Головуючий у 1 інстанції - Шпідько В.Г.
Суддя-доповідач - Сіваченко І.В.
22 березня 2011 року справа №2а-189/11/1215
приміщення суду за адресою: 83017, м. Донецьк, бул. Шевченка, 26
Колегія суддів Донецького апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого судді Сіваченка І.В.
суддів Дяченко С.П. , Шишова О.О.
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду в Лутугинському районі Луганської області на постанову Лутугинського районного суду Луганської області від 9 лютого 2011 року у справі №2а-189/11 за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду в Лутугинському районі Луганської області «про перерахунок пенсії», -
31.01.2011 року позивач звернувся до суду із цим позовом.
Постановою Лутугинського районного суду Луганської області від 9 лютого 2011 року у справі №2а-189/11 позов задоволено, а саме: визнано неправомірними дії Управління Пенсійного Фонду України в Лутугинському районі Луганської області щодо нарахування та виплати ОСОБА_1 підвищення до пенсії як дитині війни з 09.07.2007 року по 31.12.2007 року та з 22 травня 2008 року у розмірі, меншому, ніж передбачено ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» та зобов'язано Управління Пенсійного Фонду України в Лутугинському районі Луганської області нарахувати та виплатити ОСОБА_1 підвищення до пенсії як дитині війни відповідно до вимог ст. 6 Закону України «Про соціальний захист дітей війни» у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком за період з 09.07.2007 року по 31.12.2007 року та з 22 травня 2008 року з урахуванням виплачених сум.
Не погодившись з постановою суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просить постанову суду скасувати та ухвалити нове рішення, яким у задоволені позову відмовити повністю.
Всі особи, які беруть участь у справі, до апеляційного суду не прибули, були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання, тому згідно пункту 2 частини першої статті 197 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.
Перевіривши матеріали справи, вивчивши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла до наступних висновків.
Відповідно до статті 1 Закону України від 18.11.2004 № 2195-IV «Про соціальний захист дітей війни» (далі - Закон № 2195-IV) позивач має правовий статус дитини війни.
Згідно статті 6 Закону № 2195-IV дітям війни пенсії або щомісячне довічне грошове утримання чи державна соціальна допомога, що виплачується замість пенсії, підвищуються на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком.
Згідно з пунктом 1 розділу IV "Прикінцеві положення" Закону № 2195-IV, цей Закон набирає чинності з 1 січня 2006 року.
З метою захисту своїх прав, передбачених Законом № 2195-IV, позивач просив зобов'язати відповідача зробити нарахування йому як дитині війни недоплаченої щомісячної державної соціальної допомоги з 9 липня 2007 року.
Законом України від 19.12.2006 N 489-V "Про Державний бюджет України на 2007 рік", зокрема пунктом 12 статті 71, було зупинено на 2007 рік дію статті 6 Закону № 2195-IV та статтею 111 установлено, що у 2007 році підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, яка виплачується замість пенсії, відповідно до статті 6 Закону № 2195-IV виплачується особам, які є інвалідами (крім тих, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту"), у розмірі 50 відсотків від розміру надбавки, встановленої для учасників війни.
Однак Рішенням Конституційного Суду України від 9 липня 2007 року N 6-рп/2007 (справа про соціальні гарантії громадян) визнані неконституційними положення пункту 12 статті 71 Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" щодо зупинення дії на 2007 рік статті 6 Закону.
Після прийняття Конституційним Судом України вказаного рішення знову почали діяти положення статті 6 Закону № 2195-IV. Тобто, з часу прийняття цього рішення у позивача відновилось право на підвищення пенсії на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком. Судом першої інстанції установлено, що відповідач, ігноруючи зазначені норми матеріального права, не здійснив це підвищення пенсії, чим порушив указане право позивача. Тому правильними є висновки місцевого суду про те, що протиправною є бездіяльність відповідача щодо нездійснення підвищення пенсії в період із липня по грудень 2007 року.
Проте місцевий суд припустився помилки, не врахувавши наступне.
Відповідно до частини першої статті 99 КАС України адміністративний позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Частиною другою цієї статті визначено, що для звернення за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.
Позивач про порушення свого права, якщо він вважав його порушеним, повинен був дізнатися при виплаті йому відповідачем щомісячно пенсії. Звернення позивача до відповідача із заявою в порядку Закону України від 02.10.1996 № 393/96-ВР «Про звернення громадян» з проханням сплатити певну суму грошей за минулий час (виконати вимоги закону тощо) не є передбаченою законом можливістю досудового порядку вирішення спору в розумінні частини четвертої статті 99 КАС України.
В той же час, відповідно до статті 17 Закону України від 23.02.2006 № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Так, в пункті 22 свого рішення від 28 березня 2006 року в справі «Мельник проти України» Європейський Суд з прав людини зазначив, що право доступу до суду не може бути обмежено таким чином або у такій мірі, що буде порушена сама його сутність. Ці обмеження повинні мати законну мету та бути пропорційними між використаними засобами та досягнутими цілями. В пунктах 23, 26 і 28 цього рішення Суд підкреслив, що оскільки питання стосується принципу юридичної визначеності, це піднімає не лише проблему трактування правових норм у звичайному сенсі, а також і проблему недоцільного формулювання процесуальних вимог, яке може перешкоджати розгляду позову щодо суті, тим самим спричиняючи порушення права на ефективний судовий захист, тому необхідно дослідити, чи можна вважати перебіг строку прогнозованим з точки зору заявниці. За відсутності будь-яких перехідних чи таких, що мають зворотну силу, вимог у змінених положеннях заявниця могла обґрунтовано очікувати, що новий кінцевий строк буде перенесений. Суд вважає, що такий кінцевий строк був би передбачуваним для заявниці, оскільки вона мала б ще місяць, щоб подати свою апеляційну скаргу після набуття змінами чинності, навіть якщо цей новий кінцевий строк зменшив строк, передбачений старим ЦПК. У зв'язку з цим Суд дотримується думки, що застосування зворотного в часі цивільного процесуального законодавства порушуватиме принцип юридичної визначеності і буде несумісним з нормами закону, якщо він позбавляє особу доступу до засобів правового захисту, які мали б бути ефективними згідно положень п. 1 статті 35 Конвенції.
До прийняття Конституційним судом України рішення від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010 розгляд справ тієї категорії, в якій звернувся позивач з позовом в цій справі, відбувався за правилами Цивільного процесуального Кодексу України, де строк позовної давнини визначений в три роки. Враховуючи наявність змін в законодавстві щодо строку звернення до суду, з урахуванням практики Європейського Суду з прав людини, слід вважати, що позивачем не пропущений строк звернення до суду в цій адміністративній справі, який слід обчислювати в три роки, оскільки позивачем позов подано в межах шестимісячного строку після зміни строку звернення до суду в цій категорії справ, яка відбулась в зв'язку з рішенням Конституційного суду України від 9 вересня 2010 року № 19-рп/2010.
Однак, з позовом до суду позивач звернувся 31.01.2011 року (згідно штампу вхідної кореспонденції суду), хоча ставить питання про порушення його прав з 2006 року, тобто за час, більший ніж як шість місяців, так і три роки.
Згідно статті 100 КАС України адміністративний позов, поданий після закінчення строків, установлених законом, залишається без розгляду, якщо суд за заявою особи, яка його подала, не знайде підстав для поновлення строку, про що постановляється ухвала.
Зазначені позивачем підстави для поновлення строку звернення з позовом до суду не є обґрунтованими. Обставини, які б заважали (робили б неможливим) звернення позивача до суду з цим позовом, за матеріалами справи відсутні. За цих же самих обставин (похилий вік, поганий стан здоров'я) позивач зміг звернутися з позовом до суду.
Оскільки, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав у січні 2011 року та поважних причин його пропущення у своїй заяві не навів, колегія суддів вважає за необхідне залишити без розгляду вимоги позивача за період з 9 липня 2007 року по 30 січня 2008 року, тобто за час, який передував трирічному терміну до моменту звернення до суду.
Тобто, задовольнивши позовні вимоги в цій частині, суд першої інстанції допустився порушень процесуального і матеріального права, залишивши без уваги положення статей 99 і 100 КАС України у зв'язку з пропущенням позивачем строку звернення до суду.
Не підлягають застосуванню до спірних правовідносин норми статті 46 Закону України від 09.07.2003 № 1058-ІV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон № 1058-ІV), відповідно до яких нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що призначає і виплачує пенсію, виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком.
Так, Законом № 2195-IV визначено основи соціального захисту дітей війни та гарантовано їх соціальну захищеність шляхом надання пільг і державної соціальної підтримки, яка встановлена у вигляді підвищення до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії.
Фінансове забезпечення державних соціальних гарантій, передбачених цим Законом, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України (стаття 7 Законом № 2195-IV).
Згідно із визначенням, яке міститься у статті 1 Закону № 1058-ІV, пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.
З урахуванням цього, державна соціальна підтримка дітей війни у вигляді підвищення до пенсії, яка за своєю правовою природою є окремим джерелом доходу пенсіонера та бюджетним фінансуванням відрізняється від пенсії, що сплачується за рахунок внесків осіб, застрахованих в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, не може розцінюватись як її складова частина.
Також, колегія суддів вважає за необхідне зауважити, що відповідно до статті 46 Закону № 1058-ІV виплачуються за минулий час без обмеження будь-яким строком лише нараховані суми пенсії, не отримані з вини органу, що її призначає і виплачує.
Оскільки у правовідносинах, що є предметом розгляду у цій справі, нарахування підвищення до пенсії на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком, передбаченого статтею 6 Закону № 2195-IV, відповідачем не здійснювались, підстави для застосування статті 46 Закону № 1058-ІV відсутні.
Отже, судом першої інстанції були неправильно застосовані норми права, що призвело до невірного вирішення справи, у зв'язку з чим його постанова в зазначеній вище частині підлягає скасуванню.
Що стосується нарахування підвищення до пенсії за 2008 рік, то Законом України від 28.12.2007 N 107-VI "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України", зокрема підпунктом 2 пунктом 41 Розділу II, були внесені зміни у статтю 6 Закону № 2195-IV, відповідно до яких, дітям війни (крім тих, на яких поширюється дія Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту") до пенсії або щомісячного довічного грошового утримання чи державної соціальної допомоги, що виплачується замість пенсії, виплачується підвищення у розмірі надбавки, встановленої для учасників війни.
Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 року N 10-рп/2008 (справа щодо предмета та змісту закону про Державний бюджет України) визнані неконституційними положення підпункту 2 пункту 41 Розділу II Закону України "Про Державний бюджет України на 2008 рік та про внесення змін до деяких законодавчих актів України" щодо змін, унесених до статті 6 Закону № 2195-IV.
Після прийняття Конституційним Судом України вказаного рішення знову почали діяти положення статті 6 Закону № 2195-IV в їх первинній редакції.
Таким чином, правильними є висновки суду першої інстанції про те, що протиправною є також бездіяльність відповідача щодо нездійснення підвищення пенсії з 22 травня 2008 року.
Зі статті 6 Закону № 2195-IV випливає, що під час визначення розміру підвищення пенсії за основу її нарахування береться розмір мінімальної пенсії за віком.
За чинним законодавством розмір мінімальної пенсії за віком визначається лише за правилами, передбаченими частиною першою статті 28 Закону № 1058-ІV. Іншого нормативно-правового акта, який би визначав цей розмір або встановлював інший розмір, немає.
З огляду на викладене, правильними є висновки суду першої інстанції щодо невзяття до уваги положень частини третьої статті 28 Закону № 1058-ІV, з якої випливає, що мінімальний розмір пенсії за віком, встановлений абзацом першим частини першої цієї статті, застосовується виключно для визначення розмірів пенсій, призначених згідно з цим Законом, оскільки наявність такої норми та відсутність іншого мінімального розміру пенсії за віком не є підставою для відмови в реалізації позивачем конституційної гарантії та права на підвищення пенсії, виходячи з розміру мінімальної пенсії за віком, як це встановлено статтею 6 Закону № 2195-IV.
Положення статті 7 Закону № 2195-IV, якою передбачено, що фінансове забезпечення державних соціальних гарантій, передбачених цим Законом, здійснюється за рахунок коштів Державного бюджету України, та на яку посилається відповідач, обґрунтовуючи свою бездіяльність щодо непідвищення пенсії тим, що кошти до Пенсійного фонду України з державного бюджету не надходили, колегія судців не бере до уваги з таких підстав.
Статтею 88 Закону України "Про Державний бюджет України на 2007 рік" установлено, що в разі недостатності виділених із Державного бюджету України коштів за бюджетними програмами, пов'язаними з розмежуванням джерел виплати пенсій між Державним бюджетом України та Пенсійним фондом України, пенсії, визначені законодавством для відповідних категорій громадян, виплачуються у повному обсязі за рахунок власних надходжень Пенсійного фонду України. Тобто цією нормою по-іншому врегульовано питання щодо фінансування забезпечення такої гарантії, як підвищення пенсії на 30 відсотків мінімальної пенсії за віком. І оскільки ця норма прийнята пізніше, то вона має пріоритет над нормою, закладеною у статті 7 Закону № 2195-IV.
Також відсутність коштів для забезпечення виплат зазначеного підвищення до пенсії позивачу не є підставою для невиконання Пенсійним фондом України своїх зобов'язань, встановлених статтею 6 Закону № 2195-IV.
Вирішуючи спір і задовольняючи позов, суд першої інстанції правомірно виходив з того, що відповідач як орган, якому делеговано повно важення щодо призначення і виплати пенсій та доплат до них, повинен був діяти відповідно до вимог статті 6 Закону № 2195-ІV і здійснити позивачу відповідні нарахування, але на порушення зазначеної статті таких нарахувань не проводив, чим і допустив протиправну бездіяльність.
Доводи відповідача щодо правомірності своїх дій з посиланням на відсутність бюджетних коштів для повної реалізації програми з доплат дітям війни місцевий суд обґрунтовано до уваги не взяв, оскільки питання фінансування цих видатків не є предметом спору, що розглядається. Проблеми надання бюджетних коштів Управлінню для вико нання покладених на нього обов'язків у справах цієї категорії виходять за межі заявлених вимог і судом не розглядаються.
Безпідставними є також посилання відповідача на можливість нецільового використання коштів ПФУ, оскільки суд не ухвалював рішення про проведення виплат з власних джерел фінансування останнього.
Аналогічну правову позицію викладено в постанові Верховного Суду України від 15 вересня 2009 року.
Керуючись статтями 198, 205, 206 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу Управління Пенсійного фонду в Лутугинському районі Луганської області - задовольнити частково.
Постанову Лутугинського районного суду Луганської області від 9 лютого 2011 року у справі №2а-189/11 за позовом ОСОБА_1 до Управління Пенсійного фонду в Лутугинському районі Луганської області «про перерахунок пенсії» - скасувати в частині вирішення позовних вимог за період з 09.07.2007 р. по 30.01.2008 р., а в цій частині позов - залишити без розгляду.
В решті постанову Лутугинського районного суду Луганської області від 9 лютого 2011 року у справі №2а-189/11, зокрема, в частині задоволення позовних вимог з 22 травня 2008 року - залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили через п'ять днів після направлення її копії особам, які беруть участь в справі, та може бути оскаржена безпосередньо до Вищого адміністративного суду України протягом двадцяти днів після набрання законної сили судовим рішенням суду апеляційної інстанції.
Головуючий: І.В.Сіваченко
Судді: С.П.Дяченко
О.О.Шишов