21 червня 2011 р.Справа № 2-а-8807/10/1570
Категорія: 3.4Головуючий в 1 інстанції: Колесниченко О.В.
Колегія суддів Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:
Судді-доповідача - Потапчука В.О.
суддів - Семенюка Г.В.
- Коваля М.П.
при секретарі - Алексєєвої Н.М.
за участю апелянта - ОСОБА_3
перекладача - ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одесі адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_3 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2010 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державного комітету України у справах національностей та релігії про визнання рішення нечинним та зобов'язання надати статусу біженця в Україні, -
Позивач звернувся до суду з адміністративним позовом до Державного комітету України у справах національностей та релігії про визнання рішення від 21.07.2010 року №54-10 про відмову в наданні статусу біженця в Україні неправомірним та зобов'язання Державного комітету України у справах національностей та релігій надати йому статус біженця в Україні.
Обґрунтовуючи свій позов, позивач вказав, що зазначене рішення відповідача є необґрунтованим та незаконним, так як прийнято без врахування га дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення. Позивач посилається на те, що він є громадянином Грузії, проте не може користуватися захистом цієї країни внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою національності, з тих підстав, що він є вірменом за національністю. Вірмени в Грузії є національною меншиною, в наслідок чого зазнають постійних утисків та переслідувань за ознакою національності.
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2010 року - відмовлено повністю.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції позивачем подано апеляційну скаргу в який зазначається, що рішення постановлено з порушенням норм матеріального та процесуального права, висновки суду не відповідають обставинам справи.
Апелянт зазначає, що причиною його виїзду з країни-походження є переслідування його зі сторони влади за ознакою національності. В обґрунтування своїх позовних вимог позивач в адміністративному позові надав інформацію по країні-походження. А відповідно до згідно з Постановою пленуму Вищого адміністративного суду України від 25.06.2009 N 1 «Про судову практику розгляду спорів щодо статусу біженця, видворення іноземця чи особи без громадянства з України та спорів, пов'язаних із перебуванням іноземця та особи без громадянства в Україні», «.. .при розгляді зазначених справ судам слід ураховувати, що підтвердження обґрунтованості побоювань переслідування (через інформацію про можливість таких переслідувань у країні походження біженця) можуть отримуватись від особи, яка шукає статусу біженця, та незалежно від неї - з різних достовірних джерел інформації.
Також апелянт вказав, що доказів того, що позивач зазнавав переслідувань, неможливо пред'явити. Про реальність цих подій, а саме фактів переслідувань осіб, які за національністю є вірменом, свідчать повідомлення ЗМІ та звіти міжнародних організацій.
На думку апелянта, суд першої інстанції оскаржуваною постановою порушив фундаментальні права біженця в частині не вислання, так як у випадку повернення позивача до країни походження його життю та здоров'ю буде загрожувати реальна небезпека та він може бути підданий жорстокому та нелюдському поводженню зі сторони «агентів переслідування». Вислання осіб туди, де вони можуть зазнати переслідувань, є порушенням ст.. З Конвенції про захист прав людини та основних свобод, 1950 року. Приєднавшись до вказаних міжнародно-правових актів, Україна взяла на себе певні зобов'язання, які повинна виконувати. Суд неповно та не всесторонньо дослідив всі обставини справи, що призвело до того, що суд неправильно застосував норму абз. 2 ст. 1 Закону України «Про біженців».
Також апелянт вказав, що судом першої інстанції не було вивчено ситуації по країні походження при розгляді справи, що є доказом того, що суб'єктивні побоювання стати жертвою переслідування є цілком обґрунтованими, тобто підкріплюються об'єктивним положенням у країні та історією, яка відбулася особисто із позивачем.
У зв'язку з викладеним ставиться питання про скасування постанови суду першої інстанції і винесення нової постанови якою задовольнити позовні вимоги.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення в межах позовних вимог і доводів апеляційної скарги, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.
Судом першої інстанції встановлено, що 05 червня 2009 року громадянин Грузії ОСОБА_3, звернувся до Управління міграційної служби Одеської області із заявою про надання йому статусу біженця, мотивуючи це тим, що він є громадянином Грузії, проте не може користуватися захистом цієї країни внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань за ознакою національності, з тих підстав, що він є вірменом за національністю, у зв'язку з чим він побоюється за своє вжиття та був вимушений виїхати з країни.
Суд першої інстанції зазначив, що відповідно до особової справи позивача № 09/144, під час співбесід з працівниками міграційної служби позивач повідомив, що він на Батьківщині в Грузії не може користуватися захистом країни внаслідок того, що в Грузії змінилось відношення до позивача з причин етнічної належності до вірменів, у зв'язку з чим він побоюється, що його можуть переслідувати, у зв'язку з чим він був вимушений переїхати до України та звернувся до міграційної служби.
Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій 21.07.2010 року №54-10 в наданні статусу біженця позивачу було відмовлено відповідно до абз.5 ст.10 Закону України "Про біженців" у зв'язку з відсутністю умов, передбачених абз.2 ст.1 цього Закону, які б давали підстави для надання позивачу статусу біженця.
Підставою для прийняття цього рішення, як вбачається з матеріалів особової справи № 09/144, стало те, що необхідних аргументів на підтвердження обставин, що загрожували на батьківщині, позивач не надав, не навів жодного конкретного факту або інших доказів того, що його побоювання в разі повернення на батьківщину є обґрунтованими та відповідають вимогам, визначеним абзацом 2 статті 1 Закону України "Про біженців".
Суд першої інстанції зазначає, що згідно пояснень позивача, основною причиною виїзду позивача з Грузії є пошук кращого життя, через соціально-політичну ситуацію, яка панує в Грузії на сьогоднішній день. З цих причин позивач мігрував з країни постійного проживання до України, шукаючи кращі умови життя.
Відповідно до абз. 6 ст.12 Закону України "Про біженців" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим ст. 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з абзацом 2 статті 1 Закону України «Про біженців» біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Також при прийнятті рішення суд першої інстанції посилався на ч. 7 ст. 11 Закону України «Про біженців» яка регламентує, що крім заяв про надання статусу біженця, заявником додаються документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця. Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції,, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обгрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність умов, передбачених абзацом 2 ст. 1 Закону України "Про біженців", які б давали підстави для надання позивачу статусу біженця в Україні, і тому рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 21.07.2010 року №54-10 про відмову ОСОБА_3 в наданні статусу біженця в Україні є обґрунтованим, правильним та таким, що відповідає вимогам ст.ст., 12, 13, 14 Закону України "Про біженців", ст. 1, 33 Конвенції ООН про статус біженця 1951 року.
Колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що позивач не підпадає під критерії ст.1 Закону України «Про статус біженців», він не є особою, яка внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися в наслідок таких побоювань.
Колегія суддів вважає ці висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 1, 10, 12, 13, 14 Закону України «Про біженців», ст.ст. 1, 33 Конвенції ООН про статус біженця 1951 року та ст.ст. 7, 10, 11, 70, 71 КАС України та всі процесуальні норми, передбачені адміністративним судочинством були виконані без порушень прав кожної сторони при розгляді справи.
При постановлені ухвали колегія суддів виходила з того, що доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують, постанова суду першої інстанції викладена достатньо повно, висновки обґрунтовані з посиланням на конкретні норми Законів України та відповідають чинному законодавству та доводи апеляційної скарги висновків суду не спростовують.
Згідно абзацу другого ст. 1 Закону України «Про біженців» біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідань, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до вимог абзацу четвертого ст. 10 Закону України «Про біженців» статус біженця не надається особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом 2 ст. 1 цього Закону, відсутні.
Колегія суддів вважає, що відсутні докази яки б підтвердив наявність особистих переслідувань позивача або його утисків за ознаками, які б відповідали умовам, визначеним абзацом другим ст. 1 Закону України «Про біженців».
За таких підстав оскаржуване рішення відповідача є обґрунтованим та винесено з додержанням вимог ч. 3 ст. 2 КАС України.
Тому колегія суддів надходить до висновку, що при розгляді справи судом першої інстанції правильно застосовано норми матеріального та процесуального права, вірно встановлено фактичні обставини справи та надана правова оцінка.
За таких обставин, підстав для скасування рішення суду першої інстанції та задоволення апеляційної скарги не вбачається.
Керуючись ст.ст. 195, 196, 198, 200, 205, 206 КАС України, колегія суддів,
Апеляційну скаргу ОСОБА_3 - залишити без задоволення, а постанову Одеського окружного адміністративного суду від 9 грудня 2010 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Державного комітету України у справах національностей та релігії про визнання рішення нечинним та зобов'язання надати статусу біженця в Україні - без змін.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення, але може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом двадцяти днів з дня набрання законної сили судовим рішенням апеляційного суду.
Доповідач-суддя: Потапчук В.О.
Судді: Семенюк Г.В.
Коваль М.П.