< Список >
Іменем України
28 листопада 2011 року Справа № 5002-25/2825-2011
Севастопольський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого судді Фенько Т.П.,
суддів Проценко О.І.,
Ткаченка М.І.,
за участю представників сторін:
представника позивача фонду майна Автономної Республіки Крим - Соловйової К.С.,
представник відповідача Кримського республіканського виробничого підприємства "Кримтролейбус" - не з'явився,
відповідач фізична особа-підприємець ОСОБА_4 - не з'явився,
розглянувши апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 на рішення господарського суду Автономної Республіки Крим (суддя Копилова О.Ю.) від 22.09.2011 у справі № 5002-25/2825-2011
за позовом Фонду майна Автономної Республіки Крим (вул. Севастопольська, 17, м. Сімферополь, 95015)
до Кримського республіканського виробничого підприємства "Кримтролейбус" (вул. Київська, 78, м. Сімферополь, 95000),
фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (АДРЕСА_1, 95051)
про визнання недійсним договору оренди та додаткової угоди до договору, спонукання до повернення майна,
Фонд майна Автономної Республіки Крим (далі по тексту - Фонд майна АРК) звернувся до господарського суду Автономної Республіки Крим з позовною заявою до Кримського республіканського виробничого підприємства "Кримтролейбус" (далі по тексту - КРВП "Кримтролейбус"), фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 (далі по тексту - ФОП ОСОБА_4), у якій просить суд визнати договір від 06.01.2010 № 2010-01/24 про сумісне використання майна, що належить Автономній Республіці Крим - частини приміщення будівлі кінцевої тролейбусної станції, площею 282,48 кв. м., що розташовано відповідно до дислокації за адресою: АДРЕСА_2, укладений між КРВП "Кримтролейбус" і ФОП ОСОБА_4, недійсним; визнати додаткову угоду від 06.01.2010 № 2010-01/24 (фактично від 15.11.2010 б/н) до договору від 06.01.2010 № 2010-01/24 про сумісне використання майна, що належить Автономній Республіці Крим - частини приміщення будівлі кінцевої тролейбусної станції, площею 282,48 кв. м., що розташовано відповідно до дислокації за адресою: АДРЕСА_2, укладену між КРВП "Кримтролейбус" і ФОП ОСОБА_4, недійсною; зобов'язати ФОП ОСОБА_4 повернути майно, що належить Автономній Республіці Крим - частину приміщення будівлі кінцевої тролейбусної станції, площею 282,48 кв. м., що розташовано відповідно до дислокації за адресою: АДРЕСА_2, шляхом звільнення приміщень.
Позовні вимоги мотивовані тим, що спірний договір направлений на настання правових наслідків, що обумовлені договором оренди майна, тобто укладений з порушенням вимог чинного законодавства, у зв'язку з чим підлягає визнанню недійсним.
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 22.09.2011 у справі № 5002-25/2825-2011 позов задоволено повністю: визнано договір від 06.01.2010 № 2010-01/24 про сумісне використання майна, що належить Автономній Республіці Крим - частини приміщення будівлі кінцевої тролейбусної станції, площею 282,48 кв. м., що розташовано відповідно до дислокації за адресою: АДРЕСА_2, укладений між КРВП "Кримтролейбус" і ФОП ОСОБА_4 недійсним; визнано додаткову угоду від 06.01.2010 № 2010-01/24 до договору від 06.01.2010 № 2010-01/24 про сумісне використання майна, що належить Автономній Республіці Крим - частини приміщення будівлі кінцевої тролейбусної станції, площею 282,48 кв. м., що розташовано відповідно до дислокації за адресою: АДРЕСА_2, укладену між КРВП "Кримтролейбус" і ФОП ОСОБА_4 недійсною; зобов'язано ФОП ОСОБА_4 повернути майно, що належить Автономній Республіці Крим - частину приміщення будівлі кінцевої тролейбусної станції, площею 282,48 кв. м., що розташовано відповідно до дислокації за адресою: АДРЕСА_2, шляхом звільнення приміщень; вирішено питання щодо розподілу судових витрат.
Задовольняючи позовні вимоги у повному обсязі, суд першої інстанції виходив з того, що сторони за спірним договором, з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме договору оренди, уклали удаваний правочин - договір про спільне використання майна від 06.01.2010 № 2010-01/24, у зв'язку з чим останній є неправомірним.
Не погодившись з рішенням суду, ФОП ОСОБА_4 звернувся до Севастопольського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить рішення суду скасувати та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.
Вимоги апеляційної скарги мотивовані тим, що оскаржуване рішення прийнято з порушенням норм матеріального та процесуального права, при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи.
Зокрема, заявник апеляційної скарги вказує на те, що у порушення вимог статті 77 Господарського процесуального кодексу України суд першої інстанції розглянув справу за відсутності представника позивача, який заздалегідь подав заяву про відкладення розгляду справи у зв'язку із зайнятістю.
На думку заявника апеляційної скарги, виданням наказу від 11.08.2011 № 326 позивач визнав за відповідачем ФОП ОСОБА_4 право користування майном, у тому числі і право на набуття останнім права власності на спірне майно.
Крім того, заявник апеляційної скарги зазначає, що ФОП ОСОБА_4 з 2004 року добросовісно на договірних правовідносинах користується спірним майном.
Ухвалою Севастопольського апеляційного господарського суду від 03.11.2011 апеляційна скарга ФОП ОСОБА_4 прийнята до провадження.
У судовому засіданні, призначеному на 28.11.2011, представник позивача заперечував проти задоволення апеляційної скарги та висловив позицію щодо законності рішення місцевого господарського суду; відповідачі явку уповноважених представників у судове засідання не забезпечили, про дату, час і місце судового засідання були повідомлені належним чином рекомендованою кореспонденцією.
Стаття 22 Господарського процесуального кодексу України зобов'язує сторони добросовісно користуватись належними їм процесуальними правами. Оскільки явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов'язок, справа може розглядатись без їх участі, якщо нез'явлення цих представників не перешкоджає вирішенню спору.
Статтею 77 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні.
Судова колегія вважає можливим розглянути справу за відсутності сторін, які не з'явились, за наявними документами в матеріалах справи.
Переглянувши матеріали справи відповідно до вимог статті 101 Господарського процесуального кодексу України, судова колегія встановила наступні обставини.
06.01.2010 між КРВП "Кримтролейбус" (далі - Підприємство) і ФОП ОСОБА_4 (далі - Користувач майна) був укладений договір № 2010-01/24 про спільне використання майна.
Пунктом 1.1 договору визначено, що сторони договору зобов'язуються об'єднати частину приміщень кінцевої тролейбусної станції "АДРЕСА_2" площею 282,48 кв. м., що розташовано відповідно до дислокації (далі - Майно), та грошові кошти, що належать Користувачу майна. з метою подальшої ефективної спільної експлуатації майна в належному стані, забезпечення його схоронності.
Відповідно до пункту 1.2 договору спільне користування майном сторонами договору не ставить за собою мети отримання спільного прибутку, при цьому кожна із сторін договору має право самостійно на свій страх та ризик вести власну підприємницьку діяльність з використанням майна.
Згідно пункту 2.4. договору Користувач майна зобов'язаний відшкодовувати підприємству втрачені їм права на одноосібне користування майном в сумі 88811,76 грн. в рік, рівними частками, щомісячно, відповідно виставленого рахунку.
Крім того, пунктом 2.5 договору встановлений обов'язок Користувача майна повертати Підприємству витрати на оплату комунальних послуг, за спожиту електроенергію, воду та інші витрати, що пов'язані з спільним використанням майна відповідно рахунків, по фактичним понесеним витратам.
Датою припинення дії договору є 31.12.2010 (пункт 4.3 договору).
Пунктом 4.4 договору встановлено, що строк дії договору муже бути продовжений, якщо сторони досягнуть по цьому приводу додаткової угоди.
15.11.2010 між КРВП "Кримтролейбус" (далі - Підприємство) і ФОП ОСОБА_4 (далі - Користувач майна) укладена додаткова угода до договору про спільне використання майна від 06.01.2010 № 2010-01/24, якою сторони змінили пункт 2.4 договору, виклавши його у наступній редакції: "Користувач майна зобов'язаний відшкодувати підприємству втрачені ним права на одноосібне користування майном в сумі 8881,00 грн. в місяць"; а також змінили пункт 4.3 договору та зазначили, що датою припинення дії договору є 31.12.2011.
Пунктом 5 додаткової угоди до договору про спільне використання майна сторони домовились, що додаткова угода вступає в силу з 01.01.2011.
Вважаючи, що фактично спірні договір про спільне використання майна та додаткова угода до нього містять умови договору оренди, позивач звернувся з даним позовом до суду.
Дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, судова колегія дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги виходячи з наступного.
Предметом доказування у даній справі є встановлення наявності чи відсутності підстав для визнання недійсними договору про сумісне використання майна від 06.01.2010 № 2010-01/24 та додаткової угоди до нього від 15.11.2010 б/н.
Разом з тим, судова колегія зауважує, що позивачем у прохальній частині позову помилково була зазначена дата та номер додаткової угоди до договору про сумісне використання майна 06.01.2010 № 2010-01/24 замість 15.11.2010 б/н.
Відповідно до пункту 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 № 9 цивільні відносини щодо недійсності правочинів регулюються Цивільним кодексом України та іншими актами законодавства. При розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Згідно з частиною першої статті 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 179 Господарського кодексу України майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і негосподарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями.
Відповідно до статті 204 Цивільного кодексу України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Згідно з частиною першою статті 207 Господарського кодексу України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути, на вимогу однієї із сторін або відповідного органу державної влади, визнано судом недійсним повністю або в частині.
Частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до пункту 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 № 9 судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Згідно роз'яснень Вищого арбітражного суду України "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" від 12.03.1999 № 02-5/111, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною першою статті 628 Цивільного кодексу України встановлено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Згідно статті 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.
Спільна діяльність може здійснюватися на основі об'єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об'єднання вкладів учасників.
Відповідно до статті 1131 Цивільного кодексу України договір про спільну діяльність укладається у письмовій формі.
Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.
Пунктом 4.12 Порядку обліку платників податків, зборів (обов'язкових платежів), затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 19.02.1998 № 80 (у редакції наказу Державної податкової адміністрації України від 17.11.1998 № 552), що зареєстровано в Міністерстві юстиції України 14.12.1998 за № 791/3231 (у редакції від 16.05.2008, що діяла на момент укладення договору про спільну діяльність), передбачено, що на обліку в органах державної податкової служби повинні перебувати угоди про розподіл продукції та договори про спільну діяльність на території України без створення юридичних осіб, при виконанні яких виникають обов'язки за сплатою податків і зборів (обов'язкових платежів), передбачених законодавством. Документи, що стосуються договору чи угоди, зберігаються в обліковій справі платника податків.
Відповідно до пункту 20 частини першої статті 6 Закону України "Про управління об'єктами державної власності" (у редакції, що діяла на момент укладання договору) договори про спільну діяльність, за якими використовується нерухоме майно, що перебуває у господарському віданні або оперативному управлінні державних підприємств, установ, організацій, підлягають погодженню відповідними уповноваженими органами державного управління об'єктами державної власності.
Однак, у оспорюваних договорі про спільне використання майна та додатковій угоді до нього відсутні відмітки про погодження зазначених правочинів з відповідними уповноваженими органами державного управління об'єктами державної власності, також відсутні докази перебування угоди на обліку в органах державної податкової служби.
Судом першої інстанції встановлено, що також підтверджується матеріалами справи та не заперечується відповідачами, що протягом 2004-2006 років між КРВП "Кримтролейбус" і ФОП ОСОБА_4 укладалися договори оренди нерухомого майна, розташованого за адресами АДРЕСА_2, зазначені договори були узгоджені з Фондом майна АРК у встановленому порядку.
Разом з тим, у матеріалах справи відсутні документи, які б свідчили про припинення дій зазначених договорів або про їх подальшу пролонгацію.
Як вже зазначалось, пунктами 1.1 та 1.2 договору про спільне використання майна від 06.01.2010 № 2010-01/24 визначено, що договір про спільне використання майна укладений з метою подальшої ефективної спільної експлуатації майна в належному стані, забезпечення його схоронності. Спільне користування майном сторонами договору не ставить за собою мети отримання спільного прибутку, при цьому кожна із сторін договору має право самостійно на свій страх та ризик вести власну підприємницьку діяльність.
За таких обставинах, колегія судів погоджується з висновком суду першої інстанції, що умови укладеного сторонами договору не відповідають вимогам договору про спільну діяльність в розумінні статті 1131 Цивільного кодексу України.
Фактично, договором про спільне використанням майна від 06.01.2010 № 2010-01/24 та додатковою угодою до нього КРВП "Кримтролейбус" домовилось з ФОП ОСОБА_4 про те, що останній прийме в строкове платне користування майно, частину приміщень кінцевої тролейбусної станції "АДРЕСА_2" площею 282,48 кв. м., що належить КРВП "Кримтролейбус" на праві постійного користування.
Відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
У користування за договором оренди передається індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення (або цілісний майновий комплекс), що не втрачає у процесі використання своєї споживчої якості (неспоживна річ).
Об'єктом оренди можуть бути: державні та комунальні підприємства або їх структурні підрозділи як цілісні майнові комплекси, тобто господарські об'єкти із завершеним циклом виробництва продукції (робіт, послуг), відокремленою земельною ділянкою, на якій розміщений об'єкт, та автономними інженерними комунікаціями і системою енергопостачання; нерухоме майно (будівлі, споруди, приміщення); інше окреме індивідуально визначене майно виробничо-технічного призначення, що належить суб'єктам господарювання.
Згідно частини першої статті 284 Господарського кодексу України істотними умовами договору оренди є: об'єкт оренди (склад і вартість майна з урахуванням її індексації); строк, на який укладається договір оренди; орендна плата з урахуванням її індексації; порядок використання амортизаційних відрахувань; відновлення орендованого майна та умови його повернення або викупу.
Частиною четвертою статті 284 Господарського кодексу України встановлено, що строк договору оренди визначається за погодженням сторін. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення строку дії договору він вважається продовженим на такий самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Згідно із статтею 286 Господарського кодексу України орендна плата - це фіксований платіж, який орендар сплачує орендодавцю незалежно від наслідків своєї господарської діяльності. Розмір орендної плати може бути змінений за погодженням сторін, а також в інших випадках, передбачених законодавством.
Враховуючи вищевикладене, за своїми ознаками договір про спільне використанням майна від 06.01.2010 № 2010-01/24 та додаткова угода до нього відповідають вимогам договору оренди.
Відповідно до статті 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили.
Удавані правочини можуть бути вчинені як без будь-яких протиправних намірів, так і з метою приховування незаконного правочину. За таких обставин, у разі встановлення факту неправомірності насправді вчиненого правочину удаваний правочин може бути визнаний недійсним на підставі частини першої статті 215 Цивільного кодексу України, адже в ньому зовнішнє волевиявлення сторін не збігається з їх внутрішньою волею.
Таким чином, сторони за спірним договором з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме договору оренди, уклали удаваний правочин - договір про спільне використання майна від 06.01.2010 № 2010-01/24.
Пунктом 1 частиною першої статті 287 Господарського кодексу України встановлено, що орендодавцями щодо державного та комунального майна є, зокрема органи, уповноважені Верховною Радою Автономної Республіки Крим або місцевими радами управляти майном - відповідно щодо майна, яке належить Автономній Республіці Крим або є у комунальній власності.
Пунктом 2 Положення про Фонд майна АРК, що затверджене постановою Ради міністрів АРК від 01.03.2011 № 82, передбачено, що Фонд майна здійснює реалізацію державної політики у сфері оренди.
Як вже було зазначено, спірний договір про спільне використання майна не був погоджений з Фондом майна АРК.
Отже, висновок суду першої інстанції, що спірні договір та додаткова угода до нього укладенні з порушенням вимог діючого законодавства, а відтак підлягають визнанню недійсними, є правомірним.
Посилання заявника апеляційної скарги щодо визнання Фондом майна АРК за ФОП ОСОБА_4 права на користування майном, у тому числі на можливість придбання за останнім права власності на спірне майно, що відображено у наказі Фонду майна АРК від 11.08.2011 № 326, не спростовують висновків суду відносно наслідків укладання відповідачами удаваного договору від 06.01.2010 № 2010-01/24 та додаткової угоди до нього з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, а саме договору оренди.
Частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Згідно статті 236 Цивільного кодексу України нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.
Відповідно до частини п'ятої стстатті 216 Цивільного кодексу України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою.
Отже, колегія суддів також погоджується з висновком суду першої інстанції щодо зобов'язання ФОП ОСОБА_4 повернути спірне майно шляхом звільнення приміщень.
Доводи заявника апеляційної скарги, що судом першої інстанції було порушено право позивача на участь його представника у судовому засіданні є безпідставними, виходячи з наступного.
Дійсно до початку судового засідання представник позивача скерував на адресу суду першої інстанції клопотання про відкладення слухання справи.
Зазначене клопотання було розглянуто судом першої інстанції, та, враховуючи положення статей 69, 77, 22 Господарського процесуального кодексу України, правомірно залишено без задоволення, оскільки заявлене клопотання не містить належних доказів неможливості з'явлення у судове засідання уповноваженого представника позивача, а також оскільки матеріали справи в достатній мірі характеризують взаємовідносини сторін.
Крім того, судова колегія звертає увагу на те, що зміст резолютивної частини рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 22.09.2011 у справі № 5002-25/2825-2011 свідчить про те, що суд допустив описку у даті та номері додаткової угоди до договору від 06.01.2010 № 2010-01/24 про сумісне використання майна, а саме замість 15.11.2010 б/н помилково зазначив дату та номер 06.01.2010 № 2010-01/24. Проте, колегія суддів вважає, що це не впливає на правомірність прийнятого рішення по суті, а вказана описка може бути усунена судом першої інстанції у порядку статті 89 Господарського процесуального кодексу України.
Враховуючи вищевикладене, правова оцінка, яку суд першої інстанції дав обставинам справи, не суперечить вимогам процесуального і матеріального права, а доводи апеляційної скарги щодо їх неправильного застосування є необґрунтованими.
Судове рішення є законним і обґрунтованим та не може бути скасовано з підстав, що наведені в апеляційній скарзі.
Все вищеперелічене дає судовій колегії право для висновку, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Керуючись статтями 99, 101, пунктом 1 частини 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 22.09.2011 у справі № 5002-25/2825-2011 залишити без змін.
Головуючий суддя < Підпис > Т.П. Фенько
Судді < Підпис > О.І. Проценко
< Підпис > М.І. Ткаченко
< Список >
< Список > < Довідник >
Розсилка:
1. Фонд майна Автономної Республіки Крим (вул. Севастопольська, 17, м. Сімферополь, 95015),
2. Кримське республіканське виробниче підприємство "Кримтролейбус" (вул. Київська, 78, м. Сімферополь, 95000),
3. Фізична особа-підприємець ОСОБА_4 (АДРЕСА_1, 95051).