" надання і одержання кредитів (зі сплатою процентів по них) в іноземній валюті підлягає індивідуальному ліцензуванню.
Постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року N 483 було затверджено Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, яке розроблено відповідно до вимог статей 5, 11, 13 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.93 N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет), а також статей 7 і 44 Закону України "Про Національний банк України" та регламентує порядок та умови видачі Національним банком України резидентам і нерезидентам індивідуальних ліцензій на використання безготівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу. За змістом цього положення, використання іноземної валюти як засобу платежу (валютна операція) - це використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких грошових зобов'язань або оплати товарів, що придбаваються.
Як вказано вище, суд прийшов до висновку, що в кредитній операції окремо виділяти операцію по проведенню розрахунку у валюті ( сплата процентів) - безпідставно, а тому вказане Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу - на кредитний договір між сторонами не поширюється. Крім того, при виконанні кредитного договору безготівкові розрахунки між сторонами не проводилися.
У зв'язку із запитами банків щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті НБУ листом від 07.12.2009 N 13-210/7871-22612 "Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті" повідомив, що уповноважені банки мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями.
Що стосується вимог підпункту "в" п. 4 ст. 5 Декрету "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, Нацбанк роз'яснив, що оскільки на сьогодні законодавчо не визначені межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті, то операції з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребують індивідуальної ліцензії. Такого ж змісту був і лист НБУ від 29.05.2010 року № 28-313/2178.
Згідно наявної у справі копії банківської ліцензії та дозволу, "Райффайзен Банк Аваль" має право проводити операції із валютними цінностями (а.с. 49-51).
Суд не погоджується із доводами позивача про те, що спірними кредитними договорами не було узгоджено всіх істотних умов угод, зокрема, порядку сплати процентів та валюти процентів.
За доводами відповідача, з якими погоджується і суд, для банку не мало значення, у якій валюті позивач би проводив сплату процентів по кредиту, якщо договорами чітко було передбачено, що кредит отримується у валюті, а тому і повернутий він повинен бути також у розмірі отриманих валютних коштів, хоча б і способом конвертації гривни у долари. Позивач безпідставно вважає, що із графіків платежів у тексті кредитних договорів та додаткових угод не вбачалося, що проценти сплачуються окремо і їх суму позивач повинен вирахувати сам, оскільки в пунктах, якими визначається графік сплати боргу по кредиту, прямо вказано, що графік передбачає сплату основної суми кредиту, тобто тіла, а не процентів.
В цьому питанні позивача ніхто не вводив в оману, оскільки всі умови кредитних договорів були викладені чітко та однозначно, позивач не помилявся у предметі договору та не ставив питання про внесення змін до кредитних договорів для більшого врегулювання "незрозумілих" йому питань і не звертався до банку за роз"ясненнями, на що мав повне право.
Позивач також не довів, якими діями відповідача його було введено в оману щодо спірних кредитних договорів і чи були ці дії винними з боку банку.
Умови кредитних договорів також детально викладалися позивачу банком у листах від 15.08.2007 року та 14.07.2008 року, копії яких надані відповідачем у справу. Натомість сам позивач подавав відповідачу техніко-економічне обґрунтування збільшення кредитного ліміту на 3 млн. грн., в якому детально описав і прорахував всі деталі кредитних відносин з банком, в т.ч. і режим сплати процентів, що свідчить про повну обізнаність позивача із деталями власного кредитування.
Позивач також не говорить про готовність негайного погашення боргу перед відповідачем за обома кредитними договорами, що було б необхідним при проведенні реституції між сторонами за наслідками визнання договорів недійсними.
На підставі викладеного, позивач не довів порушення свого права наданням йому кредитів в іноземній валюті, введення в оману, неузгодження всіх істотних умов договору, порушення кредитними договорами та діями банку норм чинного законодавства та не довів порушення сторонами режиму ліцензування для здійснення валютного кредитування і сплати позичальником процентів по кредитам, а тому у задоволенні позовних вимог про визнання недійсними кредитного договору № 010/05-02/055-07 від 23.08.2007 р. та кредитного договору № 010/05-02/060-08 від 18.07.2008 р. укладених між публічним акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" в особі Черкаської обласної дирекції відкритого акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" та фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_3 позивачу слід відмовити повністю.
З приводу клопотання відповідача про застосування строку позовної давності до заявлених позовних вимог судом було встановлено наступне:
Відповідно до приписів ст. ст. 256, 257, 261, 267 позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Таким чином, якщо суд встановить, що позивач не довів порушення свого права, постановляється рішення про відмову у позові саме з цієї підстави, а якщо порушення права мало місце, але позивач без поважної причини пропустив строк позовної давності, то у задоволенні позову слід відмовити з причини пропуску строку позовної давності. Якщо ж пропуск стався із поважної причини, то його слід поновити, а порушене право - захистити.
Суд не погоджується із доводами позивача про те, що строк позовної давності слід обраховувати з дати укладення додаткових угод до кредитних договорів, оскільки додаткові угоди складають невід'ємну частину кредитних договорів, про що вказано у кожній із них (останні пункти). Позивач не просив визнавати спірні договори недійсними лише в певній частині (укладених додаткових угод), а тому за заявленими позовними вимогами договір може бути визнано недійсним весь і саме з моменту його укладення, а тому перебіг строку позовної давності слід обраховувати саме із дати укладення кредитного договору (тим більше за доводами про незаконність їх укладення через відсутність ліцензій, кредитування у валюті та ін., що мало місце з моменту укладення договорів), а не з дати укладення додаткових угод до договорів. Укладення додаткових договорів також не зупиняє і не перериває строк позовної давності, оскільки таке не передбачено чинним законодавством
Спірні договори укладені 23.08.2007 року та 18.07.2008 року відповідно.
До суду із даним позовом позивач звернувся лише 26.12.2011 р., тобто із пропуском строку позовної давності за обома договорами, про застосування якої просить позивач.
Таким чином позивач пропустив встановлений Законом строк позовної давності щодо визнання недійсними кредитного договору № 010/05-02/055-07 від 23.08.2007 р. та кредитного договору № 010/05-02/060-08 від 18.07.2008 р. укладених між публічним акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" в особі Черкаської обласної дирекції відкритого акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" та фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_3. Доводи позивача про дотримання строків позовної давності є помилковими, поважність причин пропуску строків позовної давності позивач не наводив і не доводив.
Однак, як вказано вище, через відсутність порушеного права, на захист якого було подано позов, суд відмовляє у задоволенні позову з цієї підстави та через недоведеність позовних вимог, а не через пропуск позивачем строку позовної давності.
З цих підстав у задоволенні позову позивачу слід відмовити повністю.
При відмові у позові судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст. 49,82-85 ГПК України, суд -
У задоволенні позову відмовити повністю.
Рішення може бути оскаржено до Київського апеляційного господарського суду протягом 10 днів.
Суддя Н.М. Спаських
Повний текст рішення підписано 16 лютого 2012 року