Справа № 2-1562/2009
01 квітня 2009 року Солом'янський районний суд м. Києва
в складі головуючого судді Калініченко О.Б.
при секретарі Кучерявець О.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, про стягнення боргу та процентів за договором позики та позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про визнання недійсним договору, -
Позивач 27.08.2008 року звернувся з позовом до суду, в якому просив стягнути з відповідача суму 510000 грн. основного боргу, а з урахуванням індексу інфляції - 778747, 75 грн., та стягнути три процента річних від простроченої суми за весь час прострочення в сумі 42127, 40 грн., всього -820875, 15 грн.
Обгрунтовує свої вимоги тим, що відповідач взяв у нього в борг 600000 грн. строком до 01.11.2005 року. На підтвердження договору відповідач 10.12.2001 року надав розписку, за якою він зобов'язався сплачувати борг. Однак, сплативши частину боргу в сумі 90000 грн. 10.08.2002 року, відповідач у зазначений за домовленістю сторін строк залишок боргу не повернув.
В судовому засіданні представник позивача позов підтримав, просив задовольнити вимоги.
В судовому засіданні відповідач та його представник позов визнали.
Третя особа та її представник проти позову заперечували та звернулись з позовом про визнання договору позики, укладеного сторонами недійсним, посилаючись на невідповідність укладеного договору вимогам закону, а саме, що всупереч нормам ст. ст. 46, 375 ЦК УРСР та ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» щодо спірного договору не була дотримана обов'язкова проста письмова форма, наслідком чого є недійсність такого договору.
Крім того, просили встановити, що зобов'язання відповідача за імовірно укладеним договором позики було видано не в інтересах сім'ї, оскільки на момент укладення спірного договору ОСОБА_2 та ОСОБА_3 перебували у шлюбі, а імовірним укладанням відповідачем цього договору без погодження з ОСОБА_3 було порушено її право на вирішення суттєвих питань життя сім'ї та в односторонньому порядку вирішено покласти на сім'ю обов'язок по поверненню отриманої позики.
Вислухавши пояснення сторін, вивчивши матеріали справи та дослідивши письмові докази, суд вважає позов ОСОБА_2 таким, що підлягає задоволенню, а в позові ОСОБА_3 слід відмовити, виходячи з наступного.
Судом встановлено, що відповідач надав позивачу розписку від 10.12.2001 року, згідно змісту якої позивач надав відповідачу у борг 600000 грн., які відповідач зобов'язався повернути до 01.11.2005 року. Однак 10.08.2002 року повернув лише 90000 грн. і на теперішній час борг становить 510000 грн., а з урахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних за весь час прострочення повернення сумі суми боргу - 820875, 15 грн., що не оспорюється сторонами і підтверджується матеріалами справи.
Оскільки правовідносини з приводу укладення договору позики виникли до набрання чинності новим ЦК України 2003 року та продовжують існувати після набрання ним чинності, то положення цього Кодексу відповідно до п.4 Прикінцевих та перехідних положень має застосовуватись до вказаних правовідносин поряд з ЦК України 1963 року.
Згідно ст. 374 ЦК УРСР, який був чинним на час виникнення правовідносин, по договору позики одна сторона (позикодавець) передає другій стороні (позичальнику) у власність або оперативне управління гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей. Договір позики вважається укладеним у момент передачі грошей або речей.
За змістом цієї правової норми договір позики відноситься до числа реальних договорів, оскільки позикодавець не зобов'язується передати грошові кошти, а передає їх, і в момент передачі грошей договір вважається укладеним, а відтак, і виконаним позикодавцем. За таких обставин, обов'язок виникає тільки у позикодавця - повернути отриману суму грошей.
Згідно ст. 375 ЦК УРСР договір позики на суму понад п'ятдесят карбованців повинен бути укладений у письмовій формі.
У відповідно з положеннями даної норми договір позики може бути укладений як в усній, так і простій письмовій формі. Виходячи з аналізу чинного на час укладання договору законодавства, договір позики у простій письмовій формі може бути укладений як шляхом складання одного документу, підписаного сторонами, так і шляхом обміну листами, телеграмами, телефонограмами та ін., підписаними стороною, що їх направляє ( ст. 154 ЦК).
Відповідно до ст. 46 ЦК УРСР недодержання простої письмової форми угоди тягне за собою її недійсність тільки у випадках, прямо передбачених законом, а в інших - лише позбавляє сторони права в разі виникненні спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків.
Так, на практиці сторони зазвичай обмежуються складанням боргової розписки, яка не є формою договору позики і не замінює її. Поряд із цим така розписка, яка знаходиться у позикодавця, посвідчує факт отримання грошових коштів позичальником, тобто виконання такої угоди, що підтверджує наявність договірних правовідносин, тому при недотриманні письмової форми позики договір є дійсним.
Недотримання ж простої письмової форми договору в даному випадку лише позбавляє сторони права, у разі спору, посилатися в підтвердження договору на свідчення свідків. При цьому недопустимість свідчення свідків не позбавляє сторони права у такому випадку представляти на підтвердження договору інші засоби доказування, зокрема, письмові, до числа яких відноситься і боргова розписка на підтвердження наявності договору, як зазначалось вище, та які мають враховуватись судом про постановленні рішення по справі.
Таким чином, укладання договору позики з недодержанням простої письмової форми угоди виключає можливість визнання судом недійсною угоди, недійсність якої за таких підстав прямо не випливає із закону.
Також посилання представника третьої особи на вимоги ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» є безпідставними, оскільки даним Законом регулюється діяльність суб'єктів господарської діяльності і не регулюються спірні правовідносини.
Щодо письмової згоди другого з подружжя на укладання спірного договору, то відповідно до ст. 23 КпШС України, чинного на момент укладання угоди, то при укладанні цієї угоди отримання такої згоди не передбачалось чинним законодавством та не було обов'язковим. Тому укладання спірного договору без погодження з другим з подружжя не може бути підставою для визнання договору недійсним.
Крім того, наявність та дійсність такої угоди визнається відповідачем, що не суперечить іншим матеріалам справи.
Зокрема, висновку судово-почеркознавчої та судово-технічної експертизи документів від 09.02.2009 року, яким встановлено, що текст розписки від 10.12.2001 року від імені ОСОБА_2 на ім'я ОСОБА_1 на суму 600000, 00 грн. та підпис від імені ОСОБА_2, розміщений між записом лати документа «10 декабря 2001 г. » і записом «ОСОБА_2», під текстом вказаної розписки, - виконані ОСОБА_2
Щодо встановлення абсолютного часу або періоду виконання записів та підписів у датованій 10.12.2001 року розписці від імені ОСОБА_2 та встановити, чи відповідає час складання цієї розписки даті - 10.12.2001 року, на цей час не виявляється можливим.
Що стосується вимоги ОСОБА_3 про встановлення, що зобов'язання відповідача по отриманню позики було видане не в інтересах сім'ї, то з її боку не було викладено обставин та не представлено доказів на підтвердження її вимоги.
Третя особа та її представник в судовому засіданні звертали увагу суду на наявність майнового спору між сторонами щодо поділу майна подружжя, який розглядається в суді в іншому провадженні, та пов'язували виникнення даного спору саме з цими обставинами для зменшення частки ОСОБА_3 як одного з подружжя у спільному майні.
Суд припускає таку можливість, однак при цьому враховує, що рішення суду має бути законним та обгрунтованим, ухваленим на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, підтверджених належними доказами, а тому доказування обставин справи не може грунтуватись на припущеннях.
Крім того, позивач не висуває вимог саме до ОСОБА_3 та про звернення стягнення на майно, яке є спільною сумісною власністю подружжя, а для вимоги позивача про стягнення з відповідача боргу, яка є безвідносною до того, на що останнім в дійсності були витрачені позичені гроші, ця обставина не має значення.
Відтак, оскільки ОСОБА_3 не представлені докази та не зазначені фактичні дані, передбачені законом, то у суду відсутні правові підставі для задоволення її вимог.
Згідно ст. ст. 161, 162 ЦК УРСР зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться, одностороння відмова від виконання зобов'язань і одностороння зміна умов договору не допускається, за винятком випадків, передбачених законом.
Згідно ст. 151 ЦК УРСР в силу зобов'язань, що виникають з договору, боржник зобов'язаний вчинити на користь кредитора певну дію - сплатити гроші, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
При простроченні грошової позики згідно норми ст. 214 ЦК УРСР, яка діяла з 03.11.1999 року, боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних з простроченої суми за весь час прострочення, якщо законом або договором не встановлений інший розмір процентів.
Такі ж правила встановлені і нормами ЦК України, який набрав чинності з 01.01.2004 року та діяв під час продовження договірних правовідносин між сторонами.
Так, згідно CT.CT.1049, 1050 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Згідно ст. ст. 526, 530 ЦК України зобов'язання мають виконуватись в строк і належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог-відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Нормою ст. 625 ЦК України передбачено сплату суми боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Судом встановлено, що відповідач заборгував позивачеві 510000 грн. згідно розписки від 10.12.2001 року, за умовами якої зобов'язався повернути борг у розмірі 600000, 00 грн. повністю до 01.11.2005 року, але сплатив тільки 90000 грн. 10.08.2002 року.
За таких обставин суд дійшов висновку про те, що відповідач має повернути позивачу суму боргу у розмірі 510000 грн., яка з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення згідно наданого розрахунку (510000 грн. х 101, 2 % х 100, 9 % х 101, 2 % х 101, 8 % х 99, 7 % х 99, 6 % х 100, 5 % х 100, 1 % х 100, 9 % х 100, 0 % х 102, 0 % х 102, 6 % х 101, 8 % х 100, 9 % х 100, 5 % х 10, 6 % х 100, 2 % х 100, 0 % х 100, 6 % х 102, 2 % х 101, 4 % х 100, 6 % х 102, 2 % х 102, 9 % х 102, 2 % х 102, 1 % х 102, 9 % х 102, 7 % х 103, 8 % х 103, 1 % х 100, 8 % х 99, 5 %), а також трьох процентів річних з простроченої суми за весь час прострочення з 01.11.2005 року в межах заявлених вимог - станом на 01.08.2008 року, в загальному розмірі становить 820875, 15 грн., а також відшкодувати судові витрати.
Також з ОСОБА_3 у зв'язку з відмовою у задоволенні її позову підлягають стягненню витрати, пов'язані з проведенням експертизи та оплачені позивачем.
Керуючись ст. ст. 46, 151, 161, 162, 214, 374, 375 ЦК УРСР, ст. ст. 526, 530, 625, 1049, 1050 ЦК України, ст. ст. 10, 11, 57-60, 88, 169, 212-215, 218 ЦПК України, суд, -
Позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2, третя особа: ОСОБА_3, про стягнення боргу та процентів за договором позики задовольнити.
Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу з урахуванням індексу інфляції в розмірі 778747, 75 грн., 42127, 40 грн. процентів за прострочення позики, а також державне мито в розмірі 1700, 00 грн. та 30, 00 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи, а всього стягнути - 822605, 15 грн.
Позов ОСОБА_3 до ОСОБА_2, ОСОБА_1 про визнання недійсним договору залишити без задоволення.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_1 витрати, пов'язані з проведенням експертизи, в розмірі 741, 36 грн.
Рішення може бути оскаржене до Апеляційного суду м. Києва протягом 20 днів після подачі заяви про апеляційне оскарження, яка подається протягом 10 днів з дня проголошення рішення.