26 травня 2026 року
м. Київ
справа № 296/13503/25
провадження № 61-4337св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О., Мартєва С. Ю.,
учасники справи:
позивач - Департамент регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації, відповідач - ОСОБА_1 ,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації на ухвалу Корольовського районного суду міста Житомира від 01 грудня 2025 року у складі судді Пилипюк Л. М. та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 березня 2026 року у складі колегії суддів Борисюка Р. М., Павицької Т. М., Шевчук А. М.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У листопаді 2025 року Департамент регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації (далі - Департамент регіонального розвитку Житомирської ОДА) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_1 про відшкодування збитків, завданих кримінальними правопорушеннями.
Позов мотивовано тим, що на розгляді Богунського районного суду міста Житомира перебуває кримінальна справа № 295/12730/22 за кримінальними провадженнями № 12022060000000456 від 27 жовтня 2022 року, № 12023060000000196 від 13 квітня 2023 року про обвинувачення ОСОБА_2 за частиною четвертою статті 191, частиною п'ятою статті 191, частиною першою статті 366 Кримінального кодексу України (далі - КК України), ОСОБА_1 за частиною другою статті 367 КК України, ОСОБА_3 за частиною другою статті 367 КК України.
Ухвалою Богунського районного суду міста Житомира від 15 травня 2025 року ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності на підставі пункту 3 частини першої статті 49 КК України, а кримінальні провадження № 12022060000000456 від 27 жовтня 2022 року та № 12023060000000196 від 13 квітня 2023 року за частиною другою статті 367 КК України - закриті. Цивільний позов Департаменту регіонального розвитку Житомирської ОДА до ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Щодо відшкодування матеріальної шкоди представник позивача зазначав, що 05 грудня 2018 року, 26 грудня 2018 року та 01 липня 2019 року між Департаментом регіонального розвитку Житомирської ОДА, в особі директора департаменту ОСОБА_3, як замовника, та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (далі - ФОП ОСОБА_1 ), як виконавцем, укладено договори на здійснення технічного нагляду №№ ТН62, ТН92, ТН108.
ФОП ОСОБА_1 діяв на підставі кваліфікаційного сертифіката інженера технічного нагляду, був наділений повноваженням на здійснення технічного нагляду на об'єктах будівництва, а саме: за договором від 05 грудня 2018 року № ТН62 «Амбулаторія на 1-2 лікаря з житлом по АДРЕСА_1 - будівництво»; за договором від 26 грудня 2018 року № ТН92 «Амбулаторія на 1-2 лікаря з житлом в АДРЕСА_2 - будівництво»; за договором від 01 липня 2019 року № ТН108 «Амбулаторія на 1-2 лікаря з житлом по АДРЕСА_3 - будівництво».
Відповідач був наділений повноваженнями, які полягають у здійсненні організаційно-розпорядчих функцій, тому відповідно до статті 18 КК України та положень пункту 1 примітки до статті 364 КК України є службовою особою.
У зв'язку з неналежним виконанням ОСОБА_1 своїх обов'язків, пов'язаних із здійсненням нагляду і контролю за ходом, якістю, вартістю та обсягами виконаних робіт, визначених договорами технічного нагляду № № ТН62, ТН92, ТН108, останній вчинив службову недбалість, у зв'язку з чим державним інтересам в особі Департаменту регіонального розвитку Житомирської ОДА спричинено матеріальну шкоду на суму 2 723 992,58 грн.
На підставі викладеного, Департамент регіонального розвитку Житомирської ОДА просив суд стягнути з ОСОБА_1 на свою користь матеріальну шкоду, завдану кримінальним правопорушенням, у загальному розмірі 2 723 992,58 грн.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
Корольовський районний суд міста Житомира ухвалою від 01 грудня 2025 року у відкритті провадження у цивільній справі № 296/13503/25 відмовив на підставі пункту 1 частини першої статті 186 ЦПК України.
Місцевий суд керувався тим, що спірні правовідносини виникли з приводу виконання договорів, укладених між Департаментом регіонального розвитку Житомирської ОДА, який є юридичною особою, та ОСОБА_1 як фізичною особою-підприємцем, тому такий спір підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Не погодившись з вказаною ухвалою суду першої інстанції, Департамент регіонального розвитку Житомирської ОДА оскаржив її в апеляційному порядку.
У апеляційній скарзі позивач зазначав, що у разі постановлення судом ухвали про закриття кримінального провадження у зв'язку зі звільненням особи від кримінальної відповідальності, заявлений у кримінальному провадженні цивільний позов по суті не вирішується, а залишається без розгляду. У такому випадку позивач вправі вимагати вирішення заявленого позову в порядку цивільного судочинства.
Житомирський апеляційний суд постановою від 03 березня 2026 року апеляційну скаргу Департаменту регіонального розвитку Житомирської ОДА залишив без задоволення. Ухвалу Корольовського районного суду міста Житомира від 01 грудня 2025 року залишив без змін.
Апеляційний суд погодився з ухвалою суду першої інстанції та зазначив, що оскільки завдана Департаменту регіонального розвитку Житомирської ОДА шкода настала внаслідок несумлінного ставлення відповідача до виконання його повноважень, організаційно-розпорядчих функцій, якими він був наділений на підставі укладених договорів як фізична особа-підприємець, тому посилання заявника на те, що ця справа підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, є безпідставними.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала
У касаційній скарзі, поданій до Верховного Суду у квітні 2026 року, Департамент регіонального розвитку Житомирської ОДА просить ухвалу суду першої інстанції та постанову апеляційного суду скасувати та передати справу для продовження розгляду, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
У касаційній скарзі як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 607/6079/18, постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 398/571/15-ц, від 27 лютого 2023 року у справі № 367/6377/17, від 08 травня 2024 року у справі № 376/2282/21, від 26 червня 2024 року у справі № 205/2031/23.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що Департамент регіонального розвитку Житомирської ОДА, як потерпіла сторона у кримінальному провадженні, збитки якій заподіяно та відповідачем не відшкодовано, звернулася до суду з позовом про відшкодування завданих державі збитків в порядку цивільного судочинства, оскільки положеннями частини 7 статті 128 КПК України передбачено, що особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства.
Заявник зазначає, що місцевий суд, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, допустив порушення норм процесуального законодавства, оскільки проігнорував пряму вказівку щодо юрисдикційності таких спорів, передбачену частиною 7 статті 128 КПК України, водночас жодна норма процесуального права не вказує про те, що питання відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, має вирішуватися у порядку господарського судочинства.
Суди не врахували, що спірні правовідносини не стосуються виконання / невиконання відповідачем зобов'язань за господарськими договорами, натомість позивач звернувся з позовом про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням.
Доводи інших учасників справи
Відзив на касаційну скаргу до Верховного Суду не надійшов.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.
Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону рішення судів відповідають.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Пунктом першим статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) гарантовано, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначав, що фраза «встановлений законом» поширюється не лише на правову основу самого існування «суду», але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Термін «судом, встановленим законом» у пункті 1 статті 6 Конвенції передбачає всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (рішення ЄСПЛ від 20 липня 2006 року у справі «Сокуренко і Стригун проти України», заяви № № 29458/04 і 29465/0, пункт 24).
У статті 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.
Стаття 125 Конституції України встановлює, що судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.
Згідно зі статтею 17 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» судоустрій будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності.
Суди спеціалізуються на розгляді цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення (частина перша статті 18 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
Судова юрисдикція - це інститут права, який покликаний розмежувати між собою компетенцію як різних ланок судової системи, так і різні види судочинства, якими є цивільне, кримінальне, господарське та адміністративне.
Критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб'єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ.
Предметна юрисдикція - це розмежування компетенції цивільних, кримінальних, господарських та адміністративних судів. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.
Подібний правовий висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 712/9272/17.
Суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства (частина перша статті 19 ЦПК України).
Господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці (пункт 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України).
З матеріалів справи убачається, що на розгляді Богунського районного суду міста Житомира перебувала кримінальна справа № 295/12730/22 за кримінальними провадженнями № 12022060000000456 від 27 жовтня 2022 року, № 12023060000000196 від 13 квітня 2023 року про обвинувачення ОСОБА_2 за частиною четвертою статті 191, частиною п'ятою статті 191, частиною першою статті 366 КК України, ОСОБА_1 за частиною другою статті 367 КК України, ОСОБА_3 за частиною другою статті 367 КК України.
Ухвалою Богунського районного суду міста Житомира від 15 травня 2025 року ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності на підставі пункту 3 частини першої статті 49 КК України, а кримінальні провадження № 12022060000000456 від 27 жовтня 2022 року та № 12023060000000196 від 13 квітня 2023 року за частиною другою статті 367 КК України закриті. Цивільний позов Департаменту регіонального розвитку Житомирської ОДА до ОСОБА_1 залишено без розгляду.
Досудовим розслідуванням у зазначених вище кримінальних провадженнях встановлено, що 05 грудня 2018 року, 26 грудня 2018 року та 01 липня 2019 року між Департаментом регіонального розвитку Житомирської ОДА, в особі директора департаменту ОСОБА_3, як замовника, та ФОП ОСОБА_1 , як виконавцем, укладено договори на здійснення технічного нагляду № ТН62, № ТН92 та № ТН108.
Згідно з договором від 05 грудня 2018 року № ТН62 ФОП ОСОБА_1 зобов'язався здійснювати технічний нагляд на об'єкті «Амбулаторія на 1-2 лікаря з житлом по АДРЕСА_1 - будівництво».
Відповідно до договору від 26 грудня 2018 року № ТН92 ФОП ОСОБА_1 зобов'язався здійснювати технічний нагляд на об'єкті «Амбулаторія на 1 2 лікаря з житлом в АДРЕСА_2 - будівництво».
Згідно з договором від 01 липня 2019 року № ТН108 ФОП ОСОБА_1 зобов'язався здійснювати технічний нагляд на об'єкті «Амбулаторія на 1-2 лікаря з житлом по АДРЕСА_3 - будівництво».
У пункті 3.1 зазначених договорів визначено зобов'язання ФОП ОСОБА_1 як виконавця, а саме: здійснювати технічний нагляд кожного етапу будівництва; забезпечувати відповідність виконання будівельних робіт вимогам ДБН та інших нормативних документів, зокрема, проводити перевірку документів, які підтверджують якісні характеристики конструкцій, виробів, матеріалів та обладнання, що використовується під час будівництва об'єкта, технічного паспорта, сертифіката, документів, що підтверджують результати лабораторних випробувань, тощо; контролювати відповідність виконаних будівельно-монтажних робіт, конструкцій, виробів, матеріалів та обладнання, що використовується під час будівництва об'єкта проектним рішенням, вимогам національних стандартів, будівельних норм і правил, технічних умов та інших документів. Негайно повідомляти замовника про виявлення відхилень від проектних рішень, допущених під час будівництва об'єкта та відмови підрядника їх усунути; контролювати відповідність обсягів та якості виконаних робіт, проектно-кошторисній документації; проводити перевірку актів виконаних робіт (форми КБ-2в) на їх відповідність фактичному виконанню. Після перевірки підписувати дані документи та завіряти печаткою, вести облік обсягів прийнятих будівельно-монтажних робіт; приймати участь у виробці (перегляді) технічних рішень; оглядати та оцінювати спільно з представником підрядника виконані роботи і конструктивні елементи, що приховуються при виконанні наступних робіт, а також забезпечувати виконання вимог по забороні наступних робіт до оформлення спільно з представником підрядника акту огляду прихованих робіт; забезпечувати правильність ведення на об'єкті первинної виконавчої технічної документації, здійснювати контроль за веденням загального журналу виконання робіт на будівництві встановленого зразка; контролювати виконання підрядником вказівок і приписів технічного нагляду, державного архітектурно-будівельного контролю та інших контролюючих органів, своєчасність усунення ним дефектів та недоробок, виявлення під час прийомки окремих видів (етапів) робіт, конструктивних елементів; письмово повідомляти замовника про виникнення обставин, що перешкоджають належному виконанню своїх зобов'язань, згідно з цим договором, якщо такі виникли; за дорученням замовника приймати участь в оформленні відповідної документації при будівництві об'єкта; робити записи у журналі обліку робіт, а також здійснювати контроль щодо усунення недоліків; брати участь у проведенні перевірки: якості окремих конструкцій і вузлів, будівельних робіт усіх видів; брати участь у прийнятті в експлуатацію закінченого будівництва у встановленому порядку; здійснювати нагляд за комплектністю та правильністю ведення встановленої виконавчої, технічної документації, перевіряти правильність та своєчасність її складання.
ОСОБА_1 у зв'язку з неналежним виконанням своїх обов'язків, пов'язаних із здійсненням нагляду і контролю за ходом, якістю, вартістю та обсягами виконаних робіт, визначених договорами технічного нагляду № № ТН62, ТН92, ТН108, не перевірив об'єми фактично виконаних робіт на об'єктах будівництва, підписав і скріпив печаткою інженера технічного нагляду відповідні акти приймання виконаних будівельних робіт, які були передані для підписання до Департаменту регіонального розвитку Житомирської ОДА, отже, вчинив службову недбалість.
На підставі документів, що містили неправдиві відомості щодо обсягів виконаних робіт, з розрахункового рахунку Департаменту регіонального розвитку Житомирської ОДА на розрахунковий рахунок підрядника ТОВ «БК Сучасні технології» з місцевого бюджету надмірно перераховано грошові кошти на загальну суму 2 723 992,58 грн, в результаті чого державним інтересам в особі Департаменту регіонального розвитку Житомирської ОДА спричинено матеріальну шкоду на вказану суму, що більше ніж в 250 разів перевищує неоподаткований мінімум доходів громадян та відповідно до пункту 4 примітки до статті 364 КК України спричинило тяжкі наслідки.
Згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) з 12 серпня 2002 року зареєстрований як фізична особа-підприємець, видами діяльності якого є: 71.11 Діяльність у сфері архітектури (основний); 71.12 Діяльність у сфері інжинірингу, геології та геодезії, надання послуг технічного консультування в цих сферах; 74.10 Спеціалізована діяльність із дизайну; 42.99 Будівництво інших споруд, н.в.і.у; 41.20 Будівництво житлових і нежитлових будівель; 41.10 Організація будівництва будівель.
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного кримінального суду від 12 вересня 2022 року у справі № 203/241/17 зазначено, що звільнення від кримінальної відповідальності за імперативними приписами статті 49 КК України є безумовним, оскільки підставою для цього є закінчення передбачених законом про кримінальну відповідальність строків, наданих державі для доведення винуватості особи у вчиненні кримінального правопорушення та притягнення її до кримінальної відповідальності у встановленому кримінальним процесуальним законом порядку. Згода особи на звільнення її від кримінальної відповідальності за статтею 49 КК у зв'язку із закінченням строків давності і закриття кримінального провадження щодо з неї на цій підставі за своїм юридичним змістом і процесуальним значенням жодним чином не може підтверджувати винуватість особи, оскільки це суперечитиме засадам презумпції невинуватості та доведеності винуватості (стаття 62 Конституції України, стаття 17 КПК України).
Конституційний Суд України у Рішенні у справі за конституційною скаргою ОСОБА_4 щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 4 частини першої статті 284 КПК (справа щодо презумпції невинуватості) від 08 червня 2022 року № 3-р(ІІ)/2022 визначив, що приписи статей 1,3, 8, 62 Конституції України вказують на позитивний обов'язок держави забезпечувати дотримання презумпції невинуватості особи на всіх стадіях кримінального провадження та після його завершення аж до спростування такої презумпції в законному порядку судом виключно в обвинувальному вироку (абзац дев'ятий підпункту 2.2 пункту мотивувальної частини). Отже, особа вважається невинуватою у вчиненні кримінального правопорушення, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду (стаття 62 Конституції України, частина перша статті 17 КПК України).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 зазначено, що предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів. Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.
Визначаючи підстави позову як елемент його змісту, суд повинен перевірити, на підставі чого, тобто яких фактів (обставин) і норм закону, позивач просить про захист свого права.
Департамент регіонального розвитку Житомирської ОДА підставами позову зазначав те, що ОСОБА_1 як суб'єкт господарювання у сфері будівництва неналежно виконував свої зобов'язання, які виникли на підставі укладених з позивачем договорів технічного нагляду на об'єктах будівництва, чим завдав збитків державі у розмірі 2 723 992,58 грн.
Правовою підставою позову визначено, зокрема, статтю 1166 ЦК України (Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду) та статтю 128 КПК України (Цивільний позов у кримінальному провадженні).
Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб'єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин (постанова Великої Палати Верховного Суду від 31 жовтня 2018 року у справі № 219/7195/16-ц).
Верховний Суд у постанові від 29 червня 2022 року у справі № 357/5940/19 за позовом фізичної особи-підприємця до держави України про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, дійшов висновку, що такий спір є приватноправовим, тому з огляду на суб'єктний склад не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, у зв'язку з чим оскаржувані судові рішення скасував та закрив провадження у справі.
У постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 293/1188/25 про відшкодування шкоди, завданої вчиненим кримінальним правопорушенням, за подібних правовідносин, Верховний Суд погодився з висновками судів попередніх інстанцій, що з огляду на суб'єктний склад сторін та характер спірних правовідносин справа щодо вирішення позовних вимог про стягнення коштів у зв'язку з неналежним виконанням фізичною особою-підприємцем господарських зобов'язань за договором підряду віднесена до юрисдикції господарських судів, що виключає її розгляд в порядку цивільного судочинства.
У справі, яка переглядається, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши, що спірні правовідносини стосуються стягнення збитків у зв'язку з виконанням / невиконанням умов господарських договорів, укладених між Департаментом регіонального розвитку Житомирської ОДА та ФОП ОСОБА_1 , дійшов законного та обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для відкриття провадження у цій справі в порядку цивільного судочинства.
У касаційній скарзі Департамент регіонального розвитку Житомирської ОДА посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норми права без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, від 06 лютого 2019 року у справі № 607/6079/18, ухвалі Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2021 року у справі № 199/6042/19, постановах Верховного Суду від 14 лютого 2018 року у справі № 398/571/15-ц, від 27 лютого 2023 року у справі № 367/6377/17, від 08 травня 2024 року у справі № 376/2282/21, від 26 червня 2024 року у справі № 205/2031/23.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17, розглядаючи у порядку господарського судочинства позов Кременчуцької міської ради Полтавської області до ФОП ОСОБА_5 про стягнення збитків, завданих порушенням земельного законодавства, скасувала рішення судів першої та апеляційної інстанцій, оскільки суди не дослідили та не надали належної правової оцінки як залишку заборгованості відповідача перед позивачем, так і періоду, протягом якого мало місце невиконання відповідачем грошового зобов'язання. Велика Палата Верховного Суду у цій справі посилалась на сталу правову позицію про те, що суд, з'ясувавши при розгляді справи, що сторона або інший учасник судового процесу на обґрунтування своїх вимог або заперечень послався не на ті норми права, що фактично регулюють спірні правовідносини, самостійно здійснює правильну правову кваліфікацію останніх та застосовує для прийняття рішення ті норми матеріального і процесуального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини.
Оскільки у наведеній справі суди розглянули спір між юридичними особами у порядку господарського судочинства, посилання на вказану постанову Верховного Суду як на приклад неоднакового вирішення питання юрисдикційності подібних спорів колегія суддів відхиляє.
У справі № 607/6079/18 фізична особа звернулася до суду з позовом до ГТУЮ у Тернопільській області, Управління державної реєстрації Тернопільської міської ради, Тернопільської міської ради про відшкодування моральної шкоди, посилаючись на те, що судовим рішенням та рішенням про державну реєстрацію права оренди земельної ділянки порушено його права, а саме принижено честь, гідність та ділову репутацію як ПМП «Галактика», так і його як єдиного власника та засновника цього підприємства, чим завдано моральну шкоду. Місцевий суд, з яким погодився й суд апеляційної інстанції, відмовив у відкритті провадження у справі, вважаючи, що заявлений позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства. Вирішуючи питання юрисдикційності спору, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що ЦПК України не передбачає обмежень щодо розгляду спору між фізичною і юридичною особами про відшкодування моральної шкоди в порядку цивільного судочинства, водночас у ГПК України визначено право виключно юридичної особи звертатися до суду з подібними вимогами (пункт 14 частини першої статті 20 цього Кодексу). Таким чином, з огляду на суб'єктний склад спору, предмет позову та характер спірних правовідносин Велика Палата Верховного Суду вважала, що спір підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.
У зазначеній справі, яка за встановленими обставинами є неподібною до справи, яка переглядається, вирішуючи питання юрисдикційності спору, Велика Палата Верховного Суду керувалася суб'єктним складом сторін, предметом позову та характером спірних правовідносин, що не суперечить висновкам судів оскаржуваних судових рішень.
У справі № 199/6042/19 у порядку цивільного судочинства розглядався позов банку до фізичної особи про відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення, який обґрунтовано тим, що відповідачка як працівник одного з відділів цього банку допустила неналежне виконання своїх службових обов'язків, внаслідок чого завдала збитків банку. Задовольняючи позовні вимоги, суди першої та апеляційної інстанцій, з якими погодився Верховний Суд, керувалися наявністю правових підстав, передбачених статтею 134 КЗпП України, для стягнення з відповідача на користь позивача грошових коштів на відшкодування майнової шкоди, завданої внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Відповідачка перебувала в трудових відносинах із банком і внаслідок неналежного виконання своїх службових обов'язків завдала шкоди та спричинила прямі збитки банку, що мають ознаки кримінального правопорушення.
Вказана справа є нерелевантною до спірних правовідносин, оскільки за встановленими судами обставинами майнова шкода завдана банку його працівником під час здійснення ним своїх службових обов'язків та підлягає стягненню на підставі статті 134 КЗпП України, тобто є трудовим спором.
У справі № 367/6377/17 розглядався спір між фізичними особами про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я. Позов обґрунтовано тим, що відповідач заподіяв позивачу умисне тяжке тілесне ушкодження, що викликало стійку втрату загальної працездатності більш як на одну третину. Судовим рішенням апеляційного суду обвинуваченого звільнено від кримінальної відповідальності за вчинення злочину, передбаченого частиною першою статті 121 КК України, кримінальну справу закрито у зв'язку із закінченням строків давності, цивільні позови залишено без розгляду. Задовольняючи позов, місцевий суд, з висновками якого в частині вирішення справи по суті погодився й суд апеляційної інстанції, керувався доведеністю позовних вимог. Верховний Суд погодився з рішенням судів та зазначив, що звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі статті 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності та закриття кримінального провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 284 КПК України є нереабілітуючими обставинами, тому відповідач повинен відшкодувати позивачу заподіяну з його вини матеріальну шкоду.
Посилання заявника на висновки Верховного Суду у наведеній справі, в якій розглядався спір між фізичними особами про відшкодування шкоди, не спростовує висновки судів про юрисдикційність справи, яка переглядається.
У справі № 205/2031/23 розглядався позов Дніпровської міської ради до фізичної особи про відшкодування збитків, завданих внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Позов обґрунтовано тим, що між комунальним підприємством позивача та товариством з обмеженою відповідальністю, директором якого є відповідач, укладено договір про виконання робіт за державні кошти. У зв'язку з неналежним виконанням відповідачем як директором цього товариства своїх службових обов'язків, територіальній громаді міста Дніпра завдано шкоду. Ухвалою місцевого суду директора товариства звільнено від кримінальної відповідальності на підставі пункту 3 частини першої статті 49 КК України у зв'язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності; кримінальне провадження закрито, а цивільний позов Дніпровської міської ради про відшкодування шкоди в рамках цього кримінального провадження залишено без розгляду. Суди першої та апеляційної інстанцій вважали, що вимоги про відшкодування збитків пов'язанні з виконанням господарських зобов'язань за правочином, укладеним між юридичною особою та товариством в особі директора, який діяв на підставі статуту, тобто спір у цій справі виник між юридичними особами та пов'язаний з їх господарською діяльністю, не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Верховний Суд, скасовуючи оскаржувані судові рішення та направляючи справу до суду першої інстанції для продовження розгляду, керувався тим, що суди не встановили зміст правовідносин, які виникли між сторонами у цій справі, не врахували суб'єктний склад сторін спору та підстави заявленого позову.
Водночас у справі, яка переглядається, на відміну від обставин вказаної справи, суди встановили, що суб'єктами спірних правовідносин є орган місцевого самоврядування й фізична особа-підприємець, а їх характер стосується виконання / невиконання умов господарського договору, тому зробили законний та обґрунтований висновок про відсутність правових підстав для відкриття провадження у цій справі в порядку цивільного судочинства.
Аналогічні за змістом висновки викладено у постанові Верховного Суду від 11 лютого 2026 року у справі № 293/1188/25.
Отже, заявник не обґрунтував підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги про те, що позови про відшкодування шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, підлягають розгляду виключно у порядку цивільного судочинства, що, як вважає заявник, зазначено у частині сьомій статті 128 КПК України.
Відповідно до статей 60, 61 КПК України цивільним позивачем та цивільним відповідачем у кримінальному провадженні може бути фізичні та юридичні особи.
Шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні (частина друга статті 127 КПК України).
Право на подання цивільного позову у кримінальному провадженні передбачено частиною першою статті 128 КПК України.
Так, особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та / або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред'явити цивільний позов до підозрюваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.
Форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред'являються у порядку цивільного судочинства (частина четверта статті 128 КПК України).
Відповідно до частини п'ятої статті 128 КПК України відмова у позові в порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства позбавляє цивільного позивача права пред'являти той же позов у кримінальному провадженні.
Особа, яка не пред'явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред'явити його в порядку цивільного судочинства (частина сьома статті 128 КПК України).
З системного тлумачення наведених норм процесуального права убачається, що відшкодування майнової шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, має свої особливості, які полягають у тому, що цивільний позов у кримінальному провадженні може бути пред'явлено не до будь-якої особи, а виключно до особи, яка в силу закону несе цивільну відповідальність за шкоду, завдану кримінально протиправними діями (бездіяльністю) підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння (постанова Верховного Суду від 21 січня 2020 року у справі № 369/1850/18).
Водночас у разі, якщо особа не скористалась правом на пред'явлення цивільного позову у кримінальному провадженні або його залишено без розгляду вона має право на його пред'явлення у порядку цивільного судочинства, тобто у контексті КПК України - поза межами кримінального провадження.
Згідно з частиною першою статті 19 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.
У порядку цивільного судочинства можуть розглядатися будь-які справи, у яких хоча б однією зі сторін є фізична особа, якщо їх вирішення не віднесено до інших видів судочинства.
Згідно з пунктом 1 частини першої статті 20 ГПК України (у редакції, чинній на час вирішення місцевим судом питання про відкриття провадження у справі) господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв'язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема, справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов'язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи-підприємці.
Оскільки ОСОБА_1 звільнений від кримінальної відповідальності за нереабілітуючих обставин, останній повинен відшкодувати позивачу заподіяні з його вини матеріальні збитки, які виникли на підставі неналежного виконання договорів технічного нагляду, тому суди під час розмежування судової юрисдикції керуються суб'єктним складом сторін та характером спірних правовідносин.
Таким чином безпідставними є посилання заявника у касаційній скарзі на буквальне трактування норми частини сьомої статті 128 КПК України, а саме, що законодавець цією нормою права визначив цивільну юрисдикційність всіх без виключення таких позовів, які надалі можуть бути пред'явлені до суду, безвідносно до характеру спірних матеріальних правовідносин, предмета спору та суб'єктного складу правовідносин.
Вказана норма кримінального процесуального законодавства жодним чином не нівелює вимоги статті 19 ЦПК України та статті 20 ГПК України, якими, зокрема, керуються суди під час вирішення питання розмежування судової юрисдикції.
Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 06 березня 2019 року у справі № 308/6023/15-ц зробив висновок, що наявність кримінального правопорушення не впливає на договірні правовідносини, не спростовує їх існування та не припиняє їх.
Колегія суддів зазначає, що ОСОБА_1 звільнено від кримінальної відповідальності за нереабілітуючими обставинами, тому він повинен відшкодувати позивачу заподіяну з його вини матеріальну шкоду, що не змінило змісту правовідносин між ним як фізичною особою-підприємцем та Департаментом регіонального розвитку Житомирської ОДА щодо виконання договорів технічного нагляду, за неналежне виконання яких позивач просить стягнути завдані збитки у цій справі.
З огляду на викладене Верховний Суд не вбачає підстав для висновку про помилкове віднесення судами даного спору до юрисдикції господарського суду.
Доводи касаційної скарги зазначених висновків судів попередніх інстанцій не спростовують.
Колегія суддів зауважує, що суд, встановлений законом, є необхідним інституційним елементом справедливого правосуддя в тому розумінні, яке цьому поняттю надає стаття 6 Конвенції. Лише такий суд, керуючись правовими засадами та за встановленою законом процедурою, є компетентним здійснювати правосуддя.
Подібні за змістом висновки містяться у постанові Верховного Суду від 09 вересня 2020 року у справі № 536/1267/18, постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 24 червня 2024 року у справі № 554/7669/21.
ЄСПЛ у своїх рішеннях у справах «Осман проти Сполученого Королівства» від 28 жовтня 1998 року та «Креуз проти Польщі» від 19 червня 2001 року зазначив, що право на суд не є абсолютним. Воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду, за своєю природою, потребує регулювання з боку держави.
Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу Департаменту регіонального розвитку Житомирської обласної державної адміністрації залишити без задоволення.
Ухвалу Корольовського районного суду міста Житомира від 01 грудня 2025 року та постанову Житомирського апеляційного суду від 03 березня 2026 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді І. М. Фаловська
С. О. Карпенко
С. Ю. Мартєв