79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2
15 червня 2011 р. № 2а-2052/11/1370
Львівський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Брильовського Р.М.,
при секретарі Падляк О.І.
за участю:
представників позивача -Дубас В.М., Паламар Н.З., Муляревич В.Л.
представника відповідача -Томашівського О.Г.
розглянувши у відкритому судовому з асіданні у місті Львові справу за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "ВЕЕМ - Будсервіс" до ДПІ у Личаківському районі м. Львова провизнання протиправним та скасування рішення суб'єкта владних повноважень, -
Товариство з обмеженою відповідальністю "ВЕЕМ - Будсервіс" звернулось до суду з позовом про визнання протиправним і скасування податкового повідомлення - рішення відповідача від 09.02.2011 року №0000342320/0, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що висновки акту відповідача про нікчемність угод, укладених із контрагентами, та як наслідок про неправомірне включення сум податку на додану вартість (ПДВ) до податкового кредиту, на підставі яких було прийнято оскаржуване податкове повідомлення -рішення, ґрунтуються виключно на протиправних твердженнях, та суперечать фактичним даним обліку позивача і нормам законодавства України. Також зазначають, що перевірка позивача була здійснена відповідно до кримінально-процесуального закону після набуття чинності Податковим кодексом України, яким передбачено, що за результатами таких перевірок податкове повідомлення-рішення не приймається до дня набрання законної сили відповідним рішенням суду, що було проігноровано відповідачем. Тому представники позивача просили суд задовольнити позов.
Представник відповідача в судових засіданнях заперечив проти позову з підстав, викладених у запереченні на позовну заяву, посилаючись на обґрунтованість висновків акту щодо нікчемності угод, укладених позивачем із контрагентами, а відтак про заниження сум ПДВ, належних до сплати в бюджет, а відтак вважав оскаржуване податкове повідомлення -рішення прийнятим правомірно та просив суд відмовити у позові.
Заслухавши доводи представників сторін, з'ясувавши обставини, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень та дослідивши докази, якими вони обґрунтовуються, суд, даючи правову оцінку спірним правовідносинам, виходив з наступного.
ДПІ у Личаківському районі м. Львова була проведена позапланова виїзна перевірка позивача з питань взаємовідносин та взаєморозрахунків з ПП "Вілмат -Електрик", ТОВ "Іртас", ПП "Львівкомфортгруп - К", ПП "Будівельна фірма "Віалекс" за період з 01.01.2009 року по 01.12.2010 року із посиланнями на пункт 5 частини 6 статті 11-1 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" та постанову заступника начальника ВРКС слідчого відділу податкової міліції ДПА у Львівській області щодо проведення позапланової перевірки від 23.11.2010 року, за результатами чого було складено акт від 12.01.2011 року №14/23-2/23884496, у висновках якого зокрема зазначалось, що позивачем були порушені підпункти 1.3, 1.7 статті 1, 7.2.4 і 7.4.1 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" шляхом заниження податку на додану вартість (ПДВ) в загальній сумі 1118702 грн.
На підставі цього акту відповідачем було виписано податкове повідомлення -рішення від 09.02.2011 року №0000342320/0, за яким позивачу було збільшено суму грошового зобов'язання із ПДВ на 1118702 грн. за основним платежем та 279676 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями.
Як видно із матеріалів даної справи, позивачем були укладені із товариством з обмеженою відповідальністю "Іртас" договори підряду від 05.02.2011 року №01/01/02/10, №02/01/02/10, №03/01/02/10, від 01.03.2010 року №01/01/03/10, №02/01/03/10, №03/01/03/10, №04/01/03/10, від 01.04.2010 року №01/01/04/10, №02/01/04/10, №03/01/04/10, №04/01/04/10, №05/01/04/10, від 01.08.2010 року №02/02/08/10, від 02.08.2010 року №01/02/08/10, предметом яких були виконання цим підприємством як субпідрядником різних будівельних робіт на об'єктах, які споруджувались позивачем - багатоквартирних житлових будинках №23 по вулиці Лінкольна та №2б по вулиці Лісній у місті Львові, на резиденції Генерального консульства Республіки Польщі у місті Львові по вулиці Івана Франка, 108, та базі і офісу у селі Мурованому.
Фактичне та реальне виконання будівельних робіт на цих об'єктах було оформлено актами приймання виконаних будівельних робіт форми КБ-2в, довідками про вартість виконаних будівельних робіт та витрати форми КБ-3, за якими загальна вартість робіт склала 3278174,62 грн., а включена до податкового кредиту за отриманими податковими накладними загальна сума ПДВ склала 546362,44 грн.
Позивачем із приватним підприємством "Будівельна фірма "Віалекс" були укладені договори підряду від 01.09.2009 року №01/01/09/09, №02/01/09/09, №03/01/09/09, №04/01/09/09, №05/01/09/09, №06/01/09/09, №07/01/09/09, №08/01/09/09, від 01.10.2009 року №01/01/10/09, №02/01/10/09, №03/01/10/09, предметом яких були виконання цим підприємством як субпідрядником різних будівельних робіт на об'єктах, які споруджувались позивачем - багатоквартирних житлових будинках №23 по вулиці Лінкольна та №2б по вулиці Лісній у місті Львові, на резиденції Генерального консульства Республіки Польщі у місті Львові по вулиці Івана Франка, 108, та офісу у селі Мурованому.
Крім того, позивачем із приватним підприємством "Будівельна фірма "Віалекс" були укладені договори поставки товару від 28.08.2009 року №01/28/08/09, від 01.09.2009 року №02/30/09/09, предметом яких було постачання цим підприємством позивачу різних товарно-матеріальних цінностей - будівельних матеріалів та інструментів.
Фактичне та реальне виконання будівельних робіт на цих об'єктах було оформлено актами приймання виконаних будівельних робіт форми КБ-2в, довідками про вартість виконаних будівельних робіт та витрати форми КБ-3, а придбання товарно-матеріальних цінностей -видатковими накладними, за якими загальна вартість робіт та придбаних цінностей склала 3398048,17 грн., а включена до податкового кредиту за отриманими податковими накладними загальна сума ПДВ склала 566341,36 грн.
Позивачем також були придбані у ПП "Львівкомфортгруп - К" за рахунками-фактурами та розхідними накладними від 28.12.2009 року №СФ-00647 та від 31.12.2009 року №СФ-00648 різні товарно-матеріальні цінності -будівельні матеріали та інструменти - загальною вартістю 35999 грн., а включена до податкового кредиту за отриманими податковими накладними загальна сума ПДВ склала 5999,83 грн.
В матеріалах даної справи містяться довідки про вартість виконаних будівельних робіт та витрати форми КБ-3, акти приймання виконаних підрядних робіт форми КБ-2в на об'єктах, які споруджувались позивачем як генпідрядником та товариством з обмеженою відповідальністю "Іртас" і приватним підприємством "Будівельна фірма "Віалекс" як субпідрядниками (а саме багатоквартирних житлових будинках №23 по вулиці Лінкольна та №2б по вулиці Лісній у місті Львові, на резиденції Генерального консульства Республіки Польщі у місті Львові по вулиці Івана Франка, 108) їх замовниками -товариством з обмеженою відповідальністю "Група Компаній ВЕЕМ" та Генеральним консульством Республіки Польщі у місті Львові.
Відповідачем в акті перевірки зроблено висновки про нікчемність господарських операцій між позивачем та ТОВ "Іртас", ПП "Будівельна фірма "Віалекс", ПП "Львівкомформгруп -К" з твердженнями про їх вчинення всупереч інтересам держави та суспільства, з порушеннями публічного порядку, спрямованими на заволодіння майном держави, дохідної частини бюджету, оскільки у цих підприємств відсутні трудові та виробничі потужності, необхідні для здійснення фінансово-господарської діяльності та із посиланнями на підпункти 1.3, 1.7 статті 1, 7.2.4 і 7.4.1 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість", статті 203, 215, 216, 228 Цивільного кодексу України (ЦКУ) та статті 207, 208 Господарського кодексу України (ГКУ),.
При цьому відповідачем в акті також були описані господарські операції між позивачем та приватним підприємством "Вілмат - Електрик", однак визначена оскаржуваним податковим повідомленням - рішенням сума грошових зобов'язань не стосувалась таких операцій, а тому судом вони не досліджувались, як такі, що виходять за рамки предмету спору.
Суд виходив із того, що право позивача на податковий кредит за результатами господарських взаємовідносин із згаданими в акті перевірки контрагентами підтверджено реальністю та фактичністю здійснених господарських операцій з цими підприємствами, а також належними податковими накладними та первинними документами, які є у матеріалах даної справи, та за своїм змістом і формою повністю відповідають вимогам пункту 7.2.1 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість", статті 9 Закону України "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні" та пункту 2.4 Положення про документальне забезпечення записів у бухгалтерському обліку, затвердженого наказом Мінфіну України від 24.05.95 року №88.
В пункті 1.3 статті 1 Закону України "Про податок на додану вартість" наведено визначення терміну "платник податку" як особи, яка згідно з цим законом зобов'язана здійснювати утримання та внесення до бюджету податку, що сплачується покупцем, або особа, яка імпортує товари на митну територію України, а в пункті 1.7 статті 1 того ж Закону наведено визначення терміну "податковий кредит" як суми, на яку платник податку має право зменшити податкове зобов'язання звітного періоду, визначена згідно з цим Законом.
За пунктом 7.4.1 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" податковий кредит звітного періоду складається із сум податків, нарахованих (сплачених) платником податку за ставкою, встановленою пунктом 6.1 статті 6 та статтею 8-1 цього Закону, протягом такого звітного періоду у зв'язку з: придбанням або виготовленням товарів (у тому числі при їх імпорті) та послуг з метою їх подальшого використання в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку; придбанням (будівництвом, спорудженням) основних фондів (основних засобів, у тому числі інших необоротних матеріальних активів та незавершених капітальних інвестицій в необоротні капітальні активи), у тому числі при їх імпорті, з метою подальшого використання у виробництві та/або поставці товарів (послуг) для оподатковуваних операцій у межах господарської діяльності платника податку. Право на нарахування податкового кредиту виникає незалежно від того, чи такі товари (послуги) та основні фонди почали використовуватися в оподатковуваних операціях у межах господарської діяльності платника податку протягом звітного податкового періоду, а також від того, чи здійснював платник податку оподатковувані операції протягом такого звітного податкового періоду. Якщо у подальшому такі товари (послуги) починають використовуватися в операціях, які не є об'єктом оподаткування згідно зі статтею 3 цього Закону або звільняються від оподаткування згідно зі статтею 5 цього Закону, чи основні фонди переводяться до складу невиробничих фондів, то з метою оподаткування такі товари (послуги), основні фонди вважаються проданими за їх звичайною ціною у податковому періоді, на який припадає початок такого використання або переведення, але не нижче ціни їх придбання (виготовлення, будівництва, спорудження).
Відповідно до пункту 7.2.3 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" податкова накладна складається у момент виникнення податкових зобов'язань продавця у двох примірниках. Оригінал податкової накладної надається покупцю, копія залишається у продавця товарів (робіт, послуг). Для операцій, що оподатковуються і звільнені від оподаткування, складаються окремі податкові накладні. Податкова накладна є звітним податковим документом і одночасно розрахунковим документом. Податкова накладна виписується на кожну повну або часткову поставку товарів (робіт, послуг). У разі коли частка товару (робіт, послуг) не містить відокремленої вартості, перелік (номенклатура) частково поставлених товарів зазначається в додатку до податкової накладної у порядку, встановленому центральним органом державної податкової служби України, та враховується у визначенні загальних податкових зобов'язань. Платники податку повинні зберігати податкові накладні протягом строку, передбаченого законодавством для зобов'язань із сплати податків.
За частиною 1 пункту 7.2.6 Закону України "Про податок на додану вартість" податкова накладна видається платником податку, який поставляє товари (послуги), на вимогу їх отримувача, та є підставою для нарахування податкового кредиту.
При цьому за підпунктом 7.5.1 статті 7 того ж Закону датою виникнення права платника податку на податковий кредит вважається дата здійснення першої з подій: або дата списання коштів з банківського рахунку платника податку в оплату товарів (робіт, послуг), дата виписки відповідного рахунку (товарного чека) - в разі розрахунків з використанням кредитних дебетових карток або комерційних чеків; або дата отримання податкової накладної, що засвідчує факт придбання платником податку товарів (робіт, послуг);
З наведених вище норм Закону України "Про податок на додану вартість" видно, що право на податковий кредит у платників ПДВ ніяк не пов'язано із фактами сплати податків до бюджету будь-якими їх постачальниками, а є пов'язано лише із фактичною сплатою вартості товарів (робіт, послуг) або із наявністю відповідних документів та податкових накладних.
Законом України "Про податок на додану вартість" не було встановлено будь-яких правил щодо того, що несплата податків контрагентом платника повинна сама по собі призводити до зменшення податкового кредиту у такого платника податку.
Також норми Закону України "Про податок на додану вартість" стосуються лише конкретного платника цього податку і встановлюють порядок сплати ним податку у ціні придбання товарів (послуг) їх постачальникам. При цьому платник податків, який в силу покладеного на нього законами обов'язку щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів) вступає у зв'язку з цим у відповідні правовідносини з державою, не може нести відповідальність за невиконання чи неналежне виконання такого обов'язку іншими платниками податків, якщо це прямо не встановлено законом.
Також за підпунктом 7.4.2 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" якщо платник податку придбаває (виготовляє) товари (послуги) та основні фонди, які призначаються для їх використання в операціях, які не є об'єктом оподаткування згідно зі статтею 3 цього Закону або звільняються від оподаткування згідно зі статтею 5 та пунктом 11.44 статті 11 цього Закону, то суми податку, сплачені у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включаються до складу податкового кредиту такого платника. Не включається до складу податкового кредиту та відноситься до складу валових витрат сума податку, сплачена платником податку при придбанні легкового автомобіля (крім таксомоторів), що включається до складу основних фондів.
За підпунктом 7.4.3 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" у разі коли товари (роботи, послуги), виготовлені та/або придбані, частково використовуються в оподатковуваних операціях, а частково - ні, до суми податкового кредиту включається та частка сплаченого (нарахованого) податку при їх виготовленні або придбанні, яка відповідає частці використання таких товарів (робіт, послуг) в оподатковуваних операціях звітного періоду.
За підпунктом 7.4.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника, то сума податку, сплаченого у зв'язку з таким придбанням (виготовленням), не включається до складу податкового кредиту.
З наведеного вище видно, що в пункті 7.4 статті 7 Закону України "Про податок на додану вартість" було прямо передбачено вичерпний перелік випадків, коли суми ПДВ сплачені при придбанні товарів (послуг) не включаються у податковий кредит, а саме: 1) якщо платник податку придбаває (виготовляє) товари (послуги) та основні фонди, які призначаються для їх використання в операціях, які не є об'єктом оподаткування згідно зі статтею 3 цього Закону або звільняються від оподаткування згідно зі статтею 5 та пунктом 11.44 статті 11 цього Закону; 2) у разі коли товари (роботи, послуги), виготовлені та/або придбані, частково використовуються в оподатковуваних операціях, а частково -ні; 3) якщо платник податку придбаває (виготовляє) матеріальні та нематеріальні активи (послуги), які наперед не призначаються для їх використання в господарській діяльності такого платника.
В даному випадку при взаємовідносинах позивача із його контрагентами не було підстав для невключення суми ПДВ сплачених у складі вартості наданих будівельних робіт та отриманих товарно-матеріальних цінностей до складу податкового кредиту, а тому такі суми ПДВ цілком правомірно були включені позивачем до податкового кредиту згідно отриманих податкових накладних.
Щодо посилань відповідача на нікчемність правовідносин позивача із його контрагентами суд виходив із того, що згідно із статтею 61 Конституції України, норми якої мають пряму дію, юридична відповідальність особи має індивідуальний характер, а за статтею 62 Конституції України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях.
За статтею 62 Господарського кодексу України (ГКУ), підприємство - це самостійний суб'єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади або органом місцевого самоврядування, або іншими суб'єктами для задоволення суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської діяльності в порядку, передбаченому цим Кодексом та іншими законами. Підприємства можуть створюватись як для здійснення підприємництва, так і для некомерційної господарської діяльності. Підприємство, якщо законом не встановлено інше, діє на основі статуту. Підприємство є юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням та ідентифікаційним кодом. Підприємство не має у своєму складі інших юридичних осіб.
Статтею 96 Цивільного кодексу України (ЦКУ) під назвою "Відповідальність юридичних осіб" визначено: 1. Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов'язаннями. 2. Юридична особа відповідає за своїми зобов'язаннями усім належним їй майном. 3. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов'язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов'язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. 4. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов'язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідає за зобов'язаннями її учасників (засновників), що пов'язані з її створенням, тільки у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.
Тому позивач може нести будь-яку відповідальність лише у разі власного самостійного порушення норм законодавства України, та не може нести відповідальності за діяння інших осіб.
За статтею 1 ЦКУ "Відносини, що регулюються цивільним законодавством" цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. До майнових відносин, заснованих на адміністративному або іншому владному підпорядкуванні однієї сторони другій стороні, а також до податкових, бюджетних відносин цивільне законодавство не застосовується, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно до статті 875 ЦКУ, за договором будівельного підряду підрядник зобов'язується збудувати і здати у встановлений строк об'єкт або виконати інші будівельні роботи відповідно до проектно-кошторисної документації, а замовник зобов'язується надати підрядникові будівельний майданчик (фронт робіт), передати затверджену проектно-кошторисну документацію, якщо цей обов'язок не покладається на підрядника, прийняти об'єкт або закінчені будівельні роботи та оплатити їх. Відповідно до статті 838 ЦКУ підрядник має право, якщо інше не встановлено договором, залучити до виконання роботи інших осіб (субпідрядників), залишаючись відповідальним перед замовником за результат їхньої роботи. У цьому разі підрядник виступає перед замовником як генеральний підрядник, а перед субпідрядником - як замовник. Генеральний підрядник відповідає перед субпідрядником за невиконання або неналежне виконання замовником своїх обов'язків за договором підряду, а перед замовником - за порушення субпідрядником свого обов'язку. Замовник і субпідрядник не мають права пред'являти один одному вимоги, пов'язані з порушенням договорів, укладених кожним з них з генеральним підрядником, якщо інше не встановлено договором або законом.
Зі змісту наведеного вище видно, що позивач як генпідрядник мав законне право на укладення договорів з контрагентами як субпідрядниками з метою зменшення власних витрат на адміністративно-господарські ресурси, необхідні для виконання зобов'язань перед замовниками.
Статтею 202 ЦКУ є визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків, а чинною редакцією статті 203 ЦКУ визначено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно з статтею 215 ЦКУ, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Відповідно до статті 216 ЦКУ недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
Чинною редакцією статті 228 ЦКУ встановлено: 1. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. 2. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним. 3. У разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
При цьому за статтею 5 ЦКУ "Дія актів цивільного законодавства у часі" акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.
З наведеного вище є видно, що чинними нормами ЦКУ не передбачено визнання нікчемним правочину, який був вчиненим з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а також, що лише суд вправі визнати правочин таким, що вчинений із метою, завідомо суперечною інтересам держави і суспільства, та застосувати відповідні наслідки.
Пунктом 18 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" від 06.11.2009 року №9 визначено, що "перелік правочинів, які є нікчемними як такі, що порушують публічний порядок, визначений статтею 228 ЦК: 1) правочини, спрямовані на порушення конституційних прав і свобод людини і громадянина; 2) правочини, спрямовані на знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Такими є правочини, що посягають на суспільні, економічні та соціальні основи держави, зокрема: правочини, спрямовані на використання всупереч закону комунальної, державної або приватної власності; правочини, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне володіння, користування, розпорядження об'єктами права власності українського народу - землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (стаття 14 Конституції України); правочини щодо відчуження викраденого майна; правочини, що порушують правовий режим вилучених з обігу або обмежених в обігу об'єктів цивільного права тощо. Усі інші правочини, спрямовані на порушення інших об'єктів права, передбачені іншими нормами публічного права, не є такими, що порушують публічний порядок. При кваліфікації правочину за статтею 228 ЦК має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо. Наслідки вчинення правочину, що порушує публічний порядок, визначаються загальними правилами (стаття 216 ЦК)".
Для визнання правочину таким, що вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, закон вимагає наявності таких умов: 1) вина фізичних осіб, які підписували договір, проявляється у формі умислу, який спрямований саме на порушення інтересів держави; 2) такий умисел повинен виникнути до моменту укладення договору; 3) мета укладення такого договору полягає саме у порушення інтересів держави та суспільства, зокрема у приховуванні доходів від оподаткування.
Відповідно до статей 23 і 24 Кримінального кодексу України, виною є психічне ставлення особи до вчинюваної дії чи бездіяльності, передбаченої цим кодексом, та її наслідків, виражене у формі умислу або необережності. Там же визначено, що умисел поділяється на прямий і непрямий. Прямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим є умисел, якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала, але свідомо припускала їх настання.
Виходячи із наведеного вище, умисел у всіх випадках однозначно характеризується наявністю певної психічної діяльності головного мозку певної особи, яка знаходить вираження в усвідомленні цією особою своєї протиправної поведінки та можливості настання певних шкідливих наслідків.
Тому факт наявності умислу на приховування доходів від оподаткування повинен бути доказаний належним чином, наприклад, вироком суду у кримінальній справі, а сам по собі факт лише порушення будь-яких кримінальних справ без наявності доказів вини будь-якої особи, встановленої вироком суду у кримінальній справі, не може тягнути за собою нікчемність всіх правочинів, укладених між юридичними чи фізичними особами, а також зменшення валових витрат чи податкового кредиту у платників податку.
В матеріалах даної справи відсутні судові рішення, які б набрали законної сили, за якими господарські операції чи правочини укладені між позивачем та його контрагентами щодо виконання будівельних робіт та придбання товарно-матеріальних цінностей, були би визнані відповідним судом недійсними, а також мали би докази наявності умислу на порушення інтересів держави їх учасниками - фізичними особами.
Суд вважає, що висновки відповідача про неспроможність контрагентів позивача здійснити ті господарські операції, які відображені в обліку позивача, що ґрунтуються на твердженнях про відсутність трудових ресурсів та виробничих потужностей, основних фондів та інших активів, не заслуговують на увагу, оскільки такі обставини не можуть бути доказом неспроможності виконання операцій з огляду на відсутність законодавчого обов'язку щодо використання у господарській діяльності лише власних основних, транспортних засобів, інших ресурсів, як можуть бути орендованими або позиченими, так й використання найманої праці лише власних працівників шляхом укладення трудових договорів, оскільки працівники можуть бути залучені за цивільно-правовими договорами. Крім того, такі обставини не можуть бути підставою для висновків про порушення вимог податкового законодавства позивачем, позаяк не залежать від його волі.
Також суд виходив із того, що за пунктом 86.9 Податкового кодексу України (ПКУ), у разі якщо грошове зобов'язання розраховується органом державної податкової служби за результатами перевірки, призначеної відповідно до кримінально-процесуального закону або закону про оперативно-розшукову діяльність, податкове повідомлення-рішення за результатами такої перевірки не приймається до дня набрання законної сили відповідним рішенням суду. Матеріали перевірки разом з висновками органу державної податкової служби передаються правоохоронному органу, що призначив перевірку. Статус таких матеріалів перевірки та висновків органу державної податкової служби визначається кримінально-процесуальним законом або законом про оперативно-розшукову діяльність.
За пунктом 58.4 ПКУ, у разі коли судом за результатами розгляду кримінальної справи про злочини, предметом якої є податки, збори, винесено обвинувальний вирок, що набрав законної сили, або винесено рішення про закриття кримінальної справи за нереабілітуючими підставами, відповідний контролюючий орган зобов'язаний визначити податкові зобов'язання платника податків за податками та зборами, несплата податкових зобов'язань за якими встановлена рішенням суду, та прийняти податкове повідомлення-рішення про нарахування платнику таких податкових зобов'язань і застосування стосовно нього штрафних (фінансових) санкцій у розмірах, визначених цим Кодексом. Складання та надсилання платнику податків податкового повідомлення-рішення за податковими зобов'язаннями платника податків за податками та зборами, несплата податкових зобов'язань за якими встановлена рішенням суду, забороняється до набрання законної сили рішенням суду у справі або винесення постанови про закриття такої кримінальної справи за нереабілітуючими підставами. Абзац другий цього пункту не застосовується, коли податкове повідомлення-рішення надіслане (вручене) до порушення кримінальної справи.
В даному випадку відповідач здійснив перевірку позивача за постановою про призначення позапланової виїзної документальної перевірки від 23.11.2010 року, прийнятою відповідно до статей 22, 66, 130 Кримінально-процесуального кодексу України заступником начальника ВРКС слідчого відділу податкової міліції ДПА у Львівській області в ході розслідування кримінальної справи №179-0467, яка згідно листа від 15.06.2011 року направлена для розгляду до районного суду. Тому відповідач він не мав законного права до набрання законної сили вироком у такій кримінальній справі виписувати податкові повідомлення -рішення за результатами перевірки, здійсненої під час розслідування такої справи.
Суд також відзначає, що на момент виконання господарських операцій між позивачем та його контрагентами - ТОВ "Іртас", ПП "Будівельна фірма "Віалекс", ПП "Львівкомформгруп -К" - такі були належним чином зареєстровані в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб підприємців та перебували на обліку у податкових органах, що видно з витягів, які містяться у матеріалах даної справи та не заперечується з боку відповідача.
Також на час видачі податкових накладних ці підприємства були зареєстровані платниками податку на додану вартість - за даними офіційного веб-сайту ДПА України свідоцтво платника ТОВ "Іртас" анульовано лише 19.01.2011 року, ПП "Будівельна фірма "Віалекс" - 10.11.2009 року, ПП "Львівкомформгруп -К" 30.04.2010 року, - а тому на законних підставах видали податкові накладні.
За статтею 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Матеріали справи свідчать, що відповідні положення відповідачем дотримані не були, що в свою чергу зумовило необхідність звернення позивача за захистом свого порушеного права до суду.
Відповідно до частин 1, 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Викладені в акті перевірки висновки відповідача як органу державної податкової служби та суб'єкта владних повноважень є необґрунтованими та не знайшли свого підтвердження зібраними у справі належними та допустимими доказами, а тому в суду відсутні правові підстави вважати правомірним податкове повідомлення-рішення, яким збільшено суму грошового зобов'язання позивачу, а відтак відсутні підстави для застосування будь-яких штрафних (фінансових) санкцій.
За вказаних обставин суд приходить до висновку, що позов підлягає до задоволення.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 7-14, 23, 69, 70, 71, 86, 128, 160-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України,-
Позов задовольнити.
Визнати протиправним і скасувати податкове повідомлення-рішення ДПІ у Личаківському районі м. Львова від 09.02.2011 р. №0000342320/0.
Апеляційна скарга на постанову суду подається протягом десяти днів з дня її проголошення до Львівського апеляційного адміністративного суду через Львівський окружний адміністративний суд. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до Львівського апеляційного адміністративного суду. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Постанова набирає законної сили в порядку, встановленому ст. 254 КАС України.
Суддя Брильовський Р.М.
повний текст постанови виготовлено 22.06.2011 р.