27 травня 2026 року
м. Київ
справа № 339/204/25
провадження № 61-3696св26
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Воробйової І. А., Зайцева А. Ю., Коротенка Є. В. (суддя-доповідач), Коротуна В. М.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
третя особа - Орган опіки та піклування Долинської міської ради Івано-Франківської області,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справикасаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник - адвокат Комарницький Едуард Григорович, на рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 10 листопада 2025 року у складі судді Головенко О. С. та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 лютого 2026 року у складі колегії суддів: Томин О.О., Мальцевої Є. Є., Пнівчук О. В.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2025 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про позбавлення батьківських прав.
В обґрунтування позову посилалась на те, що з 22 липня 1967 року вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі, від якого у нихнародився син ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Рішенням народного суду Долинського району Івано-Франківської області від 24 квітня 1978 року шлюб між нею та ОСОБА_2 було розірвано.
Після розірвання шлюбу і до досягнення повноліття син проживав разом із позивачкою та перебував на її утриманні.
З початком повномасштабного вторгнення російської федераціїна територію України ОСОБА_4 вступив до лав Збройних Сил України.
ІНФОРМАЦІЯ_2 внаслідок вибухової травми, отриманої під час виконання обов'язку із захисту Батьківщини, син загинув.
Позивачка, як мати загиблого, а також його дружина ОСОБА_4 та його син ОСОБА_5 , 2016 року народження, набулиправо на отримання від держави одноразової грошової допомоги, у зв'язку із чим звернулись до державних органів з відповідними документами та почали отримувати виплати за загиблого військовослужбовця ОСОБА_4 .
Разом із тим, відповідач, який бувбіологічним батьком загиблого ОСОБА_4 , також претендує навказану виплату.
На думку позивачки, отримання ОСОБА_2 вказаних коштів у зв'язку із загибеллю сина є неприйнятним та аморальним, оскільки відповідач як до розірвання шлюбу з нею, так і після цього не брав участі у вихованні їхньої спільної дитини, не провідував його, не цікавився його здоров'ям, успіхами у навчанні, не брав участі у його вихованні.
Зазначені обставини підтверджуються, зокрема, показаннями родичів, знайомих і сусідів.
Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просила суд позбавити ОСОБА_2 батьківських прав щодо сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою від 04 вересня 2025 року залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, Орган опіки та піклування Долинської міської ради Івано-Франківської області.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 10 листопада 2025 року у задоволенні позову відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність підстав для позбавлення ОСОБА_2 батьківських прав,оскільки чинним законодавством та положеннями Сімейного кодексу України (далі - СК України) не передбачено позбавлення батьківських прав щодо померлої дитини, право на захист якої нерозривно пов'язано з особою та не успадковується. При цьому суд встановив, що ні ОСОБА_1 , як матір ОСОБА_4 , ні інші суб'єкти права на звернення, передбачені статтею 165 СК України, до досягнення ОСОБА_4 повноліття не зверталися до суду з позовом про позбавленняОСОБА_2 батьківських прав. Водночассудом не встановлено факту звернення ОСОБА_4 за життя до суду з таким позовом з метою захисту своїх порушених або оспорюваних прав.
Не погодившись із вказаним судовим рішенням, ОСОБА_1 в особі представника - адвоката Комарницького Е. Г. звернулась до суду з апеляційною скаргою.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Івано-Франківського апеляційного суду від 23 лютого 2026 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Комарницького Е. Г. залишено без задоволення, а рішення Болехівського міського суду від 10 листопада 2025 року - без змін.
Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
20 березня 2026 року ОСОБА_1 подала до Верховного Суду касаційну скаргу, сформовану її представником- адвокатомКомарницьким Е. Г. в системі «Електронний суд», на рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 10 листопада 2025 року та постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 лютого 2026 року.
У касаційній скарзі заявниця просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити у справі нове рішення про задоволення позову.
Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржувані судові рішення ухвалені судами попередніх інстанцій з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, які мають значення для справи, а також відсутністю правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.
Доводи інших учасників справи
21 квітня 2026 року від ОСОБА_2 до Верховного Суду надійшов відзив, у якому відповідач просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Ухвалою Верховного Суду від 27 березня 2026 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.
08 квітня 2026 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 07 травня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у зареєстрованому шлюбі з 22 липня 1967 року.
Рішенням народного суду Долинського району Івано-Франківської області від 24 квітня 1978 року шлюб між позивачкою та відповідачем розірвано.
Сторони у справі є батьками ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується копією повторно виданого свідоцтва про народження серії НОМЕР_1 від 05 березня 2013 року.
Відповідно до копій витягів та довідок військової частини НОМЕР_2 Міністерства оборони України ОСОБА_4 у період з 14 липня 2023 року по 08 жовтня 2023 року та з 16 грудня 2023 року по ІНФОРМАЦІЯ_2 брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України та загинув ІНФОРМАЦІЯ_2 у віці 49 років у районі населеного пункту Спірне Бахмутського району Донецької області, захищаючи Батьківщину. Відомості про інших членів сім'ї загиблого: мати - ОСОБА_1 (1948 року народження), дружина - ОСОБА_4 (1975 року народження), донька - ОСОБА_8 (1996 року народження), син - ОСОБА_9 (1997 року народження), син - ОСОБА_10 (2002 року народження), син - ОСОБА_5 (2016 року народження). Після смерті ОСОБА_4 його матері, дружині та дітям видано довідки, які є документами для розгляду та визначення підстав для оформлення посвідчення з написом «Посвідчення члена сім'ї загиблого» органами праці та соціального захисту населення.
Відповідно до копії свідоцтва про смерть серії НОМЕР_3 від 27 грудня 2023 року ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .
З повідомлення Служби у справах дітей Долинської міської ради № 214/01-18 від 30 жовтня 2025 року вбачається, що Органом опіки та піклування Долинської міської ради Івано-Франківської області не надано висновку щодо доцільності позбавлення відповідача батьківських прав щодо ОСОБА_4 у зв'язку з досягненням сином сторін, ОСОБА_4 , повноліття на момент звернення до суду та його смертю.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.
Право на справедливий судовий розгляд, закріплене у пункті 1 статті 6 Конвенції, потрібно розглядати як право на доступ до правосуддя.
Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.
За правовою позицією Конституційного Суду України правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважив, що право на доступ до суду має бути ефективним. Реалізуючи пункт 1 статті 6 Конвенції, кожна держава-учасниця Конвенції вправі встановлювати правила судової процедури, в тому числі й процесуальні заборони і обмеження, зміст яких - не допустити судовий процес у безладний рух. Водночас не повинно бути занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, оскільки доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним (рішення ЄСПЛ у справі De Geouffre de la Pradelle v. France від 16 грудня 1992 року, заява № 12964/87).
Згідно з частиною другою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Відповідно до частини першої статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси власне порушені, а учасники цивільного обороту використовують цивільне судочинство для такого захисту.
Під час розгляду спору суд повинен установити, чи були порушені (чи існує можливість порушення), не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.
Відповідно до частини третьої статті 51 Конституції України сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.
Забезпечення найкращих інтересів дитини - дії та рішення, що спрямовані на задоволення індивідуальних потреб дитини відповідно до її віку, статі, стану здоров'я, особливостей розвитку, життєвого досвіду, родинної, культурної та етнічної належності та враховують думку дитини, якщо вона досягла такого віку і рівня розвитку, що може її висловити (абзац четвертий частини першої статті 1 Закону України «Про охорону дитинства»).
Виховання в сім'ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов'язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров'я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці (частина перша статті 12 Закону України «Про охорону дитинства»).
Частиною сьомою статті 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини від 20 листопада 1989 року, ратифікованою Постановою Верховної Ради України від 27 лютого 1991 року № 789-XII, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Згідно з частинами першою - четвертою статті 150 СК України батьки зобов'язанні виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім'ї та родини, свого народу, свої Батьківщини, піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.
Відповідно до частини першої статті 155 СК України здійснення батьками своїх прав та виконання обов'язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.
Згідно з частиною першою статті 164 СК України мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він: 1) не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування; 2) ухиляються від виконання своїх обов'язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти; 3) жорстоко поводяться з дитиною; 4) є хронічними алкоголіками або наркоманами; 5) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва; 6) засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.
Відповідно до статті 165 СК України право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.
Правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття (частина перша статті 6 СК України).
Дитина - це особа віком до 18 років (повноліття), якщо згідно з законом, застосовуваним до неї, вона не набуває прав повнолітньої раніше (стаття 1 Закону України «Про охорону дитинства»).
Приписи СК України та інших законодавчих актів не містять заборони позбавлення батьківських прав стосовно сина/дочки після досягнення ними повноліття за умови подання відповідного позову до досягнення такою дитиною повноліття.
При досягненні повноліття особа втрачає правовий статус дитини в розумінні закону, проте сімейні відносини між батьком/матір'ю та сином/дочкою після досягнення дитиною повноліття не припиняються, між ними зберігається правовий зв'язок як батьків та дитини. Це відповідно означає й існування між ними взаємних особистих немайнових та майнових прав і обов'язків, які є чинними впродовж усього життя, а окремі з них - навіть після смерті одного з них. Тож навіть після досягнення дитиною повноліття батьки, які не позбавлені батьківських прав стосовно такої дитини, зберігають певні права та обов'язки відносно неї, які ґрунтуються на факті їх кровного кровному спорідненні. Із повноліттям дитини «з'являються» права батьків на утримання і піклування з боку повнолітніх сина/дочки та виникають відповідні кореспондуючі їм обов'язки. Батьки, не позбавлені батьківських прав, є спадкоємцями за законом своєї дитини.
Таке нормативне регулювання сімейних відносин між батьками та повнолітніми сином/дочкою є втіленням моральних засад суспільства, за яких батько та матір, які належно виконували свої обов'язки щодо власної дитини протягом тривалого часу (від народження і до досягнення дитиною повноліття, а в певних випадках навіть після досягнення повноліття), мають право на утримання від повнолітніх сина/дочки, а також на спадкування за законом.
Відповідно, позбавлення матері чи батька батьківських прав стосовно їхньої дитини, за умови доведеності факту невиконання ними своїх батьківських обов'язків, унеможливлює існування, зокрема, права на утримання та спадкування, в майбутньому.
У разі подання позову про позбавлення батьківських прав щодо неповнолітньої дитини суд не може відмовити у такому позові з тієї підстави, що під час розгляду цивільної справи і вирішення спору по суті дитина досягла повноліття.
До таких висновків дійшовВерховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 29 січня 2024 рокуу справі № 185/9339/21(провадження № 61-8918сво23).
Разом із тим, подання позову про позбавлення батьківських прав щодо дитини, яка досягла повноліття на час звернення з таким позовом, законом не передбачено, як і не передбачено право на подання такого позову особами, передбаченими статтею 165 СК України, після смерті такої дитини.
Установивши, що син сторін у справі ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , досяг повноліття ІНФОРМАЦІЯ_3 , а ІНФОРМАЦІЯ_2, тобто до звернення ОСОБА_1 до суду з цим позовом, він помер, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для позбавлення відповідача батьківських прав.
При цьому судами підставно прийнято до уваги, щосам ОСОБА_4 за життя не ініціювавсудового розгляду щодо позбавлення відповідача батьківських прав.
З огляду на викладене, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.
Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у складі постійної колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду 15 жовтня 2024 року у справі № 142/218/23 (провадження № 61-13667ск24).
Водночас слід зазначити, що позивачка як особа, яка має право на отримання одноразової грошової допомоги, передбаченої статтею 16 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», з метою застосування наслідків, визначених частиною другоюстатті 16-4 вказаного Закону, не позбавлена можливості звернутися до суду для встановлення факту ухиляння від виконання обов'язку щодо утримання загиблої (померлої) особи за її життя.
Посилання заявника як на підставу касаційного оскарження на відсутність висновку Верховного Судущодо питання питання застосування норми права у подібних правовідносинах є такими, що не заслуговують на увагу, оскільки Верховний Суд вже висловлював подібні за змістом висновки.
Інші наведені в касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки цими судами, які їх обґрунтовано спростували. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.
При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Перевіривши правильність застосування судами норм матеріального і процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції - без змін.
Керуючись статтями 400, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє представник- адвокат Комарницький Едуард Григорович, залишити без задоволення.
Рішення Болехівського міського суду Івано-Франківської області від 10 листопада 2025 рокута постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 23 лютого 2026 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді: І. А. Воробйова
А. Ю. Зайцев
Є. В. Коротенко
В. М. Коротун