13 квітня 2011 року м. Київ
Колегія суддів Судової палати у цивільних справах
Верховного Суду України в складі:
головуючого Патрюка М.В.,
суддів: Жайворонок Т.Є.,
Луспеника Д.Д., Лященко Н.П.
Охрімчук Л.І,-
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6, ОСОБА_7 до ОСОБА_8 про усунення перешкод у користуванні жилим приміщенням, встановлення порядку користування квартирою і відшкодування моральної шкоди за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 червня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2008 року,
У січні 2006 року ОСОБА_6, ОСОБА_7 звернулися до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що кожен із них є власником 1/6 частини квартири АДРЕСА_1. ? частина вказаної квартири належить ОСОБА_8 Останній не впускає їх до квартири та без їхньої згоди поселив квартирантів. Просили зобов'язати ОСОБА_8 не перешкоджати їм у користуванні квартирою, стягнути з ОСОБА_8 на їхню користь на відшкодування моральної шкоди 2 тис. грн. Пізніше доповнили вимоги й просили вселити їх до зазначеної квартири. У додатковій позовній заяві просили визначити порядок користування квартирою: виділити ОСОБА_6 та ОСОБА_7 жилу кімнату площею 17,4 кв. м, комору площею 1,0 кв. м, балкон площею 1,2 кв.м, ОСОБА_8 - жилу кімнату площею 19,0 кв. м, комору площею 1, 1 кв. м, комору площею 1,1 кв. м, балкон площею 1,2 кв. м, а кухню, коридор, ванну кімнату та туалет залишити в загальному користуванні.
Рішенням Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 червня 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2008 року, у задоволенні позову відмовлено.
ОСОБА_6 звернувся з касаційною скаргою до Верховного Суду України, в якій просить скасувати рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 червня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2008 року, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Відповідно до п. 2 розд. XIII «Перехідні положення» Закону України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів» касаційні скарги (подання) на рішення загальних судів у кримінальних і цивільних справах, подані до Верховного Суду України до 15 жовтня 2010 року і призначені (прийняті) ним до касаційного розгляду, розглядаються Верховним Судом України в порядку, який діяв до набрання чинності цим Законом.
У зв'язку із цим справа підлягає розгляду за правилами ЦПК України від 18 березня 2004 року в редакції, яка була чинною до змін, внесених згідно із Законом України від 7 липня 2010 року № 2453-VI «Про судоустрій і статус суддів».
Касаційна скарга підлягає задоволенню.
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив із того, що виділ у користування двом особам різної статі, які не є родиною, однієї жилої кімнати є порушенням санітарних норм; позивачі в спірній квартирі ніколи не проживали, мають інше постійне місце проживання; визначення порядку користування квартирою в такий спосіб, про який заявлено позовні вимоги, порушить права відповідача як основного квартиронаймача й власника 2/3 частин квартири.
З висновками суду погодитись не можна з такими підстав.
Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обгрунтованим.
Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з законом.
Обгрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Указаним вимогам процесуального права судові рішення не відповідають, оскільки суд узагалі не навів норм матеріального права, на підставі яких вирішено спір, та доказів, на яких ґрунтуються його висновки; суд не зазначив, чи мали місце обставини, якими позивачі обґрунтовували свої вимоги; не дав належної правової оцінки зібраним у справі доказам.
Так, під час розгляду справи судом установлено, що 1/2 частина квартири АДРЕСА_1 належить ОСОБА_8 відповідно до свідоцтва про право власності на житло, виданого 5 травня 1993 року «Д/У Укрдіпромез». 4 серпня 2005 року ОСОБА_6 та ОСОБА_7 видані свідоцтва про право на спадщину за законом після смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 року їхньої сестри, ОСОБА_9, кожному на 1/6 частину вказаної квартири. За змістом цих свідоцтв 1/6 частина квартири залишається відкритою для іншого спадкоємця. Спірна квартира складається з двох ізольованих кімнат площею 19, 0 кв. м і площею 17, 4 кв. м, коридору площею 13, 0 кв. м, трьох комор площею 1,1 кв. м, 1.1 кв. м, 1,0 кв. м, туалету площею 1,2 кв. м, ванної кімнати площею 3.5 кв. м, кухні площею 12.4 кв. м, двох балконів площею 0,6 кв. м і площею 1,2 кв. м. Сторони не можуть дійти згоди щодо порядку користування квартирою.
За положеннями чч. 1, 2 ст. 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
За ст. ст. 317, 319 цього Кодексу власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Цими правами власник розпоряджається на власний розсуд. Усім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.
Відповідно до ст. ст. 355, 356, 358 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно). Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Указані норми матеріального права не містять таких підстав для відмови в задоволенні позову співвласників про встановлення порядку користування майном (зокрема квартирою) як: заборона виділяти в користування двом особам різної статі, які не є родиною, однієї жилої кімнати; наявність у позивачів іншого постійного місця проживання та непроживання їх в спірній квартирі.
Разом з тим Пленум Верховного Суду України в п. 14 постанови від 22 грудня 1995 року №20 «Про судову практику у справах за позовами про захист приватної власності» роз'яснив, що квартира, яка є спільною сумісною чи спільною частковою власністю, на вимогу учасника (учасників) цієї власності підлягає поділу в натурі, якщо можливо виділити сторонам ізольовані жилі та інші приміщення з самостійними виходами, які можуть використовуватися як окремі квартири або які можна переобладнати в такі квартири. У протилежному випадку може бути встановлено порядок користування приміщеннями квартири, якщо про це заявлено позов.
Крім того, висновок суду про те, що ОСОБА_8 на праві власності належить 2/3 частини спірної квартири, не грунтується на досліджених доказах.
Так, у матеріалах справи міститься інформаційна довідка бюро технічної інвентаризації, згідно з якою за ОСОБА_8 зареєстровано право власності на ? квартири АДРЕСА_1, за ОСОБА_6 та ОСОБА_7 - по 1/6 частині цієї квартири за кожним; право власності на 1/6 частину спірної квартири зареєстровано за ОСОБА_9, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року (а. с. 36-37).
За положеннями п. 5 ч. 1 ст. 338 ЦПК України (у редакції, чинній на час розгляду справи апеляційним судом) судове рішення підлягає обов'язковому скасуванню з передачею справи на новий розгляд, якщо суд розглянув не всі вимоги і цей недолік не був або не міг бути усунений ухваленням додаткового рішення.
Суд першої інстанції взагалі не розглянув вимоги ОСОБА_6, ОСОБА_7 про вселення та усунення перешкод у користуванні квартирою, зосередившись лише на вимозі про встановлення порядку користування квартирою.
Оскільки це порушення не було й не могло бути усунено шляхом ухвалення додаткового рішення, апеляційний суд зобов'язаний був скасувати рішення та передати справу на новий судовий розгляд.
У порушення вимог ст. ст. 303, 304, 315 ЦПК України апеляційний суд на вказані порушення уваги не звернув, доводів апеляційної скарги не перевірив та не навів мотивів, з яких виходив, постановляючи ухвалу, і положення матеріального закону, яким при цьому керувався.
За таких обставин судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.
Рішення Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська від 24 червня 2008 року та ухвалу апеляційного суду Дніпропетровської області від 1 грудня 2008 скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції
Ухвала оскарженню не підлягає.
Головуючий М.В. Патрюк
Судді: Т.Є. Жайворонок
Д.Д. Луспеник
Н.П. Лященко
Л.І. Охрімчук