ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА
01025, м. Київ, вул. Десятинна, 4/6, тел. 278-43-43
м. Київ
25 січня 2011 року 18:39 № 2а-19156/10/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі головуючої судді Блажівської Н. Є., при секретарі судового засідання Миколаєнко І. О.,
розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
За позовом ОСОБА_1
доДніпровської районної у місті Києві державної адміністрації
прозобов'язання вчинити дії
У судовому засіданні 25 січня 2011 року відповідно до частини 3 статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України проголошено вступну та резолютивну частину Постанови.
ОСОБА_1 (надалі -також «Позивач») звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовом до Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації (надалі -також «Відповідач») про скасування розпорядження Дніпровської в м. Києві районної державної адміністрації № 140 від 17 березня 2009 року в частині зняття Позивача з квартирного обліку; поновлення Позивача на квартирній черзі та поставлення на пільгову квартирну чергу з 4 липня 2005 року (дата визнання Ветераном праці); компенсування завданих моральних та матеріальних збитків в обсязі, визначеному судом.
Позовні вимоги мотивовані тим, що Розпорядження Дніпровської в м. Києві районної державної адміністрації № 140 від 17 березня 2009 року в частині зняття Позивача з квартирного обліку є протиправним та таким, що не відповідає вимогам чинного законодавства України, а, відтак, підлягає скасуванню.
Як зазначив в судовому засіданні Позивач, він є інвалідом ІІ групи (безстроково), ветераном праці, а також страждає на хронічний психічний розлад, а тому відповідно до вимог чинного законодавства України не може проживати у одній квартирі, яка не містить ізольованих кімнат, разом із членами своєї сім'ї.
Прийнявши Розпорядження № 140 від 17 березня 2009 року про зняття Позивача з квартирного обліку, Відповідачем, на думку Позивача, було порушено, зокрема, вимоги Житлового кодексу України, Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні», Закону України «Про психіатричну допомогу», що, в свою чергу, порушило права Позивача.
Представник Відповідача -Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації, -в судовому засіданні проти позовних вимог заперечив, посилаючись на їх необґрунтованість та безпідставність.
Як зазначив представник Відповідача, квартира, в якій проживає ОСОБА_1, складається з двох кімнат жилою площею 29,90 кв. м., загальною площею 46,4 кв. м. належить на праві приватної спільної сумісної власності сім'ї Позивача. Член сім'ї позивача ОСОБА_3 (брат позивача) був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 30 жовтня 1992 року і 15 січня 2009 року знявся з реєстрації у зв'язку з виїздом на інше місце проживання (довідка Форми-3 від 13 лютого 2009 року № 311). Після зняття ОСОБА_3 з реєстраційного обліку, Позивач залишився проживати у квартирі з матір'ю складом сім'ї з двох осіб. На теперішній час на кожного з 2-ох мешканців квартири АДРЕСА_1 в. м. Києві припадає по одній кімнаті та по 14, 95 кв. м житлової площі, що перевищує рівень середньої забезпеченості житлом у м. Києві.
Таким чином, як вказав представник Відповідача, оскільки станом на даний час Позивач може користуватися одноособово кімнатою і забезпечений житловою площею вище встановленої законодавством норми, правові підстави для перебування його на квартирному обліку як такого, що потребує покращення житлових умов, відсутні.
Враховуючи вищевикладене, на думку представника Відповідача, Дніпровською районною у м. Києві державною адміністрацією не було допущено порушень чинного законодавства України та прав ОСОБА_1 при винесенні оскаржуваного розпорядження в частині зняття його з квартирного обліку, а тому відсутні підстави для стягнення на його користь моральної шкоди.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення Позивача та представника Відповідача, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Відповідно до Медичного висновку ЛКК № 656 від 5 грудня 2006 року громадянин ОСОБА_1 страждає «хронічним психічним захворюванням»та за станом здоров'я «не може проживати в комунальній квартирі, не може проживати в одній кімнаті з членами сім'ї».
Правові та організаційні засади забезпечення громадян психіатричною допомогою виходячи із пріоритету прав і свобод людини і громадянина, обов'язки органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з організації надання психіатричної допомоги та правового і соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, права та обов'язки фахівців, інших працівників, які беруть участь у наданні психіатричної допомоги, визначено Законом України «Про психіатричну допомогу».
Статтею 5 Закону України «Про психіатричну допомогу»визначено державні гарантії щодо забезпечення психіатричною допомогою та соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади.
Так, держава гарантує соціально-побутове влаштування інвалідів та осіб похилого віку, які страждають на психічні розлади, а також догляд за ними. З метою забезпечення громадян різними видами психіатричної допомоги та соціального захисту осіб, які страждають на психічні розлади, органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень поліпшують житлові умови осіб, які страждають на психічні розлади, в установленому законодавством порядку (пункт 8 частини 1 статті 5 та пункт 6 частини 2 статті 5 вказаного закону).
Пунктом 3 частини 1 статті 34 Житлового кодексу Української РСР визначено, що потребуючими поліпшення житлових умов визнаються громадяни, які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв'язку з чим не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім'ї. Перелік зазначених захворювань затверджується Міністерством охорони здоров'я Української РСР за погодженням з Українською республіканською радою професійних спілок.
Відповідно до пункту 2 Постанови Виконавчого комітету Київської міської ради народних депутатів від 15 липня 1985 року № 582 «Про порядок застосування в м. Києві Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР» встановлено, що тими, хто потребує поліпшення житлових умов, визнаються громадяни, які мають житлову площу до 7,5 кв. м включно на кожного члена родини.
Постановою Ради Міністрів Української РСР і Укрпрофради від 11 грудня 1984 року № 470 затверджено Правила обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР (надалі -також «Правила»).
Відповідно до пункту 13 Правил на квартирний облік беруться громадяни, які потребують поліпшення житлових умов.
Підпунктом 3 частини 2 пункту 13 Правил визначено, що потребуючими поліпшення житлових умов визнаються громадяни, які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних захворювань, у зв'язку з чим не можуть проживати в комунальній квартирі або в одній кімнаті з членами своєї сім'ї. Перелік зазначених захворювань затверджується Міністерством охорони здоров'я УРСР за погодженням з Українською республіканською радою професійних спілок. Порядок видачі медичних висновків зазначеним хворим встановлюється Міністерством охорони здоров'я УРСР.
Громадяни беруться на квартирний облік, зокрема: за місцем проживання -рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної у місті, селищної, сільської Ради народних депутатів (частина 1 пункту 20 Правил).
Розпорядженням Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації № 98 від 29 січня 2007 року «Про розгляд заяв громадян та організацій Дніпровського району по квартирному обліку»взято на квартирний облік по району гр. ОСОБА_1 родиною з 3 осіб: заявник ІНФОРМАЦІЯ_2, мати ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, брат ОСОБА_3, 1971 р. н.
Як зазначено в даному розпорядженні, підставою його прийняття є висновок ЛКК від 5 грудня 2006 року № 656, відповідно до якого заявник не може проживати в одній кімнаті з членами сім'ї.
Згідно з пунктом 26 Правил громадяни перебувають на квартирному обліку до одержання жилого приміщення, за винятком випадків, передбачених у цьому пункті. Громадяни знімаються з квартирного обліку у випадках:
1) поліпшення житлових умов, внаслідок якого відпали підстави для надання іншого жилого приміщення;
2) виїзду на постійне місце проживання до іншого населеного пункту;
3) припинення трудових відносин з підприємством, установою, організацією особи, яка перебуває на обліку за місцем роботи, крім випадків, передбачених законодавством Союзу РСР, Житловим кодексом УРСР, пунктом 29 цих Правил та іншими актами законодавства Української РСР;
4) засудження до позбавлення волі на строк понад шість місяців, заслання або вислання;
5) подання відомостей, що не відповідають дійсності, які стали підставою для взяття на облік, або неправомірних дій службових осіб при вирішенні питання про взяття на облік.
Розпорядженням Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 17 березня 2009 року № 140 «Про розгляд заяв громадян та організацій Дніпровського району з питань квартирного обліку»знято з квартирного обліку ОСОБА_1 сім'єю з 3 осіб: заявник -ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_2, мати -ОСОБА_4, ІНФОРМАЦІЯ_3, брат -ОСОБА_3, 1971 р. н. (пункт 3.13 Розпорядження № 140 від 17 березня 2009 року).
Як зазначено в Розпорядженні № 140 від 17 березня 2009 року, підставою зняття є забезпечення жилою площею згідно норми.
Розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 17 березня 2009 року № 140 в частині зняття Позивача з квартирного обліку ОСОБА_1 вважає незаконним та таким, що підлягає скасуванню.
Відтак, предметом розгляду в даній адміністративній справі є визнання протиправним та скасування пункту 3.13 Розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 17 березня 2009 року № 140, як рішення суб'єкта владних повноважень.
Завданням адміністративного суду є перевірка законності даного рішення з огляду на чіткі критерії, які зазначені у частині 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Так, частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлені критерії, якими керується адміністративний суд при перевірці рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень. Відповідність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень передбаченим частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України критеріям перевіряється судом з урахуванням закріпленого статтею 9 Кодексу адміністративного судочинства України принципу законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відповідно до вимог частини 2 статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За правилами частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
«На підставі»означає, що суб'єкт владних повноважень: 1) повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; 2) зобов'язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.
«У межах повноважень» означає, що суб'єкт владних повноважень повинен приймати рішення, а дії вчиняти відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.
«У спосіб»означає, що суб'єкт владних повноважень зобов'язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.
Адміністративний суд, оцінюючи відповідність чинному законодавству рішення суб'єкта владних повноважень, передусім, досліджує його на предмет відповідності принципам Кодексу адміністративного судочинства України, а, зокрема, принципу обґрунтованості, закріпленому в пункті 3 частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України.
Закріплений частиною 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України принцип обґрунтованості прийнятого рішення, тобто прийняття рішення з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення або вчинення дії, вимагає від суб'єкта владних повноважень (в тому числі при винесенні рішення про зняття особи з квартирного обліку) враховувати як обставини, на обов'язковість урахування яких прямо вказує закон, так і інші обставини, що мають значення у конкретній ситуації. Суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих рішень, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами. Несприятливе для особи рішення, в тому числі рішення про зняття з квартирного обліку, повинно бути мотивованим.
Крім того, при перевірці рішення суб'єкта владних повноважень на відповідність його вимогам чинного законодавства України, Суд застосовує вимоги, які випливають із принципу пропорційності, тобто дотримання необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.
Метою дотримання зазначеного принципу є досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване рішення суб'єкта владних повноважень, та інтересами конкретної особи. Принцип пропорційності, зокрема, передбачає, що:
1) здійснення повноважень, як правило, не має спричиняти будь-яких негативних наслідків, що не відповідали б цілям, яких заплановано досягти;
2) якщо рішення може обмежити права, свободи чи інтереси осіб, то такі обмеження мають бути виправдані необхідністю досягнення важливіших цілей;
3) несприятливі наслідки для прав, свобод та інтересів особи внаслідок рішення суб'єкта владних повноважень мають бути значно меншими від тієї шкоди, яка могла б настати за відсутності такого рішення;
4) для досягнення суспільно-корисних цілей необхідно обирати найменш «шкідливі»засоби.
Таким чином, принцип пропорційності має на меті досягнення балансу між публічним інтересом та індивідуальним інтересом особи, а також між цілями та засобами їх досягнення.
Зазначені критерії, хоч і адресовані суду, але одночасно вони є і вимогами для суб'єкта владних повноважень, який приймає відповідне рішення, в даному випадку, рішення про зняття особи з квартирного обліку.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу свої вимог і заперечень, Суд звертає увагу на наступне.
Підставою для прийняття оскаржуваного в частині розпорядження став висновок Відповідача про те, що ОСОБА_1 забезпечений жилою площею згідно норми.
В той же час, в преамбулі Розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 17 березня 2009 року № 140 взагалі відсутні підстави на відповідну норму Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР, як спеціального нормативно-правового акту, на підставі якої Позивача знято з квартирного обліку, що є свідченням немотивованості даного рішення суб'єкта владних повноважень.
Як встановлено Судом з пояснень представника Відповідача, а також з наявних в матеріалах справи документів, висновок Відповідача про забезпеченість Позивача жилою площею згідно встановленої норми ґрунтується на тому, що член сім'ї Позивача ОСОБА_3 (брат Позивача) був зареєстрований у квартирі АДРЕСА_1 з 30 жовтня 1992 року і 15 січня 2009 року знявся з реєстрації у зв'язку з виїздом на інше місце проживання (Довідка Форми-3 від 13 лютого 2009 року № 311). Після зняття ОСОБА_3 з реєстраційного обліку, Позивач залишився проживати у квартирі з матір'ю складом сім'ї з двох осіб, а, відтак, на думку Відповідача, норма жилої площі, яка припадає на нього, збільшилася.
Враховуючи вищевикладене, Суд звертає увагу на наступне.
Як підтверджується Довідкою ЖЕК № 311 від 13 лютого 2009 року, брата Позивача -ОСОБА_3, ІНФОРМАЦІЯ_4, було знято з реєстрації місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 у зв'язку з виїздом за кордон 15 січня 2009 року.
Відносини, пов'язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними актами, а також порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і випадки їх обмеження визначено Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»(надалі -також «Закон»).
Відповідно до статті 3 Закону місце проживання -це адміністративно-територіальна одиниця, на території якої особа проживає строком понад шість місяців на рік.
Частиною 2 статті 2 Закону визначено, що реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Враховуючи вищенаведене, Суд звертає увагу на те, що станом на час прийняття оскаржуваного в частині розпорядження у Відповідача були відсутні підстави для висновку про те, що брат Позивача ОСОБА_3 постійно проживає в іншій державі.
Крім того, доказів на підтвердження того, що ОСОБА_3 відчужив належну йому на праві власності частку у квартирі АДРЕСА_1 Відповідачем не наведено.
В той же час, Суд повторно звертає увагу на те, що відповідно до Закону України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні»реєстрація місця проживання чи місця перебування особи або її відсутність не можуть бути умовою реалізації прав і свобод, передбачених Конституцією, законами чи міжнародними договорами України, або підставою для їх обмеження.
Таким чином, факт зняття ОСОБА_3 з реєстрації за адресою: АДРЕСА_1 відповідно до вимог чинного законодавства України не може бути умовою реалізації права Позивача на перебування на квартирному обліку як такого, що потребує покращення житлових умов.
Крім того, сам по собі факт зняття брата Позивача ОСОБА_3 з реєстрації за вказаною адресою не є доказом поліпшення житлових умов Позивача, оскільки доказів на підтвердження факту відчуження братом Позивача належної йому на праві власності частки в квартирі представником Відповідача не надано, а Судом не встановлено.
Відтак, проаналізувавши матеріали справи та вимоги чинного законодавства України, Суд дійшов висновку про те, що висновок Відповідача про забезпеченість Позивача жилою площею згідно норми, який став підставою для прийняття оскаржуваного в частині розпорядження, не підтверджується жодними належними доказами та суперечить фактичним обставинам, які склалися в спірних правовідносинах, а тому пункт 3.13 Розпорядження Відповідача № 140 від 17 березня 2009 року є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Суд також звертає особливу увагу на те, що відповідно до частини 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідно до частини 1 статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмету доказування.
Обставини, які за законом повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування, крім випадків, коли щодо таких обставин не виникає спору (частина 4 статті 70 Кодексу адміністративного судочинства України).
Відповідачем, як суб'єктом владних повноважень, який заперечував проти адміністративного позову, не виконано обов'язку щодо доведення правомірності прийнятого рішення про зняття Позивача з квартирного обліку та не надано належних та обґрунтованих доказів на підтвердження існування підстав для зняття Позивача з квартирного обліку.
Стосовно позовної вимоги про поновлення Позивача на квартирній черзі та поставлення на пільгову квартирну чергу з 4 липня 2005 року (дата визнання Ветераном праці), Суд звертає увагу на наступне.
Як встановлено Судом, пункт 3.13 Розпорядження Відповідача № 140 від 17 березня 2009 року, яким Позивача знято з квартирного обліку, є протиправним та таким, що підлягає скасуванню.
Відтак, скасування в судовому порядку пункту 3. 13 Розпорядження № 140 від 17 березня 2009 року має відповідні правові наслідки, які полягають у автоматичному відновленні Позивача на квартирному обліку, на який його було взято згідно з Розпорядженням Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації № 98 від 29 січня 2007 року.
За таких обставин, позовна вимога щодо поновлення Позивача на квартирній черзі та поставлення на пільгову квартирну чергу з 4 липня 2005 року є безпідставною, оскільки скасування вищевказаного розпорядження має своїм правовим наслідком поновлення на квартирній черзі.
Відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.
Задоволенню в адміністративному процесі підлягають лише ті вимоги, які поновлюють порушене право особи в публічно-правових відносинах.
Доказів на підтвердження того, що Позивач звертався до Відповідача із заявою про взяття його на пільгову квартирну чергу з 4 липня 2005 року, в чому йому було відмовлено, Суду не надано.
Відтак, в даній частині позовних вимог відсутні підстави стверджувати про наявність порушеного права Позивача, оскільки із зазначеною вимогою він до Відповідача не звертався. Таким чином, вказана позовна вимога задоволенню не підлягає, оскільки Позивачем не наведено, а Судом не встановлено доказів на підтвердження її обґрунтованості.
Стосовно позовної вимоги про стягнення моральної шкоди, Суд вважає за необхідне зазначити наступне.
Відповідно до частини 2 статті 23 Цивільного кодексу України моральна шкода полягає:
1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я;
2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім'ї чи близьких родичів;
3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.
Позивачем не надано суду обґрунтованих доказів, в чому саме проявилася завдана йому моральна шкода, як і не надано доказів на підтвердження причинного зв'язку між завданою шкодою, як наслідком, та діями саме Відповідача. Відтак, позовна вимога про стягнення моральної шкоди є необґрунтованою, а тому не підлягає задоволенню.
Частиною 1 статті 11 Кодексу адміністративного судочинства України визначено, що розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, Суд дійшов висновку, що викладені в позовній заяві докази Позивача є частково обґрунтованими, та відповідно такими, що підлягають задоволенню частково.
На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 99, 100, 158, 159, 160, 161, 162, 163 та 254 Кодексу адміністративного судочинства України, Окружний адміністративний суд міста Києва, -
Адміністративний позов задовольнити частково.
1. Визнати протиправним та скасувати пункт 3.13 Розпорядження Дніпровської районної у місті Києві державної адміністрації від 17 березня 2009 року № 140 в частині зняття з квартирного обліку ОСОБА_1 з сім'єю з трьох осіб.
2. В задоволенні решти позовних вимог -відмовити.
Постанова може бути оскаржена в порядку та строки, визначені статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Суддя Н. Є. Блажівська