ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 55/328
02.11.11
Господарський суд м.Києва у складі судді Ягічевої Н.І., за участю секретаря Іванова О.В., розглянувши матеріали справи
за позовною заявою Приватного підприємства “Монмарт”, м.Київ
до Публічного акціонерного товариства “БМ Банк”, м.Київ
про: визнання договору відновлюваної кредитної лінії № 2010-22/DC недійсним
за участю уповноважених представників:
від Позивача - не з'явились
від Відповідача -не з'явились
Приватне підприємство “Монмарт”, м.Київ (далі -Позивач) звернулось до Господарського суду з позовною заявою до Публічного акціонерного товариства “БМ Банк”, м.Київ (далі -Відповідач ) про визнання недійсним договору відновлюваної кредитної лінії № 2010-22/DC від 27.10.2010р.
На підтвердження вказаних обставин Позивач надав належним чином засвідчені копії наступних документів: правоустановчі документи Позивача, Договір відновлюваної кредитної лінії № 2010-22/DC від 27.10.2010р.
Провадження у справі за вказаними вимогами порушено ухвалою Господарського суду міста Києва № 55/328 від 13.09.2011 р., розгляд якої призначено на 29.09.2011 р.
28.09.2011р. від Відповідача надійшов через канцелярію суду відзив на позов, відповідно до якого, Відповідач заперечив проти позовних вимог у повному обсязі. Крім того, Відповідачем були надані для залучення до матеріалів справи додаткові документи, а саме: копія банківської ліцензії №223 від 02.06.2010р., копія дозволу №223-4 від 02.06.2010р., копія додатку до дозволу №223-4 від 02.06.2010р.
29.09.2011р. від Позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи на іншу дату.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.09.2011р. розгляд справи було відкладено на 02.11.2011р.
Представники Позивача та Відповідача в судове засідання 02.11.2011р. не з'явились, вимоги ухвал суду не виконали, про причини неявки до суду не повідомили, хоча були належним чином повідомлені про час та місце розгляду справи, що підтверджується відмітками на поштових повідомленнях про вручення кореспонденції, які містяться в матеріалах справи.
При цьому, з огляду на правову позицію Вищого господарського суду України, визначену в п.4 Інформаційного листа „Про деякі питання практики застосування норм господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році” від 02.06.2006р. №01-8/1128 та в п.11 Інформаційного листа „Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році” від 15.03.2007р. №01-8/123, таке надсилання вважається належним виконанням обов'язку щодо інформування сторін про судовий розгляд справи.
Таким чином, судом були вжиті усі належні заходи для повідомлення Позивача та Відповідача про місце, дату та час проведення судового засідання.
Суд вважає за можливе розглянути спір за наявними у справі документами, оскільки їх цілком достатньо для правильної кваліфікації спірних правовідносин.
Відповідачем клопотання щодо фіксації судового процесу не заявлялось, у зв'язку з чим, розгляд справи здійснювався без застосуванням засобів технічної фіксації судового процесу у відповідності до статті 81-1 ГПК України.
Дослідивши матеріали справи, оглянувши оригінали копій документів, що знаходяться у матеріалах справи, заслухавши пояснення представника Відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні дані, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд
27.10.2010р. між Позивачем (Позичальник) та Відповідачем (Банк) було укладено Договір відновлюваної кредитної лінії № 2010-22/DC.
Відповідно до п. 1.1. Договору Позичальник зобов'язується отримати, належним чином використати та повернути в передбачені цим Договором строки Кредит та платити проценти за користування Кредитом в порядку та на умовах, визначених цим Договором.
Додатковим договором №1 від 09.12.2010р., та Додатковим договором №2 від 02.06.2011р. до Договору № 2010-22/DC були внесені зміни, згідно з якими, Позивач отримав і зобов'язався повернути в передбачені Договором № 2010-22/DC строки кредит у вигляді відновлюваної кредитної лінії з лімітом в період з 27.10.2010р. по 08.12.2010р. -1 890 000, 00 (один мільйон вісімсот дев'яносто тисяч) доларів США, а з 09.12.2010р. по 26.12.2012р. -8 000 000,00 (вісім мільйонів) доларів США, зі сплатою з 07.10.2010р. -10,50% річних, з 09.12.2010р. -11% річних з остаточним терміном повернення до 26.12.2012р.
Надання кредиту Позивачу підтверджується випискою про рух коштів по рахунку з 27.10.2010р. по 08.08.2011р., сформованою 08.08.2011р. Переказ коштів здійснювався у безготівковій формі, згідно умов договору № 2010-22/DC, на поточний рахунок Позивача.
Згідно п. 3.1. Договору № 2010-22/DC, виконання Позичальником зобов'язання за цим договором забезпечується:
п.п. 3.1.1. Договору № 2010-22/DC майнові права на право вимоги грошових коштів по договору поставки згідно з Договором №22-2010/ DC-1 заставами майнових прав від 27.10.2010р.;
п.п. 3.1.2. Договору № 2010-22/DC майнові права на право вимоги грошових коштів по договору поставки згідно з Договором №22-2010/ DC-2 заставами майнових прав від 27.10.2010р.;
п.п. 2.1.3. Договору № 2010-22/DC майнові права на право вимоги грошових коштів по договору поставки згідно з Договором №22-2010/ DC-3 заставами майнових прав від 27.10.2010р.;
п.п. 3.1.4. Договору № 2010-22/DC майнові права на право вимоги грошових коштів по договору поставки згідно з Договором №22-2010/ DC-4 заставами майнових прав від 27.10.2010р.;
п.п. 3.1.5. Договору № 2010-22/DC майнові права на право вимоги грошових коштів по договору поставки згідно з Договором №22-2010/ DC-5 заставами майнових прав від 27.10.2010р.;
п.п. 3.1.6. Договору № 2010-22/DC майнові права на право вимоги грошових коштів по договору поставки згідно з Договором №22-2010/ DC-6 заставами майнових прав від 27.10.2010р.;
п.п. 3.1.7. Договору № 2010-22/DC майнові права на право вимоги грошових коштів по договору поставки згідно з Договором №22-2010/ DC-7 заставами майнових прав від 27.10.2010р.;
п.п. 3.1.8. Договору № 2010-22/DC іпотекою нерухомого майна згідно з Договором №22-2010/ DC-8 іпотеки нерухомого майна від 27.10.2010р;
п.п. 3.1.9. Договору № 2010-22/DC фінансовою порукою згідно з Договором поруки № 22-2010/ DC-9 від 27.10.2010р.
Пунктом 3.2. Договору № 2010-22/DC встановлено, що виконання Позичальником зобов'язання за цим Договором (в тому числі і додатковими договорами до нього) забезпечується також всім майном та коштами, що належать Позичальнику на праві власності на які може бути звернено стягнення.
Позивач звернувся з позовом до суду про визнання Договору відновлюваної кредитної лінії № 2010-22/DC від 27.10.2010р. недійсним посилаючись на те, що при укладанні Договору Відповідачем були порушені вимоги чинного законодавства України стосовно визначення грошової одиниці зазначеного Договору. Крім того, у Позивача на момент укладення вказаного Договору була відсутня індивідуальна ліцензія, необхідна для проведення валютних операцій, у тому числі отримання грошових коштів за кредитним договором.
Відповідач заперечував проти позовних вимог, з підстав викладених у відзиві на позов.
Господарський суд розглянувши всі матеріали справи, дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог з огляду на наступне.
Виходячи із змісту абз. 2 п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судову практику в справах про визнання угод недійсними” від 28.04.1978р. № 3, вирішуючи спір про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсним і настання відповідних правових наслідків. З огляду на це, та враховуючи критерії обґрунтованості судового рішення, визначені в абз. 3 п. 1 Постанови Пленуму Верховного Суду України „Про судове рішення” від 29.12.1976р. № 11, предметом судової оцінки, спрямованої на з'ясування законності спірного договору, мають бути фактичні обставини спірних правовідносин учасників справи.
Відповідно до ст.626 Цивільного кодексу України, договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст.627 Цивільного кодексу України).
За своєю правовою природою договір є правочином. Водночас, договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов'язків ( ст. 11 Цивільного кодексу України).
Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та двостороннім -чи багатосторонніми (договори) (ст.202 Цивільного кодексу України).
Заявляючи позов про визнання недійсним договору, позивач має довести наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настанням відповідних наслідків.
Відповідно до статті 215 Цивільного Кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст.203 Цивільного Кодексу України, а саме: 1) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2)особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним ( ст. 204 Цивільного кодексу України).
Пунктом 1 ст.217 ЦК України, передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був вчинений і без включення до нього недійсної частини.
Відповідно до ч.2 ст.236 ЦК України, якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється.
З позовної заяви вбачається, що Договір відновлюваної кредитної лінії № 2010-22/DC від 27.10.2010р. підлягає визнанню недійсним, як такий, що суперечить положенню Цивільного кодексу України, оскільки в ньому не визначені вимоги відносно грошової одиниці зазначеного Договору. Крім того, у Позивача на момент укладення вказаного Договору була відсутня індивідуальна ліцензія, необхідна для проведення валютних операцій, у тому числі отримання грошових коштів за кредитним договором.
Суд не погоджується із твердженнями Позивача з огляду на наступне:
Згідно з ч.2 ст.220 Цивільного кодексу України, договір визнається дійсним, якщо сторони домовилися щодо істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами і відбулось повне або часткове виконання договору.
На виконання умов Договору відновлюваної кредитної лінії № 2010-22/DC від 27.10.2010р. Позивачу було надано кредит у вигляді відновлюваної кредитної лінії з лімітом в період з 27.10.2010р. по 08.12.2010р. -1 890 000, 00 (один мільйон вісімсот дев'яносто тисяч) доларів США, а з 09.12.2010р. по 26.12.2012р. -8 000 000,00 (вісім мільйонів) доларів США, зі сплатою з 07.10.2010р. -10,50% річних, з 09.12.2010р. -11% річних з остаточним терміном повернення до 26.12.2012р.
Надання кредиту Позивачу підтверджується випискою про рух коштів по рахунку з 27.10.2010р. по 08.08.2011р. , сформованого 08.08.2011р. Переказ коштів здійснювався у безготівковій формі, згідно умов Договору на поточний рахунок Позивача.
Згідно з ч.1.ст.216 Цивільного кодексу України, недійсність правочину не створює правових наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Частиною 1 ст. 193 Господарського кодексу передбачено, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору.
Частиною 2 ст.193 Господарського кодексу встановлено, що кожна сторона повинна вжити усіх заходів, необхідних для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу. Порушення зобов'язань є підставою для застосування господарських санкцій, передбачених цім Кодексом, іншими законами або договором.
В якості підстави для визнання недійсним Договору Позивач зазначає, що у сторін Договору була відсутня індивідуальна ліцензія на здійснення операцій з іноземною валютою, а ціна кредитного договору виражена в іноземній валюті - долар США, що є порушенням приписів Конституції України, ЦК України, Господарського кодексу України та Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».
Відповідно до ч.2 ст.334 Господарського кодексу України банки - це фінансові установи, функціями яких є залучення у вклади грошових коштів громадян і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах і на власний ризик, відкриття та ведення банківських рахунків громадян та юридичних осіб.
Фінансове посередництво здійснюється банками у формі банківських операцій, і їх основними видами є депозитні, розрахункові, кредитні, факторингові та лізингові операції.
У ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" дане визначення банківського кредиту - це будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми.
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.2 ст.1054 ЦК України).
Відповідно ч. З ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, визначених законом.
Відповідно до ст.198 Господарського кодексу України грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях. Грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до Закону.
За змістом даних статей законодавець встановлює спеціальний режим здійснення розрахунків в іноземній валюті на території України, що повинен регулюватись відповідними нормативними актами.
Згідно зі ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України.
Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом, що встановлено ч. З ст. 533 ЦК України.
Визначення терміну "іноземна валюта", як "валютної цінності", містить ст. 1 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993 р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", зокрема, ст. 1 Декрету визначає, що іноземна валюта - це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.
Як встановлено ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України № 15-93 від 19.02.1993р. "Про систему валютного регулювання і валютного контролю":
- Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом;
- генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання;
- індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції;
- порядок і терміни видачі ліцензій, перелік документів, необхідних для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним банком України.
За наявності банківської ліцензії та, за умови отримання письмового дозволу Національного банку України, банки мають право здійснювати операції з валютними цінностями, зазначеними у п. 2.3 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів, та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого постановою Національного банку України № 275 від 17.07.2001 р.
Стаття 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" відносить до кредитних операції, зазначені у пункті 3 частини першої та у пунктах 3-7 частини другої статті 47 цього Закону, зокрема, розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик.
Виходячи з викладеного, банк як фінансова установа, може здійснювати кредитування як валютну операцію, при наявності банківської ліцензії та письмового дозволу Національного банку України.
Відповідач станом на час укладання кредитного договору, мав видані Національним банком України банківську ліцензію № 223 на право здійснювати банківські операції, визначені частиною першою та пп. 5 - 11 ч.2 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність", дозвіл № 223-3 на право здійснення операцій, визначених пп. 1-4 ч.2 та 4 ст. 47 Закону України "Про банки і банківську діяльність" із додатком до такого дозволу (банківська ліцензія та дозвіл з додатком додаються).
Отже, відповідач мав право здійснювати операції з валютними цінностями із розміщенням залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, тобто кредитування в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії та дозволу.
Крім того, ч.4 ст. 5 Декрету КМУ № 15-93 встановлено, що індивідуальної ліцензії потребують операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, до цього часу ці межі законодавчо не встановлені. Отже, будь-які операції з надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті (незалежно від строків та сум), отримання індивідуальної ліцензії не потребують.
За приписами ст. 345 Господарського кодексу України, кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачається мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Сторонами в спірному кредитному договорі погоджені всі необхідні умови, що є обов'язковими згідно ст. 345 Господарського кодексу України.
Істотною умовою кредитного договору є, в тому числі, плата за кредит. Плата за кредит (проценти) законодавчо не визначена, як ціна договору. Поняття „ціна договору", що зазначено в ст. 189 Господарського кодексу України та поняття „проценти" не є тотожними.
Кредити надаються банком під відсоток, ставка якого, як правило, не може бути нижчою від відсоткової ставки за кредитами, які бере сам банк, і відсоткової ставки, що виплачується ним по депозитах; надання безвідсоткових кредитів забороняється, крім випадків, передбачених законом (ч.З ст.346 ГК України кредити).
Таким чином, передбачена спірним договором плата за кредит у вигляді процентів річних, не порушує норми чинного законодавства, крім того, в договорі встановлений розмір процентів без посилання на валюту виконання зобов'язання.
Як вже зазначалось вище, Відповідач мав право здійснювати кредитування в іноземній валюті та отримання процентів за їх використання в іноземній валюті на підставі банківської ліцензії та дозволу.
Відповідно до п. 1.5. Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, затвердженого Постановою Правління Національного банку України № 483 від 14.10.2004р. використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється: якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями); у випадках, передбачених законами України. У всіх інших випадках використання іноземної валюти, як засобу платежу, можливе лише за наявності ліцензії.
Поняття «надання валютного кредиту»передбачає наявність ініціативи, в першу чергу, від кредитної установи - банку, а отримувачем кредиту за кредитним договором є Позивач (ПП «Монмарт»), тобто, посилання Позивача, що він є ініціатором за валютною операцією, оскільки звернувся із письмовим проханням про видачу валютного кредиту, є хибними і одержання позивачем в цьому випадку індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти на території України, як засобу платежу, не потрібне.
Суд зазначає, даний правочин відповідає обов'язковим умовам чинності правочину, а саме: частинам 1, 3 та 5 ст. 203 Цивільного кодексу України, та не суперечать моральним засадам суспільства (ч.1 ст. 203 ЦКУ), волевиявлення учасників було вільним та відповідало їх внутрішній волі (ч.3 ст. 203 ЦКУ) та правочин був спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (ч. 5 ст. 203 ЦКУ).
Дослідивши всі матеріали справи у їх сукупності, суд прийшов до висновку, що існування жодної з обставин, з якими законом пов'язується недійсність договору, позивач суду не довів, своєї позиції нормативно не обґрунтував.
Враховуючи викладене позов задоволенню не підлягає.
Судові витрати відповідно до вимог ст. 49 Господарського процесуального кодексу України покладаються на Позивача.
Керуючись ст.ст. 33, 34, 43, 44, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
1. У задоволенні позовних вимог Приватного підприємства “Монмарт”, м.Київ відмовити в повному обсязі.
У судовому засіданні 02.11.2011р. оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Повний текст рішення підписано 07.11.2011р.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду скарги апеляційним господарським судом.
Суддя Н.І. Ягічева