справа №2-5512/11
21 березня 2011 року Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська
у складі: головуючого судді -Браги А.В.,
при секретарі -Воробйові О.І.,
за участю представника позивача -ОСОБА_1
розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», товариства з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус»про визнання договору поруки недійсним -
27 серпня 2010 року до Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська звернувся позивач із вищезазначеною позовною заявою. Під час розгляду справи представником позивача була подана заява про зміну підстав позову шляхом їх доповнення. В обґрунтування позовних вимог позивач в позовній заяві, а представник позивача в судовому засіданні послались на наступне. 25 грудня 2006 року між позивачем та відповідачем ПАТ КБ «ПриватБанк»укладено кредитний договір, який забезпечено договорами поруки, застави, іпотеки, серед яких є спірний договір поруки, укладений між відповідачами у справі. Саме останній договір позивач просить визнати недійсним, оскільки його укладено без відома позивача, вже після виникнення заборгованості у позивача, як боржника за кредитним договором, а також, на думку позивача, без дотримання істотних умов договору та вимог діючого законодавства, зокрема ст.ст.203, 215, 511 ЦК України. Окрім того, як підставу для задоволення позовних вимог позивач зазначає, що спірним договором забезпечено виконання зобов'язання лише на невелику суму, договір, на думку позивача, укладено без наміру виникнення реальних прав та обов'язків у сторін договору, а отже він є фіктивним відповідно до ст.234 ЦК України. За таких обставин позивач звернувся до суду із позовом, в якому просить суд визнати договір поруки, укладений між відповідачами, недійсним та стягнути з відповідачів судові витрати по справі.
Представник позивача в судовому засіданні позовні вимоги підтримав, наполягав на їх задоволенні в повному обсязі.
Відповідачі в судове засідання не з'явились, про дату, час та місце розгляду справи повідомлялись належним чином.
Враховуючи дані обставини, суд вважає за можливе на підставі ст.ст.169 ч.4, 224 ЦПК України здійснити розгляд даної цивільної справи в заочному порядку відповідно до Глави 8 Розділу ІІІ ЦПК України.
Вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали цивільної справи, суд приходить до наступного висновку з таких підстав.
Судом встановлені наступні факти та відповідні їм правовідносини.
В судовому засіданні встановлено, що між позивачем та відповідачем ПАТ КБ «ПриватБанк»25 грудня 2006 року укладено кредитний договір №485М, за умовами якого кредитор зобов'язався надати позивачу кредит, а боржник -повернути кредиту у встановлений договором строк та у встановленому порядку, сплатити відсотки за користування кредитом, інші обов'язкові платежі. В подальшому між позивачем та відповідачем ПАТ КБ «ПриватБанк»укладались додаткові угоди до кредитного договору від 21 лютого 2007 року, 08 жовтня 2008 року, яким змінювались умови надання кредиту. Викладені обставини підтверджуються копією кредитного договору №485М від 25.12.2006 року (а.с.9-10), копією додаткових угод від 21 лютого 2007 року (а.с.11, 12).
З метою забезпечення виконання позивачем взятих на себе договірних зобов'язань за вказаним кредитним договором щодо повернення кредиту, сплати відсотків за його користування, інших обов'язкових платежів 25 грудня 2006 року між відповідачем ПАТ КБ «ПриватБанк»та ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5 укладені договори поруки, а 21 лютого 2007 року -додаткові угоди до даних договорів поруки. За даними договорами поручителі зобов'язались відповідати перед кредитором солідарно та в тому ж обсязі, що і боржник за кредитним договором, за невиконання таким боржником своїх обов'язків за кредитним договором. Також виконання боржником за кредитним договором своїх зобов'язань забезпечено договором застави транспортного засобу від 27 грудня 2006 року, договорами іпотеки від 27 грудня 2006 року із відповідними додатковим договорами до них. Зазначені обставини підтверджуються копіями наявних в матеріалах справи договорів (а.с.19-26).
Окрім того, судом встановлено, що з метою забезпечення виконання позивачем, як боржником за кредитним договором №485М від 25.12.2006 року, своїх договірних зобов'язань, між відповідачами у справі 12 січня 2009 року укладено у письмовій формі договір поруки №467, за умовами якого ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус»зобов'язалось відповідати в межах суми в 200 грн за невиконання позивачем ОСОБА_2, як боржником, своїх договірних зобов'язань. При цьому 05 лютого 2010 року суддею Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська відкрито провадження у цивільній справі за позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» до ОСОБА_2, ТОВ «Українське фінансове агентство «Верус»та інших поручителів за зазначеними вище договорами поруки (а.с.27-29).
Правовідносини, які виникли між сторонами, окрім положень зазначених вище договорів, врегульовані нормами Цивільного кодексу України.
Так, відповідно до норм ст.ст.3, 6, 11, 627 ЦК України підставами для виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договір. При цьому сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Різновидом договору є кредитний договір, договір поруки, які обов'язково укладаються в письмові формі (ст.ст.553, 1054, 1055 ЦК України).
Нормою ст.1054 ЦК України визначено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
За змістом ст.ст.546, 547 ЦК України виконання зобов'язання може забезпечуватись порукою. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється у письмовій формі.
Відповідно до ст.553 ЦК України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Порукою може забезпечуватись виконання зобов'язання частково або в повному обсязі. Поручителем може бути одна або кілька осіб.
Згідно ст.554 ЦК України у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Відповідно до ст.215 ЦК України підставою визнання недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5 ст.203 ЦК, а саме: зміст правочину не може суперечити вимогам ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати внутрішній волі, а також правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені.
Нормою ст.234 ЦК України встановлено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, обумовлених цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
При цьому, згідно ст.204 ЦК України, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Аналізуючи наведені норми чинного законодавства в контексті встановлених в судовому засіданні фактичних обставин, суд не може погодитись із наведеними позивачем, його представником доводами як підставами для задоволення позову.
Так, доводи позивача, його представника в частині укладення спірного договору поруки без згоди позивача, як боржника за кредитним договором, та без його повідомлення не ґрунтуються на законі, оскільки згідно положень Параграфу 3 Глави 49 ЦК України договір поруки укладається між кредитором і поручителем, при цьому закон не вимагає будь-якого погодження з боржником або навіть його повідомлення про укладення такого договору. Не встановлює закон і вимог щодо часу укладення договору поруки.
Доводи позивача, його представника щодо відсутності у сторін спірного договору поруки від 12.01.2009 р. №467 наміру створити юридичні наслідки не можуть бути прийняті до уваги, оскільки мають характер загальних міркувань з посиланням на обставини, що можуть тлумачитися будь-яким чином. Розмір зобов'язання поручителя згідно ст.ст.3, 6, 12, 627, 553, 554 ЦК України визначається сторонами договору поруки на власний розсуд, і сторони такого договору, якими є кредитор та поручитель, не зобов'язані при цьому приймати до уваги думку інших суб'єктів цивільно-правових відносин. Невиконання ТОВ «Українське фінансове агентство «ВЕРУС»зобов'язань за спірним договором також не свідчить про фіктивність цього договору, зважаючи на те, що й інші поручителі та позивач, як боржник, свої договірні зобов'язання за відповідними договорами не виконали. Крім того, доводи в цій частині спростовуються пред'явленням ПАТ КБ «ПриватБанк» позову про стягнення суми заборгованості за кредитним договором зокрема до ТОВ «Українське фінансове агентство «ВЕРУС».
Окрім того, суд не приймає до уваги як підставу для задоволення позову посилання позивача, його представника на недотримання сторонами спірного договору поруки встановлених законом істотних умов договору при укладенні зазначеного спірного договору. З цього приводу слід зазначити, що чинним законодавством не встановлено істотних умов договору поруки, при цьому з аналізу норм Параграфу 1, 3 Глави 49 ЦК України випливає, що договір поруки повинен містити положення, які дають змогу індивідуалізувати забезпечуване порукою зобов'язання та боржника, а також такий договір повинен укладатись у письмовій формі. Наведені ж позивачем реквізити, умови договору поруки, які, на думку позивача, повинен обов'язково містити спірний договір поруки, безпосередньо не передбачені законодавством як істотні умови договору поуки, за своїх характером є надмірними для індивідуалізації забезпеченого порукою зобов'язання, боржника, а отже не можуть визнаватись обов'язковими.
Не може суд погодитись із посиланням позивача на порушення вимог ст.548 ч.1 ЦК України при укладенні спірного договору поруки через відсутність в кредитному договорі, що встановлює основне зобов'язання, посилання на укладення договору поруки саме з ТОВ «Українське фінансове агентство «ВЕРУС». Правова позиція суду з цього питання ґрунтується на тому, що за змістом норми ст.548 ч.1 ЦК України зобов'язання є забезпеченим у випадку, якщо таке забезпечення передбачене законом або договором, яким встановлено вид забезпечення позову, порядок та умови забезпечення тощо. Таким договором, на який посилається норма ст.548 ч.1 ЦК України, може бути договір поруки. В той же час, чинне цивільне законодавство, зокрема ст.548 ЦК України, не містить обов'язку із зазначення в кредитному договорі посилань на необхідність укладення договорів із забезпечення зобов'язань за цим договором, в тому числі із певними суб'єктами цивільно-правових відносин.
Також не є підставою для задоволення позову посилання представника позивача на порушення вимог ст.511 ЦК України при укладенні спірного договору поруки. Позиція суду з цього приводу ґрунтується на тому, що боржник за основним договором, зокрема кредитним, не є стороною договору поруки, не набуває в його рамках будь-яких прав і обов'язків. Можливість виникнення будь-яких правовідносин між поручителем та боржником обумовлена виключно діями останнього в частині добросовісного та належного виконання забезпеченого порукою зобов'язання. При цьому боржник, навіть при виникненні правовідносин із поручителем в порядку ст.556 ЦК України, фактично не набуває нового для себе обов'язку, не збільшує його обсяг, оскільки фактично змінюється лише кредитор (ст.512 ЦК України), а обов'язок щодо виконання боржником взятого на себе зобов'язання в цілому не збільшується.
Окрім того, суд вважає за необхідне зазначити, що за змістом ст.215 ч.3 ЦК України вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути пред'явлена однією із сторін або іншою заінтересованою особою, тобто особами, права яких вже порушені на момент звернення до суду і на права та обов'язки яких безпосередньо впливає оспорюваний правочин. В той же час, оспорюваний договір не порушує цивільні права або інтереси позивача, який також не є стороною даного договору. При цьому доказів порушення майнових прав позивача ані ним самим, ані його представником суду не надано.
Підсумовуючи вищевикладене, суд приходить до висновку, що підстави для застосування положень ст.ст.215, 234 ЦК України, 207 ГК України відсутні, а отже в задоволенні позову необхідно відмовити.
Вирішуючи питання щодо розподілу судових витрат, суд на підставі ст.88 ЦПК України, враховуючи результат вирішення справи, вважає за необхідне покласти судові витрати по сплаті судового збору (державного мита) та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи на позивача.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст.3, 6, 12, 234, 553-559 ЦК України, ст.ст.10, 11, 60, 88, 212-215, 223-233 ЦПК України, суд -
В задоволенні позову ОСОБА_2 до публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк», товариства з обмеженою відповідальністю «Українське фінансове агентство «Верус»про визнання договору поруки недійсним, -відмовити.
Судові витрати у справі покласти на позивача.
Заочне рішення суду набирає законної сили в порядку, передбаченому ст.ст.223, 232 ЦПК України.
Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача про перегляд заочного рішення, яка може бути подана відповідачем протягом десяти днів з дня отримання копії рішення.
Заочне рішення суду може бути оскаржено позивачем в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через суд першої інстанції шляхом подання протягом десяти днів з дня проголошення рішення апеляційної скарги.
Суддя А.В. Брага