номер провадження справи 7/13/26
18.05.2026 Справа № 908/350/26
м.Запоріжжя Запорізької області
Господарський суд Запорізької області у складі судді Лєскіної Ірини Євгенівни, за участі секретаря судового засідання Даниленко Віти Сергіївни, розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу № 908/350/26
за позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю “АПЕЛЬМОН ПРАЙМ» (69010, м. Запоріжжя, вул. Червона, буд. 34, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 03345076)
до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю “КАМЕЛОТ ПРАЙМ» (69068, м. Запоріжжя, проспект Моторобудівників, буд. 58, ідентифікаційний код юридичної особи в ЄДРПОУ 43619103)
про визнання недійсними пунктів договору
за участю представників учасників справи:
від позивача: Залізняк І.І. (в режимі відеоконференції) - ордер серія АІ №2004619 від 19.09.2025, свідоцтво адвоката №000235 від 21.02.2018
від відповідача: Харламов Д.І. (в залі суду) - дов. №12/08-25/1 від 20.08.2025, свідоцтво адвоката №805 від 29.07.2010
Процесуальні дії у справі.
До Господарського суду Запорізької області надійшла позовна заява (вх. № 468/08-07/26 від 16.02.2026) Товариства з обмеженою відповідальністю «Апельмон Прайм» до Товариства з обмеженою відповідальністю «Камелот Прайм», в якій позивач просить суд визнати недійсними пункти 4.1.1, 4.1.2 та 4.1.3 Договору оренди нежитлового приміщення, розташованого за адресою: м. Запоріжжя, проспект Моторобудівний, будинок 58, укладеного 15.02.2022 між Товариством з обмеженою відповідальністю "Камелот Прайм" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Апельмон Прайм", посвідченого приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кукурудз Т.Ю. 15.02.2022 та зареєстрованого в реєстрі за №335.
Згідно з протоколом автоматизованого розподілу від 16.02.2026 здійснено автоматизований розподіл судової справи між суддями, присвоєно єдиний унікальний номер судової справи 908/350/26 та визначено до розгляду судді Лєскіній І.Є.
Ухвалою суду від 18.02.2026 позовна заява прийнята до розгляду, відкрито провадження у справі №908/350/26, яке суд ухвалив здійснювати за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 18.03.2026 о 10 год. 00 хв.
Від представника відповідача 24.02.2026 через систему “Електронний суд» надійшла заява про внесення даних РНОКПП до додаткових відомостей про учасника справи та вступ у справу як представника відповідача адвоката Харламова Д.І.
Повторно від представника відповідача 28.02.2026 через систему “Електронний суд» надійшла заява про вступ у справу в якості представника відповідача адвоката Харламова Д.І.
У системі “Електронний суд» представником відповідача 02.03.2026 сформовано відзив на позовну заяву (зареєстровано в канцелярії суду за вх. №4786/08-08/26 від 03.03.2026), в якому представник відповідача просить суд відмовити у задоволенні позовних вимог.
Від представника позивача 11.03.2026 через систему “Електронний суд» надійшло клопотання про проведення судового засідання в режимі відеоконференції.
Також позивачем 13.03.2026 в системі “Електронний суд» сформовано відповідь на відзив (зареєстровано в канцелярії суду за вх. №5754/08-08/26 від 63.03.2026), в якій просить суд взяти до уваги викладені у відповіді на відзив обставини та задовольнити позовні вимоги повністю.
Ухвалою суду від 17.03.2026 клопотання представника позивача ТОВ “АПЕЛЬМОН ПРАЙМ» адвоката Залізняка Івана Івановича про проведення підготовчого засідання у справі №908/350/26, призначеного на 18.03.2026 о 10 год. 00 хв., та всіх наступних судових засідань у режимі відеоконференції судом задоволено.
У судовому засіданні 18.03.2026 приймали участь представники обох сторін.
У підготовчому засіданні судом розглянуті питання, передбачені частиною 2 ст. 182 ГПК України.
Судом у підготовчому засіданні 18.03.2026 з'ясовано у представників сторін, чи про всі обставини повідомлено, чи всі докази подані, чи можливо закрити підготовче провадження та призначити розгляд справи по суті.
Представники повідомили суд, що всі докази надані та не заперечили проти призначення справи до судового розгляду по суті.
Ураховуючи проведення всіх підготовчих дій у справі, зважаючи на необхідність дотримання процесуальних строків, встановлених законом, суд дійшов висновку, що наявних у справі матеріалів достатньо для вирішення спору по суті.
За таких обставин суд ухвалив закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті на 15.04.2026 о 12год. 30хв., про що винесено відповідну ухвалу суду.
У судовому засіданні 15.04.2026 приймали участь представники обох сторін.
Позивач підтримав позовні вимоги повністю. Відповідач заперечив проти позову.
Зважаючи на обсяг доказів, що підлягають дослідженню, суд оголосив протокольну ухвалу про перерву в судовому засіданні до 06.05.2026 12год. 30хв. Суд у судовому засіданні повідомив сторін про дату, час та місце проведення наступного судового засідання під звукозапис та розписку.
У судовому засіданні 06.05.2026 приймали участь представники обох сторін.
Суд закінчив з'ясування обставин справи та дослідження доказів, провів судові дебати, на підставі ст. 219 ГПК України оголосив про перехід до стадії ухвалення рішення та повідомив про відкладення його проголошення до 18.05.2026 о 15 год. 15 хв.
У судовому засіданні 18.05.2026 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Стислий виклад позицій учасників страви.
Позивач Товариств з обмеженою відповідальністю «Апельмон Прайм» (далі - ТОВ «Апельмон Прайм») звернувся із позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Камелот Прайм» (далі - ТОВ «Камелот Прайм») про визнання недійсними пунктів 4.1.1, 4.1.2 та 4.1.3 Договору оренди нежитлового приміщення.
Як на підстави позову посилається на фіктивний характер договору, а також указує на те, що договір укладено позивачем під впливом помилки щодо змісту оспорюваних положень договору.
Відповідач проти позову заперечив повністю, заявляючи на відсутність умислу принаймні у відповідача на фіктивність договору. Із приводу тверджень позивача про вчинення правочину під впливом помилки вказав, що власна недбалість не може тлумачитись стороною правочину як помилка.
Стверджує про ненадання позивачем належних та допустимих доказів на підтвердження заявлених позовних вимог.
Обставини справи, встановлені судом, та докази що їх підтверджують.
Між Товариством з обмеженою відповідальністю "Апельмон Прайм" (Орендар) та Товариством з обмеженою відповідальністю "Камелот Прайм" (Орендодавець) 15.02.2022 укладено Договір оренди нежитлового приміщення (далі - Договір) за адресою: м.Запоріжжя, проспект Моторобудівний буд. 58.
Відповідно до п. 1.1. Договору, Орендодавець зобов'язався передати, а Орендар зобов'язався прийняти у строкове платне користування частину нежитлового приміщення, ХІХ-2, першого поверху літ. А-4, у складі приміщень: 2-1 площею 8,0 кв.м; 2-2 площею 211,1 кв.м; 2-3 площею 26,2 кв.м; 2-4 площею 13,5 кв.м; 2-5 площею 1,9 кв.м; 2-6 площею 4,6 кв.м; 2-7 площею 21,2 кв.м; 2-8 площею 102,0 кв.м; 2-9 площею 22,5 кв.м; 2-10 площею 1,0 кв.м; 2-11 площею 1,9 кв.м; 2-12 площею 7,6 кв.м; 2-13 площею 7,0 кв.м; 2-14 площею 3,9 кв.м; 2-15 площею 16,2 кв.м; 2-16 площею 5,7 кв.м; 2-17 площею 24,8 кв.м; 3-1 площею 14,9 кв.м; 3-2 площею 1,9 кв.м; 3-3 площею 1,6 кв.м; 3-4 площею 57,1 кв.м (надалі - об'єкт оренди), яке розташоване за адресою: м. Запоріжжя, пр. Моторобудівників, буд. 8.
Загальна площа об'єкту оренди становить 554,6 кв.м (п. 1.2 Договору).
Згідно з п. 1.7 Договору на дату укладення цього договору загальна вартість об'єкта оренди, з урахуванням її індексації, становить 2 500 000,00 грн.
Мета орендного користування - організація роздрібної торгівлі товарами продовольчої та/або непродовольчої групи, алкогольними напоями, тютюновими виробами, надання об'єкта оренди (або його частини) у суборенду, надання супутніх послуг (п. 2.1 Договору).
Передача-приймання об'єкта оренди у користування здійснюється сторонами на підставі акту приймання-передачі (п. 3.1 Договору).
Розділом 4 Договору визначено розмір орендної плати та порядок розрахунків за Договором:
4.1. Розмір орендної плати за місяць користування об'єктом оренди складає 41 000,00 грн у цілому за весь об'єкт оренди. Орендна плата включає в себе будь які податки, збори та обов'язкові платежі.
4.1.1. Орендна плата підлягає щорічному коригуванню в сторону зростання кожний календарний рік, з урахуванням офіційного індексу інфляції, розрахованого за попередній календарний рік, на підставі індексів інфляції, визначених центральним органом виконавчої влади з питань статистики.
При розрахунку індексації орендної плати враховуються виключно періоди, починаючи з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі об'єкту оренди у користування орендарю.
4.1.2. Зростання орендної плати здійснюється у січні місяці, наступному за звітним календарним роком. Розмір орендної плати вираховується як добуток базового розміру орендної плати, збільшеної на 55 000,00 грн, та офіційного індексу інфляції за попередній календарний рік, і є розміром орендної плати за даним договором у календарному році, наступному за звітним, і базовим розміром для подальшого зростання орендної плати у наступному календарному році.
4.1.3. При цьому, за угодою сторін, якщо індекс інфляції за календарний рік буде більшим ніж 110% та меншим ніж 125%, розмір орендної плати за даним договором у календарному році, наступному за звітним, і базовим розміром для подальшого зростання орендної плати у наступному календарному році буде збільшуватися на 10%.
Розмір орендної плати збільшується на 15% у разі, якщо індекс інфляції, згідно офіційної інформації Державної служби статистики України, за будь-який календарний рік, протягом дії цього договору перевищить 125%.
4.4. Згідно з умовами цього договору орендар протягом 5 банківських днів з дати підписання договору сплачує орендну плату за перший місяць користування об'єктом оренди та гарантійний платіж у розмірі 41000,00 грн Гарантійний платіж зараховується в оплату орендарем останнього періоду (місяця) користування об'єктом оренди.
Відповідно до п. 4.6 Договору Орендар сплачує орендну плату щомісячно до 5 числа розрахункового місяця на підставі рахунків орендодавця. У випадку ненадання рахунків орендна плата сплачується на підставі умов договору.
Орендодавець, відповідно до п. 5.3.6 п. 5.3 Договору зобов'язався щомісячно, у строк до 10-го числа наступного за звітним, надавати орендарю належним чином оформлений та підписаний Орендодавцем акт виконаних робіт (наданих послуг) у звітному місяці.
Договір набирає чинності з моменту його підписання сторонами та нотаріального посвідчення, та діє до 31.01.2032 (включно) (п. 7.1 Договору).
Договір підписано уповноваженими представниками сторін без зауважень, скріплено печатками. Договір посвідчено приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кукурудз Т.Ю.
У подальшому, 07.04.2025, між сторонами було укладено договір про розірвання Договору, посвідчений Кукурудз Т.Ю., приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу, 15.02.2022 за № 335, відповідно пункту 2 якого сторони дійшли взаємної згоди достроково розірвати договір оренди нерухомого майна з 07.04.2025.
Згідно з п. 3 сторони домовились, що з 01.03.2025 до моменту розірвання Договору орендна плата не нараховується та не сплачується.
Об'єкт оренди був повернутий Орендарем Орендодавцю згідно з підписаним між ними актом приймання-передачі (повернення) від 07.04.2025.
Як зазначає позивач та не заперечив відповідач, у період орендних правовідносин орендна плата сплачувалася Позивачем на користь Відповідача на підставі виставлених Орендодавцем рахунків.
Усього Орендодавцем було виставлено рахунків на загальну суму 116 600,00 грн:
1) У 2022 році, у період із 05.03.2022 по 12.12.2022, було виписано 9 рахунків на загальну суму 8 000,00 грн (8 рахунків на 800,00 грн кожен (за період із травня по грудень 2022) та 1 рахунок на 1600,00 грн (орендна плата за 03-04.2022);
2) У 2023 році, у період із 11.01.2023 по 14.11.2023, було виписано 11 рахунків на загальну суму 79 800,00 грн (6 рахунків на 800,00 грн кожен (за період із січня по червень 2023) та 5 рахунків на суму 15 000,00 грн кожен (за період із липня по листопад 2023);
3) У 2024 році, у період із 12.01.2024 по 12.12.2024, було виписано 8 рахунків на загальну суму 123 00,00 грн (7 рахунків на 15 000,00 грн кожен (за періоди: січень, з березня по травень, вересень, з листопада по грудень 2024) та 1 рахунок на суму 18 000,00 грн (за жовтень 2024).
4) У 2025 році був виписаний 1 рахунок на суму 16 500,00 грн (за січень 2025).
Усі виставлені Відповідачем рахунки були оплачені Позивачем у повному обсязі. Кожного місяця сторони підписували акти здачі-прийняття робіт (послуг), в яких підтверджували, що не мають жодних претензій один до одного.
Відповідачем було сплачено орендну плату, згідно з призначеннями платежу, вказаними у платіжних документах, а саме: 22.02.2022 на суму 41000,00 грн (гарантійний платіж), 22.02.2022 на суму 20500,00 грн (за лютий 2022), 31.03.2022 на суму 1600,00 грн (березень-квітень 2022), 19.05.2022 на суму 800,00 грн (травень 2022), 08.06.2022 на суму 800,00 грн (червень 2022), 08.07.2022 на суму 800,00 грн (липень 2022), 10.08.2022 на суму 800,00 грн (серпень 2022), 15.09.2022 на суму 800,00 грн (вересень 2022), 15.11.2022 на суму 1600,00 грн (жовтень-листопад 2022), 16.12.2022 на суму 800,00 грн (грудень 2022), 16.01.2023 на суму 800,00 грн (січень 2023), 17.02.2023 на суму 800,00 грн (лютий 2023), 20.03.2023 на суму 800,00 грн (березень 2023), 17.04.2023 на суму 800,00 грн (квітень 2023), 15.05.2023 на суму 800,00 грн (травень 2023), 16.06.2023 на суму 800,00 грн (червень 2023), 06.07.2023 на суму 15000,00 грн (липень 2023), 07.08.2023 на суму 15000,00 грн (серпень 2023), 12.09.2023 на суму 15000,00 грн (вересень 2023), 07.10.2024 на суму 18000,00 грн (жовтень 2024), 27.11.2024 на суму 15000,00 грн (листопад 2024), 11.12.2024 на суму 15000,00 грн (грудень 2024), 13.01.2025 на суму 16500,00 грн (січень 2025).
Усього сплачено загальну суму орендної плати у розмірі 183800,00 грн.
Між позивачем та відповідачем 21.05.2025 було підписано акт звірки взаємних розрахунків за період: 01.01.2022 - 21.05.2025, згідно з яким дебет та кредит визначені у сумі 335 8252,25 грн, а заборгованість у Позивача перед Відповідачем відсутня.
Разом із цим, у серпні 2025 року ТОВ «Камелот Прайм» звернулося із позовом до ТОВ «Апельмон Прайм» про стягнення орендної плати, яка обрахована із застосуванням положень п. 4.1.1. - 4.1.3. Договору, про визнання недійсними яких просить позивач у даній справі.
Позивач вважає, що вказані пункти Договору не можуть бути застосовані в силу їх недійсності. Порушення прав обґрунтував пред'явленням позову до нього Відповідачем на підставі наведених вище положень Договору, які, на його думку, повинні бути визнані судом недійсними.
Норми права та мотиви, з яких виходить господарський суд при ухваленні рішення. Висновки суду.
Відповідно до ч. 1 ст. 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.
Згідно з ч. 2 ст. 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 ЦК України, зокрема, на підставі договорів та інших правочинів.
Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК України).
Відповідно до ст. 6 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ч. 1ст. 627 ЦК України).
Відповідно до ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Згідно зі ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Статтею 638 ЦК України встановлено, що договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.
Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Укладений між сторонами договір за своєю правовою природою є договором найму (оренди), правовідносини за якими регулюються приписами ЦК України, а також на час існування спірних правовідносин Господарським кодексом України (далі - ГК України).
Згідно із частиною першою статті 759 ЦК України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язаний передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.
Частинами першою та шостою статті 283 ГК України визначено, що за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності. До відносин оренди застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
У частині першій статті 284 ГК України законодавець як істотні умови договору оренди, визначив, зокрема, строк, на який укладається договір оренди; орендну плату з урахуванням її індексації; умови повернення орендованого майна або викупу.
Згідно з частинами першою-третьої, п'ятою, шостою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до частини першої ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Щодо доводів позивача про фіктивність правочину.
Відповідно до ст. 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.
У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає її зовнішньому прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.
Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов'язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину (такі правові висновки сформулювала Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц (провадження № 14-260цс19)).
Отже, при кваліфікації оспорюваного правочину як фіктивного судам необхідно встановити факт його вчинення для годиться (про людське око) обома сторонами, позаяк якщо одна зі сторін діяла лише для годиться, а інша намагалася досягти правового результату - такий правочин не можна визнати фіктивним.
Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання договору недійсним без застосування будь-яких наслідків. Якщо на виконання правочину було передано майно або майнові права, такий правочин не може розцінюватися як фіктивний (Подібні за змістом висновки викладені в постановах Верховного Суду від 14.01.2025 у справі №925/1459/23, від 13.03.2024 у справі №906/525/23).
Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п'ятої статті 203 Цивільного кодексу України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України.
Доводячи фіктивність положень пунктів 4.1.1, 4.1.2 та 4.1.3 Договору оренди нежитлового приміщення, позивач зазначає таке.
Аналіз змісту пунктів 4.1.1 - 4.1.3 Договору свідчить про те, що сторони формально закріпили у ньому три різні за своєю природою та механізмом застосування способи коригування орендної плати, а саме: п. 4.1.1 - індексація на офіційний індекс інфляції за попередній рік; п. 4.1.2 - збільшення на фіксовану суму 55 000 грн із подальшою індексацією; п. 4.1.3 - застосування фіксованого підвищення на 10% або 15% залежно від рівня інфляції.
Проте, на думку позивача, Договір не встановлює правила їх черговості, взаємовиключності чи кумуляції, не визначає пріоритет того чи іншого способу за конкретних умов, у якому співвідношенні та порядку повинні застосовуватися ці методи.
Із наявної редакції вказаних пунктів неможливо встановити: чи є ці способи альтернативними чи кумулятивними; чи один із методів поглинає інший; чи мають вони застосовуватися одночасно; яка з формул має пріоритет.
Сторони не здійснювали жодних дій, спрямованих на виконання передбачених цими пунктами зобов'язань; відсутні будь-які документи, які б підтверджували намір реалізувати такі положення; сторони не вчинили навіть мінімальних організаційних дій, які були б об'єктивно необхідними для виконання пунктів 4.1.1 - 4.1.3.
Жоден з механізмів коригування орендної плати не відповідає економічній природі відносин між сторонами; не має практичного сенсу в контексті фактичних розрахунків та не корелює з реальною комерційною метою сторін під час укладення Договору. Це означає, що сторони включили ці формули не з метою їх застосування, а як декларативний елемент документа, який не створював реальних прав та обов'язків.
Надаючи оцінку наведеним аргументам позивача, суд зазначає таке.
На час виникнення між сторонами спірних правовідносин був чинним Господарський кодекс України, стаття 284 якого передбачала як одну із істотних умов договору оренди умову щодо орендної плати з урахуванням її індексації.
Оскільки законодавством не визначено порядок та механізм індексації орендної плати для правовідносин найму (оренди), що виникли щодо оренди нерухомого майна, яке є приватною власністю, сторони договору на власний розсуд вправі визначити такий порядок, що відповідає принципу свободи договору.
Визначення у договорі оренди нерухомого майна положень про індексацію орендної плати відповідає звичній діловій практиці та є доцільним, адже такий механізм спрямований на врахування змін в економічних процесах та захист орендодавця від знецінення грошей.
У пункті 4.1 Договору, який не оспорюється позивачем, Сторони погодили розмір орендної плати за місяць користування об'єктом оренди - 41000,00 грн в цілому, за весь об'єкт оренди.
Разом з цим, як свідчать наявні в матеріалах справи рахунки та акти здачі-прийняття робіт (послуг), рахунки позивачем виставлялися на часткові суми, які не дорівнювали визначеному п. 4.1 Договору розміру орендної плати.
Як пояснив представник позивача та не заперечив представник відповідача у судовому засіданні, часткове виставлення рахунків та прийняття часткової оплати відбувалось на підставі усних домовленостей сторін та було обумовлено обставинами воєнного стану, які сторони не могли передбачити,укладаючи договір та погоджуючи його умови.
При цьому за висновком Верховного Суду, викладеним у постанові від 09.10.2025 у справі № 916/2554/24, неповна реалізація, чи нереалізація власних прав, які виникли в результаті укладення оспорюваного правочину, не свідчить про фіктивність останнього.
Окрім того, нечіткість формулювань, про яку стверджує позивач, не може свідчити про фіктивність таких положень правочину.
На підставі викладеного, суд вважає, що позивачем не доведено наявність умислу обох сторін на момент укладення договору оренди на внесення оспорюваних положень до нього без наміру їх виконання, з метою введення в оману третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників.
Так само у матеріалах справи відсутні докази на підтвердження свідомого наміру невиконання обома сторонами зобов'язань договору та приховування справжніх намірів учасників правочину.
При цьому суд виснує, що фіктивність за своєю суттю означає, що сторони взагалі не мали наміру створювати жодних правових наслідків, які встановлені законом для цього виду правочину, укладаючи правочин «про людське око».
Отже, фіктивним може бути визнаний правочин в цілому, а не окремі його положення.
Щодо доводів позивача про вчинення правочину під впливом помилки.
Положеннями ч. 1 ст. 229 ЦК України передбачена можливість визнання судом недійсним правочину у випадку, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення.
Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей майна, які значно знижують його цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом.
Помилка - це неправильне сприйняття особою фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, за відсутності якого можна було б вважати, що правочин не був би вчинений. Крім того, оскільки в цьому випадку волевиявлення особи не відповідає її справжньому наміру, такий правочин визнається недійсним. Такі дії/або бездіяльність сторони правочину мають бути ненавмисними, інакше правочин вважатиметься таким, що вчинений під впливом обману. Також для визнання правочину недійсним, як укладеного під впливом помилки, необхідно щоб помилка мала істотне значення.
Важливим є визначення видів помилок, що мають істотне значення, внаслідок чого допускається оспорювання правочину. Законодавець надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей майна, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей майна, які значно знижують можливість його використання.
Згідно з висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 29.11.2021 у справі № 927/656/20, правочин, вчинений під впливом помилки, є оспорюваним і у разі встановлення судом певних обставин може бути визнаний недійсним. Водночас при вирішенні такого спору необхідно враховувати, що обставини, щодо яких помилилася сторона правочину, мають існувати саме на момент вчинення правочину. Особа на підтвердження своїх вимог про визнання правочину недійсним повинна довести на підставі належних і допустимих доказів, у тому числі письмових доказів, наявність обставин, які вказують на помилку - неправильне сприйняття нею фактичних обставин правочину, що вплинуло на її волевиявлення, дійсно було і має істотне значення. У разі якщо сторона спірного правочину була обізнана або не могла не бути обізнана стосовно обставин, щодо яких стверджує про наявність помилки, це виключає застосування норм статті 229 ЦК України (аналогічну правову позицію викладено в постановах Верховного Суду від 13.02.2019 у справі № 911/1171/18, від 04.06.2019 у справі № 910/9070/18, від 03.10.2019 у справі № 910/12959/18, від 07.07.2022 у справі № 914/1967/19).
Водночас, щодо можливості оскарження правочинів, укладених під впливом помилки, необхідно враховувати, що помилка внаслідок власного недбальства, незнання закону чи неправильного його тлумачення однією зі сторін, не є підставою для визнання правочину недійсним. Такі правові висновки зробив Верховний Суд у постанові від 07.07.2022 у справі № 914/1967/19.
Отже, помилка внаслідок власного недбальства не є підставою для визнання правочину недійсним та не може бути ототожненою судом з помилкою, яка вплинула на волевиявлення позивача та надає істотне значення помилці щодо: природи правочину; прав та обов'язків сторін; властивостей і якостей майна, які значно знижують її цінність; властивостей і якостей майна, які значно знижують можливість його використання.
Доводячи вчинення оспорюваного правочину під впливом помилки, позивач зазначає, що 16.02.2018 між ТОВ "Камелот Плюс", директором якого на той час була Корбут Ю.В. (чинний директор ТОВ "Камелот Прайм"), та позивачем було укладено Договір оренди, предметом якого була оренда цього самого нежитлового приміщення, посвідчений приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу Кукурудз Т.Ю. за реєстровим № 40.
Умови договору оренди від 16.02.2018 в частині визначення орендної плати не передбачали положень щодо її індексації, аналогічних тим, які погодили позивач та відповідач у пунктах 4.1.1-4.1.3 договору оренди від 15.02.2022.
Оскільки як договір від 16.02.2018, так і договір від 15.02.2022 були укладені стосовно того самого об'єкту оренди, позивач стверджує, що він добросовісно помилявся щодо оспорюваних умов договору від 15.02.2022 в частині визначення орендної плати, розраховуючи на їх тотожність умовам договору від 16.02.2018.
Суд уважає наведені аргументи непереконливими з огляду на те, що договір оренди від 16.02.2018 був укладений з іншою юридичною особою та за інших обставин, в тому числі економічних чинників.
Те, що від імені юридичних осіб ТОВ "Камелот Плюс" та ТОВ "Камелот Прайм" виступала одна й та сама фізична особа, не може беззаперечно підтверджувати ідентичне волевиявлення цих юридичних осіб щодо умов вчинюваних правочинів, оскільки кожна юридична особа є самостійним суб'єктом цивільних прав із власною правоздатністю та дієздатністю, а її директор лише має повноваження діяти від імені та в інтересах юридичної особи, об'єктивуючи її волю через вчинення юридично значущих дій.
Доводи про те, що позивач, погоджуючись на включення відповідних положень до договору, не усвідомлював та об'єктивно не міг передбачити реальний механізм формування орендної плати та її майбутній розмір, не свідчать про наявність помилки щодо істотних обставин.
Реалізуючи цивільні права, зокрема, укладаючи правочини, учасники цивільних правовідносин повинні діяти добросовісно, а також розсудливо й обачно.
Отже, неуважне ставлення до змісту вчинюваного правочину свідчить про недбальство сторони, а не про її помилку.
Надаючи оцінку доводам та аргументам позивача, суд також зауважує, що визначення двох взаємовиключних підстав позову: фіктивність правочину, яка передбачає наявність прямого умислу, та вчинення правочину під впливом помилки, що полягає в необережних діях сторони, свідчить про суперечливу та неоднозначну правову позицію позивача та позбавляє суд можливості чітко встановити його наміри щодо захисту порушеного права.
Висновки суду.
У силу приписів ст. 129 Конституції України, ст. 2 Господарського процесуального кодексу України однією із засад господарського судочинства є змагальність.
Згідно з ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Статтею 77 ГПК України передбачено, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Положеннями ст. 86 ГПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Суд зауважує, що важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні існують такі основні стандарти доказування: «баланс ймовірностей» (balance of probabilities) або «перевага доказів» (preponderance of the evidence); «наявність чітких та переконливих доказів» (clear and convincing evidence); «поза розумним сумнівом» (beyond reasonable doubt).
Законом України №132-IX від 20.09.2019 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні» (набув чинності 17.10.2019), зокрема, внесено зміни до ГПК України: змінено назву статті 79 ГПК України з «Достатність доказів» на нову «Вірогідність доказів» та викладено її у новій редакції, тобто фактично впроваджено у господарський процес стандарт доказування «вірогідності доказів».
Стандарт доказування «вірогідності доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, із введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до ст. 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов'язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються скоріше були (мали місце), аніж не були.
Указана правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 25.06.2020 у справі № 924/233/18.
Суд констатує, що, зважаючи на принцип змагальності, який знаходить своє вираження, зокрема, у розподілі тягаря доказування, позивачем не надано доказів, які б у їх сукупності та взаємозв'язку дозволили дійти висновку про обґрунтованість позовних вимог.
Оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, ураховуючи вище встановлені обставини, предмет та визначені підстави позову, принципи диспозитивності, змагальності та рівності сторін перед законом і судом, суд дійшов висновку, що заявлені позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Щодо решти пояснень та доводів учасників справи суд зауважує таке.
Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення від 09.12.1994 Європейського суду з прав людини у справі «Руїс Торіха проти Іспанії»). Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі «Проніна проти України», в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
Поряд із цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах «Трофимчук проти України», «Серявін та інші проти України» обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов'язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.
Із урахуванням наведеного, суд зазначає, що решта долучених до матеріалів справи документів та доводів учасників процесу була ретельно досліджена судом і наведених вище висновків стосовно відсутності підстав для задоволення позову у даній справі не спростовує.
Судові витрати.
Згідно з п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України до основних засад (принципів) господарського судочинства, віднесено, зокрема, відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення.
За результатами вирішення спору судові витрати щодо судового збору у справі покладаються на позивача відповідно до ст. 129 ГПК України.
Керуючись ст.ст. 2, 5, 11, 13, 14, 86, 129, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України,
У задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Рішення може бути оскаржено шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Центрального апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено та підписано 01.06.2026.
Рішення розміщується в Єдиному державному реєстрі судових рішень за веб-адресою у мережі Інтернет за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua.
Суддя І.Є. Лєскіна