01010 м. Київ, вул. Московська, 8
25.03.2008№ К-21713/06
Вищий адміністративний суд України у складі колегії суддів:
Карася О.В. (головуючого),
Брайка А.І., Голубєвої Г.К., Костенка М.І., Рибченка А.О.
при секретарі: Міненко О.М.
за участі представників позивача Андрійченка А.А та
відповідача-1 Смирнова І.Ю.
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Красноградської міжрайонної державної податкової інспекції у Харківській області на рішення Господарського суду Харківської області від 28.02.2006 та ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 25.04.2006 по справі № 13/427-05
за позовом Красноградської міжрайонної державної податкової інспекції у Харківській області
до 1. Закритого акціонерного товариства «Сільськогосподарське підприємство «Цукрове»
2. Відкритого акціонерного товариства «Насінневе»
про визнання недійсними договорів
23.11.2005 заявлено позовні вимоги про визнання недійсними договорів подання та збирання вагонів, укладених між відповідачами за договорами № 230 від 01.04.2003 та № 182 від 01.03.2004, виконання яких оформлене актами прийому-передачі виконаних робіт, в порядку ст. 49 Цивільного кодексу УРСР, як такі, що укладені з метою, суперечною інтересам держави та суспільства, оскільки суперечать чинному законодавству, так як відповідачем-1 не отримувалась ліцензія на перевезення вантажів власними під'їзними коліями та у відповідності до вимог ст. 207 Господарського кодексу України із застосуванням наслідків, передбачених ст. 208 Господарського кодексу України, стягнути з ЗАТ «Цукрове» на користь держави суму по договору № 230 від 01.04.2003 та № 182 від 01.03.2004 - 6 602,93 грн.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 28.02.2006 залишеним без змін ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 25.04.2006 по справі № 13/427-05 в позові відмовлено.
В судових рішеннях зазначено, що при проведенні комплексної планової документальної перевірки фінансово-господарської діяльності Закритого акціонерного товариства «Сільськогосподарське підприємство «Цукрове» (далі ЗАТ СГП «Цукрове») позивачем виявлено, що між відповідачами укладено договори подання та збирання вагонів від 01.04.2003 № 230 та від 01.03.2004 № 182, виконання яких проводиться локомотивом цукрозаводу і оформлене актами прийому-передачі виконаних робіт. При цьому встановлено, що у власності ЗАТ СГП «Цукрове» знаходяться під'їзні колії, призначені для обслуговування потреб підприємства у постачанні (вивезенні сировини) готової продукції. Такі договори, на думку позивача, суперечать чинному законодавству, оскільки першим відповідачем не отримувалась ліцензія на перевезення вантажів власними під'їзними коліями, що підтверджено листом від 05.11.2004 Робочого органу Ліцензійної Ради Міністерства транспорту України. Відповідно позивачем зроблений висновок про наявність в його діях при укладанні оскаржених договорів мети, супротивної інтересам держави та суспільства.
Однак враховуючи встановлене та посилаючись на п. 35 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» ст. 1, ст. 21 Закону України «Про залізничний транспорт», з урахуванням Правил обслуговування залізничних під'їзних колій, затверджених наказом № 644 від 21.011.2000 Міністерства транспорту України, суди дійшли висновку, що позивачем операції, які були здійснені за оскарженими договорами, безпідставно розцінені як перевезення вантажів.
При цьому суди першої та апеляційної інстанції зазначили: спеціальним нормативним документом обумовлено, що діяльність по подачі та забиранню вагонів є самостійною діяльністю, яка не є перевезенням вантажів і тому дійшли висновку про те, що подача та збирання ЗАТ СГП «Цукрове» вагонів на власних під'їзних коліях не підлягає ліцензуванню.
Зазначивши про те, що позовні вимоги стосовно визнання недійсною угоди від 01.04.2003 № 230 в порядку ст. 49 Цивільного кодексу УРСР не відповідають положенням чинного законодавства, і також те, що позовні вимоги в частині визнання недійсним в порядку ст. 207 та ст. 208 Господарського кодексу України договору від 01.03.2004 № 182 суперечать приписам Господарського кодексу України в тій частині, яка передбачає, що визнанню недійсними в порядку наведених норм підлягають господарські зобов'язання, де сам договір є лише підставою для виникнення господарських зобов'язань (ст. 173 та ст. 174 ГК України), суди дійшли висновку про те, що у сторін по договору не вбачається дій, які б порушили інтереси держави та суспільства, а спірні договори укладені та виконані згідно законодавства України, а тому на цій підставі відмовили позивачу у позові.
Не погодившись із рішенням Господарського суду Харківської області від 28.02.2006 та ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 25.04.2006 по справі № 13/427-05 позивач (МДПІ) подав касаційну скаргу, в якій просить скасувати судові рішення та задовольнити позов, оскільки рішення винесено із порушенням та неправильним застосуванням норм матеріального права і судом не прийнято до уваги постанову Кабінету Міністрів України від 16.02.1998 № 173 «Про перелік робіт (послуг), що належить до основної діяльності залізничного транспорту», в якій визначено, що підприємства, що мають контрагентів та використовують для їх обслуговування власні (орендовані) під'їзні колії для перевезення вантажів залізничним транспортом від залізничних станцій залізниці до підприємств - одержувачів вантажів, а саме, маневрові роботи, подача та забирання вагонів, зважування та інші є частиною технологічного процесу перевезення вантажів залізничним транспортом і підлягають ліцензуванню.
На думку скаржника договори від 01.04.2003 № 230 та від 01.03.2004 № 182 укладено між ЗАТ СГП «Цукрове» та ВАТ «Насіннєве» з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, так як згідно п. 35 ст. 9 Закону України від 01.06.2000 № 1775 «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» така господарська діяльність щодо надання послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом підлягає ліцензуванню. Підтверджуючи виконання договорів актами прийому-передачі виконаних робіт, МДПІ послалась на лист Робочого органу Ліцензійної Ради Міністерства Транспорту України (вих. № 303/л від 05.11.2004) в якому зазначено, що ліцензія на здійснення господарської діяльності - надання послуг з перевезення вантажів залізничним транспортом ЗАТ СГП «Цукрове» не надавалась і заяви від нього на отримання такої ліцензії до Мінтрансзв'язку не надходило. І тому зазначає, що фактично за цими договорами здійснювалась послуга по перевезенню вантажів залізничним транспортом, чим порушено п. 35 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», а тому необхідно застосувати п. 1 ст. 207 Господарського кодексу України.
Відповідач-1 надав заперечення на касаційну скаргу, в якому повністю підтримав позицію судів і просив залишити скаргу без задоволення, судові рішення без змін.
Перевіривши правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, юридичної оцінки обставин справи, доводи касаційної скарги, заперечення на не та пояснення представників сторін, колегія суддів вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з наступних підстав.
Цивільний кодекс УРСР, стаття 49 якого встановлювала, зокрема, конфіскаційні санкції за укладення угод з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства, втратив чинність із 01.01.2004. Цивільний кодекс України таких санкцій не передбачає. І за змістом ч. 2 ст. 5 ЦК України він має зворотну дію в часі у випадках, коли пом'якшує або скасовує відповідальність особи.
Господарський кодекс України, що набрав чинності з 01.01.2004, містить норми, які за предметом регулювання та встановленими санкціями відповідають положенням ст. 49 Цивільного кодексу УРСР. Однак відповідно до п. 5 розділу IX “Прикінцеві положення” Господарського кодексу України - положення останнього щодо відповідальності за порушення правил здійснення господарської діяльності застосовуються в разі, якщо такі порушення були вчинені після набрання чинності цими положеннями. Положення Господарського кодексу України щодо відповідальності за порушення, зазначені в абзаці 1 того ж пункту, вчинені до набрання чинності відповідними положеннями названого Кодексу стосовно відповідальності учасників господарських відносин, застосовуються в разі, якщо вони пом'якшують відповідальність за вказані порушення.
Таким чином, відмовляючи в позові, суди першої та апеляційної інстанції не врахували того, що із 01.01.2004 вимоги про визнання недійсною угоди, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, не можуть бути предметом позову в порядку ст. 49 Цивільного кодексу УРСР.
Крім того необхідно зазначити, що встановлені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України санкції можуть бути застосовані лише з дотриманням строків, установлених ст. 250 цього Кодексу, - протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення суб'єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом. Органи державної податкової служби, вказані в абз. 1 ст. 10 Закону України від 04.12.1990 № 509-XII «Про державну податкову службу в Україні», можуть на підставі п. 11 цієї статті звертатись до судів із позовами про стягнення в доход держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. Висновок суду стосовно нікчемності правочину має бути викладений у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.
Отже необхідно врахувати, що Цивільний кодекс України, який вступив в силу із 01.01.2004, конфіскаційних санкції за укладення угод з метою завідомо суперечною інтересам держави та суспільства санкцій, які були встановлені Цивільним кодексом УРСР (ст. 49), - не передбачає. А за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, починаючи із 01.01.2004 застосовуються санкції, передбачені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України, де для стягнення цих санкцій є необхідною умовою наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад з метою неправомірного одержання з державного бюджету коштів шляхом відшкодування ПДВ у разі його несплати контрагентами до бюджету.
Також необхідно врахувати, що позовні вимоги ДПІ обґрунтовані ст. 207 Господарського кодексу України із застосуванням наслідків, передбачених ст. 208 Господарського кодексу України, щодо стягнення з ЗАТ «Цукрове» на користь держави суму по договору № 230 від 01.04.2003 та № 182 від 01.03.2004 - 6 602,93 грн. Згідно з ч. 1 ст. 208 цього Кодексу, якщо господарське зобов'язання визнано недійсним як таке, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то за наявності наміру в обох сторін - у разі виконання зобов'язання обома сторонами - в доход держави за рішенням суду стягується все одержане ними за зобов'язанням, а в разі виконання зобов'язання однією стороною з другої сторони стягується в доход держави все одержане нею, а також усе належне з неї першій стороні на відшкодування одержаного. У разі наявності наміру лише в однієї зі сторін усе одержане нею повинно бути повернено другій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного стягується за рішенням суду в доход держави.
Наведену норму слід застосовувати з урахуванням того, що відповідно до ст. 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) правочин, учинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас є таким, що порушує публічний порядок, а отже, є нікчемним. Як зазначено у ч. 2 ст. 215 цього Кодексу визнання судом такого правочину недійсним не вимагається. У ст. 49 Цивільного кодексу УРСР, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин по договору від 01.04.2003 № 230, також ішлося про недійсність угоди, укладеної з метою, суперечною інтересам держави і суспільства, тобто ця угода визнавалась недійсною на підставі закону. А позов ДПІ про визнання правочину (угоди, господарського зобов'язання) від 01.03.2004 № 182 недійсним в судовому порядку не підлягає.
Починаючи з 01.01.2004 за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, застосовуються санкції, передбачені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України. Крім того, встановлені ч. 1 ст. 208 Господарського кодексу України санкції можуть бути застосовані лише з дотриманням строків, установлених ст. 250 цього Кодексу, - протягом шести місяців з дня виявлення порушення, але не пізніше ніж через один рік з дня порушення суб'єктом установлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності, крім випадків, передбачених законом.
З огляду на зазначене вище, суд касаційної інстанції не погоджується із висновком судів про відмову в позові в частині відсутності мети завідомо суперечної інтересам держави та суспільства на підставі ст. 49 Цивільного кодексу УРСР по договору № 230 від 01.04.2003, як таким, що не відповідає вимогам закону, а тому колегія суддів Вищого адміністративного суду України доходить висновку про наявність підстав для закриття провадження у справі № 13/427-05 в цій частині.
При цьому необхідно зазначити, що суди першої та апеляційної інстанції правильно не застосували санкції, встановлені за виконання угод, оскільки не було доведено укладення таких з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства. Водночас помилковість мотивів відмови у позові не може бути підставою для скасування правильного по суті рішення у цій частині.
У зв'язку з тим, що згідно п. 35 ст. 9 Закону України «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» - ліцензуванню підлягає господарська діяльність по наданню послуг з перевезення пасажирів, вантажів залізничним транспортом і відсутні вимоги стосовно ліцензування діяльності по подачі та забиранню вагонів, що не є тотожними поняттями, у позивача відсутні законні права самостійно визначати види діяльності, які підлягають ліцензуванню, що не є компетенцією Красноградська МДПІ Харківської області. Отже, необхідно погодитись із висновком судів про те, що відповідно до чинного законодавства подача та збирання ЗАТ СГП «Цукрове» вагонів на власних під'їзних коліях не підлягає ліцензуванню. І як свідчать вищенаведені обставини, спірні договори укладені та виконані згідно законодавства України. За наведених обставин, відсутні підстави для висновку про укладення спірної угоди з метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, оскільки не вбачається, в чому ж полягала така мета, а також не доведено, що метою її укладення було настання протиправних наслідків. Тобто судами попередніх інстанції в результаті ретельного з'ясування всіх обставин у справі також не було встановлено фактів недотримання вимог закону при укладенні спірного договору, на які посилалася податкова інспекція у позовній заяві.
Відповідно суди вірно визначились, що позовні вимоги в частині визнання недійсним в порядку ст. 207 та ст. 208 Господарського кодексу України договору від 01.03.2004 № 182 суперечать приписам Господарського кодексу України в тій частині, яка передбачає, що визнанню недійсними в порядку наведених норм підлягають господарські зобов'язання. При цьому необхідно зазначити, що позивачем не взято до уваги те, що сам договір є лише підставою для виникнення господарських зобов'язань, і це випливає з положень ст. 173 та ст. 174 Господарського кодексу України та містить в собі декілька господарських зобов'язань (зобов'язання поставити товар, надати послуги, сплатити їх вартість, інші). За недоведеністю існування такої мети, відсутністю підстав вважати угоду нікчемною, у судів були відсутні підстави для задоволення позову в частині застосування санкцій, встановлених за вчинення угод з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Таким чином суд касаційної інстанції зазначає, що суди обґрунтовано дійшли в цій частині позову до висновку про те, що у сторін по договору не вбачається дій, які б порушили інтереси держави та суспільства, а тому правомірно відмовили у позові в цій частині. Відповідно рішення Господарського суду Харківської області від 28.02.2006 та ухвала Харківського апеляційного господарського суду від 25.04.2006 по справі № 13/427-05 підлягають скасуванню в частині відмови в позові в порядку ст. 49 Цивільного кодексу УРСР по договору від 01.04.2003 № 230 із закриттям провадження.В іншій частині судові рішення підлягають залишенню без змін.
Керуючись ст. ст. 160, 220, 221, 223, 224 - 228, 230 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
Касаційну Красноградської міжрайонної державної податкової інспекції у Харківській області задовольнити частково.
Рішення Господарського суду Харківської області від 28.02.2006 та ухвалу Харківського апеляційного господарського суду від 25.04.2006 по справі № 13/427-05 скасувати в частині відмови в позові в порядку ст. 49 Цивільного кодексу УРСР по договору від 01.04.2003 № 230 із закриттям провадження. В іншій частині судові рішення залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає, крім як з підстав, у строк та в порядку, визначеними ст. ст. 237-239 КАС України.
Головуючий О.В. Карась
Судді А.І. Брайко
Г.К. Голубєва
М. І. Костенко
А.О. Рибченко