ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
28.05.2026Справа № 910/1251/26
Господарський суд міста Києва в складі судді Привалова А.І., за участю секретаря судового засідання Ягельської А.О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження
справу № 910/1251/26
за позовом Департамента територіального контролю міста Києва виконавчого органу
Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мирополк"
за участю третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу
Тимошенко Людмили Анатолівни
про скасування рішення державного ресторатора
За участю представників сторін:
від позивача: Садовський О.О.;
від відповідача: Станицький О.Б.;
від третьої особи: не з'явився.
Департамент територіального контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Мирополк" про скасування рішення державного ресторатора.
Позовні вимоги обґрунтовані наявністю підстав для скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10.02.2022 за індексним номером 63378152, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Тимошенко Людмилою Анатолівною, на підставі якого проведено державну реєстрацію права власності за відповідачем на нежитлову будівлю 102,6 кв. м., що знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Будищанська, 2-В (літера "1А").
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.02.2026 відкрито провадження у справі № 910/1251/26, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання у справі призначено на 05.03.2026. Залучено до участі у розгляді справи в якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача - приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Тимошенко Людмилу Анатолівну.
12.02.2026 через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшла заява про виконання ухвали суду в частині надіслання на адресу залученої третьої особи копії позовної заяви з доданими до неї документами.
Присутній у судовому засіданні 05.03.2026 представник позивача позовні вимоги підтримав.
Представники відповідача та третьої особи в засідання суду не з'явилися, про причини неявки суд не повідомили.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.03.2026 розгляд справи відкладено на 26.03.2026.
23.03.2026 через підсистему «Електронний суд» від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач проти позову заперечує.
26.03.2026 через підсистему «Електронний суд» від позивача надійшло клопотання щодо неприйняття відзиву відповідача, оскільки останній оформлений з порушенням приписів ст. 170 ГПК України та не був направлений іншим учасникам справи.
Присутній у судовому засіданні 26.03.2026 представник позивача позовні вимоги підтримав та просив не приймати до розгляду відзив відповідача, який поданий з порушенням строку, визначеного судом та без належного оформлення.
Представник відповідача просив прийняти до розгляду відзив на позовну заяву та заявив усне клопотання про призначення у справі судової експертизи.
Представник третьої особи в засідання суду не з'явився.
Оскільки відповідачем не наведено причин пропуску строку на подання відзиву на позовну заяву, суд відклав вирішення питання про прийняття відзиву до розгляду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.03.2026 розгляд справи відкладено на 02.04.2026, з метою надання відповідачу часу для належного оформлення та подання до справи заяв і клопотань по суті спору.
30.03.2026 через підсистему «Електронний суд» від представника відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому міститься клопотання про поновлення строку на подання відзиву, та заява про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи.
31.03.2026 через підсистему «Електронний суд» від представника позивача надійшло клопотання, в якому останній заперечує проти заяви відповідача про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи.
01.04.2026 через підсистему «Електронний суд» від представника позивача надійшло клопотання, в якому останній про недоведеність представником відповідача поважності пропуску строку на подання відзиву, у зв'язку з чим просить відзив не приймати та повернути його відповідачу без розгляду.
Підготовче засідання у справі № 910/1251/26, призначене на 02.04.2026, не відбулося, у зв'язку з хворобою судді.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.04.2026 призначено розгляд справи на 07.05.2026.
07.04.2026 через підсистему «Електронний суд» від представника позивача надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи листа Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації).
Присутній у судовому засіданні 07.05.2026 представник позивача підтримав позовні вимоги, просив: не поновлювати відповідачу строку на подання відзиву на позов та залишити його відповідно без розгляду, відмовити у задоволенні заяви відповідача про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи, задовольнити клопотання про долучення доказу та просив призначити справу до судового розгляду.
Представник відповідача просив визнати поважними причини пропуску строку на подання відзиву на позов, а також задовольнити заяву про призначення у справі судової будівельно-технічної експертизи.
Представник третьої особи в засідання суду не з'явився, клопотань процесуального характеру суду не подавав.
Розглянувши клопотання відповідача про поновлення строку на подання відзиву на позовну заяву, суд відзначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 113 ГПК України, строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюються законом, а якщо такі строки законом не визначені, - встановлюються судом.
Суд має встановлювати розумні строки для вчинення процесуальних дій. Строк є розумним, якщо він передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства (ч. ч. 1, 2 ст. 114 ГПК України).
Приписами ч. 1 ст. 118 ГПК України встановлено, що право на вчинення процесуальних дій втрачається із закінченням встановленого законом або призначеного судом строку.
Відповідно до ст. 119 ГПК України, суд за заявою учасника справи поновлює пропущений процесуальний строк, встановлений законом, якщо визнає причини його пропуску поважними, крім випадків, коли цим Кодексом встановлено неможливість такого поновлення.
Встановлений судом процесуальний строк може бути продовжений судом за заявою учасника справи, поданою до закінчення цього строку, чи з ініціативи суду.
Якщо інше не встановлено законом, заява про поновлення процесуального строку, встановленого законом, розглядається судом, у якому належить вчинити процесуальну дію, стосовно якої пропущено строк, а заява про продовження процесуального строку, встановленого судом, - судом, який встановив строк, без повідомлення учасників справи.
Одночасно із поданням заяви про поновлення процесуального строку має бути вчинена процесуальна дія (подані заява, скарга, документи тощо), стосовно якої пропущено строк. Пропуск строку, встановленого законом або судом учаснику справи для подання доказів, інших матеріалів чи вчинення певних дій, не звільняє такого учасника від обов'язку вчинити відповідну процесуальну дію.
Про поновлення або продовження процесуального строку суд постановляє ухвалу.
З метою дотримання основних засад господарського судочинства, справедливого, неупередженого та своєчасного вирішення спору, маючи на меті забезпечення дійсного вирішення правового спору між сторонами, суд дійшов висновку про задоволення клопотання відповідача та поновлення строку на подання відзиву на позовну заяву.
Водночас, суд, дослідивши матеріали справи, дійшов висновку про відмову у задоволенні заяви відповідача про призначення судової будівельно-технічної експертизи, з огляду на наступне.
У відповідності до ст. 99 ГПК України, суд за клопотанням учасника справи або з власної ініціативи призначає експертизу у справі за сукупності таких умов: 1) для з'ясування обставин, що мають значення для справи, необхідні спеціальні знання у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо; 2) жодною стороною не наданий висновок експерта з цих самих питань або висновки експертів, надані сторонами, викликають обґрунтовані сумніви щодо їх правильності, або за клопотанням учасника справи, мотивованим неможливістю надати експертний висновок у строки, встановлені для подання доказів, з причин, визнаних судом поважними, зокрема через неможливість отримання необхідних для проведення експертизи матеріалів.
Судова експертиза призначається у разі потреби у спеціальних знаннях для встановлення фактичних даних, що входять до предмета доказування, тобто у разі, коли висновок експерта не можуть замінити інші засоби доказування, необхідно провести певні обчислення. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 03.06.2021 у справі № 160/3944/19.
Як свідчать матеріали справи, відповідачем до відзив на позовну заяву та заяви про призначення судової будівельно-технічної експертизи, не додано жодних доказів на обґрунтування своїх заперечень та які свідчать про необхідність призначення судової експертизи у даній справі з огляду на предмет позовних вимог.
Ураховуючи відсутність будь-яких інших заяв та клопотань учасників справи, оскільки судом здійснені усі дії, необхідні для забезпечення правильного і своєчасного розгляду справи по суті, суд дійшов висновку про наявність підстав для закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті. У судовому засіданні 07.05.2026 суд без виходу до нарадчої кімнати постановив ухвалу, на підставі п. 3 ч. 2 ст. 185 ГПК України, про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 28.05.2026, яка занесена до протоколу судового засідання.
Присутній у судовому засіданні 28.05.2026 представник позивача повністю підтримав заявлені позовні вимоги, з підстав наведених у позовній заяві.
Представник відповідача проти задоволення позовних вимог заперечив з посиланням на обставини, наведені у відзиві на позовну заяву.
Приймаючи до уваги, що третя особа була належним чином повідомлена про дату та час судового засідання, враховуючи, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи по суті, суд вважає, що неявка в судове засідання представника третьої особи не є перешкодою для прийняття рішення у даній справі.
Відповідно до статті 233 Господарського процесуального кодексу України рішення у даній справі ухвалено після закінчення судового розгляду за результатами оцінки доказів, поданих сторонами.
У судовому засіданні 28.05.2026, на підставі статті 240 Господарського процесуального кодексу України, оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги позивач зазначає, що 28.11.2024 посадовою особою Департаменту територіального контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) (далі - Департамент) винесено припис № 2408584 від 28.11.2024 стосовно об'єкту, який за зовнішніми ознаками відповідає законодавчому визначенню тимчасової споруди. Місцезнаходження об'єкта - вул. Будищанська 2/83/Оноре де Бальзака 83/2. Запропоновано надати супровідну заяву з документацією на розміщення тимчасової споруди. У разі відсутності документації демонтувати протягом 3 діб, відновити благоустрій. Також повідомлено, що у разі невиконання вимог припису будуть вжиті заходи згідно чинного законодавства.
На винесений приписи ТОВ «Мирополк» (надалі - відповідач) листом від 10.01.2025 № 10/01-2025 надіслано до Департаменту витяг з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Оскільки відповідно до норм чинного законодавства адреси тимчасовим спорудам не присвоюються, зазначаючи в приписах адреси тимчасових споруд, уповноважені особи Департаменту орієнтуються на найближчий об'єкт будівництва, будинок, будівлю, споруду, яким присвоєно адресу. Спірний об'єкт розташований на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:092:0028. Станом на день звернення до суду зазначений у приписі об'єкт не демонтовано, благоустрій не відновлено.
Відповідно до інформації з витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 10.02.2022 № 298971025 даний об'єкт зареєстровано як нежитлову будівлю загальною площею 102,6 кв.м., адреса об'єкта - м. Київ, вул. Будищанська 2-В (літера « 1А»), форма власності - приватна. Власник - ТОВ «Мирополк». При цьому, підставами виникнення права власності став акт приймання-передачі нерухомого майна, серія та номер - б/н, виданий 26.01.2022, видавник ПН Київського МНО Набока О.В. Підстава внесення запису: рішення про державну реєстрацію прав та їх обов'язків, індексний номер: 63378152 від 01.02.2022, прийняте приватним нотаріусом Тимошенко Людмилою Анатолівною, Київський міський нотаріальний округ, м. Київ.
При цьому, позивач зазначає, що Департамент містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) листом від 27.11.2025 за № 055/10556 повідомив, що згідно з даними електронної бази документообігу Департаменту та даними Міської інформаційно-аналітичної системи забезпечення містобудівної діяльності «Містобудівний кадастр м. Києва», містобудівні умови та обмеження для проектування будівництва за адресою: м. Київ, вул. Будищанська 2-В не надавались, відомості про реєстрацію схеми генерального плану щодо об'єкта будівництва на земельній ділянці з кадастровим номером 8000000000:62:092:0028. Інформація про надання містобудівних умов та обмежень ТОВ «Мирополк» - відсутня.
Відповідно до листа Департаменту з питань державного архітектурно-будівельного контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 25.11.2025 за № 073-4288, не надходили документи, визначені Законом України «Про регулювання містобудівної діяльності, Порядком виконання підготовчих та будівельних робіт, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 466 та Порядком прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 13.04.2011 № 461 щодо об'єкта будівництва за адресою: м. Київ, вул. Будищанська 2-В (кадастровий номер земельної ділянки 8000000000:62:092:0028).
Відповідно до листа Департаменту земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) від 27.11.2025 № 057-15414, рішення щодо передачі ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:092:0028 у власність чи користування Київська міська рада не приймала.
Відповідно до листа Департаменту містобудування та архітектури від 27.11.2025 № 055-16218, відсутні відомості щодо присвоєння поштової адреси об'єкту нерухомого майна, зокрема нежитловій споруді, адреси вул. Будищанська 2-В, розташованої в межах земельної ділянки з кадастровим номером 8000000000:62:092:0028. Зазначена адреса також відсутня у базі індексів на офіційному сайті АТ «Укрпошта».
Таким чином, ураховуючи додані до позовної заяви докази, спірна споруда, на думку позивача, є тимчасовою спорудою, яка розміщена без будь-яких дозвільних документів, за відсутності права власності або оренди земельної ділянки, на якій вона розташована.
Отже, на думку позивача, державна реєстрація зазначеного об'єкта проведена з порушеннями чинного законодавства, зачіпає інтереси Департаменту територіального контролю міста Києва виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) та прямо перешкоджає належному виконанню покладених чинним законодавством обов'язків, а тому Департамент звернувся до суду з позовом про скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень від 10.02.2022 № 63378152, прийняте приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу (м. Київ), Тимошенко Людмилою Анатолівною.
Відповідач проти позову заперечив та зазначив, що ТОВ «МИРОПОЛК» є власником нерухомого майна, а саме: нежитлової будівлі, загальною площею 102,6 кв. м., за адресою: м. Київ, вул. Будищанська, 2-В (літера "1-А") з 07.02.2022. Відповідач не будував зазначений об'єкт нерухомого майна, а отримав його у власність як внесок до статутного капіталу на підставі акту приймання-передачі нерухомого майна від 26.01.2022. Дана нежитлова будівля не є малою архітектурною формою, є капітальною спорудою, право власності зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності.
Також відповідач зазначив, що Департамент територіального контролю м. Києва не є власником майна, не є ні користувачем, ні власником земельної ділянки, на якій зазначене майно знаходиться, не є стороною реєстраційної дії та не довів, яке саме його право порушене оспорюваним рішенням реєстратора.
Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно з частинами першою та другою статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. За частиною першою статті 5 Господарського процесуального кодексу України господарський суд, здійснюючи правосуддя, захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Відповідно до частини четвертої статті 13 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Стаття 15 Цивільного кодексу України надає кожній особі право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Так кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (стаття 16 названого Кодексу).
Отже, вказані норми визначають об'єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, викликана поведінкою іншої особи.
Під захистом цивільних прав розуміють передбачений законодавством засіб, за допомогою якого може бути досягнуте припинення, запобігання, усунення порушення права, його відновлення і (або) компенсація витрат, викликаних порушенням права. Обраний спосіб захисту має безпосередньо втілювати мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту, тобто мати наслідком повне припинення порушення його прав та охоронюваних законом інтересів.
У ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а у ст. 13 Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, тобто право пред'явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту' порушеного права та характеру правопорушення. Пряма чи опосередкована заборона законом на захист певного цивільного права чи інтересу не може бути виправданою.
Європейський суд з прав людини у своїй практиці, зокрема, у рішеннях від 13.05.1980 в справі "Артіко проти Італії" (пункт 35), від 30.05.2013 в справі "Наталія Михайленко проти України" (пункт 32) визначає, що Конвенція призначена для гарантування не теоретичних або примарних прав, а прав практичних та ефективних.
Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначений ст. 16 Цивільного кодексу України.
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним.
Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб'єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов'язку зобов'язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
При цьому, ефективність обраного позивачем способу захисту означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечити поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.
Таким чином, ефективний засіб (спосіб) захисту призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.
Вказані висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, Верховного Суду від 03.03.2021 у справі № 915/161/20, від 21.01.2021 у справі № 921/266/18, від 05.08.2020 № 766/46/19.
Особа, якій належить порушене право, може скористатися не будь-яким на свій розсуд, а певним способом захисту такого свого права, який прямо визначається спеціальним законом, що регламентує конкретні цивільні правовідносини, або договором.
Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором [пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.05.2018 у справі № 923/466/17 (провадження № 12-89гс19)].
Вирішуючи спір, суд повинен дати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу позивача на момент його звернення до суду. При цьому право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним.
Способами захисту суб'єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника [див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15.09.2020 у справі № 469/1044/17 (пункт 68)].
Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними [постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18 (пункт 40)].
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).
Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 4 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" право власності підлягає державній реєстрації. Задоволення позовної вимоги про скасування державної реєстрації права власності суперечить зазначеній імперативній вимозі закону, оскільки виконання судового рішення призведе до прогалини в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно в частині належності права власності на спірне майно. Отже, замість скасування неналежного запису про державну реєстрацію до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно має бути внесений належний запис про державну реєстрацію права власності позивача. Такі висновки сформульовані у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 466/8649/16-ц (провадження №14-93цс20, пункт 87).
Так, за результатом розгляду документів, поданих для державної реєстрації прав, державний реєстратор на підставі прийнятого ним рішення про державну реєстрацію прав вносить відомості про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав. Таким чином, рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є підставою для внесення відомостей про речові права, обтяження речових прав до Державного реєстру прав (записів до Державного реєстру прав). З відображенням таких відомостей (записів) у Державному реєстрі прав рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень вичерпує свою дію. Отже, вимога про скасування такого рішення після внесення на його підставі відповідних відомостей (записів) до Державного реєстру прав не відповідає належному способу захисту (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц (пункт 152)). Пред'явлення власником нерухомого майна вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за володільцем не є необхідним для ефективного відновлення права власника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (пункт 100), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29)).
Відповідно до статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Реєстру.
До інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, застосування норм Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не призводить. Державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для виникнення права власності. Самостійного значення для виникнення права власності факт державної реєстрації не має.
Системний аналіз наведених положень законодавчих актів дозволяє стверджувати, що державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, а державна реєстрація визначає лише момент, з якого право власності може виникнути за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності.
У постанові від21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності (пункт 123).
Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту.
Повноцінне здійснення прав на нерухоме майно неможливе без державної реєстрації з огляду на те, що вона є завершальним етапом набуття повного обсягу речових прав. Однак сама по собі державна реєстрація речових прав не захищає учасників цивільних відносин від порушень права власності та інших речових прав.
У постанові від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що знаходження на земельній ділянці одного власника об'єкта нерухомості (будівлі, споруди) іншого власника істотно обмежує права власника землі, при цьому таке обмеження є безстроковим. Так, власник землі в цьому разі не може використовувати її ані для власної забудови, ані іншим чином і не може здати цю землю в оренду будь-кому, окрім власника будівлі чи споруди. Тому державна реєстрація будівлі, споруди на чужій земельній ділянці є фактично і реєстрацією обмеження права власника землі (пункт 84).
Способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, прямо визначені статтею 376 ЦК України, яка регулює правовий режим самочинно побудованого майна.
При цьому, формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема, норм частини четвертої цієї статті (пункти 6.31-6.33 постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13; пункти 53-56 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц; пункт 46 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).
За обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстроване за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.
У категорії справ, за обставинами яких певна особа неправомірно зареєструвала право власності на самочинно побудоване майно, неналежною є як вимога про скасування рішення (запису) про реєстрацію права власності, так і вимога про припинення права власності (пункт 154 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справi № 916/1174/22).
Таким чином, усталеною є практика Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої заявлені позовні вимоги про скасування рішень державного реєстратора є неналежними та такими, що не спрямовані на реальний захист прав та інтересів позивача.
З огляду на вище викладене, обрання неефективного способу захисту порушених прав є самостійною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог.
Суд наголошує, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16.
Згідно зі ст. 17 Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.
Суд зазначає, що, навіть якщо національний суд володіє певною межею розсуду, віддаючи перевагу тим чи іншим доводам у конкретній справі та приймаючи докази на підтримку позицій сторін, суд зобов'язаний мотивувати свої дії та рішення (див. рішення від 1 липня 2003 р. у справі "Суомінен проти Фінляндії", заява N 37801/97, п. 36).
У п.50 рішення Європейського суду з прав людини від 28.10.2010 "Справа "Трофимчук проти України"" (Заява № 4241/03) зазначено, що Суд повторює, що оцінка доказів є компетенцією національних судів і Суд не підмінятиме власною точкою зору щодо фактів оцінку, яку їм було надано в межах національного провадження. Крім того, гарантуючи право на справедливий судовий розгляд, стаття 6 Конвенції в той же час не встановлює жодних правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами (див. рішення від 27 жовтня 1993 року у справі "Домбо Беєер B. V. проти Нідерландів", п. 31, Series A, № 274).
За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.
Таким чином, враховуючи вищенаведене, оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати залишаються за позивачем.
На підставі викладеного, керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236 - 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва
У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення до Північного апеляційного господарського суду. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Повний текст рішення складено та підписано: 02.06.2026.
Суддя А.І. Привалов