Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"01" грудня 2011 р. Справа № 5023/9457/11
вх. № 9457/11
Суддя господарського суду Жигалкін І.П.
при секретарі судового засідання Бережанова Ю.Ю.
за участю представників сторін:
позивача - ОСОБА_1 (дов. № Д-5 від 22.07.2010 р.)
3-ї особи < Текст > відповідача - не з'явився 3-ї особи < Текст >
розглянувши справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.Пі.-Кемикал", м. Харків 3-я особа < Текст >
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Екс-Ойл", м. Харків 3-я особа < Текст >
про стягнення коштів та визнання угод недійсними
Позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю "Ю.Пі.-Кемикал", звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою про: - визнання угоди № 120609/01 К від 12.06.2009 р., № 270809-К від 27.08.2009 р., № 250211/1-К від 25.02.2011 р., № 060511/2-К від 06.05.2011 р., укладені між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Агродар" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Екс-Ойл" (надалі - Відповідач) недійсними; - стягнення з Відповідача моральної шкоди, завданої недійсними угодами та покладення на Відповідача судові витрати.
Представник Позивача у судовому засіданні 24 листопада 2011 року позовні вимоги підтримує в повному обсязі та просить суд їх задовольнити.
Представник Відповідача у судовому засіданні 24 листопада 2011 року та у наданому відзиві проти позовних вимог заперечує та просить суд відмовити у їх задоволенні у повному обсязі.
У судовому засіданні 24 листопада 2011 року оголошено перерву до 01 грудня 2011 року до 12 години 00 хвилин.
01 грудня 2011 року судове засідання продовжено.
Представник Позивача у судовому засіданні та у наданій заяві просить суд вважати вірним назву позивача - Товариство з обмеженою відповідальністю "Ю.Пі.-Кемикал", а не Товариство з обмеженою відповідальністю "Ю.Ш.-Кемикал", у зв'язку з із допущеною помилкою.
Також просить суд змінити позовні вимоги у частині "4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.Пі.-Кемикал" моральну шкоду, завдану недійсними угодами, сплачене держмито у розмірі 340, 00 грн. (Триста сорок гривень 00 копійок) та інформаційно-технічне забезпечення судового процесу у розмірі 236, 00 грн. (Двісті тридцять шість гривень 00 копійок)." на "4. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "ЕКС-ОЙЛ" на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Ю.Пі.-Кемикал" судовий збір у розмірі 3764 грн. (Три тисячі копійок)".
Пунктом 4 статті 22 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених статтею 5 ГПК України, в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. На підставі вищевикладеного суд приймає заяву Позивача про зміну позовних вимог до розгляду.
Представник Відповідача у судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив. Про день та час розгляду справи був повідомлений належним чином.
Судом виконано процесуальний обов'язок щодо повідомлення учасників процесу про дату, час та місце розгляду справи відповідно до вимог пункту 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10.12.2002 р. № 75 (з подальшими змінами), а тому суд вважає можливим розглядати справу за наявними в ній матеріалами, як це передбачено статтею 75 Господарського процесуального кодексу України.
Особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною в позовній заяві (роз'яснення Президії Вищого Арбітражного суду України від 18.09.97 № 02 - 5/289 із змінами “Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України”).
Крім того, в інформаційному листі Вищого господарського суду України від 14.08.2007р. № 01-8/675 “Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2007 року”(пункт 15) зазначено, що відповідно до пункту 2 частини другої статті 54 Господарського процесуального кодексу України позовна заява повинна містити, зокрема, місцезнаходження сторін (для юридичних осіб).
У пункті 11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007р. N 01-8/123 “Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році” зазначено, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Водночас законодавство України, в тому числі Господарський процесуальний кодекс України (надалі - ГПК України), не зобов'язує й сторону у справі, зокрема позивача, з'ясовувати фактичне місцезнаходження іншої сторони (сторін) у справі (якщо воно не співпадає з її місцезнаходженням, визначеним згідно із статтею 93 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) та зазначати таке фактичне місцезнаходження в позовній заяві чи інших процесуальних документах.
В разі коли фактичне місцезнаходження юридичної особи - учасника судового процесу з якихось причин не відповідає її місцезнаходженню, визначеному згідно з законом, і дана особа своєчасно не довела про це до відома господарського суду, інших учасників процесу, то всі процесуальні наслідки такої невідповідності покладаються на цю юридичну особу.
Беручи до уваги, що відповідно до статті 33 ГПК України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд згідно за статтею 75 ГПК України розглядає справу за наявними матеріалами.
Враховуючи те, що норми ст. 38 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, що необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, а п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом, в межах наданих ним повноважень, створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розглянути справу за наявними у ній та додатково поданими на вимогу суду матеріалами та документами.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, заслухавши представника Позивача, всебічно і повно дослідивши матеріали справи, суд встановив наступне.
Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Агродар" та Товариством з обмеженою відповідальністю "ЕКС-ОЙЛ" (попередня назва - ТОВ "Торговий дім Пересічанський МЕЗ) були укладені угоди (надалі - "угоди"): № 120609/01 К від 12.06.09 р. № 270809-К від 27.08.09 р. № 250211/1-К від 25.02.11р. № 060511/2-К від 06.05.11 р.
Між Позивачем та Відповідачем були укладені договори № 1 від 15.06.09 p., № 2 від 27.08.09 p., № З від 16.03.11 p., № 4 від 13.05.11 p., (далі - "договори"), згідно з яким Позивач поручився перед Відповідачем за належне виконання будь-яких зобов'язань Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Агродар", що виникають на підставі виконання Договорів № 120609/01 К від 12.06.09 p., № 270809-К від 27.08.09 p., № 250211/1-К від 25.02.11 р. № 060511/2-К від 06.05.11 р.
Позивачу зазначає, що йому стало відомо про те, що органами ДПІ було проведено перевірку фінансово-господарської діяльності Товариства з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Агродар", де ДПІ визнає нікчемними усі правочини, укладені між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Агродар" та Відповідачем. Такі висновки можуть негативно вплинути на фінансово-господарську діяльність Позивача та йому можуть додатково нараховані податкові зобов'язання та штрафні санкції за наслідками таких висновків.
Предметом угод, що оспорюються є постачання товару, послуг та порядок розрахунків між Сторонами.
Усі угоди були укладені із дотриманням вимог Цивільного та Господарського Кодексів України та іншого діючого законодавства України та підписано обома сторонами. На підставі цих угод між сторонами були укладені первинні бухгалтерські документи про приймання-передачу товару: №16/06-3 від 16.06.09 р.; №17/06-2 від 17.06.09 р.; № 22/06-2 від 22.06.09 р.; №28/08-1 від 28.08.09 р.; №11/04-3 від 11.04.11 р.; акт від 11.04.11 р.; №19/05-1 від 19.05.11р.; акт від 19.05.11 р.
У відповідності з приписами діючого законодавства України та на виконання вимог Закону України "Про податок на додану вартість" були виписані податкові накладні. Сторони повністю розрахувалися за вказаними угодами, претензій з підстав належного виконання зобов'язань одна до одної не мають.
Але ж обставинами, які свідчать про недійсність угод, укладених між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Агродар" та Відповідачем є наступне:
- загальна чисельність працюючих на ТОВ "ТД Агродар" складає - 9 осіб;
- встановити реальність та товарність здійснених операцій по поставці товарів не має можливості;
- у ТОВ "ТД Агродар" відсутні необхідні умови для ведення господарської діяльності, відсутні основні фонди, технічний персонал, виробничі активи, складські приміщення, транспортні засоби, підприємство не знаходиться за юридичною адресою згідно до ч.1,5. ст. 203 п. 1.2. ст. 215, ст. 228 зазначені угоди мають ознаки нікчемності.
Позивач є добросовісним суб'єктом господарювання, відповідально ставиться до збереження своєї ділової репутації.
Судом встановлено, що вказаний Договір було складено згідно з вимогами Цивільного та Господарського кодексів України та підписано двома сторонами, а виниклі правовідносини стосуються договору поставки.
Згідно умов Договору, були складені видаткові накладні. Також, були підписані акти приймання-передачі.
Норми цивільного законодавства встановлюють свободу сторін в укладанні договорів, що підтверджує вільність волевиявлення сторін.
Дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, повністю, всесторонньо, за своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом, оцінивши надані сторонами докази та надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог учасників судового процесу, користуючись принципом об'єктивної істини, принципами добросовісності, розумності та справедливості суд вважає, що позовні вимоги Позивача не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених ГПК України заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
У відповідності до п. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України (надалі - ЦК України) договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Також у відповідності до п. 1 ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Суд зазначає, що у відповідності до ст. 173 Господарського кодексу України (надалі - ГК України) господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим Кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утриматися від певних дій, а інший суб'єкт (управнена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконання її обов'язку.
У відповідності до п. 1 ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Статтею 179 ГК України встановлено, що майново-господарські зобов'язання, які виникають між суб'єктами господарювання або між суб'єктами господарювання і не господарюючими суб'єктами - юридичними особами на підставі господарських договорів, є господарсько-договірними зобов'язаннями. Виконання господарських зобов'язань забезпечується заходами захисту прав та відповідальності учасників господарських відносин, передбачених законодавством України.
Статтею 203 ЦК України передбачено загальні вимоги, додержання яких є для чинності правочину, зокрема, (а) зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; (б) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; (в) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Відповідно до ст. 215 ЦК України, - недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність (ст. 3 ГК України).
Згідно п. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 ЦК України.
Відповідно до ст. 228 ЦК України, - правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Відповідно до п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК України: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК).
Така ж позиція знаходить своє відображення у п. 11 Роз'яснення Вищого Арбітражного суду України N 02-5/111 від 12.03.99 року «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними», п. 1.3. Оглядового листа вищого Арбітражного суду України N 01-8/481 від 20.04.2001 «Про деякі питання практики вирішення спорів про визнання угод недійсними (за матеріалами судової колегії Вищого арбітражного суду України по перегляду рішень, ухвал, постанов)» і у змісті Листа Державного комітету України з питань регуляторної політики та підприємництва від 19.03.2010 N 3446.
Відповідно до ст. 228 ЦК України, правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.
Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо.
Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок.
При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. (п. 18 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 6 листопада 2009 р.).
Також не надані докази звернення до правоохоронних органів, докази наявності вини певних осіб, яка виражається в намірі порушити встановлений законом порядок сторонами правочину або однією зі сторін, докази притягнення винних осіб до відповідальності тощо. Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
Згідно із частиною 1 ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. Нікчемний правочин є недійсним в силу закону, а тому також не створює інших наслідків, крім тих, що пов'язані із його недійсністю.
До п. 2 ст. 651 ЦК України, договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Суд зазначає, що п. 3 ст. 215 ЦК України передбачено, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Статтею 204 ЦК України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Стаття 207 ГК України, також передбачає, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Твердження Позивача є хибними, щодо висновків ДПІ про визнання нікчемними усіх правочинів, укладених між Товариством з обмеженою відповідальністю "Торговий дім Агродар" та Відповідачем, які могли би негативно вплинути на фінансово-господарську діяльність Позивача та на підставі чого можуть додатково бути нараховані податкові зобов'язання та штрафні санкції за наслідками таких висновків. Судом не може бути прийнято таке твердження, оскільки Позивачем не надавалися відповідних доказів.
Таким чином, суд вважає, що Договори № 1 від 15.06.09 p., № 2 від 27.08.09 p., № 3 від 16.03.11 p., № 4 від 13.05.11 p. укладені між Позивачем та Відповідачем відповідає п. 1 ст. 203, п. 1, 2 ст. 215, п. 1 ст. 216, ст.ст. 92, 204, 228, 509, 526, 532, 626, 627, 629, 712 ЦК України, ст. 3, п. 3 ст. 5, п. 1 ст. 7, п. 1 ст. 203 , ст.ст. 173, 179, 193, 207 ГК України.
За таких підстав, позовні вимоги заявлені позивачем є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Позивачем не доведено у чому конкретно дістала вияв спрямованість укладеного договору на порушення публічного порядку.
Відповідно до ст. 33 ГПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Частина 1 ст. 43 ГПК України, Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
За таких обставин, справа розглядається за наявними в ній матеріалами у порядку передбаченому ст. 75 ГПК України.
Відповідно до ст. 44 та ст. 49 ГПК України, у разі задоволення позову, витрати по сплаті судового збору покладаються на сторони, пропорційно розміру задоволених вимог. Тобто суд вважає за необхідне покласти витрати по сплаті судового збору на Позивача оскільки у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, п. 1 ст. 203, п. 1, 2 ст. 215, п. 1 ст. 216, ст.ст. 92, 204, 228, 509, 526, 532, 626, 627, 629, 712 ЦК України, ст. 3, п. 3 ст. 5, п. 1 ст. 7, п. 1 ст. 203, ст.ст. 3, 173, 179, 193, 207 ГК України, статтями 33, 34, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, - < Текст >
У позові відмовити повністю.
Суддя (підпис< Текст > Жигалкін І.П.
Повний текст рішення підписаний 05 грудня 2011 року
по справі № 5023/9457/11.