"28" листопада 2011 р.
Справа № 5004/2043/11
за позовом: Публічного акціонерного товариства “Західінкомбанк", м. Луцьк;
до відповідачів 1) Приватного підприємства “Ірома", м. Луцьк;
2) Підприємця ОСОБА_1, м. Луцьк;
про визнання договорів оренди та суборенди від 01.02.2005 року недійсними та стягнення 226 800грн.
Суддя Слободян П. Р.
Секретар судового засідання Липська Х. І.
За участю представників сторін:
від позивача: н/з.
від відповідача 1: ОСОБА_2 - адвокат, дов. від 10.01.2011р.
від відповідача 2: ОСОБА_2 - адвокат, дов. від 15.02.2011р.
Суть спору: Позивач - публічне акціонерне товариство "Західінкомбанк" (є правонаступником ТзОВ КБ "Західінкомбанк" і КБ "Західінкомбанк" згідно п. 1.1. статуту) звернувся до господарського суду з позовом про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення з правом передання його в суборенду від 01.02.2005 року, укладеного між МП "Інкомсервіс" та фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності (далі по тексту СПД) ОСОБА_1 і договору оперативної оренди цього приміщення від 01.02.2005 року, який був укладений між СПД ОСОБА_1 та КБ ТзОВ "Західінкомбанк". Окрім цього, позивач просить стягнути з відповідача СПД ОСОБА_1 безпідставно одержанні грошові кошти по договору оперативної оренди в сумі 226800,00грн.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на наступне:
12.11. 1996 року КБ "Західінкомбанк" придбав у власність нежитлову будівлю площею 1006,29 кв.м., що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1, за договором купівлі-продажу № 1/96 в Акціонерного банку "Інко". Відповідно до договору купівлі-продажу вищевказаний об'єкт був придбаний за 150 000 доларів США.
04.12.1996 року КБ "Західінкомбанк" згідно договору купівлі - продажу за № 4/12 продав зазначене приміщення МП "Інкомсервіс" (правонаступником якого є приватне підприємство "Ірома" - відповідач 1).
01.02.2005р. відповідач - 1 уклав договір оренди вказаного приміщення з СПД ОСОБА_1 - відповідачем - 2 з правом передання його в суборенду третім особам, який, в свою чергу, цього ж дня 01.02.2005р. уклав договір оперативної оренди (суборенди) частини цього приміщення з КБ "Західінкомбанк". На виконання договору суборенди сторонами складено акт прийняття - передачі приміщення від 01.02.2005р. За час дії договору суборенди, з лютого по вересень 2005 року, банком на рахунок СПД ОСОБА_1 було сплачено орендну плату за користування вказаними приміщеннями в сумі 226800,00грн.
Рішенням господарського суду Волинської області від 26.04.2010 року у справі № 06/31-92 договір купівлі-продажу від 04.12.1996 року, укладений між КБ "Західінкомбанк" та МП "Інкомсервіс", визнаний недійсним; нежитлове приміщення з господарськими спорудами загальною площею 1006,29 кв.м., а також стаціонарно встановлене у ньому обладнання повернуто у власність правонаступника КБ "Західінкомбанк"- ПАТ"Західінкомбанк". Постановою Вищого господарського суду України у справі № 06/31-92 рішення господарського суду Волинської області від 26.04.2010 року залишено без змін і воно вступило в законну силу.
Позивач вважає,що як у ПП "Ірома", так і у СПД ОСОБА_1 законного права на розпорядження нежитловим приміщенням з прилеглими господарськими будівлями по АДРЕСА_1 не було, оскільки права власності на нього з укладенням договору купівлі-продажу від 04.12.1996р. МП "Інкомсервіс" не набуло в зв'язку з визнанням судом цього договору недійсним. На цій підставі просить договори оренди і суборенди від 01.02.2005 року визнати недійсними та стягнути з СПД ОСОБА_1 сплачену орендну плату в сумі 226800,00грн. Свої вимоги мотивує положеннями ст.ст.317,319,626,628 ЦК України, ст.ст.134,207 ГК України.
Відповідачі - ПП "Ірома" та СПД ОСОБА_1 у своєму спільно поданому суду відзиві на позов від 01.11.2011р. вих. № 52, з врахуванням постанови Вищого господарського суду України від 29.09.2011 року, вважають , що позовна заява ПАТ "Західінкомбанк" підлягає поверненню позивачу на підставі п. 5 ст. 63 ГПК України в зв'язку з недотриманням банком вимог ст.23 ГПК України. Згідно з останньою позов може бути заявлений як до одного, так і до кількох відповідачів, але зазначеною процесуальною нормою не передбачено, що такий позов може включати різні вимоги, зокрема визнання недійсними кількох договорів, в одному з яких позивач навіть не є його стороною.
В той же час, в доповненні до відзиву на позовну заяву від 18.11.2011р. вих. № 54, відповідачі проти позовних вимог заперечили, вважаючи їх такими, що не підлягають задоволенню, виходячи як з фактичних обставин справи, так і з огляду на чинне законодавство, а саме:
1. Оскільки обґрунтування позивачем своїх вимог положеннями ст.ст. 317, 319, 626, 628 ЦК України,як, власне, і ст.ст.134, 207 ГК України, носить загальний характер і не в повній мірі враховує специфіку спірних правовідносин та не узгоджується з предметом позову (зокрема стосовно договору суборенди), відповідачі наголошують на тому,що прямою нормою матеріального права,яка підлягає застосуванню до спірних правовідносин є ст. 216 ЦК України Згідно з її приписами, у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все,що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення-відшкодувати вартість того,що одержано,за цінами,які існують на момент відшкодування.
Таким чином, зі змісту наведеної правової норми чітко випливає два висновки, а саме :
- в ній визначений конкретний суб'єктний склад правовідносин, які виникають у випадку визнання недійсним правочину та подальших наслідків цього. Це виключно сторони недійсного правочину;
- правовим наслідком недійсності правочину є двостороння реституція, оскільки законодавець передбачає повернення в попередній стан кожної із сторін, а не однієї з них.
Отже, застосування двосторонньої реституції, як наслідку визнання недійсним договору оренди або суборенди є неможливим, оскільки повернення отриманих орендарем орендних платежів, виходячи зі змісту ч.1 ст.216 ЦК України, має бути поєднане з одночасним поверненням одержаного за договором з боку орендодавця. В зв'язку з тим,що користування річчю не може бути виражене в грошовому або в будь-якому іншому матеріальному виразі, то повернути його в натурі неможливо.
Одночасно відповідачі зауважують, що положення ч. 2 ст. 216 ЦК України в даному випадку також застосовані бути не можуть, так як у ній йдеться про відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих внаслідок вчинення недійсного правочину, які в цивільному праві мають чітке визначення і під відшкодування (повернення ) сплачених орендних платежів не підпадають.
2. Твердження позивача про відсутність у відповідача - СПД ОСОБА_1 повноважень на укладення договору суборенди від 01.02.2005 року, в чому, на погляд позивача, і полягає невідповідність цього договору вимогам цивільного законодавства, на думку відповідачів, не ґрунтується на законі і є помилковим.
Відповідно до ч. 1 ст. 761 ЦК України право на передання майна у найм (оренду) має власник цього майна. Однак, позивачем не враховано,що укладений між ним та СПД ОСОБА_1 договір за своєю правовою природою є договором суборенди нежитлового приміщення,що в даному випадку має важливе значення. Незважаючи на те,що до таких договорів застосовуються положення про договори оренди, правові підстави виникнення відносин оренди і суборенди є абсолютно різними. Якщо правом надання майна в найм (оренду) володіє лише його власник або особа,яка має на нього майнові права, тобто правовідносини оренди (найму) виникають на підставі правовідносин власності, на це майно, то правовідносини суборенди (піднайму) породжує зовсім інша правова підстава, прямо визначена в ч. 2 ст. 761 ЦК України, яка кореспондується зі ст. 774 ЦК України. Згідно з приписами цих статей наймодавцем може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму.
Отже, відповідач - СПД ОСОБА_1 був належним наймодавцем за оспорюваним позивачем договором суборенди від 01.02.2005 року, маючи передбачені законом повноваження на його укладення. Необхідно також відмітити, що в ч. 2 ст. 761 ЦК України відсутнє застереження про те,що надання цих повноважень повинно виходити саме від власника майна, тим більше,що особа, яка отримала ці повноваження, несе відповідальність за правильність та законність дій свого орендодавця.
З огляду на викладене, твердження позивача про те, що надання відповідачем-підприємцем ОСОБА_1 в суборенду позивачу вищевказаних приміщень суперечать положенню ч.1 ст.203 ЦК України, позбавлене будь-яких правових підстав. Жодних інших підстав, обумовлених ст.203 ЦК України,яка встановлює необхідні для чинності правочину вимоги, оспорюваний договір суборенди в собі не містить. Це означає,що передбачені законом правові підстави для визнання його недійсним відсутні.
3. Позивач не є стороною договору оренди між МП "Інкомсервіс" та СПД ОСОБА_1 від 01.02.2005 року. А тому, незважаючи на наявність у нього права на заявлення вимоги про визнання цього договору недійсним як в особи, інтересів якої цей договір стосується,наведений в позовній заяві аргумент, а саме: відсутність в МП "Інкомсервіс" права власності на здані в оренду приміщення згідно з чинним законодавством не може служити підставою для визнання цього договору недійсним.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами (стороною) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Жодної з цих вимог з боку МП "Інкомсервіс" при укладенні оспорюваного договору оренди порушено не було. Що стосується подальшого заперечення судом його права власності на об'єкт оренди, то в момент вчинення правочину,як це встановлено вищеназваною нормою закону, це право оспорене і, тим більше, заперечене судом, не було. За таких обставин факт укладення МП "Інкомсервіс" договору оренди з СПД ОСОБА_1 складу цивільного правопорушення,що є необхідним елементом для визнання його недійсним, в собі не містить.
Згідно з п. 10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна третім особам, які були вчинені після недійсного правочину, задоволенню не підлягають. Таким чином, незважаючи на визнання судом недійсним договору, за яким особа набула майно, і відсутність в останньої, в зв'язку з цим, права власності на це майно, фактичний власник майна не може вимагати визнання недійсним договору, за яким це майно в будь-якій спосіб відчужено на користь третьої особи. Виходячи з цього положення, сам по собі факт визнання судом недійсним договору купівлі-продажу приміщення не може служити законною підставою для визнання недійсним договору його оренди, який набувачем приміщення був укладений з іншою особою за 5 років до заперечення його права власності на це приміщення.
4. Окрім викладеного, відповідачі ще раз наголошують на тому, що строк позовної давності при зверненні ПАТ "Західінкомбанк" до суду за захистом своїх прав був пропущений, в зв'язку з чим судами першої та апеляційної інстанцій і було відмовлено в задоволенні його позовних вимог.
Вважають твердження позивача про те, що перебіг строку позовної давності в даному випадку слід рахувати від часу вступу в законну силу рішення господарського суду Волинської області від 26.04.2010р. про визнання недійсним договору купівлі-продажу будівлі - об'єкту оренди та суборенди за оспорюваними договорами безпідставним, оскільки, на думку відповідачів, це твердження суперечить змісту і суті ст. 57 ЦК УРСР (як, власне, і ст. 232 ЦК України), на підставі якої договір купівлі-продажу був визнаний недійсним,та фактичним обставинам справи.
Оскільки, укладення договору купівлі-продажу об'єкту оренди за оспорюваними договорами оренди мало місце під час дії положень ЦК УРСР і цей договір, як уже відмічено вище, визнаний недійсним на підставі ст. 57 цього кодексу, то, відповідно, і початок перебігу строків позовної давності, як вважають відповідачі, визначається не за правилами ст. 261 ЦК України, як зазначає позивач, а за правилами і приписами ст. 76 ЦК УРСР 1963 року. Згідно з редакцією останньої, перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа не тільки дізналася, але й повинна була дізнатися про порушення свого права.
З огляду на вище викладене, відповідачі просять в позові ПАТ "Західінкомбанк", відмовити.
Надаючи, на виконання постанови Вищого господарського суду України від 29.09.2011 року, правову оцінку позовним вимогам ПАТ "Західінкомбанк" про визнання недійсними двох договорів /оренди та суборенди/, укладених між різними суб'єктами господарювання та стягнення з одного з відповідачів грошової суми, суд відмічає про порушення позивачем правил об'єднання позовних вимог передбачених ч. 1 ст. 58 ГПК України у зв'язку з чим, відповідно до п. 5 ст. 63 ГПК України, позовна заява підлягала поверненню позивачу без розгляду. Однак, враховуючи, що повернення позовної заяви, згідно з названою нормою процесуального права, могло мати місце лише на стадії прийняття позовної заяви і до порушення провадження у справі, господарський суд не вбачає законних підстав для вчинення цієї процесуальної дії після порушення провадження у справі, а тому спір вирішується по суті.
Вивчивши та проаналізувавши матеріали справи, заслухавши доводи та заперечення представників сторін, врахувавши вказівки, що містяться в постанові Вищого господарського суду України від 29.09.2011р., суд встановив наступне:
12.11. 1996 року КБ "Західінкомбанк" придбав у власність нежитлову будівлю площею 1006,29 кв.м., що знаходиться за адресою : АДРЕСА_1, за договором купівлі-продажу № 1/96 в Акціонерного банку "Інко". Відповідно до договору купівлі-продажу вищевказаний об'єкт був придбаний за 150 000 доларів США.
04.12.1996 року КБ "Західінкомбанк" згідно договору купівлі - продажу за № 4/12 продав зазначене приміщення МП "Інкомсервіс" (правонаступником якого є приватне підприємство "Ірома" - відповідач 1).
01.02.2005р. відповідач - 1, уклав договір оренди вказаного приміщення з СПД ОСОБА_1 - відповідачем - 2 з правом передання його в суборенду третім особам, який, в свою чергу, цього ж дня 01.02.2005р. уклав договір оперативної оренди (суборенди) частини цього приміщення з КБ "Західінкомбанк". На виконання договору суборенди сторонами складено акт прийняття - передачі приміщення від 01.02.2005р.
Відповідно до умов додаткової угоди від 01.10.2005 року укладеної між СПД ОСОБА_1 та КБ "Західінкомбанк" договір оренди від 01.02.2005 року достроково припинив свою дію, починаючи з 01.10.2005 року.
За час дії договору суборенди, з лютого по вересень 2005 року, банком на рахунок підприємця ОСОБА_1 було сплачено орендну плату за користування вказаним приміщенням в сумі 226800,00 грн. Факт отримання коштів СПД ОСОБА_1 не оспорюється.
Рішенням господарського суду Волинської області від 26.04.2010 року у справі № 06/31-92 договір купівлі-продажу від 04.12.1996 року, укладений між КБ "Західінкомбанк" та МП "Інкомсервіс", визнаний недійсним; нежитлове приміщення з господарськими спорудами загальною площею 1006,29 кв.м., розташоване за вищевказаною адресою, а також стаціонарно встановлене у ньому обладнання повернуто у власність правонаступника КБ "Західінкомбанк" - ПАТ "Західінкомбанк". Постановою Вищого господарського суду України у справі № 06/31-92 рішення господарського суду Волинської області від 26.04.2010 року залишено без змін і воно вступило в законну силу.
Позивач вважає,що як у ПП "Ірома", так і у СПД ОСОБА_1 законного права на розпорядження нежитловим приміщенням з прилеглими господарськими будівлями по АДРЕСА_1 не було, оскільки права власності на нього з укладенням договору купівлі-продажу від 04.12.1996р. МП "Інкомсервіс" не набуло в зв'язку з визнанням судом цього договору недійсним. На цій підставі просить договори оренди і суборенди від 01.02.2005 року визнати недійсними та стягнути з СПД ОСОБА_1 сплачену орендну плату в сумі 226800,00грн. Свої вимоги мотивує положеннями ст.ст.317,319,626,628 ЦК України, ст.ст.134,207 ГК України.
Суд не може погодитися з подібними доводами позивача, виходячи з наступного:
Спірними правовідносинами за пред'явленим ПАТ "Західінкомбанк" позовом є відносини оренди та суборенди, які відповідно до ч. 3 ст. 774 регламентуються одними і тими ж самими нормами матеріального права. Однак, стосовно суб'єктного складу цих договорів, в частині повноважень орендодавців на укладення договору оренди (найму) та окремо-договору суборенди (піднайму), правове регулювання кожного з них є різним.
Відповідно до ч. 1 ст. 761 ЦК України право передання майна в найм (оренду) має власник речі або особа, якій належать майнові права.
Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину сторонами (стороною) вимог, які встановлені частиною першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Жодної з цих вимог з боку МП "Інкомсервіс" при укладенні оспорюваного договору оренди порушено не було. Отже, в момент вчинення правочину, як це встановлено вищеназваною нормою закону,це право оспорене і , тим більше, заперечене судом, не було. За таких обставин факт укладення МП "Інкомсервіс" договору оренди з підприємцем ОСОБА_1 складу цивільного правопорушення, що є необхідним елементом для визнання його недійсним, в собі не містить.
Окрім того, згідно з п.10 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9" Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" позови власників майна про визнання недійсними наступних правочинів щодо відчуження цього майна третім особам, які були вчинені після недійсного правочину, задоволенню не підлягають. Таким чином, незважаючи на визнання судом недійсним договору, за яким особа набула майно, і відсутність в останньої в зв'язку з цим права власності на це майно, фактичний власник майна не може вимагати визнання недійсним договору, за яким це майно в будь-якій спосіб відчужено на користь третьої особи. Виходячи з цього положення, сам по собі факт визнання судом недійсним договору купівлі-продажу приміщення не може служити законною підставою для визнання недійсним договору його оренди, який набувачем приміщення був укладений з іншою особою за 5 років до заперечення його права власності на це приміщення.
Разом з цим, суд не вбачає правових підстав і для визнання недійсним договору оперативної оренди від 01.02.2005 року, укладеного підприємцем ОСОБА_1 з КБ "Західінкомбанк", який за своєю правовою природою є договором суборенди (піднайму). Посилання позивача на те,що цей договір також не відповідає вимогам цивільного законодавства в зв'язку з тим, що підприємець ОСОБА_1, як і МП "Інкомсервіс", не будучи власником зазначених приміщень, не мав права укладати з банком договір їх оперативної оренди, не враховує правової специфіки цього договору, як договору піднайму (суборенди). Відповідно до ч. 2 ст. 761 ЦК України наймодавцем (орендодавцем) може бути також особа, уповноважена на укладення договору найму (оренди).Положення цієї норми матеріального права кореспондується зі ст. 774 ЦК України, згідно з якою передання наймачем (орендарем) майна у піднайм (суборенду) проводиться за згодою первісного наймодавця. Однак, ні ч. 2 ст. 761 ЦК України, ні ст. 774 ЦК України загалом не встановлюють, що наймодавець (орендодавець) за договором піднайму (суборенди) повинен бути власником речі, яка передається в піднайм (суборенду). Навпаки, зі змісту цих статей чітко випливає однозначний висновок про те, що право власності на цю річ належить іншій особі, а не наймодавцю за договором піднайму (суборенди).
З огляду на викладене, суд погоджується з запереченнями відповідача та приходить до висновку про відсутність належних правових підстав і для визнання недійсним договору суборенди від 01.02.2005 року. Викладене в позовній заяві і зазначене в додаткових письмових поясненнях та апеляційній і касаційній скаргах, а також повторене в ході розгляду справи аналогічне твердження позивача про те, що підставою для визнання недійсними оспорюваних, як договору оренди, так і договору суборенди від 01.02.2005 року є рішення господарського суду Волинської області від 26.04.2010 року про визнання недійсним договору купівлі-продажу приміщень від 04.12.1996 року, похідними від якого є оспорювані вищевказані договори, не ґрунтується на законі і судом до уваги не приймається, оскільки згідно зі ст. 215 ЦК України підставами недійсності правочину є виключно обставини, закріплені в ст. 203 ЦК України.
При цьому, суд враховує також і той факт, що, як вбачається з матеріалів справи і що не було заперечено представником позивача у судовому засіданні, укладення оспорюваного договору оперативної оренди від 01.02.2005 року з СПД ОСОБА_1 фактично означало схвалення банком договору купівлі-продажу орендованого приміщення від 04.12.1996 року. Будь-яких сумнівів щодо наявності в орендодавця повноважень на укладення цього договору у банку не було. Тобто, позивач у цій ситуації діяв вкрай необачно та недбало, що й спричинилось до оренди приміщення, яке фактично були його власністю. Згідно п. 19 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією із сторін не є підставою для визнання правочину недійсним.
У зв'язку з відсутністю правових підстав для визнання недійсним договору оперативної оренди від 01.02.2005 року, який припинив свою дію, починаючи з 01.10.2005р., тобто ще до визнання недійсним договору купівлі продажу згідно рішення господарського суду Волинської області від 26.04.2010р., суд не вбачає підстав задоволення вимоги про стягнення з СПД ОСОБА_1 на користь позивача орендної плати в сумі 226 800 грн. Окрім цього, відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є двостороння реституція, яка в даному випадку, враховуючи, що орендоване за договором суборенди приміщення перебуває у фактичному володінні, користуванні та розпорядженні позивача, як власника цього приміщення, застосована бути не може .
Враховуючи вищевикладене, господарський суд, в той же час, вважає підставним і таким, що відповідає фактичним обставинам справи та вимогам чинного законодавства посилання відповідачів на пропущення позивачем строку позовної давності для звернення до суду за захистом своїх прав.
Як відмічено вище, позивач в обґрунтування своїх вимог посилається на те, що право на звернення до суду у нього виникло з моменту вступу у законну силу рішення господарського суду Волинської області від 26.04.2010 року, тобто з 21.11.2010 року, яким договір купівлі-продажу приміщень по АДРЕСА_1 був визнаний недійсним на підставі ст. 57 ЦК УРСР. Однак, суд не може погодитись з таким висновком позивача. Виходячи зі змісту зазначеного вище рішення, суд не встановлював невигідність та збитковість договору для банку, а визнав такими, що відповідають дійсності ті факти, які ПАТ "Західінкомбанк" сам виклав у своїй позовній заяві і обґрунтовував ними позовну вимогу про визнання зазначеного договору недійсним в зв'язку зі зловмисною домовленістю представника банку з іншою стороною. Отже, зазначені факти, тобто невигідність та збитковість договору купівлі-продажу для банку, були відомі позивачу до звернення до суду, оскільки, позивач цими фактами і обґрунтовував вимогу про визнання договору купівлі-продажу недійсним.
Оскільки, спірні правовідносини пов'язані з укладенням договору купівлі-продажу від 04.12.1996 року № 4/12, виникли під час дії норм ЦК УРСР 1963 року і договір судом був визнаний недійсним відповідно до приписів ст. 57 цього кодексу, то і строк позовної давності щодо цього договору повинен обчислюватись за правилами ЦК УРСР. Згідно зі ст. 76 ЦК УРСР /кореспондується з ст. 261 ЦК України/ перебіг строку позовної давності починається від дня коли особа не тільки могла, а й повинна була дізнатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила. В зв'язку з тим,що мова в даному випадку, йде про порушення прав юридичної особи, яка набуває права, несе обов'язки та здійснює всю діяльність через свої органи управління (якими в КБ "Західінкомбанк" були: збори уповноважених учасників, спостережна рада, правління банку), ці органи, відповідно до ст. 29 ЦК УРСР (ст. 92 ЦК України) та статуту банку зобов'язані були встановити збитковість та невигідність укладеного в порядку добровільного представництва договору відразу ж після його підписання.
Таким чином, перебіг строку позовної давності щодо вимоги позивача про визнання недійсними оспорюваних договорів оренди та оперативної оренди і стягнення сплаченої орендної плати в сумі 226800,00грн., жодним чином не пов'язаний зі вступом у законну силу рішення господарського суду від 26.04.2010 року у справі № 06/31-92, а, виходячи зі змісту і суті правових норм про позовну давність, повинен брати свій початок від дня укладення оспорюваних договорів /01.02.2005р./ і закінчуватися 01.02.2008 року.
За таких обставин позивач, звертаючись з позовом про визнання цих договорів недійсними та повернення сплаченої орендної плати, пропустив строк позовної давності, який в даному випадку, у відповідності зі ст. 257 ЦК України становить три роки. Доводи позивача щодо початку перебігу строку позовної давності, починаючи зі вступу у законну силу рішення господарського суду від 26.04.2010 року, господарським судом до уваги не приймаються, оскільки вони грунутуються на неправильному тлумаченні відповідних правових норм та суперечать їх змісту. В зв'язку з наведеним суд приходить до висновку про обґрунтованість та підставність, враховуючи фактичні обставини справи, заяви відповідачів про необхідність застосування до спірних правовідносин наслідків пропущення строків позовної давності, яка підлягає до задоволення.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 92, 203, 215, 216, 256, 257, 261,267, 761,774 Цивільного кодексу України, пп. 10, 19 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", ст.ст. 43 49, 58, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд, -
В позові ПАТ "Західінкомбанк" м. Луцьк про визнання недійсним договору оренди від 01.02.2005 року, укладеного між МП "Інкомсервіс" та фізичною особою - суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_1; про про визнання недійсним договору оперативної оренди нежитлового приміщення від 01.02.2005 року, укладеного між суб'єктом підприємницької діяльності ОСОБА_1 та КБ "Західінкомбанк" ТОВ; про стягнення з суб'єкта підприємницької діяльності ОСОБА_1 безпідставно одержаних коштів по договору оперативної оренди нежитлового приміщення від 01.02.2005 року в сумі 226800грн., відмовити.
Суддя П. Р. Слободян
Повний текст рішення
складено та підписано
05.12.11