91000, м. Луганськ, пл. Героїв ВВВ, 3а. Тел. 55-17-32
03.02.11 Справа № 19/38пд.
Суддя Косенко Т.В., за участю секретаря судового засідання Хухрянської І.В., розглянув матеріали справи за позовом
Товариства з обмеженою відповідальністю «Торгівельний дім «Полі-Пак», м.Луганськ
до Публічного акціонерного товариства «Банк Форум»в особі Луганської філії, м.Луганськ
про визнання договору недійсним
в присутності представників сторін:
від позивача -представник не прибув;
від відповідача -Слєсарєва Н.І., довіреність № 2811 від 19.10.2010.
Обставини справи: заявлено вимогу про визнання недійсним договору поруки від 14.01.2009, укладеного між ТОВ «Торгівельний дім «Полі-Пак»та Акціонерним комерційним банком «Форум».
12.02.2010 до канцелярії суду надійшов відзив відповідача на позовну заяву, в якому він проти позовних вимог заперечив та зазначив, що зобов'язання банка по кредитному договору не є грошовим (з визначенням ціни договору), а відповідно до ст.1054 Цивільного кодексу України є зобов'язанням по передачі майна (наданню грошей) без вказівки на ціну договору. З цього витікає, що відносини по наданню кредиту не регулюються ст.524 Цивільного кодексу України, ст.ст.189, 198 Господарського кодексу України, якими обгрунтовує свої вимоги позивач. Також відповідач пояснив, що він є зареєстрованим комерційним банком, який на дату укладення кредитного договору і договору поруки мав банківську ліцензію № 62 від 03.12.2001, письмовий дозвіл № 62-1 від 03.12.2001 та письмовий додаток до дозволу, які надають йому право на здійснення валютних операцій.
Ухвалою господарського суду Луганської області від 23.02.2010 було зупинено провадження по справі № 19/38пд до вирішення справи № 6/37пд.
Ухвалою господарського суду Луганської області від 07.09.2010 провадження по справі № 19/38пд було поновлено та розгляд справи призначений на 15.09.2010.
У судовому засіданні 15.09.2010, на підставі ст.77 Господарського процесуального кодексу України, була оголошена перерва.
24.09.2010 ухвалою господарського суду Луганської області провадження по справі № 19/38пд було зупинено до вирішення пов'язаної з нею справи Жовтневого районного суду м. Луганська № Д-614/10.
Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 18.10.2010 ухвалу господарського суду Луганської області від 24.09.2010 у справі № 19/38пд скасовано, в задоволенні клопотання позивача відмовлено, справу направлено на розгляд до господарського суду Луганської області.
Постановою Вищого господарського суду України від 14.12.2010 постанова Донецького апеляційного господарського суду від 18.10.2010 у справі № 19/38пд залишена без змін.
Ухвалою господарського суду Луганської області від 17.01.2011 розгляд справи № 19/38пд був призначений на 26.01.2011, після чого відкладений на 03.02.2011.
Позивач не скористався наданим йому правом, передбаченим ст.22 Господарського процесуального кодексу України, не забезпечив участі повноважного представника у судовому засіданні, хоча був належним чином повідомлений про час і місце проведення розгляду справи, про що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення № 9103302372892 та відповідний штамп суду з відміткою про відправку документу на звороті примірника всіх ухвал суду, який містить вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників ухвали, дату відправки, підпис працівника суду, яким вона здійснена.
Як зазначив Вищий господарський суд України в Інформаційному листі від 13.08.2008 № 01-8/482 Про деякі питання застосування норм господарського процесуального кодексу України (п.19) ... дана відмітка, за умови, що її оформлено відповідно до вимог п.3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10.12.2002 № 75 (з подальшими змінами), є підтвердженням належного надсилання копій процесуального документа сторонам та іншим учасникам судового процесу.
До повноважень суду не віднесено встановлення фактичного місцезнаходження учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилались згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи, а також згідно відомостей, що містяться у довідці з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб -підприємців, станом на час розгляду справи.
Розглянувши матеріали справи, вислухавши представника відповідача, який прибув у судове засідання, встановивши фактичні обставини справи, оцінивши надані докази, господарський суд Луганської області дійшов наступного.
Між Товариством з обмеженою відповідальністю «Торгівельний дім «Полі-Пак»(поручитель, позивач) та Акціонерним комерційним банком «Форум»(кредитор, відповідач) 14.01.2009, за умовами якого поручитель поручається перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Полі-Пак» (боржник) зобов'язань за кредитним договором № 0185/07/09-КLI від 20.07.2007, та додаткових угод до нього, які можуть бути укладені в майбутньому, який було укладено між кредитором та боржником, у повному обсязі, за умовами якого боржник зобов'язаний повернути кредиторові кредитні кошти в розмірі 3960000 євро, з кінцевим терміном повернення 17.07.2009, сплачувати нараховані проценти за користування кредитними коштами з розрахунку 12,5 процентів річних за користування кредитними коштами і можливі неустойки у розмірах та у випадках, передбачених кредитним договором.
Відповідно до п.2.1 договору поручитель зобов'язується в разі невиконання та/або порушення боржником своїх зобов'язань перед кредитором погасити, заборгованість по кредитному договору, а саме: суму кредиту, нараховані проценти по кредиту, відсотки по простроченій позиці (штраф, пеню) та інші платежі, передбачені кредитним договором.
Поручитель зобов'язується відповідати перед кредитором своїми грошовими коштами та всім своїм майном (п.2.2 договору).
Згідно п.2.3 договору кредитор зобов'язується письмово повідомити поручителя про невиконання боржником своїх зобов'язань.
У випадку невиконання зобов'язань по кредитному договору та договору поруки боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники (п.3.1 договору).
10.04.2009 сторони уклали додатковий договір про внесення змін до договору поруки від 14.01.2009, за умовами якого п.1.1 договору поруки від 14.012009 виклали в наступній редакції: «1.1 Поручитель поручається перед кредитором за виконання Товариством з обмеженою відповідальністю «Полі-Пак»(код ЄДРПОУ 30231178), надалі боржник, зобов'язань за кредитним договором № 0185/07/09-KLI від 20.07.2007 року, та додаткових договорів до нього, які можуть бути укладені в майбутньому, який було укладено між кредитором та боржником (надалі -кредитний договір), у повному обсязі, за умовами якого боржник зобов'язаний повернути кредиторові кредитні кошти в розмірі 3960000 (три мільйона дев'ятсот шістдесят тисяч) євро, з кінцевим терміном повернення 17 липня 2009 року, сплачувати нараховані проценти за користування кредитними коштами з розрахунку 13,0 (тринадцять) процентів річних з 07 квітня 2009 р. і можливі неустойки у розмірах та у випадках, передбачених кредитним договором.».
Як зазначив позивач в позовній заяві відповідач звернувся до нього з претензією № 308/8.5.4.2 від 20.07.2009 з вимогою про погашення заборгованості ТОВ «Полі-Пак»за кредитним договором.
Згідно ч.2 ст.555 Цивільного кодексу України поручитель має право висунути проти вимоги кредитора заперечення, які міг би висунути сам боржник, за умови, що ці заперечення не пов'язані з особою боржника.
Позивач вважає, що наявність у договорі поруки положень, які передбачають виконання грошових зобов'язань позивача в євро за відсутності у сторін індивідуальної ліцензії на використання позивачем євро як засобу платежу, суперечить приписам ст.99 Конституції України, ст.524 Цивільного кодексу України, ст.ст.189, 198 Господарського кодексу України, ст.3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», ст.35 Закону України «Про Національний банк України».
Статтею 215 цивільного кодексу України передбачені підстави недійсності правочину, відповідно до ч.1 якої однією з підстав недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою ст. 203 цього Кодексу.
Згідно ч.1 ст.203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Керуючись ст.236 цивільного кодексу України позивач просить визнати договір поруки недійним з моменту його вчинення.
Відповідно до ст.546 Цивільного кодексу України виконання зобов'язання може забезпечуватися неустойкою, порукою, гарантією, заставою, притриманням.
Відповідно до ст.553 Цивільного кодексу України за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником.
Згідно ст.543 Цивільного кодексу України у разі солідарного обов'язку боржників (солідарних боржників) кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.
Статтею 554 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому самому обсязі, що й боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки.
Згідно вимог ст.541 Цивільного кодексу України солідарний обов'язок або солідарна вимога виникають у випадках, встановлених договором або законом.
Отже, у цьому випадку солідарна відповідальність означає, що у разі невиконання боржником основного зобов'язання, кредитор має право вимагати виконання зобов'язання в повному обсязі або частково як від боржника, так і від поручителя, або від них обох разом.
Стаття 99 Конституції України встановлює, що грошовою одиницею України є гривня. Разом з тим, вказана стаття Конституції України визначає правовий статус грошової одиниці України, але не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Згідно зі ст.192 Цивільного кодексу України законним платіжним засобом обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадку і в порядку, встановленому законом.
Таким чином, відповідно до законодавства, гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, однак в той же час обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.
Згідно ч.3 ст.533 Цивільного кодексу України, використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом. Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері регулювання і валютного контролю є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»(далі - Декрет).
Відповідно до ст.5 Декрету операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральний та індивідуальних ліцензій Національного Банку України.
Відповідно до ч.1 ст.1054 Цивільного кодексу України, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до положень ст.ст.47, 49 Закону України «Про Банки і банківську діяльність»банківські установи мають право здійснювати кредитні операції, у тому числі розміщувати залучені кошти від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, на підставі банківської ліцензії. Стаття 2 цього Закону визначає банківський кредит як будь-яке зобов'язання банку надати певну суму грошей, будь-яку гарантію, будь-яке зобов'язання придбати право вимоги боргу, будь яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов'язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов'язання на сплату процентів та інших зборів з такої суми. При цьому, відповідно до цієї ж статті кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Спеціальне законодавство у сфері банківської діяльності не містить приписів, які б забороняли банкам надавати кредити в іноземній валюті або регламентували умови кредитування в іноземній валюті.
Що стосується валютного законодавства, то відповідно до вимог Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»(ст.1) надання кредитів в іноземній валюті слід відносити до валютних операцій.
Здійснення валютних операцій може мати місце на підставі генеральних чи індивідуальних ліцензій Національного Банку України.
Відповідно до ст.5 Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Перелік валютних операцій, для здійснення яких необхідна індивідуальна ліцензія Національного банку України, наданий у ч.4 цієї статті.
Генеральні ліцензії надаються на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, а весь період дії режиму валютного регулювання.
Пункт «в»ч.4 ст.5 Декрету передбачає вимогу щодо отримання індивідуальної ліцензії Національного банку України на здійснення операцій щодо надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо термін і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.
Виходячи з наведеного, індивідуальна ліцензія на проведення вказаних операцій необхідна лише у тому випадку, якщо термін і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак, на сьогодні законодавством не встановлено терміни і суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування.
Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування режиму індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст.5 Декрету с наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.
Що стосується необхідності отримання сторонами кредитного договору індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України, згідно з вимогами пункту «г»ч.5 Декрету, то слід відзначити, що відповідно до цієї статті порядок і термін видачі ліцензій, перелік документів для одержання ліцензій, а також підстави для відмови у видачі ліцензій визначаються Національним Банком України.
В той же час, Національним Банком України прийнято Положення про порядок видачі Національним Банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затверджене постановою Правління Національного банку України від 14.10.2004 № 483 та зареєстроване в Міністерстві юстиції України 09.11.2004 за № 1429/10028.
Відповідно до п.1.4 Положення використання іноземної валюти як засобу платежу (валютна операція) - використання іноземної валюти на території України для виконання будь-яких зобов'язань або оплати товарів що придбаються.
Разом з тим, у п.1.5 Положення визначено, що використання іноземної валюти як засобу платежу на території України без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями).
Виходячи з наведеного, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів (відсотків) за кредитним договором укладеним сторонами у справі не потребує наявності індивідуальної ліцензії.
До компетенції комерційних банків віднесено надання кредитів резидентам в іноземній валюті за ліцензією Національного банку України (п.4 ст.5 Декрету Кабінету Міністрів України від 19.02.1993 № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»).
Пунктом 8.12. Правил використання готівкової іноземної валюти на території України, затверджених Постановою правління Національного банку України від 30.05.2007 № 200 передбачено, що фінансові установи, які одержали генеральну ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій, і національний оператор поштового зв'язку можуть використовувати готівкову іноземну валюту для проведення валютних операцій відповідно до отриманих генеральних ліцензій Національного банку на здійснення валютних операцій.
У відповідності до зазначених нормативних актів Національним банком України Акціонерному комерційному банку видана банківська ліцензія № 62 на здійснення банківських операцій та Дозвіл № 62-1 на право здійснення операцій, визначених п.п.1-4 ч.2 та 4 ст.47 Закону України «Про Банки та банківську діяльність»згідно з додатком, а саме на операції з валютними цінностями в частині залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.
У відповідності до п.5.3. Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого Постановою Правління Національного банку України від 17.07.2001 № 275, письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями є генеральною ліцензією на здійснення валютних операцій, згідно з Декретом Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»від 19.02.1993 № 15-93.
Як вбачається із тексту договору поруки, згідно кредитної угоди кредитор надав боржнику власні кредитні кошти в євро.
Згідно ч.1 ст.1046 Цивільного кодексу України, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.
Відповідно до ч.1 ст.1049 Цивільного кодексу України, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Частиною 2 ст.1054 Цивільного кодексу України встановлено, що до відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного кодексу України.
Тобто, з норм вищезазначених статей випливає обов'язок позичальника повернути позику в тій валюті, в якій позика була отримана, якщо інше не встановлено в договорі.
Також, наведені вище норми діючого законодавства свідчать про те, що банківський кредит є одним з видів договорів займу, за яким відповідно до ст.1046 Цивільного кодексу України одна сторона передає у власність іншій стороні грошові кошти або інші речі, які повинні бути повернені.
Тобто, за вказаними договорами мова йде не про проведення розрахунків, а про повернення речі або коштів власнику.
Відповідно до ст.215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч.ч1-3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу. Недійсними також є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).
Відповідно до ст.43 Господарського процесуального кодексу України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.
В силу ст.ст.42, 43, 33 Господарського процесуального кодексу України правосуддя в господарських судах здійснюється на засадах змагальності та рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
З огляду на вказані положення позивач при зверненні з позовом мав обґрунтувати свої вимоги поданими суду доказами, а відповідач -спростувати доводи позивача. Тобто, виходячи з наведених приписів, згідно з принципом змагальності саме позивач мав надати суду певні докази допущення відповідачем порушень. У разі ж надання позивачем відповідних доказів та невизнання певних обставин відповідачем, на останнього покладається обов'язок їх спростування.
В даному випадку позивачем не доведено суду, що відповідачем порушені норми діючого законодавства в частині валютного регулювання.
Позивач не довів суду належними та допустимими доказами ті обставини, якими він обґрунтовував свої вимоги, у зв'язку з чим вимоги позивача є безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Судові витрати покладаються на позивача, згідно ст.44, 49 Господарського процесуального кодексу України.
У судовому засіданні 03.02.2010 були оголошені вступна та резолютивна частини рішення.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.44, 49, 82, 84, 85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд Луганської області
1. У задоволенні позову відмовити.
2. Судові витрати покласти на позивача.
Відповідно до ст.85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Дата підписання рішення: 08.02.2010.
Суддя Т.В.Косенко