"12" травня 2011 р.Справа № 18/170/10
Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі: Головуючого судді: Лашина В.В.Суддів: Єрмілова Г.А.
Воронюка О.Л.
При секретарі: Хом'як О.С.
за участю представників учасників процесу:
від кредитора: не з'явився
від боржника: не з'явився
ліквідатор банкрута: не з'явився
від Миколаївського обласного відділення з питань банкрутства: не з'явився
від ДПІ у Заводському районі м. Миколаєва: не з'явився
Розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу
Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва
на постанову господарського суду Миколаївської області
від 13.12.2010 р.
по справі № 18/170/10
кредитор: Товариство з обмеженою відповідальністю „Мері Мо”
боржник: Товариство з обмеженою відповідальністю „Югсельхозпром”
ліквідатор: Пляка Сергій Валерійович
Миколаївське обласне відділення з питань банкрутства
про визнання Товариства з обмеженою відповідальністю „Югсельхозпром” банкрутом
Ухвалою господарського суду Миколаївської області від 09 грудня 2010 р. за заявою Товариства з обмеженою відповідальністю «Мері Мо»(далі -ТОВ «Мері Мо») було порушено провадження у справі про банкрутство Товариства з обмеженою відповідальністю «Югсельхозпром»(в подальшому -ТОВ «Югсельхозпром») за ознаками ст. 52 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом»(надалі за текстом -Закон про банкрутство).
Постановою господарського суду Миколаївської області від 13.12.2010 р. (суддя Давченко Т.М.) ТОВ «Югсельхозпром»визнано банкрутом, відносно нього відкрито ліквідаційну процедуру та ліквідатором банкрута призначено арбітражного керуючого Пляку С.В. (ліцензія серії НОМЕР_1 від 26.02.2009 р.), якого зобов'язано здійснити ліквідацію банкрута відповідно до вимог Закону про банкрутство. Також були визнані грошові вимоги ТОВ «Мері Мо»на суму 405 534,23 грн.
Не погоджуючись з цією постановою, Державна податкова інспекція у Заводському районі м. Миколаєва в апеляційній скарзі просить її скасувати та передати справу на новий розгляд, посилаючись на порушення норм матеріального права, оскільки провадження у справі порушено невірно, так як аналіз положень ст. 52 Закону про банкрутство дозволяє дійти до висновку про те, що кредитор може звернутися з відповідною заявою лише при наявності декількох ознак, що свідчать про відсутність підприємницької діяльності, а не лише однієї з них. Боржник у 2010 році звітував про свою діяльність з показниками фінансово-господарської діяльності понад 13 млн. грн., що спростовує нездійснення ним підприємницької діяльності. В порушення ст. 60 ГК України боржником не надавався ліквідаційний баланс для його перевірки податковим органом.
Представники учасників процесу в судове засідання не з'явились, про час та місце розгляду справи неодноразово повідомлялись належним чином, причини нез'явлення в судове засідання не повідомили.
Обговоривши доводи апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи та перевіривши правильність застосування господарським судом норм матеріального і процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, але не з тих підстав, що в ній викладені.
Відповідно до ч. 2 ст. 101 ГПК України апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Згідно з положеннями ч. 1 ст. 52 Закону про банкрутство, у разі, якщо громадянин-підприємець - боржник або керівні органи боржника - юридичної особи відсутні за її місцезнаходженням, або у разі ненадання боржником протягом року до органів державної податкової служби згідно із законодавством податкових декларацій, документів бухгалтерської звітності, а також за наявності інших ознак, що свідчать про відсутність підприємницької діяльності боржника, заява про порушення справи про банкрутство відсутнього боржника може бути подана кредитором незалежно від розміру його вимог до боржника та строку виконання зобов'язань.
Відповідно до статті 93 ЦК України та положень абзацу 6 статті 1 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців»місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені.
Згідно з ч.1 ст. 16 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців»Єдиний державний реєстр створюється з метою забезпечення органів державної влади, а також учасників цивільного обороту достовірною інформацією про юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців з Єдиного державного реєстру.
Відомості про юридичну особу або фізичну особу - підприємця включаються до Єдиного державного реєстру шляхом внесення записів на підставі відомостей з відповідних реєстраційних карток та відомостей, що надаються юридичними особами державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи згідно із законодавством України (ч. 1 ст. 17 вказаного Закону).
В Єдиному державному реєстрі містяться також відомості про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу (ч. 5 цієї статті).
За приписами частин 1, 3 ст. 18 цього Закону, якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін. Якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, не були до нього внесені, вони не можуть бути використані в спорі з третьою особою, крім випадків, коли третя особа знала або могла знати ці відомості.
Названий Закон також визначає порядок внесення до Єдиного державного реєстру записів про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням, які здійснюються державним реєстратором (стаття 19 Закону).
Виходячи з вимог ч. 2 ст. 34 ГПК України, обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Тому відповідно до вимог статті 34 ГПК допустимими доказами, які можуть підтверджувати дані про відсутність керівних органів боржника - юридичної особи за її місцезнаходженням, є зазначені витяг чи довідка.
З витягу з Єдиного державного реєстру станом на 03.12.2010 р. вбачається внесення запису про відсутність боржника за місцезнаходженням.
Разом з тим, частиною 3 статті 6 Закону про банкрутство встановлено, що справа про банкрутство порушується господарським судом, якщо безспірні вимоги кредитора до боржника сукупно складають не менше трьохсот мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом трьох місяців після встановленого для їх погашення строку, якщо інше не передбачено цим законом.
Отже, суд має перевірити наявність ознак неплатоспроможності боржника, розмір вимог кредитора (кредиторів), який ініціював порушення справи про банкрутство, та безспірність цих вимог.
Застосовуючи зазначені положення Закону, слід виходити із системного аналізу норм Закону, зокрема положень статті 1, якими дано визначення поняття «безспірні вимоги кредиторів». Такими є вимоги кредиторів, визнані боржником, інші вимоги кредиторів, підтверджені виконавчими документами чи розрахунковими документами, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника (абзац восьмий статті 1 Закону).
Таким чином, за Законом про банкрутство вимоги кредиторів набувають характеру безспірних, якщо вони підтверджені відповідними документами, зокрема виконавчими.
Перелік цих документів міститься в пункті 8 статті 7 Закону, в якому зокрема зазначається, що кредитор повинен додати до заяви виконавчі документи, чи інші документи, які підтверджують визнання боржником вимог кредитора.
У пункті 27 постанови Пленуму Верховного Суду України від 18 грудня 2009 року № 15 «Про судову практику в справах про банкрутство»зазначено, що за змістом частини третьої статті 6 та частин першої і восьмої статті 7 Закону справа про банкрутство порушується господарським судом лише в разі підтвердження кредитором (кредиторами) своєї (своїх) вимоги (вимог) до неплатоспроможного боржника документами, що свідчать про їх безспірність. Тому судам на підставі частини другої статті 8 Закону та пункту 3 частини першої статті 63 ГПК України слід відмовляти у прийнятті заяв кредитора (кредиторів) про порушення справи про банкрутство, якщо безспірність його (їх) вимог не підтверджено відповідними документами. Безспірність вимог кредитора (кредиторів) за грошовими зобов'язаннями підтверджується виконавчими документами, виключний перелік яких передбачено у статті 3 Закону України «Про виконавче провадження».
Згідно до п. 28 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України до розрахункових документів, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника у безспірному порядку, належать платіжні вимоги (пункт 1.25 статті 1 і стаття 26 Закону України від 5 квітня 2001 р. N 2346-III "Про платіжні системи та переказ коштів в Україні"). Невиконані банком через брак коштів на рахунку боржника платіжні вимоги є доказом неплатоспроможності боржника та безспірності вимог його кредитора (кредиторів), до яких відносяться як стягувачі за виконавчими документами, так і отримувачі за договірним списанням коштів.
Із змісту заяви про порушення справи про банкрутство та додатків до неї видно, що ініціюючий кредитор обґрунтовував свої вимоги договором від 19.03.2009 р. № 19/03-01, видатковими та податковими накладними, актом звірки взаєморозрахунків, але не надав виконавчих документів чи розрахункових документів, за якими відповідно до законодавства здійснюється списання коштів з рахунків боржника.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог чи заперечень. Докази подаються сторонами.
У зв'язку з тим, що на момент порушення провадження у справі ініціюючий кредитор не надав суду доказів безспірності своїх вимог до боржника, визнання боржника банкрутом та в подальшому припинення провадження по цій справі було передчасним та необґрунтованим.
За таких обставин, судова колегія вважає, що оскаржувана постанова господарського суду Миколаївської області винесена помилково та підлягає скасуванню.
Керуючись ст. ст. 101-105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
Апеляційну скаргу Державної податкової інспекції у Заводському районі м. Миколаєва задовольнити, а постанову господарського суду Миколаївської області від 13.12.2010 р. по справі № 18/170/10 - скасувати.
Справу № 18/170/10 передати господарському суду Миколаївської області.
Головуючий суддя В.В. Лашин
Суддя Г.А. Єрмілов
Суддя О.Л. Воронюк
Повний текст постанови складено 17.05.2011 р.