17 березня 2026 року
м. Київ
справа № 169/740/20
провадження № 61-10951ск25
Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Карпенко С. О. (судді-доповідача), Сердюка В. В., Фаловської І. М., розглянувши касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Турійського районного суду Волинської області від 11 березня 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права власності на частку у спільному майні, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування спільною частковою власністю,
У вересні 2020 року ОСОБА_2 звернулася з позовом до ОСОБА_1 про припинення права на частку у спільному майні.
У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася з позовом до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування нерухомим майном.
Рішенням Турійського районного суду Волинської області від 5 жовтня 2022 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року, позов ОСОБА_2 задоволено.
Припинено право власності ОСОБА_1 на 4/36 частки житлового будинку «А-1» з надвірними будівлями та спорудами загальною площею 58,3 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 .
Визнано за ОСОБА_2 право власності на 4/36 частки житлового будинку А-1 з надвірними будівлями та спорудами, загальною площею 58.3 кв.м, що розташований за адресою: АДРЕСА_1 .
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію вартості 4/36 часток житлового будинку «А-1» з надвірними будівлями та спорудами загальною площею 58,3 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 , в розмірі 15 990 грн, що відповідно до квитанції від 2 вересня 2020 року внесені на депозитний рахунок Турійського районного суду Волинської області.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 відмовлено.
Задовольняючи первісний позов і відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції, з висновком якого погодився апеляційний суд, виходив з того, що позивач і відповідач не можуть досягти згоди щодо спільного володіння і користування майном, між ними склалися неприязні відносини. Реальний виділ 4/36 частки спірного житлового будинку є технічно неможливим, що сторонами не заперечується. Припинення права власності ОСОБА_1 на 4/36 частки будинку у цьому випадку не завдасть їй істотної шкоди у зв'язку з перебуванням у її власності іншого житла.
Постановою Верховного Суду від 31 травня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.
Рішення Турійського районного суду Волинської області від 5 жовтня 2022 року та постанову Волинського апеляційного суду від 13 грудня 2022 року скасовано.
У задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 про визнання права власності на 4/36 частки в праві спільної власності на житловий будинок відмовлено.
Передано справу в частині вирішення позовних вимог ОСОБА_2 про припинення права на частку та стягнення компенсації, а також вирішення позовних вимог ОСОБА_1 про встановлення порядку користування нерухомим майном на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції, зокрема, мотивована тим, що суди у порушення вимог статей 76-80, 367 ЦПК України на доводи ОСОБА_1 щодо визначення вартості спірного майна належної уваги не звернули, не розглянули клопотання ОСОБА_1 та не надали оцінки її аргументам про вартість спірного житлового будинку; належно не перевірили доводи ОСОБА_1 , яка вказувала, що припинення її права на частку у спірному будинку завдасть їй та членам її сім'ї істотної шкоди.
Рішенням Турійського районного суду Волинської області від 11 березня 2025 року, залишеним без змін постановою Волинського апеляційного суду від 21 липня 2025 року, позов ОСОБА_2 задоволено.
Припинено право власності ОСОБА_1 на 4/36 частки житлового будинку «А-1» з надвірними будівлями та спорудами загальною площею 58,3 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 .
Припинено право ОСОБА_1 на 4/36 частки у зазначеному житловому будинку.
Виплачено ОСОБА_1 компенсацію вартості 4/36 часток житлового будинку, право на яку припинене цим рішенням, з депозитного рахунку Турійського районного суду Волинської області кошти в розмірі 67 234,17 грн, які були внесені ОСОБА_2 .
Повернено з Державного бюджету України ОСОБА_2 судовий збір у розмірі 1 681, 60 грн.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування нерухомим майном відмовлено.
Скасовано застосований на підставі ухвали Турійського районного суду Волинської області від 13 липня 2023 року захід забезпечення позову.
20 серпня 2025 року ОСОБА_1 засобами поштового зв'язку подала касаційну скаргу на рішення Турійського районного суду Волинської області від 11 березня 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 липня 2025 року, яку ухвалою Верховного Суду від 15 вересня 2025 року залишено без руху та надано заявнику строк для усунення зазначеного недоліку.
Вирішуючи питання про відкриття касаційного провадження, суд дійшов наступних висновків.
Згідно з пунктом 5 частини другої статті 392 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України у касаційній скарзі повинно бути зазначено підставу (підстави), на якій (яких) подається касаційна скарга, з визначенням передбаченої (передбачених) статтею 389 цього Кодексу підстави (підстав).
Підставою касаційного оскарження судових рішень заявник визначає пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України, зазначаючи, що суди застосували норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17, постановах Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-81кс11, від 2 липня 2014 року у справі №6-68цс14, від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15.
Відповідно до пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).
Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви, з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.
Зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень убачається, що скарга заявника є необґрунтованою і наведені в ній доводи не дають підстав для висновку щодо незаконності та неправильності судових рішень з огляду на таке.
Так, ОСОБА_2 , звертаючись з позовом до ОСОБА_1 про припинення права на частку у спільному майні, обґрунтовувала його тим, що вона є власником 32/36 часток житлового будинку з відповідними частками надвірних будівель та споруд загальною площею 58.3 кв. м, розташованого на АДРЕСА_1 . Співвласником іншої частини (4/36 частки) будинку є ОСОБА_1 .
Вказувала, що частка відповідача є незначною і не може бути виділена в натурі, спільне володіння і користування будинком є неможливим, оскільки відповідач не бере участі в утриманні спільного майна, не цікавиться його станом, таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам останньої, яка має на праві власності інше житло.
ОСОБА_1 , звертаючись із зустрічним позовом до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування нерухомим майном, обґрунтувала його тим, що відповідач позбавила її можливості користуватися спірним житловим будинком, користується ним одноосібно. Вказувала, що провести поділ будинку технічно неможливо, тому просила встановити порядок користування житловим будинком з надвірними будівлями та спорудами, а саме виділити їй у користування кімнату площею 10,8 кв. м, а кімнати площею 10,4 кв. м і 14,1 кв. м - виділити ОСОБА_2 ; коридор і кладову, надвірні будівлі та споруди залишити у спільному користуванні.
При новому розгляді справи суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дослідивши подані сторонами докази, встановивши, що належна ОСОБА_1 частка є незначною і не може бути виділена в натурі; спільне володіння і користування майном його співвласниками є неможливим; припинення права відповідача, яка забезпечена іншим житлом, на частку у спільному майні не завдасть істотної шкоди її інтересам та інтересам членам її сім'ї, при цьому остання не користується спірним майна, тривалий час ним не цікавилася та його не утримує, водночас тягар утримання спірного майна несе ОСОБА_3 , яка попереднього внесла на депозитний рахунок суду вартість частки відповідача за первісним позовом у спільному нерухомому майні, дійшов висновку про наявність визначених частиною першою статті 365 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України підстав для припинення права відповідача за первісним позовом на частку у спільному майні за вимогою іншого співвласника. Крім того, задоволення позову ОСОБА_2 виключає задоволення позову ОСОБА_1 . Також суд вважав неможливим виділення ОСОБА_1 у користування кімнату площею 10.8 кв. м, оскільки це значно перевищує належну їй частку, що складає 3.92 кв. м житлової площі.
Верховний Суд погоджується з такими висновками з огляду на таке.
Судами встановлено, що на підставі свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 18 червня 2002 року та договору дарування частини житлового будинку від 6 вересня 2004 року ОСОБА_2 є власником 32/36 часток житлового будинку з відповідними частками надвірних будівель та споруд загальною площею 58,3 кв. м, що розташований на АДРЕСА_1 .
Згідно з технічним паспортом житлового будинку до його складу входить: житловий будинок А-1 загальною площею 58,3 кв.м і житловою площею 35,3 кв.м; прибудова а; літня кухня В-1; гараж Г-1; хлів Д-1; вбиральня Ж; огорожа 1-2. Будинок складається з трьох кімнат площею 10,4 кв.м, 10,8 кв. м, 14,1 кв.м , коридору, кладової та кухні.
Співвласником 4/36 часток житлового будинку є ОСОБА_1 .
Відповідно до висновку № 17/2024 судової оціночно-будівельної експертизи від 10 вересня 2024 року ринкова вартість житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами становить 604 900 грн.
Із такою вартістю будинку сторони погодились, доказів на її спростування не подавали, інших клопотань, пов'язаних із встановленням вартості спірної нерухомості, не заявляли при новому розгляді справи.
Крім того, відповідно до висновку експерта № 111/24 від 30 грудня 2024 року виділити в натурі 4/36 ідеальної частки, яка перебуває у власності ОСОБА_1 , у житловому будинку з господарськими будівлями та спорудами, що розташований на АДРЕСА_1 , технічно не є можливим.
Встановлено, що ОСОБА_1 зареєстрована і проживає у в АДРЕСА_2 у квартирі загальною площею 58.5 кв. м, житловою площею 41.5 кв. м, що належить їй на підставі свідоцтва про право на спадщину від 3 жовтня 2003 року.
ОСОБА_1 у спірному будинку ніколи не проживала та не цікавилась ним, не здійснювала витрат на його утримання.
Також встановлено, що ОСОБА_1 не зверталася до уповноважених органів, зокрема, й правоохоронних, із заявами про те, що інший співвласник будинку чинить перешкоди у користуванні її власністю.
Згідно зі статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності, інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Статтею 316 ЦК України передбачено, що правом власності є право особи на майно, яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Частинами першою, другою статті 319 ЦК України встановлено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.
Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 ЦК України).
Згідно з частиною першою статті 356 ЦК України власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю.
Відповідно до частин першої-третьої статті 358 ЦК України право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою. Співвласники можуть домовитися про порядок володіння та користування майном, що є їхньою спільною частковою власністю. Кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.
Відповідно до статті 183 ЦК України подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку не можна поділити без втрати її цільового призначення.
У статті 365 ЦК України передбачено, що право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї. Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19 вказано, що «право особи на частку у спільному майні може бути припинене за рішенням суду на підставі позову інших співвласників, якщо: 1) частка є незначною і не може бути виділена в натурі; 2) річ є неподільною; 3) спільне володіння і користування майном є неможливим; 4) таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї (частина перша статті 365 ЦК України). Суд постановляє рішення про припинення права особи на частку у спільному майні за умови попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду (частина друга статті 365 ЦК України)».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17 зазначила, що відсутність конструкції «за наявності одночасно» в статті 365 ЦК України свідчить про можливість припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі позову інших співвласників за наявності хоча б однієї з перелічених законодавцем у частині першій цієї статті обставин (зокрема, в пунктах 1-3). Водночас необхідно зважати, що правова норма, закріплена пунктом 4 частини першої статті 365 ЦК України, не може вважатися самостійною обставиною для припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду, оскільки фактично встановлює неприпустимість такого припинення (таке припинення є неможливим у разі, якщо воно завдасть істотної шкоди інтересам співвласника та членам його сім'ї). Припинення права особи на частку у спільному майні за рішенням суду на підставі положень цієї статті можливе за наявності хоча б однієї з обставин, передбачених пунктами 1-3 частини першої статті 365 ЦК України, за умови, що таке припинення не завдасть істотної шкоди інтересам співвласника, та попереднього внесення позивачем вартості цієї частки на депозитний рахунок суду, а не за наявності всіх обставин, передбачених цією статтею, в їх сукупності.
Так, висновок про істотність шкоди, яка може бути завдана співвласнику та членам його сім'ї, вирішується в кожному окремому випадку з урахуванням обставин справи та особливостей об'єкта, який є спільним майном. Суд при розгляді справи повинен перевіряти, чи не будуть порушені інтереси й заподіяна шкода (майнова або немайнова) внаслідок припинення права на частку.
Такі правові висновки викладено Верховним Судом у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 760/8958/15-ц, від 1 червня 2023 року у справі № 344/2399/21, від 11 грудня 2023 року у справі № 442/7979/21, від 10 січня 2024 року у справі № 344/6767/14-ц.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (стаття 89 ЦПК України).
Встановивши, що співвласники житлового будинку не досягли згоди щодо порядку користування спільним майном, суди попередніх інстанційпри новому розгляді справи, з урахуванням висновку експертизи № 111/24 від 30 грудня 2024 року, відповідно до якого виділити ОСОБА_1 в натурі 4/36 ідеальної частки технічно не є можливим, а також того, що належна останній частка є незначною, беручи до уваги, що припинення правана часткуу спірному будинку не завдасть істотної шкоди інтересам ОСОБА_1 як співвласнику, оскільки вона ніколи не проживала та не цікавилась будинком, не здійснювала витрат на його утримання, проживає в іншому житловому приміщенні, яке належить їй на праві власності, правильно застосували положення статті 365 ЦК України та обґрунтовано задовольнили позов ОСОБА_2 у відповідній частині, що, як наслідок, унеможливлює задоволення зустрічного позову про встановлення порядку користування спільною частковою власністю.
Такий висновок судів відповідає правовим висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним у постановах від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17, від 22 вересня 2022 року у справі № 125/2157/19, а також висновкам Верховного Суду, викладеним у постановах від 30 травня 2018 року у справі № 760/8958/15-ц, від 1 червня 2023 року у справі № 344/2399/21, від 11 грудня 2023 року у справі № 442/7979/21, від 10 січня 2024 року у справі № 344/6767/14-ц.
Ураховуючи викладене, суд касаційної інстанції дійшов висновку, що суди попередніх інстанцій при новому розгляді справи відповідно до частини першої статті 417 ЦПК України врахували вказівки, що містяться у постанові Верховного Суду від 31 травня 2023 року,повно та всебічно з'ясувавши обставини справи та дослідивши наявні у справі докази, правильно застосували норми права і ухвалили оскаржувані судові рішення з додержанням норм матеріального та без порушень нормпроцесуального права.
Доводи касаційної скарги про те, суди попередніх інстанцій в оскаржуваних судових рішеннях застосували норми права без урахування висновків щодо їх застосування у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2018 року у справі № 908/1754/17, постановах Верховного Суду України від 16 січня 2012 року у справі № 6-81кс11, від 2 липня 2014 року у справі № 6-68цс14, від 15 травня 2013 року у справі № 6-37цс13, від 13 січня 2016 року у справі № 6-2925цс15, колегія суддів визнає необґрунтованими, оскільки висновки судів попередніх інстанцій, з урахуванням встановлених у цій справі обставин, не суперечать висновкам Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Безпідставними є доводи заявника про те, що суд першої інстанції проігнорував клопотання про призначення технічної інвентаризації будинку з надвірними будівлями та спорудами, оскільки в оскаржуваній постанові суд апеляційної інстанції, відхиляючи відповідні доводи ОСОБА_1 , вказав, що таке клопотання вона зняла з розгляду, оскільки заявила клопотання про призначення будівельно-технічної експертизи щодо визначення ринкової вартості спірного будинку. Апеляційний суд констатував, що суд неодноразово з'ясовував думку сторін щодо заявлених ними клопотань, на що обидві сторони повідомили про відсутність будь-яких додаткових або нерозглянутих клопотань.
Крім того, доводам заявника, викладеним у касаційній скарзі, про те, що припинення її права на частку у житловому будинку завдасть істотної шкоди її інтересам, оскільки вона є особою з інвалідністю ІІ групи, а належна їй квартира перебуває в іпотеці, суди попередніх інстанцій вже надавали належну оцінку і не встановили, що внаслідок припинення її права власності на частку буде завдано істотної шкоди інтересам ОСОБА_1 . Суди правильно вважали, що перебування квартири в іпотеці не позбавляє її власника права користуватися нею, при цьому ОСОБА_1 , маючи у власності інше нерухоме майно, в якому вона постійно проживає, та отримавши грошову компенсацію вартості частки у спірному будинку у розмірі 67 234,17 грн, буде мати можливість погасити борг або ж покращити умови проживання.
Встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 77, 78, 79, 80, 89, 367 ЦПК України. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (постанова Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц).
У пункті 72 рішення Європейського суду з прав людини від 25 липня 2002 року у справі «Совтрансавто-Холдинг» проти України» (заява № 48553/99) зазначено, що відповідно до прецедентної практики право на справедливий судовий розгляд, гарантоване статтею 6 § 1, повинно тлумачитися в контексті преамбули Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка проголошує верховенство права як елемент спільної спадщини держав-учасниць. Одним із основних елементів верховенства права є принцип правової певності, який, серед іншого, передбачає, що у будь-якому спорі рішення суду, яке вступило в законну силу, не може бути поставлено під сумнів.
Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.
Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
Виходячи зі змісту касаційної скарги та оскаржуваних судових рішень, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга є необґрунтованою, а наведені в ній доводи не дають підстав вважати оскаржувані судові рішення незаконними.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, Верховний Суд виходить із того, що у даній справі сторонам надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних правовідносин.
Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення.
Зазначене відповідає Рекомендаціям № R (95) 5 Комітету Міністрів Ради Європи від 7 лютого 1995 року, який рекомендував державам-членам вживати заходи щодо визначення кола питань, які виключаються з права на апеляцію та касацію, щодо попередження будь-яких зловживань системою оскарження. Відповідно до частини «с» статті 7 цієї Рекомендації скарги до суду третьої інстанції мають передусім подаватися відносно тих справ, які заслуговують на третій судовий розгляд, наприклад справ, які розвиватимуть право або сприятимуть однаковому тлумаченню закону. Вони також можуть бути обмежені скаргами у тих справах, де питання права мають значення для широкого загалу. Від особи, яка подає скаргу, слід вимагати обґрунтування причин, з яких її справа сприятиме досягненню таких цілей.
Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини, яка є джерелом права (стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини»), умови прийнятності касаційної скарги, відповідно до норм законодавства, можуть бути суворішими, ніж для звичайної заяви. При цьому право на суд не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг, і такі обмеження не можуть зашкодити самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 36 рішення у справі «Голдер проти Сполученого Королівства» (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року та пункт 27 рішення у справі «Пелевін проти України» від 20 травня 2010 року.
Зважаючи на особливий статус суду касаційної інстанції, процесуальні процедури у суді касаційної інстанції можуть бути більш формальними, особливо, якщо провадження здійснюється судом після їх розгляду судом першої інстанції, а потім судом апеляційної інстанції (рішення у справах: «Levages Prestations Services v. France» (Леваж Престасьон Сервіс проти Франції) від 23 жовтня 1996 року; «Brualla Gomez de la Torre v. Spain» (Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії) від 19 грудня 1997 року).
Оскільки Верховний Суд уже викладав висновки щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до таких висновків, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Турійського районного суду Волинської області від 11 березня 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 липня 2025 року суд відмовляє.
Керуючись статтями 389, 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Турійського районного суду Волинської області від 11 березня 2025 року та постанову Волинського апеляційного суду від 21 липня 2025 року у справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 про припинення права власності на частку у спільному майні, за зустрічним позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про встановлення порядку користування спільною частковою власністю.
Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подала касаційну скаргу.
Ухвала оскарженню не підлягає
Судді С. О. Карпенко
В. В. Сердюк
І. М. Фаловська