24 червня 2011 р. Справа № 2а/0270/2296/11 м. Вінниця
Вінницький окружний адміністративний суд в складі
Головуючого судді Чудак Олесі Миколаївни,
при секретарі судового засідання Оніщенку Петрі Анатолійовичу,
за участю представників сторін:
позивача : ОСОБА_1,
відповідача : Березюк Світлани Якубівни,
за позовом: ОСОБА_1
до: реєстратора Комунального підприємства "Тульчинське міжрайонне бюро технічної інвентаризації" Сисіна Олександра Олександровича
про: визнання протиправними та скасування рішення, а також зобов'язання вчинити дії
16 травня 2011 року ОСОБА_1 (далі - позивач, ОСОБА_1.) звернувся в суд з позовом до реєстратора Комунального підприємства «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» Сисіна Олександра Олександровича (далі - відповідач, реєстратор КП «ВООБТІ») про визнання протиправним та скасування рішення, зобов'язання вчинити дії.
Зазначав, що рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 20 січня 2011 року за ним визнано право власності на 7/24 частин житлового будинку з господарськими АДРЕСА_1, в порядку спадкування за заповітом.
З метою реєстрації визнаного на підставі судового рішення права власності на частку житлового будинку, позивач звернувся до реєстратора Комунального підприємства «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» Сисіна О.О. з проханням здійснити реєстрацію права власності на дане нерухоме майно.
Однак, у відповідь отримав рішення державного реєстратора про відмову в реєстрації, в якому вказано на невідповідність поданих ним документів вимогам, встановленим Законом України від 01.07.2004 року № 1952-IV «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та іншим нормативно-правовим актам, зокрема, статті 376 Цивільного кодексу України, пункту 1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 28.07.2010 року №1692/5, тобто не можливість установити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують.
Посилаючись на те, що таке рішення порушує його законні права, а відтак, є протиправним, - просив його скасувати та зобов'язати відповідача зареєструвати його право власності на частину житлового будинку з господарськими спорудами.
Ухвалою суду від 08 червня 2011 року відкрито провадження у справі.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав та просив їх задовольнити, посилаючись на обставини, зазначені в адміністративному позові.
Представник відповідача позов не визнала, по суті вимог, подала суду письмові заперечення (від 23.06.2011 року вхід. №16621). Додатково пояснила, що оскільки спадкодавцеві на момент відкриття спадщини не належало право власності на самочинно збудовані будівлі та споруди, то самочинно зведенні об'єкти нерухомого майна не можуть входити до спадщини. Враховуючи наведене, у КП «ВООБТІ» відсутні законні підстави для проведення реєстрації права власності на 7/24 частин житлового будинку з господарськими АДРЕСА_1, в порядку спадкування за заповітом.
Суд заслухав пояснення позивача, заперечення представника відповідача, повно, всебічно, об'єктивно дослідив матеріали справи та надав їм юридичну оцінку.
Зокрема, в судовому засіданні встановлено, що рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 20 січня 2011 року за ОСОБА_1 визнано право власності в порядку спадкування за заповітом на 7/24 (сім двадцять четвертих) частин житлового будинку «А» з верандою «а» та ганком, загальною площею 54,9 кв.м., житловою площею 25,4 кв.м., житлового будинку «Б» з верандою «б» та терасою «б-1», загальною площею 55,3 кв.м., житловою площею 24,8 кв.м. та господарських будівель: сарая «Б-1», літньої кухні «В», веранди «в», сарая «Ж», сарая «Г», погріба «п/Г», сарая «Д», сарая «д», убиральні «З», забора №1, криниці №2, жомової ями №3, які розташовані в АДРЕСА_1 (а.с. 5-6).
23 березня 2011 року позивач звернувся до реєстратора Комунального підприємства «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» Сисіна О.О. з проханням здійснити реєстрацію права власності на вищезазначене нерухоме майно.
Рішенням реєстратора Комунального підприємства «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» Сисіна О.О. від 11 квітня 2011 року №22 в реєстрації частини житлового будинку з господарськими спорудами позивачеві відмовлено (а.с. 7).
Зокрема, у прийнятому рішенні зазначено, що подані документи не відповідають вимогам, установленим Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» та іншими нормативно-правовими актами, а саме, ст.ст. 376, 331, 1218 Цивільного кодексу України, п.1.6 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України від 07.02.2002 року № 7/5, п. 3 Постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Тимчасового порядку прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом приватних житлових будинків садибного типу, дачних та садових будинків з господарськими спорудами і будівлями, спорудженими без дозволу на виконання будівельних робіт» від 09.09.2009 року №1035 (а.с. 7).
При цьому, відповідач у своєму рішенні послався на те, що згідно матеріалів інвентаризаційної справи будівлі, право власності на які позивач просить зареєструвати, є самочинно збудованими, оскільки будь-які документи, які б підтверджували прийняття в експлуатацію вказаного нерухомого майна відсутні.
Крім того, спадкодавцеві на момент відкриття спадщини не належало право власності на самочинно збудовані будівлі та споруди, відтак самочинно зведенні об'єкти нерухомого майна не можуть входити до спадщини.
Не погодившись з таким рішенням, ОСОБА_1 звернувся до суду.
Визначаючись щодо позовних вимог, суд виходить з того, що предметом спору у даній справі є правомірність/неправомірність дій відповідача щодо відмови у реєстрації за позивачем права власності на нерухоме майно.
Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС України), юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Правовідносини, пов'язані з державною реєстрацією прав на нерухоме майно та їх обтяжень регулюються нормами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» вiд 01.07.2004 року № 1952-IV (далі -Закон від 01.07.2004 року № 1952-IV), що визначено статтею 1 цього Закону.
Державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень (далі -державна реєстрація прав) - офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (ст. 2 Закону від 01.07.2004 року № 1952-IV).
Відповідно до пункту 1 статті 4 Закону від 01.07.2004 року № 1952-IV, обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, зокрема, право власності на нерухоме майно.
Згідно із ч. 1 ст. 6 Закону від 01.07.2004 року № 1952-IV систему органів державної реєстрації прав становить спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань державної реєстрації прав - Міністерство юстиції України, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної реєстрації прав, та його територіальні органи, які є органами державної реєстрації прав.
Частина 1 ст. 15 цього Закону передбачає порядок проведення державної реєстрації прав та їх обтяжень, який полягає в наступному: прийняття і перевірка документів, що подаються для державної реєстрації прав та їх обтяжень, реєстрація заяви; встановлення факту відсутності підстав для відмови в державній реєстрації прав та їх обтяжень, зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав та/або їх обтяжень; прийняття рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, відмову в ній або зупинення державної реєстрації; внесення записів до Державного реєстру прав; видача свідоцтва про право власності на нерухоме майно у випадках, встановлених статтею 18 цього Закону; надання витягів з Державного реєстру прав про зареєстровані права та/або їх обтяження.
Відповідно до п. 5 ч.1 ст. 19 Закону від 01.07.2004 року № 1952-IV державна реєстрація прав та їх обтяжень проводиться, зокрема, на підставі рішень судів, що набрали законної сили.
Згідно зі статтею 9 названого Закону державний реєстратор прав, приймаючи у межах своїх повноважень рішення про реєстрацію прав та їх обмежень або відмову в такій реєстрації, встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на нерухоме майно, зокрема: відповідність обов'язкового дотримання письмової форми правочину та його нотаріального посвідчення (у випадках, встановлених законом); відповідність повноважень особи, яка подає документи на державну реєстрацію, та сторін (сторони) правочину, згідно з яким відбувається державна реєстрація виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав; відповідність відомостей про нерухоме майно, наявних у Державному реєстрі прав та поданих документах; відповідність даних про наявність (або відсутність) інформації та/або відповідних документів, що свідчать про накладення (зняття) заборони (арешту) або інших обтяжень, що перешкоджають державній реєстрації прав, у тому числі відсутність встановлених законом заборон на відчуження нерухомого майна; наявність факту виконання умов правочину, з якими закон та/або договір (угода) пов'язує можливість проведення державної реєстрації виникнення, переходу, припинення прав на нерухоме майно або обтяження таких прав.
Крім того, ще одним чинним нормативно-правовим актом, який регулює правовідносини з питань реєстрації прав власності на нерухоме майно є Тимчасове положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, затверджене наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/5 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 р. за N 157/6445 (далі -Тимчасове положення).
Відповідно п. 1.3 цього Тимчасового положення державна реєстрація прав проводиться реєстраторами бюро технічної інвентаризації (далі - БТІ) у межах визначених адміністративно-територіальних одиниць, обслуговування на території яких здійснюється БТІ.
Розділ ІІ і ІІІ Тимчасового положення визначає детальний порядок подання документів для державної реєстрації прав та процедуру проведення реєстрації прав.
Так, державна реєстрація прав проводиться реєстратором БТІ за наявності матеріалів технічної інвентаризації, підготовлених тим БТІ, реєстратор якого проводить державну реєстрацію прав на цей об'єкт.
Для проведення державної реєстрації виникнення, переходу або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно власник (власники), інший правонабувач (правонабувачі) або уповноважена ним (ними) особа подає реєстратору БТІ заяву про державну реєстрацію прав за формою, визначеною у додатку 1.
Заява про державну реєстрацію прав подається реєстратору того БТІ, яке здійснює свою діяльність відповідно до договору з Адміністратором Реєстру прав на території адміністративно-територіальної одиниці, на якій розташований об'єкт, права щодо якого підлягають державній реєстрації.
До заяви про державну реєстрацію прав додаються правовстановлювальні документи (додаток 2), їх нотаріально засвідчені копії, документи, що підтверджують оплату за проведення державної реєстрації прав та видачу витягу про державну реєстрацію прав, а також інші документи, визначені Положенням.
Відповідальність за достовірність та повноту інформації у заяві про державну реєстрацію прав та доданих документах несе (уть) заявник (заявники).
Державна реєстрація права власності на нерухоме майно здійснюється на підставі документів, які відображені у Переліку правовстановлювальних документів у Додатку 2 до Тимчасового положення про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав.
Крім цього, пунктом 3.1. Тимчасового положення визначено, що з моменту прийняття заяви про реєстрацію прав реєстратор БТІ встановлює відповідність заявлених прав і поданих документів вимогам законодавства, а також відсутність суперечностей між заявленими та вже зареєстрованими правами на об'єкти, права щодо яких підлягають державній реєстрації, зокрема: відповідність відомостей про об'єкт, права щодо якого підлягають державній реєстрації, наявним у Реєстрі прав та поданим документам.
За результатом розгляду заяви про державну реєстрацію прав реєстратор БТІ приймає рішення про державну реєстрацію прав або відмову в ній (п. 3.4. Тимчасового положення).
Відповідно до п. 3.5.5 Тимчасового положення, реєстратор БТІ відмовляє у проведенні державної реєстрації прав, якщо заявлене право вже зареєстроване.
Як визначено у п. 3.8. Тимчасового положення, державній реєстрації підлягають виключно заявлені права за умови їх відповідності законодавству і поданим документам.
Реєстратору БТІ забороняється тлумачити права або самостійно вносити зміни до відомостей про заявлені права.
Таким чином, рішення про відмову у проведенні державної реєстрації приймає реєстратор, а начальник бюро технічної інвентаризації, лише посвідчує своїм підписом таке рішення реєстратора.
Згідно частини четвертої статті 182 ЦК України порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом.
З аналізу вказаних вище правових актів вбачається, що право власності на об'єкт нерухомого майна підлягає обов'язковій реєстрації відповідним органом в порядку визначеному законодавством. Порядок її проведення та відмови в ній встановлюється Законом.
Так, у частині 1 статті 24 зазначеного Закону наведений вичерпний перелік підстав у відмові державної реєстрації права.
Ними є:
- заявлене право, обтяження не підлягає державній реєстрації відповідно до цього Закону;
- об'єкт нерухомого майна або більша його частина розміщені на території іншого органу державної реєстрації прав;
- із заявою про державну реєстрацію прав та їх обтяжень звернулася неналежна особа;
- подані документи не відповідають вимогам, встановленим цим Законом, або не дають змоги встановити відповідність заявлених прав документам, що їх посвідчують;
- заяву про державну реєстрацію прав, пов'язаних з відчуженням нерухомого майна, подано після державної реєстрації обтяжень, встановлених щодо цього майна, крім випадків, встановлених частиною дев'ятою статті 15 цього Закону;
- заявлене право вже зареєстровано.
Частиною ч.4 даної статті Закону від 01.07.2004 року № 1952-IV встановлено, що відмова у державній реєстрації прав з підстав, не передбачених цим Законом, заборонена.
Втім, як вбачається з матеріалів справи, реєстратор відмовив в реєстрації права власності з підстав, не передбачених вимогами даної статті Закону, що згідно з положеннями частини 4 статті, заборонено. Так, посилання на частину першу статті 24 Закону №1952 та п.п.3.5.4 Тимчасового положення не відповідає наведеному реєстратором правовому обґрунтуванню, зокрема, посилання на положення статтю 376 ЦК України.
Суд звертає увагу на те, що суб'єкт владних повноважень повинен уникати прийняття невмотивованих висновків, обґрунтованих припущеннями, а не конкретними обставинами, так як положеннями наведеної статті Цивільного кодексу України встановлено, що особа, яка здійснила самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього. Проте, посилання на судовий порядок дана норма не містить.
Згідно вимог статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах та відповідно до законів України.
Усі рішення та дії суб'єкта владних повноважень мають підзаконний характер, тобто повинні бути прийняті (вчинені) на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що визначені законом.
Відповідно до вимог статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Таким чином, всупереч зазначеним положенням Закону, реєстратор, на маючи жодних правових підстав для відмови в реєстрації права власності на нерухоме майно позивача, без врахування рішення Липовецького районного суду Вінницької області, що набрало законної сили про встановлення права власності за позивачем на частину житлового будиноку з господарськими спорудами, на підставі якого проводиться реєстрація права власності (ст. 19 Закону №1952), у її проведенні відмовив.
На ряду із цим, реєстратор Комунального підприємства «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» оформляючи підстави відмови, не вправі давати правову оцінку висновкам, викладеним в рішенні Липовецького районного суду Вінницької області щодо їх відповідності або невідповідності вимогам нормативно-правових актів оскільки, висновки щодо відповідності судового рішення вимогам законодавства є прерогативою виключно судів апеляційної та касаційної інстанції.
Статтею 124 Конституції України передбачено, що судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України.
Рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 20 січня 2011 року набрало законної сили 31 січня 201 року.
Відповідно до частини першої статті 17 КАС України обставини, встановленні судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Таким чином, суд вважає, що відсутня необхідність у дослідженні правомірності вказаного рішення, а тому враховує рішення Липовецького районного суду Вінницької області як належний доказ у справі та законну підставу для проведення державної реєстрації прав.
Державний реєстратор, приймаючи рішення про відмову у проведенні державної реєстрації, посилався на власні висновки, робити які не входить до його компетенції.
Відповідно до частини третьої статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони:
1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано;
3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії);
4) безсторонньо (неупереджено);
5) добросовісно;
6) розсудливо;
7) з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації;
8) пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія);
9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення;
10) своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Суд при вирішенні справи керувався принципом законності, відповідно до якого суб'єкти владних повноважень та посадові особи суб'єкта владних повноважень зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Судом встановлено, що відповідач, діяв необґрунтовано, поза межами Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень», що породжує необхідність захисту прав та інтересів позивача в судовому порядку.
Відповідно до статті 71 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень (посадової особи) обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Представником КП «ВООБТІ» в судовому засіданні не підтверджено правомірність винесення рішення про відмову в реєстрації права власності, в той час, як позивачем в повній мірі обґрунтовано доведено та надано підтверджуючі матеріали про правомірність заявлених вимог.
Згідно з частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Отже, судом встановлено, що у відповідача на час здійснення державної реєстрації прав жодної правової підстави для відмови у її здійсненні, не було.
Таким чином, встановивши, що дії відповідача не відповідають вимогам до рішень суб'єктів владних повноважень (посадових осіб), встановленим частиною третьою статті 2 КАС України, статтею 24 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень» на думку суду, з метою захисту прав позивача від порушень з боку суб'єкта владних повноважень права ОСОБА_1 потребують судового захисту шляхом скасування рішення про відмову у проведенні реєстрації від 11.04.2011 року №22.
Що стосується зобов'язання відповідача зареєструвати право власності, то слід зазначити, що в силу частини першої статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без належного дозволу чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Судом встановлено, що рішенням Липовецького районного суду Вінницької області від 20 січня 2011 року за ОСОБА_1 визнано право власності на частину житлового будинку з господарськими спорудами.
Згідно частини третьої статті 334 ЦК України право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним.
Оскільки, названим рішенням загального суду право власності на частину житлового будинку визнано в порядку спадкування за заповітом, то у ОСОБА_1 з вказаного часу виникло право власності на нього.
Таким чином, позивач з 31 січня 2011 року (час вступу рішенням в законну силу) є повноправним власником зазначеного вище будинковолодіння з усіма наявними на час проведення реєстрації органами бюро технічної інвентаризації добудовами.
Конституцією України встановлено, що судові рішення, які набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Рішення судів про визнання права власності на об'єкти нерухомого майна, про встановлення факту права власності на об'єкти нерухомого майна є правовстановлюючими документами, на підставі яких проводиться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна (пункт 10 додатка 1 до пункту 2.1 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно).
З аналізу зазначених вище правових норм вбачається, що рішення суду про визнання права власності на нерухоме майно, яке вступило в законну силу є правовстановлюючим документом, на підставі якого має проводитись реєстрація прав власності. Тобто, реєстратор, зобов'язаний при наявності рішення суду, яке набуло чинності, про встановлення права власності на нерухоме майно провести його реєстрацію за особою, за якою таке право визнано.
Міністерство юстиції України в своїх роз'ясненнях від 22 червня 2007 року №19-32/30 зазначає, що Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, забороняється тлумачення прав реєстратором відомостей про заявлені права власності (пункт 3.5). Так, реєстрація прав на нерухоме майно має здійснюватися у відповідності до резолютивної частини рішення суду.
Враховуючи вищенаведене, суд вбачає обов'язок Комунального підприємства «Вінницьке обласне об'єднане бюро технічної інвентаризації» щодо реєстрації за ОСОБА_1 права власності на зазначене майно на підставі рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 20 січня 2011 року, справа №2-38/11.
Відповідно до статі 11 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а суд згідно статті 86 цього Кодексу, оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно із частиною другою статті 162 Кодексу у разі задоволення адміністративного позову суд може прийняти постанову, зокрема, про визнання протиправним рішення суб'єкта владних повноважень і про скасування рішення, зобов'язання відповідача вчинити певні дії, іншу постанову, яка б гарантувала дотримання і захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб'єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.
Враховуючи те, що вимоги ОСОБА_1 є обґрунтованими, відповідають дійсним обставинам та знайшли своє підтвердження в матеріалах справи, то суд доходить висновку про доцільність задоволення позову.
Оскільки спір вирішено на користь позивача, який не є суб'єктом владних повноважень, то суд присуджує всі здійсненні ним документально підтвердженні судові витрати з Державного бюджету України (ч. 1 ст.94 КАС України).
Керуючись ст.ст. 70, 71, 79, 86, 94, 158, 162, 163, 167, 255, 257 КАС України, суд -
адміністративний позов задовольнити повністю.
Визнати протиправним та скасувати рішення реєстратора Комунального підприємства «Вінницьке обласне бюро технічної інвентаризації» Сисіна Олександра Олександровича про відмову в державній реєстрації прав від 11 квітня 2011 року №22.
Зобов'язати Комунальне підприємство «Вінницьке обласне бюро технічної інвентаризації» вчинити державну реєстрацію права власності ОСОБА_1 на 7/24 часток будинковолодіння з прибудовами, господарськими будівлями та спорудами під АДРЕСА_1 на підставі рішення Липовецького районного суду Вінницької області від 20 січня 2011 року.
Відшкодувати ОСОБА_1 з Державного бюджету України понесені витрати на сплату судового збору в розмірі 3 грн 40 коп.
Постанова суду першої інстанції набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 254 КАС України.
Відповідно до ст. 186 КАС України, апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Суддя Чудак Олеся Миколаївна