01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
31.05.2011 № 30/378
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Сухового В.Г.
суддів:
при секретарі судового засідання
розглянувши апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансмедіа Штерн»
на рішення господарського суду міста Києва від 01.02.2011 р.
у справі № 30/378 (суддя Т.М.Ващенко)
за позовом Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська
державна адміністрація)
до 1) Комунального підприємства «Київський метрополітен»
2) Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансмедіа Штерн»
про визнання недійсним договору,
Виконавчий орган Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) (далі -позивач) звернувся до господарського суду м. Києва з позовом до Комунального підприємства «Київський метрополітен» (далі - відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансмедіа Штерн» (далі - відповідач 2) про визнання недійсним договору.
Рішенням господарського суду м. Києва від 01.02.2011 року у справі №30/378 позовні вимоги Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) задоволено повністю. Визнано недійсним Договір від 01.09.09. № 10-УНД-09, укладений між Товариством з обмеженою відповідальністю «Трансмедіа Штерн» та Комунальним підприємством «Київський метрополітен». Стягнуто з Комунального підприємства «Київський метрополітен» на користь Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) 42 грн. 50 коп. - державного мита та 118 грн. - витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. Стягнуто з Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансмедіа Штерн» на користь Виконавчого органу Київської міської ради (Київська міська державна адміністрація) 42 грн. 50 коп. - державного мита та 118 грн. - витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу.
Рішення суду першої інстанції прийнято з посиланням на статті 15,16, 203, 207 та 215 ЦК України, ст. 5 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», ст.10-1 Закону України «Про столицю України-місто-герой Київ» та ст.18 Закону України «Про рекламу», і вмотивовано тим, що спірний договір був укладений з порушенням норм діючого на момент його укладання законодавства, зокрема, сторонами не дотримано встановленого порядку погодження розміщення реклами, передбаченого Законом України «Про рекламу» та розпорядженням виконавчого органу КМР (КМДА) від 09.04.2008р. № 506, умови спірного договору не відповідають економічній доцільності, що призводить до неефективної господарсько-фінансової діяльності і є невигідними для КП «Київський метрополітен», спірний договір порушує права територіальної громади та його умови не відповідають загальним засадам законодавства.
Не погоджуючись з рішенням суду, Товариство з обмеженою відповідальністю «Трансмедіа Штерн» подало апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення господарського суду м. Києва від 01.02.2011 року у справі №30/378.
В обґрунтування доводів апеляційної скарги скаржник посилається на те, що рішення суду першої інстанції ґрунтується виключно на доводах і аргументах позивача, а тому рішення не може вважатись обґрунтованим та об'єктивним. Зокрема, скаржник стверджує, що позивач не мав права звертатись до суду з позовом, оскільки він не є стороною спірного договору і не володіє відповідними повноваженнями, крім того, таке звернення є втручанням у господарську діяльність суб'єктів господарювання, що заборонено законом. Натомість КП «Київський метрополітен» є самостійною юридичною особою, яка володіє всім обсягом повноважень як на укладення договору, так і на звернення до суду з позовом про його розірвання. Ані позивач, ані суд не зазначили, які саме права позивача були порушені внаслідок укладення спірного договору. Сторони погодили всі умови спірного договору, відповідні штрафні санкції є засобом забезпечення виконання зобов'язань за договором, спір щодо умов між сторонами договору відсутній. Суд першої інстанції дійшов помилкового висновку, що спірний договір є договором розміщення реклами на транспорті, оскільки його предметом є розповсюдження інформаційно-рекламного видання а не реклами, при цьому, попереднє погодження повідомлень і матеріалів, які поширюються друкованими ЗМІ не допускається згідно Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», що ж до розміщення наліпок на стендах, то вони у розумінні ст. 2 Закону України «Про рекламу» не є рекламою, так як містять інформацію про саме видання.
Відповідач 1 у відзиві на апеляційну скаргу зазначає про те, що він не погоджується з апеляційною скаргою відповідача 2, та вважає рішення господарського суду м. Києва від 01.02.2011 року у справі №30/378 об'єктивним та обґрунтованим.
Позивач у відзиві на апеляційну скаргу зазначає про необґрунтованість та безпідставність доводів відповідача, викладених у його апеляційній скарзі, та вказує, що позивач вправі був звертатись до господарського суду в силу ст.ст. 15, 16 та 215 ЦК України та свого правового статусу, оскільки КП «Київський метрополітен» належить до комунальної власності територіальної громади і підпорядковано позивачу, а останній входить до системи місцевого самоврядування, виконавчим органом якого є КМДА, що виконує функції виконавчої влади у м. Києві. Умови договору є невигідними, зокрема через те, що КП «Київський метрополітен» внаслідок укладення спірного договору не доотримує прибуток, що призводить до неефективної фінансово-господарської діяльності, що в свою чергу впливає на зарахування цього прибутку до бюджету м. Києва, у випадку невиконання відповідачем 1 своїх зобов'язань за договором та недостатності коштів, держава, в особі органу до сфери управління якого входить відповідач 1 буде нести субсидіарну відповідальність, також ці умови не відповідають загальним засадам законодавства: справедливості, добросовісності та розумності. Твердження відповідача 2 проте, що дія договору не регулюється Законом України «Про рекламу», а Законом України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», на думку позивача є безпідставним, оскільки згідно статті 6 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» діяльність друкованих ЗМІ у сфері виробництва та розповсюдження реклами здійснюється відповідно до Закону України «Про рекламу», розміщення реклами мало бути погоджено відповідно до вказаного Закону та розпорядження позивача від 09.04.2008р. № 506, що не було сторонами зроблено. У зв'язку з викладеним, позивач вважає, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про недійсність спірного договору, а тому оскаржуване рішення має бути залишено без змін, а апеляційна скарга без задоволення.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2011р. підстави пропущення строку ТОВ «Трансмедіа Штерн» на подання апеляційної скарги на оскаржуване рішення визнані поважними та на підставі ст. 93 ГПК України відновлено строк подання апеляційної скарги.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 22.03.2011р. апеляційну скаргу прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 19.04.2011р.
У судовому засіданні 19.04.2011р.оголошувалась перерва до 17.05.2011р.
Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.
Відповідно до ч. 1 ст. 101 ГПК України у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі і додатково поданими доказами повторно розглядає справу.
Частиною 2 статті 101 ГПК України передбачено, що апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги та перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Колегія суддів, розглянувши матеріали апеляційної скарги, дослідивши наявні докази у справі, вислухавши доводи представників сторін, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права встановила наступне.
01.09.2009р. між відповідачем 1 (Сторона-2) та відповідачем 2 (Сторона-1) укладено Договір № 10-УНД-09 (далі - Договір).
Згідно з п. 1.1 Договору його предметом є надання Стороною-2 тимчасового права на:
- безоплатне розповсюдження на усіх станціях київського метрополітену (далі - Метрополітену) серед пасажирів метрополітену безкоштовної інформаційно-рекламної газети “Українська столиця. Метро” (далі - Газета);
- спецвипусків та будь-яких інших видань Сторони-1 (далі - Газет), при цьому Сторона-1 може виступати як засновником, так і видавцем вищезазначених видань;
- розповсюдження Стороною-1 додаткової рекламної продукції (далі - Продукція), яка не суперечить чинному законодавству на усіх станціях Київського метрополітену;
- розміщення рекламних наліпок на тимчасових спеціальних пересувних стендах для розповсюдження газет Сторони-1.
Пунктом 2.3.1 Договору передбачено, що Сторона 1 зобов'язується здійснювати розповсюдження Газет та додаткової рекламної продукції на станціях Метрополітену в порядку передбаченому цим Договором.
Пунктом 2.3.1 Договору передбачено, що розміщення рекламних наліпок на тимчасових спеціальних стендах (окрім самореклами Газет) оформляти факсимільною заявкою, що є підставою для нарахування оплати за розміщення рекламних наліпок.
Відповідно до п. 3.1 Договору Сторони домовилися про те, що по цьому Договору щомісячно Сторона-1 сплачує Стороні-2 наступні платежі:
- за надання послуг по розповсюдженню на тимчасових пересувних спеціальних стендах газет та додаткової рекламної продукції щопонеділка в розмірі, на місяць - 18 грн. 00 коп., в тому числі ПДВ 3 грн. за 1 стійку за 1 день;
- за надання послуг по розповсюдженню додаткової рекламної продукції на тимчасових пересувних спеціальних стендах в інші дні (крім понеділка) в розмірі - 18 грн. 00 коп., в тому числі ПДВ 3 грн. за 1 стійку за 1 день;
- за надання послуг по розміщенню наліпок (розміром 580*420 см.) на одному тимчасовому пересувному спеціальному стенді (окрім самореклами Газет) в розмірі - 26 грн., в тому числі ПДВ 4 грн. на місяць.
Відповідно до пункту 4.3 Договору Сторони погодили, що у випадку дострокового розторгнення чинного Договору за ініціативою Сторони-2, вона зобов'язана сплатити на користь Сторони-1 штраф у розмірі 7 610 000 грн., що за курсом НБУ на момент укладення чинного договору становить 1 000 000 доларів США.
Згідно п. 4.4 Договору, сторонами передбачено, що у випадку невиконання Стороною-2 своїх зобов'язань, передбачених чинним договором, Сторона-2 зобов'язана сплатити на користь Сторони-1 пеню у розмірі 50% від вартості платежів, передбачених у п. 3.1. чинного Договору, за кожен день невиконання таких зобов'язань, крім пені, Сторона-2 сплачує па користь Сторони-1 штраф у розмірі 50 000 грн. за кожен виявлений випадок невиконання Стороною-2 своїх зобов'язань.
Відповідно до п. 6.1 Договір починає діяти з 01.09.2009р. і діє протягом 25 років до 31.12.2034р.
Згідно з п 7.2 Договору Сторони погодили, що зміни та доповнення до цього Договору можуть бути внесені виключно за взаємною згодою Сторін, що оформлюється відповідною додатковою угодою.
Листом від 18.10.2010р. за вих. №1238-НДВ відповідач 1 направив для погодження та підписання відповідачу 2 проект додаткової угоди про внесення змін та доповнень до Договору, а саме внесення змін до п.п. 4.3, 4.4, 4.5, 4.6-4.11, 6.1 та доповнень до п.7.11 Договору (а.с.121-123), який відповідачем не підписано.
Колегія суддів Київського апеляційного господарського суду погоджується з висновками суду першої інстанції щодо обґрунтованості позовних вимог позивача.
Згідно з ч.ч. 1-5 ст. 78 Господарського кодексу України, комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.
Майно комунального унітарного підприємства перебуває у комунальній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання (комунальне комерційне підприємство) або на праві оперативного управління (комунальне некомерційне підприємство). Статутний капітал комунального унітарного підприємства утворюється органом, до сфери управління якого воно входить, до реєстрації його як суб'єкта господарювання. Мінімальний розмір статутного капіталу комунального унітарного підприємства встановлюється відповідною місцевою радою. При цьому, найменування комунального унітарного підприємства повинно містити слова "комунальне підприємство" та вказівку на орган місцевого самоврядування, до сфери управління якого входить дане підприємство.
У матеріалах справи міститься статут відповідача 1 (далі - Статут), згідно з п. 1.1 якого, Комунальне підприємство “Київський метрополітен” належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва на підставі розпоряджень Кабінету Міністрів України від 30.06.98. № 464-Р та Київської міської державної адміністрації від 28.10.98. № 2155 “Про зарахування майна державного підприємства у комунальну власність територіальної громади м. Києва” і підпорядковано виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації ).
Відповідно до п. 8.1 Статуту основним узагальнюючим показником фінансових результатів господарської діяльності Підприємства (відповідача 1) є прибуток (дохід).
Пунктами 6.1.1 та 6.1.2 Статуту передбачено, що Підприємство має право самостійно планувати свою діяльність і визначати напрями свого розвитку виходячи з попиту на вироблену продукцію, роботи, послуги та необхідності забезпечення виробничого та соціального розвитку Підприємства, підвищення доходів. Виконувати роботи, надавати послуги, реалізувати свою продукцію за цінами і тарифами, що встановлюються самостійно, або на договірній основі, виходячи з умов економічної їх доцільності.
Особливості господарської діяльності комунальних унітарних підприємств визначаються відповідно до вимог, встановлених ГК України щодо діяльності державних комерційних або казенних підприємств, а також інших вимог, передбачених законом (ч. 9 ст. 78 Кодексу).
Частинами 6 та 9 ст. 75 ГК України передбачено, що кошти, одержані від продажу майнових об'єктів, що належать до основних фондів державного комерційного підприємства, використовуються відповідно до затвердженого фінансового плану. При цьому, розподіл прибутку (доходу) державних комерційних підприємств здійснюється відповідно до затвердженого фінансового плану з урахуванням вимог цього Кодексу та інших законів.
Статтею 77 ГК України визначено, що казенне підприємство відповідає за своїми зобов'язаннями лише коштами, що перебувають у його розпорядженні. У разі недостатності зазначених коштів держава, в особі органу, до сфери управління якого входить підприємство, несе повну субсидіарну відповідальність за зобов'язаннями казенного підприємства. Таким чином, недостатності коштів у відповідача 1 за своїми договірними зобов'язаннями, відповідальність буде нести також і позивач.
Пунктом 8 статті 77 ГК України встановлено, що порядок розподілу та використання прибутку (доходу) казенного підприємства визначається фінансовим планом, який затверджується у порядку, встановленому статтею 75 цього Кодексу для державних комерційних підприємств. Отже, фінансовий план відповідача 1 затверджується позивачем.
Пунктами 8.3, 8.4 Статуту визначено, що відрахування Підприємством частини прибутку до бюджету м. Києва в межах розміру, передбаченого затвердженим фінансовим планом на поточний рік, здійснюється першочергово, після сплати обов'язкових платежів. Прибуток Підприємства використовується відповідно до річних фінансових планів.
Судом встановлено і матеріалами справи підтверджується той факт, що відповідач 1 згідно з листом № 1238-НДВ від 18.10.10р. у відповідності до норм ст. 188 ГК України звертався до відповідача з проханням підписати проект додаткової угоди до Договору від 01.09.09р. № 10-УНД-09. Разом із зазначеним листом на адресу відповідача 2 направлені 2 примірники зазначеної додаткової угоди, що підтверджується повідомленням про вручення відповідачу 2 .
Проектом додаткової угоди від 01.10.10р. до спірного Договору передбачалось внести відповідні зміни, з метою встановлення взаємовигідних умов, виклавши їх таким чином:
“п.4.3. У випадку невиконання Стороною - 2 зобов'язань, передбачених п. 2.1.1 даного Договору, Сторона - 2 сплачує Стороні - 1 пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від розміру платежів, передбачених п 3.1. Договору, за кожен день невиконання зобов'язань”.
“п.4.4. Сторона-1 несе відповідальність за дотримання правил внутрішнього розпорядку, проведення інструктажу з питань охорони праці, дотримання її персоналом техніки безпеки і пожежної безпеки на об'єктах метрополітену”.
“п.4.5. Відповідно до умов даного Договору та чинного законодавства України Сторона - 1, як самостійно, так і з залученням третіх осіб, виступає в якості виробника та/або розповсюджувача рекламно-інформаційної газети та несе відповідальність за її зміст згідно з діючим законодавством”.
п.п.4.6 -4.11 - виключити з тексту Договору.
“п.6.1. Даний Договір вступає в дію з моменту підписання його Сторонами та діє до 31.12.10.
Даний Договір може бути продовжено на наступний термін шляхом підписання Сторонами додаткової угоди до Договору”.
3. Доповнити Договір такими пунктами, виклавши їх у наступній редакції:
“п. 7.11. Спори, які виникають з даного Договору, вирішуються Сторонами шляхом переговорів та, прийняттям відповідних рішень.
Всі неврегульовані спори, розбіжності чи вимоги, які виникають з даного Договору або у зв'язку з-ним, в тому числі такі, що стосуються виконання, порушення, припиненні або визнання недійсним, підлягають вирішенню у Господарському суді у встановленому законодавством порядку ”.
Зазначену додаткову угоду відповідачем 2 підписано не було, факт чого останнім не заперечується.
Водночас, пункти 4.3 та 4.4 оспорюваного Договору є невигідними для відповідача 1, і оскільки це підприємство належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва, умови Договору порушують права територіальної громади м. Києва та не відповідають загальним засадам законодавства. Також, визначена у Договорі ціна, вочевидь не відповідає умовам економічної доцільності, що призводить до неефективної фінансово-господарської діяльності підприємства.
Статтею 207 ЦК України визначено, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.
Суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку про те, що даний спір, не зважаючи на вимоги спірного Договору, має розглядатись у порядку господарського судочинства, виходячи з такого.
Так,згідно з пунктами 4.9, 4.10 Договору сторонами було погоджено, що всі спори, розбіжності, вимоги та претензії, які виникають при виконанні даного Договору чи у зв'язку з ними (або випливають з них) підлягають остаточному вирішенню у Незалежному третейському суді при Всеукраїнській громадській організації “Ліга юридичного захисту інтересів споживачів ” (зареєстрований Міністерством юстиції України 14.09.04р., свідоцтво № 001-т.с.) згідно з його Регламентом, за місцезнаходженням цього третейського суду: м. Київ, вул. Кловський узвіз, 9/2, оф. 70. Рішення вказаного суду буде остаточним і обов'язковим для сторін та буде виконуватися ними у зазначені строки, які вказані у рішенні Третейського суду.
Закон України “Про третейські суди ” встановлює, що третейські суди діють в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком справ, однією із сторін в яких є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт під час здійснення ним владних управлінських функцій на основі законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень, державна установа чи організація, казенне підприємство (п. 6 ст. 6).
Частиною 1 ст. 5 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” визначено, що система місцевого самоврядування включає: територіальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.
Статтею 101 Закону України “Про столицю України - місто - герой Київ” визначено, що виконавчим органом Київської міської ради є Київська міська державна адміністрація, яка паралельно виконує функції державної виконавчої влади, що є особливістю здійснення виконавчої влади в місті Києві.
Приписами ч. 1 ст. 12 ГПК України, передбачено, що господарським судам підвідомчі справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів, у тому числі щодо приватизації майна, та з інших підстав.
Згідно з ч. 2 ст. 12 ГПК України підвідомчий господарським судам спір може бути передано сторонами на вирішення третейського суду (арбітражу), крім спорів про визнання недійсними актів, а також спорів, що виникають при укладанні, зміні, розірванні та виконанні господарських договорів, пов'язаних із задоволенням державних потреб, та спорів, передбачених пунктом 4 частини першої цієї статті.
Також колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо наявності повноважень у позивача на звернення до суду з вказаним вище позовом та необхідності визнання недійсним спірного Договору у зв'язку з недотриманням відповідачами передбаченої законодавством України відповідної процедури щодо розміщення реклами відповідача 2 на транспорті комунальної власності м. Києва, а також вважає вірними висновки суду першої інстанції про те, що спірний Договір за своєю правовою природою, а також характером правовідносин, які він регулює, підпадає під дію законодавства про рекламу, виходячи з наступного.
Приписами ст. 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Частиною 1 та п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути визнання правочину недійсним.
Частинами 1-3 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно з ст. 207 ЦК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Відповідно до частин 1 та 2 ст. 78 Господарського кодексу України, комунальне унітарне підприємство утворюється компетентним органом місцевого самоврядування в розпорядчому порядку на базі відокремленої частини комунальної власності і входить до сфери його управління. Орган, до сфери управління якого входить комунальне унітарне підприємство, є представником власника - відповідної територіальної громади і виконує його функції у межах, визначених цим Кодексом та іншими законодавчими актами.
Пунктом 1.1 Статуту передбачено, що Комунальне підприємство “Київський метрополітен” належить до комунальної власності територіальної громади м. Києва на підставі розпоряджень Кабінету Міністрів України від 30.06.98. № 464-Р та Київської міської державної адміністрації від 28.10.98. № 2155 «Про зарахування майна державного підприємства у комунальну власність територіальної громади м. Києва» і підпорядковано виконавчому органу Київської міської ради (Київській міській державній адміністрації), тобто позивачу.
Статтею 6 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» діяльність друкованих засобів масової інформації у сфері виробництва та розповсюдження реклами здійснюється відповідно до Закону України «Про рекламу».
Частиною 1 ст. 18 Закону України «Про рекламу» передбачено, що розміщення реклами на транспорті погоджується лише з власниками об'єктів транспорту або уповноваженими ними органами (особами).
09.04.2008 р. Виконавчим органом Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) прийнято розпорядження № 506 «Про розміщення реклами на транспорті комунальної власності м. Києва», яким затверджено Порядок розміщення реклами на транспорті комунальної власності м. Києва (далі - Порядок).
Наразі встановлено, що на момент укладення спірного Договору, тобто станом на 01.09.2009р., зазначене розпорядження та Порядок були чинними та підлягали виконанню.
Відповідно до п. 5 вказаного вище розпорядження контроль за його виконанням покладено на першого заступника голови КМДА.
Згідно з п. 1.2 Порядку, цей Порядок регулює відносини, що виникають між Головним управлінням транспорту виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), як уповноваженого власником органом, Рекламодавцями або Розповсюджувачами реклами та комунальними підприємствами транспорту (Балансоутримувачами) у зв'язку з розміщенням реклами на транспорті комунальної власності м. Києва, та визначає Порядок надання Погодження на розміщення реклами на транспорті комунальної власності м. Києва.
Пунктом 1.3 Порядку передбачено, що його дія поширюється на розміщення реклами на території підприємств транспорту, Київського метрополітену, зовнішній та внутрішній поверхнях інженерного облаштування, штучних споруд, будівель, транспортних засобів, що знаходяться на балансі підприємств транспорту та дорожнього господарства комунальної власності м. Києва.
Згідно з п. 9.1 Порядку контроль за використанням майна підприємства транспорту та дорожнього господарства комунальної власності м. Києва для розміщення реклами на транспорті здійснює ГУ транспорту виконавчого органу КМР (КМДА), тобто позивач.
Отже, як власник комунального майна у відповідності до діючого законодавства, позивач мав право здійснювати відповідний контроль як за виконанням вимог розпорядження, так і за використанням майна, що перебувало у віданні відповідача 1 та використовувалось для розміщення реклами і, відповідно, у разі порушення норм законодавства та вимог Порядку, мав невід'ємне право на пред'явлення позову та захисту своїх інтересів.
Пунктом 1.1 спірного Договору, серед іншого, визначається розповсюдження Стороною-1 додаткової рекламної продукції, яка не суперечить чинному законодавству на усіх станціях Київського метрополітену, а також розміщення рекламних наліпок на тимчасових спеціальних пересувних стендах для розповсюдження Газет Сторони-1. Під поняттям «Газет» згідно зазначеного пункту Договору розуміються спецвипуски та будь-які інші видання Сторони 1.
У п.2.3.5 Договору йдеться про те, що Сторона 1 зобов'язується здійснювати крім розповсюдження газет,також і розповсюдження додаткової рекламної продукції.
Згідно з п.2.3.6 Договору передбачено, що Сторона 1 зобов'язується оформляти факсимільною заявкою розміщення рекламних наліпок на тимчасових спеціальних стендах (окрім самореклами Газет), що є підставою для нарахування оплати за таке розміщення.
Отже, умови, викладені у зазначених пунктах Договору дають підстави вважати, що мова йде не тільки лише про розповсюдження Газети та самореклами Газет на відповідних наліпках, але й про розповсюдження Стороною-1 додаткової рекламної продукції та розміщення рекламних наліпок, які можуть не стосуватись самореклами Газети чи Газет. Відповідно, йдеться про розповсюдження реклами, і у випадку, якщо Сторона 2 в цій частині відмовиться від виконання прийнятих на себе зобов'язань за Договором, це матиме наслідком відповідні штрафні санкції (п.п.4.3 та 4.4 Договору).
З огляду на викладене, хибними видаються доводи скаржника, викладені ним у апеляційній скарзі про те, що видання та продукція, яка має розповсюджуватись відповідно до умов Договору не є рекламою і до неї не застосовуються положення Порядку розміщення реклами.
Таким чином, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо необхідності дотримання відповідачем 1 та відповідачем 2 зазначеного вище Порядку погодження розміщення реклами та вимог статті 18 Закону України «Про рекламу» і, відповідно до вимог ст.ст. 203, 215 ЦК України, наслідком недотримання вимог законодавства є визнання правочину недійсним.
Крім того, посилаючись на статтю 207 ЦК України, колегія суддів зазначає, що господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині. Недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб.
Частиною 1 статті 32 ГПК України визначено, що доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ч. 1 статті 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. При цьому, господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи, як встановлено статтею 34 ГПК України.
Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
За вказаних обставин доводи апеляційної скарги колегією суддів відхилено як необґрунтовані, оскільки вони спростовуються викладеним вище.
Виходячи з наведеного, рішення господарського суду міста Києва від 01.02.2011 р. у справі № 30/378 відповідає фактичним обставинам справи, є законним і обґрунтованим, а тому його слід залишити без змін.
Керуючись ст. ст. 34, 99, 101, 103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд, -
1. Залишити рішення господарського суду міста Києва від 01.02.2011 р. у справі № 30/378 без змін, а апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю «Трансмедіа Штерн» без задоволення.
2. Матеріали справи № 30/378 повернути до господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Головуючий суддя
Судді
07.06.11 (відправлено)