Іменем України
13 липня 2011 року справа № 5020-818/2011
За позовом Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради,
ідентифікаційний код 25750044
(99011, м. Севастополь, вул. Луначарського, 5)
до Товариства з обмеженою відповідальністю „77”,
ідентифікаційний код 20753782
(99014, АДРЕСА_1)
про стягнення 6709,74 грн,
Суддя Головко В.О.,
Представники сторін:
позивач (Фонд комунального майна Севастопольської міської ради) -ОСОБА_1., головний спеціаліст юридичного відділу, довіреність б/н від 05.01.2011;
відповідач (Товариство з обмеженою відповідальністю „77”) -ОСОБА_2., представник, довіреність б/н від 23.10.2009.
Обставини справи:
23.05.2011 Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради (далі -позивач) звернувся до господарського суду м. Севастополя із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю „77” (далі -відповідач) про стягнення вартості фактичного користування майном за період з 05.12.2007 по 30.04.2011 в сумі 6709,74 грн.
Позовні вимоги вмотивовані тим, що після припинення дії договору оренди № 2859 від 04.12.1998 орендар продовжував користуватися вбудованими нежитловими приміщеннями, загальною площею 95,3 м2, що розташовані за адресою: АДРЕСА_1. Оскільки неможливо повернути в натурі право користування зазначеним майном, позивач, з посиланням на статті 190, 1212, 1213 Цивільного кодексу України просить стягнути з відповідача вартість фактичного користування майном.
Ухвалою від 27.05.2011 порушено провадження у справі; розгляд справи призначений на 21.06.2011.
Через неявку представників сторін у судове засідання, ухвалою від 21.06.2011 розгляд справи був відкладений на 07.07.2011. У засіданні суду 07.07.2011 в порядку частини третьої статті 77 Господарського процесуального кодексу України оголошувалась перерва до 13.07.2011. Після перерви розгляд справи був продовжений.
Представник позивача наполягав на задоволенні позовних вимог в повному обсязі.
Відповідач згідно зі статтею 59 Господарського процесуального кодексу України надав відзив на позов /арк. с. 54/, в якому заперечує проти позовних вимог в повному обсязі та зазначає, що у статті 1212 Цивільного кодексу України, на яку посилається позивач, поняття „майно” застосовується у вузькому розумінні -як „річ” -і не охоплює поняття „майнове право”. Крім того, відповідач заявив про застосування позовної давності за період з 05.12.2007 по 23.05.2008.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши надані докази, суд -
04.12.1998 між Управлінням майном міста Севастопольської міської державної адміністрації, правонаступником якого є Фонд комунального майна Севастопольської міської Ради (Орендодавець) та Товариством з обмеженою відповідальністю „77” (Орендар) укладений договір оренди № 2859 (далі -Договір) /арк. с. 9-10/.
Відповідно до пункту 1.1 Договору Орендодавець передає, а Орендар приймає у тимчасове платне користування нежитлове вбудоване приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_1, загальною площею 95,3 м2, яке знаходиться на балансі РЕП-9 (майно) для використання під магазин -на строк до 04.12.1998.
За користування майном Орендар сплачує Орендодавцю орендну плату, розмір якої встановлюється на підставі Методики розрахунку орендної плати, затвердженої Кабінетом Міністрів України, та складає 799,00 грн за рік (67,00 грн без ПДВ за перший місяць). Орендна плата вноситься Орендарем з 05.12.1998 на рахунок Орендодавця щомісячно, не пізніше 20-го числа поточного місяця (пункт 3.1 Договору).
Згідно з Актом приймання-передачі від 04.12.1998 Орендар прийняв у користування приміщення за Договором /арк. с. 11/.
Рішенням господарського суду м. Севастополя від 10.03.2010, залишеним без змін постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 14.12.2010 та постановою Вищого господарського суду України від 24.02.2011, задоволений позов Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради до Товариства з обмеженою відповідальністю „77” про зобов'язання відповідача звільнити (повернути) майно, яке є об'єктом оренди за спірним Договором /арк. с. 13-17/.
Зазначеними судовими актами встановлені факти, які в силу статті 35 Господарського процесуального кодексу України є преюдиціальними, а тому не підлягають повторному доведенню.
Зокрема, встановлено, що Договір оренди № 2859 від 04.12.1998 припинив свою дію з 05.12.2007.
Натомість, після закінчення строку дії договору Орендар комунальне майно не повернув і продовжує користуватися ним, що підтверджується, серед іншого, відповідним Актом перевірки від 09.04.2009 /арк. с. 19/.
Таким чином, на думку позивача, відповідач користується комунальним майном без достатніх правових підстав.
Наведене спричинило звернення позивача до суду із даним позовом.
Оцінюючи наявні в матеріалах справи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню, виходячи з наступного.
Статті 1212 та 1213 Цивільного кодексу України, на які посилається позивач в обґрунтування позовних вимог, розміщені у главі 83 Цивільного кодексу України, яка регулює правовідносини набуття, збереження майна без достатньою правової підстави.
При цьому, відповідно до статті 1212 Цивільного кодексу України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про:
1) повернення виконаного за недійсним правочином;
2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння;
3) повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні;
4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Дійсно, стаття 190 Цивільного кодексу України визначає майно як „окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки”.
Водночас, в наведеній статті 1212 Цивільного кодексу України поняття „майно” використовується у вузькому розумінні -саме як „річ чи сукупність речей”.
Такий висновок випливає з положень статті 1213 Цивільного кодексу України, якою встановлено обов'язок набувача повернути потерпілому безпідставно набуте майно в натурі. Лише у разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна.
Тобто, в даному випадку мова йде саме про майно як річ чи сукупність речей, оскільки лише річ (чи сукупність речей) можна повернути в натурі. Майнове право користування майном в будь-якому випадку неможливо повернути у натурі.
Крім того, як убачається з матеріалів справи, вартість фактичного користування майном розрахована позивачем, виходячи з розміру орендної плати за грудень 1998 року у сумі 67,00 грн /арк. с. 7/ (на підставі розрахунку орендної плати, узгодженої сторонами у Додатку 2 до Договору /арк. с. 12/).
При цьому, позивач здійснює щомісячне коригування розміру плати за фактичне користування на відповідний індекс інфляції, що передбачено Методикою розрахунку орендної плати, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786 „Про Методику розрахунку і порядок використання плати за оренду державного майна” (з наступними змінами і доповненнями), яка застосовується до комунального майна відповідно до рішення Севастопольської міської Ради від 13.03.2007 № 1617.
Однак, ця Методика застосовується для визначення саме орендної плати (плати за користування орендованим за Договором майном), а не плати за фактичне користування майном (будь-яке інше, крім орендного, користування).
Посилання позивача на пункт 2.2 рішення Севастопольської міської Ради № 1617 від 13.03.2007 в обґрунтування розподілу коштів між відповідними фондами місцевого бюджету у співвідношенні 97% та 3% є додатковим підтвердженням того, що у даному випадку мова йде саме про орендну плату.
За правилами статті 33 Господарського процесуального кодексу обов'язок (тягар) доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.
Відповідно до статті 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Виходячи зі змісту статті 32 Господарського процесуального кодексу України, належними слід визнавати докази, які містять відомості про факти, що входять у предмет доказування у справі, та інші факти, що мають значення для правильного вирішення спору.
Суд вважає недоведеним та належним чином не обґрунтованим той факт, що вартість фактичного користування комунальним майном за період з 05.12.2007 по 30.04.2011 складає саме 6709,74 грн, оскільки незрозуміло, чому для визначення вартості фактичного користування майном позивач застосовує як положення Договору, який припинив свою дію, так і положення інших нормативно-правових актів з питань оренди комунального майна.
На думку суду, позивачем невірно обраний спосіб захисту порушеного права.
Такого висновку суд дійшов, виходячи з наступного.
Статтею 785 Цивільного кодексу України встановлено, що у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу, або у стані, який було обумовлено в договорі.
Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.
Отже, позивач міг звернутися до суду із вимогою про стягнення з відповідача неустойки за користування нерухомим майном після припинення дії Договору, проте звернувся до суду із даним позовом в порядку статей 1212-1213 Цивільного кодексу України.
Наведе свідчить про те, що позивачем неправильно обраний спосіб захисту порушеного права.
У свою чергу, невірно обраний спосіб захисту права та інтересу є підставою для відмови в позові.
Аналогічна правова позиція викладена в пункті 14 Інформаційного листа Вищого господарського суду України „Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2004 році” № 01-8/344 від 11.04.2005 (з наступними змінами і доповненнями), в якому зазначено, що суд, дійшовши висновку, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити у позові.
За викладених обставин, позовні вимоги Фонду комунального майна Севастопольської міської Ради задоволенню не підлягають.
Водночас, суд звертає увагу позивача на те, що в Акті від 09.04.2009 перевірки ефективності використання, виконання раніше діючого договору оренди і технічного стану об'єкта комунальної власності -вбудованих нежилих приміщень підвального поверху жилого будинку, розташованого за адресою: АДРЕСА_1, зазначено, що Товариство з обмеженою відповідальністю „77” сплачує неустойку за користування комунальним майном в розмірі 150,94 грн (станом на квітень 2009 року). Боргів не має.
За правилами статті 49 Господарського процесуального кодексу України, при відмові у позові, судові витрати покладаються на позивача та стягненню з відповідача не підлягають.
Керуючись статтями 82, 84-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
У позові відмовити повністю.
Суддя підпис В.О. Головко