"18" липня 2011 р. Справа № 26/166(10)
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючогоГубенко Н.М.,
суддівБарицької Т.Л.,
Євсікова О.О.,
розглянувши касаційні скарги 1. Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Львівської обласної дирекції ПАТ "Райффайзен Банк Аваль";
2. Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_1;
на постановуЛьвівського апеляційного господарського суду від 13.04.2011
та на рішеннягосподарського суду Львівської області від 04.02.2011
у справі№26/166(10)
за позовомЗакритого акціонерного товариства "Завод комунального транспорту"
доПублічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Львівської обласної дирекції ПАТ "Райффайзен Банк Аваль"
третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору Приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_1;
треті особи, на стороні позивача, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору 1. Товариство з обмеженою відповідальністю "Львівський автозавод";
2. Товариство з обмеженою відповідальністю "Львівські автобусні заводи";
провизнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню
в судовому засіданні взяли участь представники:
- позивача МаксимівР.Й.;
- відповідача Пащенко С.М.;
- ОСОБА_1. повідомлений, але не з'явився;
- ТОВ "Львівський автозавод" повідомлений, але не з'явився;
- ТОВ "Львівські автобусні заводи" повідомлений, але не з'явився;
Рішенням господарського суду Львівської області від 04.02.2011 (суддя Деркач Ю.Б.), залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 13.04.2011 (судді: Кордюк Г.Т., Давид Л.Л., Мурська Х.В.), задоволений позов Закритого акціонерного товариства "Завод комунального транспорту" (надалі позивач) до Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Львівської обласної дирекції ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" (надалі відповідач/скаржник); за рішенням визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис, вчинений 26.10.2007 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_1 та зареєстрований за № 3709 про звернення стягнення на будівлі та споруди, а саме: пресовий корпус, позначений літерою "О", площею 12 278,2 кв.м.; енергоблок, позначений літерою "поз. 30", площею 1 768,00 кв.м.; будівлю очисних споруд, позначену літерою "С", площею 4 358,9 кв.м., загальною площею 18 405,1 кв.м., що знаходяться за адресою: м. Львів, вул. Стрийська, 45 та належать ЗАТ "Завод комунального транспорту", для задоволення вимог ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" на загальну суму 2 316 071,76 грн. та витрат на вчинення виконавчого напису у розмірі 29 000,00 грн.
Відповідач та приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_1 (третя особа 1 у справі), не погоджуючись із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, звернулися до Вищого господарського суду України з касаційними скаргами, в яких просять рішення та постанову скасувати і прийняти нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог. Підстави касаційних скарг обґрунтовуються порушенням судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права.
Колегія суддів, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових актів, вважає, що касаційна скарга не підлягає задоволенню, враховуючи наступне.
Предметом спору є вимога позивача визнати недійсним виконавчий напис нотаріуса від 26.10.2007, вчинений на іпотечному договорі від 30.01.2004, укладеного між позивачем та відповідачем в забезпечення вимог відповідача (іпотекодержателя), що випливають із генеральної угоди №9 від 29.10.2003 та додаткової угоди від 21.01.2004, а також усіх інших додаткових угод до генеральної угоди.
Обґрунтовуючи підстави позову, позивач посилається на те, що заборгованість, за якою було вчинено оскаржуваний виконавчий напис, не була безспірною та потребувала додаткового доказування через її виникнення після закінчення строку дії кредитних договорів, а також у зв'язку із простроченням кредитора (відповідача); нотаріус при вчиненні напису не переконався належним чином у безспірності розміру сум, що підлягають стягненню за виконавчим написом, чим порушив норми Закону України "Про нотаріат", Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.99 року № 1172.
Суди попередніх інстанцій, задовольняючи позовні вимоги, виходили, зокрема, із того, що: надані банком (відповідачем) документи, на підставі яких нотаріус (третя особа 1 у справі) вчиняв оспорюваний позивачем виконавчий напис, не підтверджують безспірності вимог кредитора (відповідача) до боржника (позивача). При цьому, суди керувалися приписами Закону України "Про нотаріат", Інструкції "Про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України", постанови Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 № 1172, якою затверджений Перелік документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Крім того, суди попередніх інстанцій послалися, зокрема, на те, що відповідач мав змогу задовольнити свої вимоги в повному обсязі за кредитними договорами, укладеними в межах генеральної угоди №9 від 29.10.2003, про що, відповідно постановлено рішення господарського суду Львівської області від 18.04.2006 у справі №1/125-28/29, яким звернено стягнення на заставлене майно позивача, в тому числі, й за іпотечним договором, на якому вчинено оспорюваний позивачем у даному провадженні виконавчий напис. Відповідач, в свою чергу, не скористався наданими йому Законом України "Про іпотеку" правами укласти з позивачем цивільно-правову угоду про перехід у власність відповідача заставленого майна, або самостійно продати це майно третім особам, тобто задовольнити свої вимоги в межах генеральної угоди №9 у повному обсязі, а відповідно до ст. 613 ЦК України кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства чи випливають із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, згідно ж з ч. 5 ст. 232 ГК України за грошовими зобов'язанням боржник не повинен платити відсотки за час прострочення; при цьому, суди послалися на постанову Вищого господарського суду України від 26.05.2010 у справі №2/115, в якій, на думку судів попередніх інстанцій, викладена аналогічна позиція.
Вищий господарський суд України не вбачає підстав не погодитися із прийнятими у даній справі судовими рішеннями, з огляду на таке.
Відповідно до ст. 87 Закону України "Про нотаріат" для стягнення грошових сум або витребування від боржника майна нотаріуси вчиняють виконавчі написи на документах, що встановлюють заборгованість. При цьому, Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів, встановлюється Кабінетом Міністрів України.
Перелік документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 29.06.1999 №1172.
Відповідно до Переліку, стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами, що передбачають сплату грошових сум, передачу або повернення майна, а також право звернення стягнення на заставлене майно здійснюється на підставі оригіналу нотаріально посвідченої угоди та документів, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.
Аналогічні приписи містять пункти 287, 288 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 03.03.2004 № 20/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України від 03.03.2004 за № 283/8882, відповідно до яких виконавчий напис вчиняється на оригіналі документу, що встановлює заборгованість (нотаріально посвідчені угоди, опротестований вексель та ін.), і має містити, зокрема, строк, за який провадиться стягнення.
Отже, із контекстного аналізу наведених норм, можна зробити висновок, що безспірною заборгованістю є заборгованість боржника, з якою останній погоджується, що, відповідно, виключає можливість спору зі сторони боржника щодо її розміру, строку, за який вона нарахована, тощо, а відтак і документи, які підтверджують її безспірність, і на підставі яких нотаріусами здійснюються виконавчі написи, мають бути однозначними, беззаперечними, та такими, що містять вираз волі стосовно наявності певної заборгованості не тільки кредитора, а й самого боржника, або ж стовідсотково підтверджують наявність у боржника перед кредитором заборгованості саме в такому розмірі.
Визначення безспірних вимог кредитора наведено в ст. 1 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", згідно з приписами якої безспірними вимогами кредиторів є вимоги, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.
Втім, як встановлено судами попередніх інстанцій, відповідачем нотаріусу для вчинення виконавчого напису надані такі документи: - заява відповідача № 02-6/04-2457 від 26.10.2007 про вчинення виконавчого напису; оригінал договору іпотеки від 30.01.2004; - розрахунок заборгованості по кредитному договору № 010/08-1/237 від 29.10.2003; - розрахунок заборгованості по кредитному договору № 010/08-1/238/в від 29.10.2003; - розрахунок заборгованості по кредитному договору № 010/08-1/239/в від 29.10.2003; - копія письмової вимоги банку № 02/604-2087 від 20.09.2007 та копія поштового повідомлення про вручення № 2181360; - генеральна кредитна угода № 9 від 29.10.2003 та додаткові угоди до неї від 21.01.2004; - копія кредитного договору № 010/08-1/237 від 29.10.2003; - копія кредитного договору № 010/08-1/238/в від 29.10.2003; - копія кредитного договору № 010/08-1/239/в від 29.10.2003; - копія статуту ВАТ "Райффайзен Банк Аваль"; - копія нотаріально посвідченої довіреності від 21.12.2006 за реєстровим №4693 і які, як правомірно встановлено судами попередніх інстанцій, не є тими документами, які абсолютно підтверджують наявність безспірної заборгованості позивача перед відповідачем саме у розмірі здійсненого виконавчого напису.
Крім того, колегія суддів вважає за необхідне зазначити наступне.
Так, як встановлено судами попередніх інстанцій, ухвалою від 22.05.2006 у справі №6/77-5/100 порушено провадження у справі про банкрутство позивача у даній справі; ухвалою господарського суду Львівської області від 22.08.2006 у справі №6/77-5/100 визнано кредиторські вимоги відповідача до позивача у розмірі 22 831 541,23 грн., а ухвалою цього ж суду затверджено реєстр вимог кредиторів; вимоги відповідача до позивача в сумі 22 831 541,23 грн. визнано вимогами першої черги.
Відповідно до ч. 2 ст. 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" майно боржника, що є предметом застави, включається до складу ліквідаційної маси, але використовується виключно для першочергового задоволення вимог заставодержателя.
Пунктом 50 Постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику в справах про банкрутство" від 18.12.2009 № 15 передбачено, що оскільки на передбачені статтями 536 та 625 ЦК проценти та індекс інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання не поширюється заборона на їх нарахування в період провадження справи про банкрутство, то кредитор не позбавлений права подавати додаткові вимоги щодо стягнення процентів та інфляційних втрат відповідно до порядку, встановленого Законом. Те саме стосується процентів за позику та кредит (статті 1048, 1054 та 1057 ЦК).
Відповідно до п. 1.2. Рекомендацій Вищого господарського суду України від 04.06.2004 № 04-5/1193 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" господарські суди мають враховувати, що встановлення в Законі України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" особливого порядку задоволення майнових вимог кредиторів не припускає задоволення цих вимог в індивідуальному порядку (оскільки статтею 12 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" передбачено введення мораторію на задоволення вимог кредиторів одночасно з порушенням провадження у справі).
В силу колізії між нормами Закону та нормами Законів України "Про іпотеку" і "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень", які набули чинності з 01.01.2004 р., в частині регулювання правового становища кредиторів, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, у зв'язку з порушенням провадження у справах про банкрутство, судам слід виходити із системного тлумачення норм наведених вище законів та враховувати наступне. До внесення відповідних змін стягнення на предмет застави в порядку, передбаченому Законом України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" і Законом України "Про іпотеку" окремо від провадження у справі про банкрутство не може здійснюватися, оскільки встановлення у Законі особливого порядку задоволення майнових вимог до боржника не припускає задоволення цих вимог в індивідуальному порядку (мораторій на задоволення вимог кредиторів передбачає припинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання зобов'язань окремих кредиторів). Задоволення вимог кредиторів, забезпечених заставою (іпотекою), має здійснюватися за правилами, встановленими Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (п. 8.5. Рекомендацій Вищого господарського суду України від 04.06.2004 № 04-5/1193 "Про деякі питання практики застосування Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".).
Отже, в силу наведеного, задоволення вимог кредиторів щодо нарахованих процентів має відбуватися не окремо від провадження у справі про банкрутство, а в його межах, а тому звернення стягнення на заставлене майно в рахунок погашення заборгованості зі сплати процентів в індивідуальному порядку не може вважатися правомірним.
Як в силу наведеного, так і виходячи із приписів ч. 2 ст. 26 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (щодо включення до ліквідаційної маси всього майна боржника після порушення справи про банкрутство) та ст. 11 вказаного Закону (щодо визначення розпорядника майна, на якого у встановленому Законом України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" порядку покладаються повноваження щодо нагляду та контролю за управлінням та розпорядженням майном боржника на період провадження у справі про банкрутство в порядку, встановленому цим Законом) є безпідставним висновок судів попередніх інстанцій щодо можливості банку (відповідача) після порушення справи про банкрутство позивача задовольнити свої вимоги завдяки використанню відповідачем в повному обсязі інструментів, передбачених Законом України "Про іпотеку", а саме: самостійно продати майно, що було предметом іпотеки третім особам, укласти з позивачем цивільно-правову угоду про умови переходу у власність відповідача предмета іпотеки, тощо.
Крім того, суд зауважує про безпідставність посилання судів попередніх інстанцій на постанову Вищого господарського суду України у справі №2/115 від 26.05.2010, наведеній в обґрунтування правомірності застосування ними приписів ст. 613 ЦК України та ст. 232 ГК України, оскільки судами не враховано, що в даному випадку, на відміну від обставин у вказаній справі, має місце провадження у справі про банкрутство боржника.
Поряд з цим, наведене вище, не вплинуло на правомірність прийнятих у даній справі судових рішень.
Доводи касаційних скарг не спростовують висновків, викладених у оскаржуваних судових рішеннях; при цьому в частині встановлення фактичних обставин справи та переоцінки наявних доказів касаційні скарги не відповідають вимогам статті 1117 ГПК України стосовно меж перегляду справи в касаційній інстанції.
Таким чином, у суду касаційної інстанції відсутні передбачені законом підстави для скасування прийнятих у даній справі судових рішень.
Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.
Враховуючи вищенаведене, керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційні скарги Публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Львівської обласної дирекції ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" та Приватного нотаріуса Львівського міського нотаріального округу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
Постанову Львівського апеляційного господарського суду від 13.04.2011 та рішення господарського суду Львівської області від 04.02.2011 у справі №26/166(10) залишити без змін.
Головуючий суддя Н.М. Губенко
Судді Т.Л. Барицька
О.О Євсіков