20 травня 2026 року
м. Київ
справа № 761/34551/18
провадження № 61-5380св23
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ігнатенка В. М. (суддя-доповідач), Ситнік О. М.,
Фаловської І. М.,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 листопада 2022 року у складі судді Волошина В.О. та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року у складі колегії суддів: Олійника В. І., Сушко Л. П., Суханової Є. М., у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору недійсним,
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2018 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом
до ОСОБА_3 , ОСОБА_4 про визнання договору недійсним.
Позов мотивовано тим, що з 08 жовтня 1987 року до 31 жовтня 2016 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 .
За час перебування у шлюбі позивачем було придбано об'єкти нерухомості, право власності на які було зареєстровано за ОСОБА_3
26 червня 2015 року між Науково-виробничою фірмою «Стромкомплект» у формі товариства з обмеженою відповідальності (далі - ТОВ) та
ОСОБА_1 , який діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_3
від 28 грудня 2011 року, укладено договір купівлі-продажу машино-місць № НОМЕР_1 , 64, 65 у будинку за будівельною адресою: АДРЕСА_1 (фактична адреса - житловий будинок
АДРЕСА_2 ).
26 червня 2015 року між публічним акціонерним товариством «Український будівельно-інвестиційний банк» та ОСОБА_1 , який діяв від імені ОСОБА_3 на підставі зазначеної довіреності, було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів № 226БВ108 та договір купівлі-продажу цінних паперів № 227БВ108. У цей самий день між ОСОБА_1 , який діяв від імені ОСОБА_3 , та Науково-виробничою фірмою «Стромкомплект» у формі
ТОВ було укладено договори про участь у будівництві об'єкту нерухомості
№ 34-Ф-ГС та № 35-Ф-ГС.
Згідно з квитанцією від 26 червня 2015 року № 40719 позивачем було внесено готівкові кошти у розмірі 1 689 187,50 грн з метою поповнення поточного банківського рахунку ОСОБА_3 та у цей самий день відповідні кошти перераховано, як аванс за придбання машино-місць на підставі платіжного доручення № 40720 згідно із умовами попереднього договору від 26 червня 2015 року.
Відповідно до квитанції від 30 червня 2015 року № 43477 ОСОБА_1 вніс кошти у розмірі 4 030 477 грн з метою поповнення поточного рахунку
ОСОБА_3 . У цей самий день вказані кошти перераховано як плату
за іменні цільові облігації за договором купівлі-продажу цінних паперів
№ 226БВ108 платіжним дорученням від 30 червня 2015 року № 43478
на суму 2 097 496,68 грн та за договором купівлі-продажу цінних паперів
№ 227БВ108 платіжним дорученням № 43479 від 30 червня 2015 року
на суму 1 927 824,24 грн.
Позивач зазначав, що коштів від ОСОБА_3 на придбання нерухомого майна не отримував, а сплачував за зазначене майно власні грошові кошти.
У зв'язку з недобросовісними діями ОСОБА_3 щодо відчуження спільного майна за підробленою заявою-згодою від його імені, ОСОБА_1 змушений був захищати свої права та законні інтереси у судовому порядку шляхом пред'явлення позову про визнання його покупцем (інвестором) за вищевказаними договорами.
Саме після подання зазначеного позову до ОСОБА_3 щодо спірного майна, з'явився оспорюваний договір позики, у вигляді розписки від 24 квітня 2015 року, відповідно до якого ОСОБА_3 отримала у позику від
ОСОБА_4 , який є її зятем, кошти на придбання цих об'єктів нерухомості
у розмірі 300 000 доларів США.
Позивач вважав, що вказана розписка є фіктивною, ОСОБА_3 не отримувала кошти за вказаним договором, який укладено з метою позбавлення позивача прав на спірне нерухоме майно та створення джерела походження коштів у ОСОБА_3 .
У мотивувальній частині рішення Голосіївського районного суду м. Києва
від 23 лютого 2018 року у справі № 752/25074/17 встановлено, що
ОСОБА_3 у судовому засіданні пояснила, що грошові кошти за письмовою розпискою їй не передавалися.
Крім того, ОСОБА_3 не змогла довести, яким чином нібито позичені кошти для придбання спірного майна потрапили до позивача.
Отже, позивачем було придбано спірне нерухоме майно за власні кошти. Згідно з договором безпроцентної цільової позики від 25 червня 2015 року, укладеного між позивачем і ОСОБА_5 , та договору безпроцентної цільової позики від 25 червня 2015 року, укладеного між позивачем та ОСОБА_6 , позивач отримав позику у загальному розмірі 600 000 доларів США, що підтверджується поясненнями ОСОБА_5 , який неодноразово надавав показання як свідок у судових засіданнях.
ОСОБА_3 з 27 квітня 2015 року по 22 липня 2015 року не знаходилася на території України, а тому не могла знати про придбання квартир шляхом придбання лоту облігацій, як про це зазначено в оспорюваному договорі позики.
Крім того, ОСОБА_3 підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, а саме у підробці, використанні підробленого документа та шахрайстві.
Позивач вважав, що ОСОБА_3 виготовлено оспорювану розписку з метою подальшої реалізації протиправних намірів, спрямованих на позбавлення позивача прав на майно, придбане за його кошти.
З урахуванням викладеного ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір позики, укладений 24 квітня 2015 рокуміж ОСОБА_3
та ОСОБА_4 у формі розписки.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Рішенням Шевченківського районного суду міста Києва від 02 листопада
2022 року позов ОСОБА_1 залишено без задоволення.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивач, який вимагає визнання правочину недійсним, повинен довести, що усі учасники правочину не мали наміру створити правові наслідки на момент його вчинення.
Отже, суд першої інстанції дійшов висновку про те, що, звертаючись до суду з цим позовом, позивач зазначав, що укладений між відповідачами договір позики, у формі боргової розписки від 24 квітня 2015 року, є недійсним у силу положень статей 203, 215, 234 ЦК України.
Разом з тим враховуючи презумпцію правомірності правочину, встановлену
у статті 204 ЦК України, суд зазначив про недоведеність позовної вимоги щодо визнання договору позики від 24 квітня 2015 року недійсним.
Постановою Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 листопада 2022 року залишено без змін.
Постанова апеляційного суду мотивована тим, що позивачем належними та допустимими доказами не підтверджено факт недійсності оспорюваного правочину, тому апеляційний суд погодився з висновком суду першої інстанції про відсутність правових підстав для визнання недійсним договору позики
від 24 квітня 2015 року, укладеного між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У квітні 2024 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_2 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року, просить оскаржувані судові рішення скасувати й направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 23 травня 2023 року відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 на рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 листопада 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року, витребувано справу із суду першої інстанції.
У червні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник вказує на неврахування судами висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 23 грудня
2020 року у справі № 757/28231/13-ц.
Касаційна скарга мотивована тим, що підставою недійсності оспорюваного правочину є відсутність оригіналу розписки, яку було пред'явлено відповідачкою в останньому судовому засіданні, проте судом першої інстанції такий доказ належним чином досліджено не було. Унаслідок вказаних обставин позивач був позбавлений можливості тривалий час захистити свої права у суді, перевірити оригінальність такої розписки.
У разі якщо розписка була би подана відповідачкою до суду раніше, то позивач мав би можливість заявити клопотання про призначення відповідних судових експертиз, з метою встановлення часу написання такої розписки.
Позиція інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої та другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи та перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (частина перша
статті 2 ЦПК України).
У частині першій статті 4 ЦПК України зазначено, що кожна особа має право у порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Судом установлено, що з 08 жовтня 1987 року по 31 жовтня 2016 року
ОСОБА_1 перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3
26 червня 2015 року між Науково-виробничою фірмою «Стромкомплект»
у формі ТОВ та ОСОБА_1 , який діяв на підставі довіреності від імені ОСОБА_3 від 28 грудня 2011 року, посвідченою приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Корольчук О. С., укладено договір купівлі-продажу машино-місць № 52, 64, 65 у будинку за будівельною адресою: АДРЕСА_1 (фактична адреса - житловий будинок АДРЕСА_2 ).
30 червня 2015 року між ПАТ «Український будівельно-інвестиційний банк» (продавець) та ОСОБА_1 , який діяв від імені ОСОБА_3 (покупець) на підставі зазначеної вище довіреності було укладено договір купівлі-продажу цінних паперів № 226БВ108 та договір купівлі-продажу цінних паперів
№ 227БВ108.
30 червня 2015 року між ОСОБА_1 , який діяв від імені ОСОБА_3 на підставі довіреності, та Науково-виробничою фірмою «Стромкомплект»
у формі ТОВ було укладено договори про участь у будівництві об'єкту нерухомості № 34-Ф-ГС та № 35-Ф-ГС.
Відповідно до квитанції від 26 червня 2015 року № 40719 позивачем було внесено готівкові кошти у розмірі 1 689 187,50 грн з метою поповнення поточного банківського рахунку ОСОБА_3 . У цей самий день відповідні кошти перераховано, як аванс, за придбання машино-місць на підставі платіжного доручення № 40720 згідно з умовами попереднього договору
від 26 червня 2015 року.
Згідно з квитанцією від 30 червня 2015 року № 43477 ОСОБА_1 було внесено кошти у розмірі 4 030 477 грн з метою поповнення поточного рахунку ОСОБА_3 та цього дня вказані кошти перераховано як плату за іменні цільові облігації за договором купівлі-продажу цінних паперів № 226БВ108 платіжним дорученням від 30 червня 2015 року № 43478 на суму
2 097 496,68 грн та за договором купівлі-продажу цінних паперів № 227БВ108 платіжним дорученням від 30 червня 2015 року № 43479 на суму
1 927 824,24 грн.
Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).
Частиною першою статті 15 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до положень частини першої та другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частини перша, друга статті 509 ЦК України).
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частини першої статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно з частиною першою статті 638 ЦК України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Відповідно до статті 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Частиною першою статті 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики на позичальникові лежить обов'язок повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.
Згідно з частиною другою статті 1047 ЦК України на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Письмова форма договору позики унаслідок його реального характеру є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику (постанови Верховного Суду від 19 травня 2021 року
у справі № 128/891/20-ц, від 24 січня 2024 року у справі № 686/18121/21,
від 04 лютого 2026 року у справі № 459/2030/21).
Згідно з частиною першою статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до частин першої та другої статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 ЦК України).
Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь- яких наслідків.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.
Разом з тим правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом стаття 204 ЦК України.
Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов'язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (постанова Верховного Суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін
(частина перша статті 12 ЦПК України).
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно із частиною шостою статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування
(частина перша статті 77 ЦПК України).
Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (стаття 79 ЦПК України).
Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (частина перша статті 80 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Отже, наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним.
Разом з тим невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі оспорюваного правочину само по собі також не може бути правовою підставою для визнання відповідного правочину недійсним, тому що не свідчить про його недійсність, оскільки невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, що виникли на підставі правочину, не є підставою для визнання його недійсним.
Подібні за змістом правові висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 24 лютого 2025 року у справі № 504/3085/20.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта 263 ЦК України).
Ураховуючи викладене, суди, встановивши фактичні обставини у справі, від яких залежить правильне вирішення спору, дійшли обґрунтованого висновку про те, що позивачем належними та допустимими доказами не доведено, що є його процесуальним обов'язком (статті 12, 81 ЦПК України), фіктивності оспорюваного договору позики, укладеного 24 квітня 2015 року
між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 .
Отже, Верховний Суд погоджується з висновком судів про відсутність правових підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, оскільки не спростовано презумпцію правомірності правочину та не надано докази на підтвердження того, що відповідачами укладено договір позики без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.
Доводи заявника у касаційній скарзі про те, що відповідачем було надано розписку від 24 квітня 2015 рокулише в останньому судовому засіданні у місцевому суду, тому позивач не дослідив її та не заявив клопотання про призначення експертизи, є безпідставними, оскільки позивач не був позбавлений можливості відповідно до вимог статті 103 ЦПК України заявити клопотання про призначення відповідної судової експертизи, а стаття 109 ЦПК України встановлює процесуальні наслідки для осіб, які ухиляються від участі в експертизі.
Посилання ОСОБА_7 у касаційній скарзі на постанову Верховного Суду від 23 грудня 2020 року у справі № 757/28231/13-ц, на увагу не заслуговують, оскільки у вказаній справі наявні інші фактичні обставини, ніж ті що виникли у справі, яка переглядається Верховним Судом.
Отже, доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують, зводяться до переоцінки вказаних обставин.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Це передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду
від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, не підтвердилися, висновки судів є законними та обґрунтованими, тому колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Шевченківського районного суду міста Києва від 02 листопада
2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 01 березня 2023 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: В. М. Ігнатенко
О. М. Ситнік
І. М. Фаловська