Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"20" вересня 2011 р. Справа № 5023/5902/11
вх. № 5902/11
Суддя господарського суду Светлічний Ю.В.
при секретарі судового засідання Ліпчанська В.В.
за участю представників сторін:
позивача - не з"явився;
3-ї особи < Текст > відповідача - ОСОБА_1 довіреність б/н від 05.01.11 р.; 3-ї особи < Текст >
розглянувши справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю фірма "Екстім", м. Харків 3-я особа < Текст >
до Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк", м. Харків 3-я особа < Текст >
про визнання недійсними договорів
Товариство з обмеженою відповідальністю фірма "Екстім" (позивач) звернувся до господарського суду Харківської області із позовною заявою щодо визнання недійсними кредитних договорів: №11105713000 від 28 грудня 2006 року та №11131378000 від 23 березня 2007 року. Крім того, позивач просить покласти на відповідача судові витрати у вигляді сплати державного мита та витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Представник позивача у судове засідання не з"явився. Надав через канцелярію господарського суду 15.09.2011 р. клопотання (телеграма) за вх. №17471 в якому він просить суд відкласти розгляд справи, у зв"язку з неможливістю прибуття у судове засідання.
Присутній представник відповідача проти задоволення клопотання про відкладення розгляду справи заперечував, вважаючи його необгрунтованим та направленим на затягування судового процесу.
Вирішуючи це клопотання суд виходить з наступного. Згідно ст. 77 ГПК України господарський суд відкладає в межах строків, встановлених статтею 69 цього Кодексу, розгляд справи, коли за якихось обставин спір не може бути вирішено в даному засіданні. При цьому зі змісту норми цієї статті вбачається, що питання про те, що певні обставини перешкоджають розгляду справи, вирішується судом залежно від конкретних обставин справи. Так, якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з'явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, він може, не відкладаючи розгляду справи, вирішити спір по суті.
В даному разі на думку суду обставини справи свідчать про наявність у справі матеріалів справи достатніх для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення. Крім того, суд приймає до уваги, що судом сторонам були створені належні умови для надання усіх необхідних доказів (надано достатньо часу для підготовки до судового засідання, відкладено розгляд справи для надання можливості ознайомитись із матеріалами справи, надати нові докази тощо).
Суд також зазначає, що згідно ч.3 ст. 22 ГПК України сторони зобов'язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об'єктивного дослідження всіх обставин справи. Подача клопотань спрямованих на штучне затягування судового процесу, суперечить, зокрема, вимогам статті 6 Конвенції про захист праві людини і основоположних свобод 1950 року, учасником якої є Україна, стосовно права кожного на розгляд його справи судом упродовж розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 69 ГПК України, спір має бути вирішено господарським судом у строк не більше двох місяців від дня одержання позовної заяви.
Клопотання першого відповідача є необґрунтованим і таким, що не відповідає принципу добросовісності в користуванні процесуальними правами.
Крім того, суд відмовляючи в задоволенні цього клопотання і вважаючи неповажними причини неявки представника позивача у справі у судове засідання, керується ч. 1 ст. 28 ГПК України. Згідно її положень справи юридичних осіб в господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника. Не надано пояснень щодо причин неприбуття в судове засідання інших його представників.
З огляду на зазначене, суд вважає, що клопотання позивача у справі про відкладення розгляду справи на іншу дату є необґрунтованим, тому відмовляє в його задоволенні.
Присутній представник відповідача у судовому засіданні 16 вересня 2011 року проти задоволення позову заперечував, з підстав викладених ним у відзиві на позов, який ним наданий 16 серпня 2011 року за вх.№3670 через канцелярію господарського суду. Також відповідачем заявлено клопотання про пропущення позивачем строку позовної давності на подачу позову до суду.
Беручи до уваги, що відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, суд згідно із статтею 75 Господарського процесуального кодексу України розглядає справу за наявними матеріалами.
Розглянувши матеріали справи та вислухавши пояснення представника відповідача господарським судом встановлено наступне.
28 грудня 2006 року між Акціонерним комерційним інноваційним банком "УкрСиббанк" (далі по тексту - "Банк" або відповідач) (як позикодавцем) та Товариством обмеженою відповідальністю фірма "Екстім" (далі по тексту - позивач) (як позичальником) було укладено договір №11105713000 в іноземній валюті (швейцарських франках). 23 березня 2007 року між позивачем та відповідачем було також укладено Кредитний договір №11131378000 в іноземній валюті (швейцарських франках).
Позивач посилаючись на норми ЦК України, Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" прийшов до висновку про незаконне надання Відповідачем Позивачу кредиту в іноземній валюті, але цей висновок є помилковим та таким, що не ґрунтується на положеннях чинного законодавства.
Стаття 99 Конституції України встановлює, що грошовою одиницею України є гривня. Разом з тим, вказана стаття Конституції України визначає правовий статус грошової одиниці України, але не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Згідно зі статтею 192 ЦК України законним платіжним засобом обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України -гривня. Іноземна валюта може використовуватись в Україні у випадках і в порядку, встановленому законом.
Таким чином, відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак в той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі по тексту - Декрет).
Відповідно до статті 5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України.
Що стосується проведення платежів за кредитними операціями в іноземній валюті, суд зауважує наступне.
Згідно зі статтею 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до положень статей 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банківські установи мають право здійснювати кредитні операції, у тому числі розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, на підставі банківської ліцензії. Відповідно до статті 2 цього Закону кошти - це гроші в національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Таким чином, законодавство України чітко визначає правомочність банків на підставі відповідної ліцензії здійснювати операції з розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик в іноземній валюті (кредитні операції), які включають в себе як власне надання кредитів, так і отримання процентів та інших платежів за кредитом в іноземній валюті.
Спеціальне законодавство в сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентувати умови кредитування в іноземній валюті.
Що стосується валютного законодавства, то відповідно до вимог Декрету (стаття 1) надання кредитів в іноземній валюті слід відносити до валютних операцій. Здійснення валютних операцій може мати місце на підставі генеральних чи індивідуальних ліцензій Національного банку України.
Відповідно до статті 5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Перелік валютних операцій, для здійснення яких необхідна індивідуальна ліцензія, наданий у частині 4 цієї статті.
Генеральні ліцензії надаються на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Пункт "в" частини 4 статті 5 Декрету передбачає вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів встановлені законодавством межі.
Тобто, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна лише у тому випадку, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, на сьогодні законодавством не встановлено таких параметрів як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина з огляду на відсилочний характер норми Декрету не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті іншим резидентам.
Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами статті 5 Декрету є наявність у банка генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.
Згідно зі ст. 345 Господарського кодексу України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі Законом "Про банки і банківську діяльність".
Статті 47 та 49 Закону "Про банки і банківську діяльність" визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Відповідно до ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" банк -юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб; банківська ліцензія - документ, який видається Національним банком України в порядку і на умовах, визначених у цьому Законі, на підставі якого банки та філії іноземних банків мають право здійснювати банківську діяльність; банківська діяльність - залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.
Як вбачається з матеріалів справи, Національним банком України видано АТ "УкрСиббанк" банківську ліцензію №75 на право здійснювати банківські операції, в тому числі щодо розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик від 24 грудня 2001 року, та письмовий Дозвіл № 75-2 від 24 грудня 2001р. на право здійснювати операції з валютними цінностями.
Таким чином, АКІБ "УкрСиббанк" (АТ "УкрСиббанк") мав і має право здійснювати діяльність з надання кредитів на підставі отриманої від Національного банку України банківської ліцензії.
Також, безпідставними є твердження позивача, про те, що умови Кредитного договору №11105713000 та Кредитного договору №11131378000 у швейцарських франках є несправедливими.
Статтею 627 ЦК України встановлено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ч.1 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Також, відповідно до ст. 36 Закону України "Про Національний Банк України" офіційний курс гривні до іноземних валют встановлюється Національним Банком України.
Валютні курси, як зазначено в частині першій статті 8 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання та валютного контролю", встановлюється Національним Банком України за погодженням з Кабінетом Міністрів України.
Поряд з цим, згідно Положення про встановлення офіційного курсу гривні до іноземних валют та курсу банківських металів, затвердженого Постановою Правління НБУ від 12.11.2003 року №496, офіційний курс гривні до іноземних валют, встановлюється щоденно. Для розрахунку курсу гривні до іноземних валют використовується інформація про котирування іноземних валют за станом на останню дату.
Отже, незмінність курсу гривні до іноземних валют законодавчо не закріплена.
Укладаючи спірні кредитні договори в іноземній валюті, сторони приймали на себе певні ризики, на випадок зміни валютного курсу та в момент укладення договору не мали будь-яких законних підстав вважати, що зміна встановленого валютного курсу не настане.
Таким чином, позивачем не доведено, що сторони при укладенні Кредитного договору були впевнені в тому, що така зміна обставин не настане.
Виходячи із змісту статей 1046, 1054 ЦК України відповідальність за валютні ризики лежить саме на позичальнику.
Відсутність у боржника необхідних коштів не є підставою звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання, як це передбачено ст. 617 ЦК України.
Статтею 629 ЦК України передбачено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання як грошового зобов'язання (стаття 625 ЦК України).
Згідно ч.1 ст.628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Статтею ст.629 ЦК України визначено, що договір є обов'язковим для виконання сторонами.
На момент укладення кредитного договору позивачем не наводилось жодних зауважень щодо змісту цього правочину чи порушення його прав внаслідок підписання цього договору, також Позивач не звертався до АТ "УкрСиббанк" з пропозиціями щодо викладення в певній редакції чи зміни будь-яких умов договору, ні перед його укладенням, ні в процесі виконання передбачених ним умов.
Згідно п. 9.11. Кредитного договору №11105713000 та п. 9.11. Кредитного договору №11131378000, Позичальник, укладаючи цей Договір, усвідомлює можливість виникнення курсових різниць (коливань) валюти кредиту при отриманні кредитних коштів та їх використанні за цільовим призначенням згідно умов даного Договору, внаслідок чого може виникнути потреба у доплаті Позичальником за рахунок власних коштів повної вартості продукції (товару робіт послуг), яку останній придбаває за рахунок кредитних коштів Банку.
Тобто, з урахуванням наведеного та положень ст. 33 ГПК України Позивачем не довезено і не подано жодних доказів на підтвердження наведеного ним висновку щодо порушення його прав під час чи внаслідок укладення оскаржуваного кредитного договору.
Згідно ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Строк позовної давності встановлений ст. 257 Цивільного кодексу України - три роки.
Згідно ст. 261 Господарського процесуального кодексу України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки, позивач знав про наявність у нього прав на судовий захист, якщо останній вважав їх порушеними. Позивач у справі укладав кредитні договори: № 11105713000 від 28.12.2006 р., № 11131378000 від 23.03.2007 р. добровільно, без будь-яких застережень та не міг не знати про укладення такого договору. Беручи до уваги відлік часу з дати укладання даних договорів.
Відповідно до ч.4 ст. 267 Цивільного кодексу України, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Відповідно до вимог ст. 32 Господарського процесуального кодексу України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Згідно ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
З огляду на викладене , що Кредитний договір №11105713000 від 28.12.2006р. та Кредитний договір №11131378000 від 23.03.2007 р. укладені з дотриманням вимог чинного законодавства України, а тому немає підстав для визнання його недійсним.
Враховуючи викладене та те, що позивачем пропущено строк позовної давності, яке є підставою для відмови у позові, суд приходить до висновку про те, що позовні вимоги є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином судові витрати у даній справі покладаються на позивача.
Враховуючи наведене, на підставі ст. 345 Господарського кодексу України, ст.ст. 192, 533, 1054 Цивільного кодексу України, ст.ст. 2, 47, 49 Закону України "Про банки і банківську діяльність", ст.ст. 1.18 Закону України "Про іпотеку", керуючись ст.ст. 22, 28. 33, 43 ГПК України, -
1. У задоволенні клопотання позивача про відкладення розгляду справи - відмовити.
2. У задоволенні позову відмовити повністю.
Суддя (підпис< Текст > Светлічний Ю.В.
Справа №5023/5902/11
Повне рішення складене 20 вересня 2011 року.