27 травня 2026 року
м. Київ
справа № 344/432/24
провадження № 61-1382 св 25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Синельникова Є. В.,
суддів: Осіяна О. М. (суддя-доповідач), Сакари Н. Ю., Сердюка В. В., Шиповича В. В.,
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Боднарчук Андрій Михайлович, на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2025 року у складі колегії суддів: Баркова В. М., Девляшевського В. А., Луганської В. М.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини.
Позовна заява обґрунтована тим, що з 06 липня 2016 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_2 , у якому ІНФОРМАЦІЯ_1 народилась дочка - ОСОБА_3 .
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 22 червня 2022 року шлюб розірвано. З часу розірвання шлюбу дитина проживає разом з нею та знаходиться на її утриманні. Відповідач добровільно обов'язку по утриманню дитини не виконує, сплачувати грошові кошти відмовився.
Зазначала, що ОСОБА_2 є працездатною особою, стан його здоров'я задовільний, на цей час він перебуває на військовій службі у Збройних Силах України, отримує високі доходи.
Ураховуючи викладене, ОСОБА_1 просила суд стягнути з ОСОБА_2 на свою користь аліменти на утримання малолітньої доньки у розмірі 1/4 заробітку (доходу) щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку, починаючи з 07 грудня 2023 року і до досягнення дитиною повноліття.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 17 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 в розмірі 1/4 від всіх видів доходів щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку до досягнення нею повноліття. Стягнення аліментів розпочато з 09 січня 2024 року.
Вирішено питання розподілу судових витрат.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що відповідач є працездатною особою, інших аліментних зобов'язань не має, а тому наявні підстави для стягнення з нього аліментів. При визначенні розміру аліментів суд врахував обставини, визначені у статті 182 СК України, а також розмір прожиткового мінімуму станом на час ухвалення судового рішення.
Не погодившись з указаним судовим рішенням, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу.
Короткий зміст ухвали суду апеляційної інстанції
Ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2025 року клопотання ОСОБА_2 задоволено.
Зупинено апеляційне провадження до припинення перебування відповідача ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Вирішуючи питання про зупинення апеляційного провадження з підстав, передбачених пунктом 2 частини першої статті 251 ЦПК України, суд апеляційної інстанції виходив з того, що відповідач дійсно проходить військову службу за призовом під час мобілізації у військовій частині. Позивачка не заперечувала, що відповідач знаходиться на військовій службі.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У січні 2025 року через підсистему Електронний Суд представник
ОСОБА_1 - адвокат Боднарчук А. М. подав до Верховного Суду касаційну скаргу на ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2025 року, в якій просив скасувати оскаржувану ухвалу суду та направити справу для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Касаційна скарга подана на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) та обґрунтована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 20 липня 2022 року у справі № 761/25101/20, від 09 листопада 2022 року у справі № 753/19628/17, від 29 березня 2023 року у справі № 756/3462/20, від 05 червня 2024 року у справі № 317/3364/21, від 13 червня 2024 року у справі № 557/1226/23.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 11 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у справі № 344/432/24, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції.
У лютому 2025 року матеріали цивільної справи № 344/432/24 надійшли до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 11 березня 2025 року справу призначено до судового розгляду колегією з п'яти суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Боднарчука А. М. мотивована тим, що норма частини другої статті 252 ЦПК України конкурує з принципами забезпечення якнайкращих інтересів дитини, забезпечення розумного строку розгляду справи і нормою статті 180 СК України (зокрема, у справах про стягнення аліментів, зміну розміру аліментів, способу стягнення аліментів тощо, тобто справах, які стосуються утримання дітей) та іншими нормами, які зобов'язують батьків належно, своєчасно та стабільно утримувати дитину до досягнення нею повноліття.
Вважає, що тривале, на невизначений час зупинення провадження у цій справі не відповідає правам та інтересам дитини щодо належного утримання, гарантованого як нормами СК України, так і міжнародними актами.
Відзив на касаційну скаргу не надійшов.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_2 про стягнення аліментів на утримання малолітньої дитини.
Рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області
від 17 жовтня 2024 року позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто із ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 аліменти на утримання дитини ОСОБА_3 в розмірі 1/4 від всіх видів доходів щомісячно, але не менше 50 % прожиткового мінімуму на дитину відповідного віку, та не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку до досягнення нею повноліття. Стягнення аліментів розпочато з 09 січня 2024 року. Вирішено питання розподілу судових витрат.
На вказане судове рішення, ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу.
22 січня 2025 року до апеляційного суду надійшло клопотання ОСОБА_2 про зупинення провадження у справі у зв'язку з проходженням військової служби у період воєнного стану. Він зазначав, що проходить службу у військовій частині НОМЕР_1 та приймає безпосередню участь у бойових діях.
На підтвердження зазначених обставин відповідачем надано витяг із наказу (по особовому складу) Командувача військ оперативного командування « ІНФОРМАЦІЯ_2 » № 728 від 17 листопада 2023 року військової частини НОМЕР_2 , відповідно до якого ОСОБА_2 , начальника продовольчої служби тилу НОМЕР_3 окремого гірсько-штурмового батальйону НОМЕР_4 окремої гірсько-штурмової бригади « ІНФОРМАЦІЯ_3 » призначено заступником командира батальйону з тилу - начальником тилу стрілецького батальйону управління цієї бригади, ВОС - 7001003 (а. с. 75-76, т. 2).
Також відповідачем надано витяг із наказу (по стройовій частині) командира військової частини НОМЕР_1 від 13 грудня 2023 року № 353 відповідно до якого військовослужбовця військової служби за призовом під час мобілізації, капітана ОСОБА_2 , начальника продовольчої служби тилу військової частини НОМЕР_5 управління військової частини НОМЕР_1 , призначеного наказом командира військової частини НОМЕР_2 (по особовому складу) від 17 листопада 2023 року № 728 на посаду заступника командира батальйону з тилу - начальника тилу стрілецького батальйону управління військової частини НОМЕР_1 , який прибув для подальшого проходження військової служби з військової частини НОМЕР_5 управління військової частини НОМЕР_1 АДРЕСА_1 , з 13 грудня 2023 року зараховано до списків особового складу частини на всі види забезпечення, з 14 грудня 2023 року зараховано на котлове забезпечення та визнання таким, що з 13 грудня 2023 року справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обов'язків за посадою військовослужбовця військової служби за призовом під час мобілізації (а. с. 77, т. 2).
Крім того, відповідачем надано довідку військової частини НОМЕР_5 від 18 грудня 2023 року № 2443 про те, що він з 06 березня 2022 року по 11 квітня 2022 року, з 24 травня 2022 року по 24 липня 2022 року, з 13 серпня 2022 року по 18 серпня 2022 року, з 30 серпня по 14 серпня 2023 року, з 04 вересня 2023 року по 15 жовтня 2023 року, з 29 жовтня 2023 року по 12 грудня 2023 року брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи в населених пунктах Донецької області (а. с. 78-79, т. 2).
Також відповідачем надано довідки військової частини НОМЕР_1 від 08 січня 2024 року № 110 та від 21 грудня 2024 року № 8135 про те, що він з 13 грудня 2023 року по 30 червня 2024 року, з 02 серпня 2024 року по 05 вересня 2024 року, з 22 листопада по 21 грудня 2024 року брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи в н.п. Берестове, Соледарська міська громада Бахмутського району Донецької області (а. с. 80-81, 83, т. 2).
Крім того, відповідачем надано накази Головнокомандувача Збройних Сил України про визначення районів ведення воєнних (бойових) дій за період з 01 грудня 2023 року по 31 грудня 2024 року, серед яких Бахмутський район, Соледарська міська громада (а. с. 85-117, т. 2).
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Частиною третьою статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку: рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Боднарчук А. М., підлягає частковому задоволенню.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону ухвала апеляційного суду не відповідає.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно із частинами першою та другою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Щодо правового інституту зупинення провадження у справі
Дотримання розумних строків розгляду справи є одним з пріоритетних принципів судочинства. Поряд із цим існують обставини, за яких провадження може бути зупинено.
Зупинення провадження у справі - це тимчасове припинення судом вчинення процесуальних дій під час судового розгляду із визначених у законі об'єктивних підстав, які перешкоджають подальшому розгляду справи і щодо яких неможливо передбачити їх усунення.
Тобто інститут зупинення судового провадження застосовується не просто у зв'язку із виникненням підстав, передбачених процесуальним законом, а обумовлюється наявністю обставин, які створюють об'єктивні перешкоди для здійснення судового розгляду.
Зупинення провадження у справі застосовується лише за обставин, визначених процесуальним законом в інтересах виконання завдань цивільного судочинства.
Підстави обов'язкового зупинення провадження регламентовані статтею 251 ЦПК України.
Суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі перебування сторони або третьої особи, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції (пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК).
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (Volovik v. Ukraine, № 15123/03, § 45).
Відповідно до вимог частин сьомої - дев'ятої статті 7 СК України дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Регулювання сімейних відносин має здійснюватися з максимально можливим урахуванням інтересів дитини, непрацездатних членів сім'ї.
Сімейні відносини регулюються на засадах справедливості, добросовісності та розумності, відповідно до моральних засад суспільства.
Загальні засади регулювання сімейних відносин (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного та сімейного законодавства (див.: постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).
Регулювання сімейних відносин здійснюється цим Кодексом з метою: зміцнення сім'ї як соціального інституту і як союзу конкретних осіб; утвердження почуття обов'язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім'ї; побудови сімейних відносин на паритетних засадах, на почуттях взаємної любові та поваги, взаємодопомоги і підтримки; забезпечення кожної дитини сімейним вихованням, можливістю духовного та фізичного розвитку.
Розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див.: постанову Верховного Суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року у справі № 519/2-5034/11).
Системний аналіз статті 251 ЦПК дає підстави дійти висновку, що обов'язок суду зупинити провадження у справі має бути зумовлений об'єктивною неможливістю її розгляду, викликаний наявністю однієї із передбачених у законі обставин, які перешкоджають розгляду справи, зокрема, коли зібрані докази не дозволяють встановити та оцінити певні обставини (факти), які є предметом судового розгляду, або за ситуації, коли особа у зв'язку із відповідними об'єктивними обставинами позбавлена можливості реалізувати свої процесуальні права, визначені Конституцією України та процесуальним законодавством.
Щодо правового висновку Великої Палати Верховного Суду в справі № 754/947/22 (провадження № 14-74цс25)
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 листопада 2025 року у справі № 754/947/22 (провадження № 14-74цс25) сформувала висновок, відповідно до якого під час застосування правил пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України та аналогічних процесуальних норм права, визначених у пункті 3 частини першої статті 227 ГПК України та в пункті 5 частини першої статті 236 КАС України, судам потрібно виходити з такого:
1) з моменту введення в Україні воєнного стану і до моменту його скасування чи припинення Збройні Сили України та інші утворені відповідно до закону військові формування потрібно вважати такими, що «переведені на воєнний стан»;
2) упродовж дії воєнного стану в Україні та проведення загальної мобілізації належними для застосування судом згаданих вище норм процесуального права є докази (військовий квиток, накази командира військової частини тощо), що містять інформацію про те, що військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору) перебуває на військовій службі;
3) якщо військовослужбовець (сторона або третя особа, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору), висловлює власну волю проти зупинення провадження у справі та прагнення продовжувати розгляд справи (особисто або через представника), суд має врахувати його волевиявлення та продовжити здійснювати судочинство у відповідному провадженні.
Також в цій постанові Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що положення пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, яка встановлює обов'язок суду зупинити провадження, є спеціальною захисною гарантією для військовослужбовців, які через виконання конституційного обов'язку із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України (стаття 65 Конституції України) об'єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси.
Водночас, у пунктах 98-100 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду зазначено, що «розсуд суду є доволі обмеженим у тому, щоб не застосовувати таке обов'язкове зупинення провадження у судовій справі [на підставі пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК України]. Виняток для суду з наведеного правила складає ситуація, коли дотримання приписів статті 251 ЦПК України вступає у суперечність із загальними засадами цивільного процесуального законодавства, як-от верховенство права, елементом якого є право на доступ до суду, та диспозитивність цивільного процесу. Отже, під час застосування пункту 2 частини 1 статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства».
Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (пункт 112 вказаної постанови Великої Палати Верховного Суду).
За змістом ЦПК Велика Палата Верховного Суду висловлює правові висновки у конкретних справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи. Такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ та фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами в подібних суспільних правовідносинах (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 199/8324/19).
З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності і необхідності застосування правових висновків Великої Палати Верховного Суду в кожній конкретній справі.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 лютого 2022 року у справі №201/16373/16-ц зазначила, що для цілей застосування приписів процесуальних законів щодо подібності правовідносин важливо встановити критерії її визначення.
Спільність, подібність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин, якими є їх суб'єкти, об'єкти та юридичний зміст, тобто взаємні права й обов'язки цих суб'єктів. Тому для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вживається термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 та пункту 5 частини першої статті 396 ЦПК, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб'єктним та об'єктним критеріями.
Оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов'язків учасників є основним, а два інші - додатковими, на що вказує, зокрема, частина дев'ята статті 10 ЦПК щодо можливості застосування аналогії закону, якщо правовідносини подібні саме за змістом.
Подібність спірних правовідносин, виявлену одночасно за трьома критеріями, можна кваліфікувати як тотожність цих відносин (однакового виду суб'єкти, однаковий вид об'єкта й однакові права та обов'язки щодо нього), що не вимагає процесуальний закон.
Якщо вважати подібними лише ті правовідносини, у яких тотожними (однаковими) є предмети та підстави позову, встановлені судами обставини, а також матеріально-правове регулювання, то такий підхід звузив би роль Верховного Суду як найвищого суду у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики (частина третя статті 125 Конституції України, частина перша статті 36 Закону України «Про судоустрій і статус суддів»).
У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними, та порівнювати права й обов'язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій). Лише у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, установити суб'єктний склад спірних правовідносин (види суб'єктів, які є сторонами спору) й об'єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20)).
Колегія суддів ураховує, що матеріально-правові відносини у справі № 754/947/22, в якій Велика Палата Верховного Суду, сформулювала правовий висновок, та справі, яка переглядається, відрізняються. Остання стосується насамперед сімейних правовідносин та захисту інтересів дитини. Вона може мати значення також для інших правовідносин, але визначальними є ті, які стосуються батьківства військовослужбовця стосовно доньки позивачки.
Отже, правовий висновок Великої Палати Верховного Суду в справі № 754/947/22 не можна розуміти як безальтернативний обов'язок суду зупинити провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК у справі, що стосується інтересів дитини, без з'ясування судом, чи таке зупинення є сумісним із завданнями цивільного судочинства та міжнародними стандартами.
Щодо забезпечення найкращих інтересів дитини
Під час застосування пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України суди мають забезпечити дотримання, зокрема, основних засад (принципів) цивільного судочинства. Правосуддя вимагає справедливого і збалансованого судового провадження, котре базується на дотриманні принципів верховенства права, диспозитивності і пропорційності, а також має відповідати стандартам Конвенції (див.: постанову Верховного Суду від 25 березня 2026 року у справі № 524/7569/16-ц (провадження № 61-1912св26).
В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини (пункт 1 статті 3 Конвенції ООН про права дитини).
Наведеною нормою права закріплено основоположний принцип забезпечення найкращих інтересів дитини, якого необхідно дотримуватися, зокрема, при вирішенні питань, зокрема, щодо забезпечення дитині необхідний рівень життя для повного і гармонійного фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку.
Принцип найкращих інтересів дитини передбачає, що при розв'язанні будь-якого спору чи вирішення питання, де зачіпаються права та інтереси дитини, необхідно спершу визначити інтереси самої дитини у цьому питанні і лиш потім ухвалювати рішення, яке буде сприяти таким інтересам та захищати їх на майбутнє.
Отже, цей принцип підлягає застосуванню і у справах про стягнення з одного з батьків на користь іншого аліментів на утримання дитини.
На сьогодні існує широкий консенсус, у тому числі в міжнародному праві, на підтримку ідеї про те, що в усіх рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини залежно від їх характеру та серйозності можуть перевищувати інтереси батьків.
На підставі Резолюції № 2 про правосуддя, дружнє до дітей, що прийнята на 28-й Конференції європейських міністрів юстиції (Лансароте, 25-26 жовтня 2007 року), 17 листопада 2010 року Комітетом міністрів Ради Європи були прийняті «Керівні принципи Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей».
Керівними було визначено п'ять основних принципів: «Участь», «Найкращі інтереси дитини», «Гідність», «Захист від дискримінації» та «Верховенство права», які мають застосовуватися до кримінального, цивільного та адміністративного права під час відправлення правосуддя та на інших стадіях взаємодії дитини з будь-яким адміністративним органом влади, незалежно від її статусу або правоздатності.
За приписами керівних принципів, правосуддя, дружнє до дітей, відноситься до систем правосуддя, які гарантують повагу та ефективне здійснення прав усіх дітей на найвищому рівні і з належним урахуванням рівня зрілості та розуміння дитини, а також обставин справи.
Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім'я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою (стаття 51 Конституції України).
Згідно зі статтею 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного й соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.
В ухвалі від 18 січня 2024 року у справі № 683/2078/23 (провадження № 61-424ск24) Верховний Суд вказав, що тривале, на невизначений час зупинення провадження у справі щодо зміни розміру аліментів на утримання дитини не відповідає правам та інтересам дітей щодо належного утримання, гарантованим як внутрішнім законодавством, так і міжнародними актами.
Верховний Суд зауважує, що конституційне право дитини на утримання, зокрема, право на стягнення аліментів, не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Конституційне право дитини на утримання має триваючий і невідкладний характер, його здійснення не може бути ефективно відновлене ex post.
По своїй суті конституційне право дитини на утримання відноситься до тих прав, для яких затримка в їх судовому захисті дорівнює «втраті» права. Тому право на утримання потребує негайного судового захисту. Превалювання процесуальної форми над матеріальним правом призводить до ілюзорності правового захисту.
Право на судовий захист є гарантією реалізації прав і свобод.
Стаття 55 Конституції України містить загальну норму, яка означає право кожного звернутися до суду, якщо його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
Обов'язкове зупинення провадження в справі, яка стосується конституційного права дитини на утримання, на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України характеризується такими рисами: імперативністю (по суті суд позбавлений розсуду); невизначеність тривалості; відсутність тесту необхідності та доцільності. Як наслідок це дозволяє кваліфікувати його як форму обмеження права на доступ до правосуддя та конституційного права дитини на утримання.
Ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та отримати остаточне вирішення спору.
Зупинення провадження у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України по суті має невизначені часові рамки.
Таке зупинення має наслідком обмеження доступу до правосуддя дитини, яка не може як отримати остаточне судове рішення у спорі, так і захистити право дитини на належне утримання.
Зупинення провадження у справі на підставі пункт 2 частини першої статті 251 ЦПК України у справі, що стосується захисту конституційного права дитини на утримання, суперечить задекларованій державою засаді охорони дитинства та є порушенням права на судовий захист, яке згідно частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах надзвичайного чи воєнного стану. Це пов'язано з тим, що право на судовий захист є фундаментом сучасного конституційного ладу.
З огляду на викладене, можна зробити висновок, що спір про стягнення аліментів стосується забезпечення належного утримання дитини і має пріоритетний, соціально значущий характер, що вимагає своєчасного судового розгляду та недопущення його безпідставного затягування. У спорах щодо утримання дітей суди повинні забезпечити право останніх на своєчасне та належне утримання, навіть за умов воєнного стану. Затягування розгляду справи шляхом зупинення провадження на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України може призвести до порушення прав дітей на належний рівень життя.
Щодо справедливого балансу конкуруючих інтересів
Слід зазначити, що оскаржувана ухвала про зупинення провадження у справі становить втручання у права позивачки та її малолітньої дитини, гарантовані статтею 6 Конвенції в аспекті вирішення спору щодо прав та обов'язків цивільного характеру упродовж розумного строку, а також у права, гарантовані статтею 8 Конвенції в аспекті тривалості вирішення правового спору, що стосується утримання дитини, що належать до сфери приватного життя.
ЄСПЛ неодноразово зазначав, що метою Конвенції є захист прав, які є не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними. Це зауваження стосується, зокрема, права на доступ до суду з огляду на те, яке важливе місце посідає право на справедливий судовий розгляд у демократичному суспільстві (див. справу Stanev v. Bulgaria, § 231, Witkowski v. Poland, § 43).
Вислів «згідно із законом», про який йдеться у статті 8 Конвенції, не просто вимагає, щоб оскаржуваний захід ґрунтувався на національному законодавстві, але також стосується якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своєму формулюванні та надавати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування.
Застосовуючи процесуальні норми, національні суди повинні уникати як надмірного формалізму, який може вплинути на справедливість провадження, так і надмірної гнучкості, яка призведе до анулювання вимог процесуального законодавства (див. справи Walchli v. France, § 29, Alvanos v. Greece, § 25, Witkowski v. Poland, § 44).
У практиці ЄСПЛ визначено, що «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті, із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. рішення у справі Zubac v. Croatia, § 97).
Також оскаржуваний захід щодо зупинення судом провадження у справі повинен мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві».
Принцип «необхідності у демократичному суспільстві» включає наявність конкуруючого приватного інтересу; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу повинні бути «відповідними і достатніми». Для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а саме втручання має бути пропорційним законній меті.
У своїй прецедентній практиці ЄСПЛ керується принципом пропорційності, який вимагає дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи. При цьому необхідно враховувати, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар.
Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб'єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес і перебуває в цивільно-правовому полі.
Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) мети, досягнення якої передбачається, та засобів, які використовуються для її досягнення.
Отже, будь-яка особа, провадження у справі якої зупиняється судом, у принципі повинна мати можливість, щоб пропорційність відповідного заходу була визначена судом.
Верховний Суд вважає, що вирішуючи питання про наявність чи відсутність достатніх підстав для зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК, у спірних правовідносинах, що стосуються утримання дитини, суду необхідно забезпечити справедливий баланс між конкуруючими інтересами дитини, яка має право на розгляд протягом розумного строку справи, що стосується майнових прав дитини та забезпечення її належного матеріального утримання одним з батьків, та гарантіями одного з батьків, який проходить військову службу, на зупинення провадження у справі на час проходження військової служби, змагальність та диспозитивність цивільного судочинства.
Щодо права на розумний строк розгляду справи
Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
ЄСПЛ зауважив, що Держави-члени Конвенції зобов'язані організувати свої судові системи таким чином, щоб їхні суди могли гарантувати право кожного на остаточне рішення у спорах щодо цивільних прав та обов'язків протягом розумного строку (див. рішення ЄСПЛ у справі Comingersoll S.A. v. Portugal, [ВП], 2000, § 24).
Розумність тривалості провадження має оцінюватися з огляду на обставини справи та відповідно до таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також питання, що стали предметом спору й вирішення яких мало значення для заявника (див. рішення ЄСПЛ у справах: Frydlender v. France, [ВП], 2000, § 43; Surmeli v. Germany, [ВП], 2006, § 128; Nicolae Virgiliu Tгnase v. Romania, 2019, § 209, Bieliсski v. Poland, 2022, §§ 42-44).
ЄСПЛ звертає увагу, що незважаючи на те, що національні органи влади не можуть нести відповідальність за поведінку відповідача, тактика затягування, яку використовує одна зі сторін, не звільняє органи влади від обов'язку забезпечити проведення судового розгляду в розумні строки (див. рішення ЄСПЛ у справі Mincheva v. Bulgaria, 2010, § 68).
Навіть у правових системах, що застосовують принцип, згідно з яким процесуальна ініціатива покладається на сторони провадження, позиція останніх не звільняє суди від обов'язку забезпечити швидкий судовий розгляд, передбачений пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. рішення ЄСПЛ у справах: Surmeli v. Germany, [ВП], 2006, § 129; Tierce v. San Marino, 2003, § 31).
ЄСПЛ неодноразово наголошував, що справи про захист прав дітей повинні розглядатися якомога швидко (див. рішення ЄСПЛ у справах: Hokkanen v. Finland, 1994, § 72; Niederboster v. Germany, 2003, § 39).
Щодо права військовослужбовця на змагальну процедуру
Частинами першої-четвертою статті 12 ЦПК України встановлено, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов'язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Легітимна мета зупинення провадження у справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК полягає у захисті прав військовослужбовців на змагальну процедуру, які через виконання військового обов'язку об'єктивно позбавлені можливості брати активну участь у судовому процесі, захищати свої права, свободи та інтереси.
Разом з тим, учасники судового процесу та їхні представники повинні добросовісно користуватися процесуальними правами; зловживання процесуальними правами не допускається. Залежно від конкретних обставин суд може визнати зловживанням процесуальними правами дії, що суперечать завданню цивільного судочинства (частини перша, друга статті 44 ЦПК). Суд, зберігаючи об'єктивність і неупередженість запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами (пункт 5 частини п'ятої статті 12 ЦПК України).
Щодо обставин справи, яка переглядається
Апеляційний суд, вирішуючи питання про зупинення провадження, встановив, що відповідач ОСОБА_2 з 06 березня 2023 року по 12 грудня 2023 року перебував на військовій службі за призовом під час мобілізації у військовій частині НОМЕР_5 , а з 13 грудня 2023 року перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_1 , що підтверджується витягами із наказів (по особовому складу).
Зупиняючи провадження у справі, апеляційний суд виходив з того, що відповідач ОСОБА_2 проходить військову службу у Збройних Силах України по мобілізації, перебуває у військових частинах, залучених до виконання бойових (спеціальних) завдань, не має можливості прибути у судові засідання, тобто існують обставини, що унеможливлюють продовження розгляду справи.
Верховний Суд у постанові від 19 березня 2025 року у справі № 161/10943/24 (провадження № 61-402св25) виклав позицію, згідно з якою обставини, які зумовлюють зупинення провадження у справі, повинні існувати на момент такого зупинення.
Крім того, Верховний Суд звертає увагу на те, що ключовим для вирішення питання про наявність підстав для зупинення провадження у спірній справі на підставі пункту 2 частини першої статті 251 ЦПК України, є з'ясування того, чи застосування такого процесуального заходу відповідає завданню цивільного судочинства, чи є сумісним із основними засадами судочинства, зокрема, верховенством права, чи забезпечується справедливий баланс конкуруючих інтересів, з урахуванням характеру спірних правовідносин, конкретних обставин справи та поведінки учасників справи.
Відповідно до положення частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Верховний Суд у постанові від 22 жовтня 2025 року в справі № 760/21770/24 (провадження № 61-9574св25) критично оцінив аргументи, зазначені у касаційній скарзі про те, що відповідач, виконуючи свій конституційний обов'язок із захисту України, не може реалізувати процесуальні права й обов'язки, зазначивши, що інтереси відповідача під час усього провадження у справі представляє адвокат, він самостійно підписував заяву з процесуальних питань, подану до суду першої інстанції.
З матеріалів справи убачається, що відповідач ОСОБА_2 двічі подавав клопотання про зупинення провадження у справі до суду першої інстанції, подав до апеляційного суду апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції, клопотання про зупинення провадження у справі, клопотання про долучення доказів до матеріалів справи. Усі зазначені процесуальні документи він підписував та подавав до суду особисто.
При цьому апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції подана відповідачем 18 листопада 2024 року з відділення АТ «Укрпошта» Івано-Франківськ-18 (а. с. 33, т. 2); ухвала апеляційного суду від 20 листопада 2024 року про залишення апеляційної скарги без руху отримана відповідачем особисто 05 грудня 2024 року у м. Івано-Франківськ (а. с. 43, т. 2), про що він також вказує у заяві про усунення недоліків апеляційної скарги (а. с. 39, т. 2); заява про зупинення провадження у справі подана ОСОБА_2 до апеляційного суду 21 січня 2025 року з відділення АТ «Укрпошта» Івано-Франківськ-18 (а. с. 58, 122, т. 2); заява про долучення доказів до матеріалів справи подана ОСОБА_2 особисто до суду апеляційної інстанції 22 січня 2025 року (а. с. 123-157, т. 2), що свідчить про можливість реалізації відповідачем права на змагальність судового процесу шляхом подання до суду письмових заяв (клопотань).
Отримання відповідачем у грудні 2024 року кореспонденції із суду у м. Івано-Франківську та направлення відповідачем у листопаді 2024 року та січні 2025 року кореспонденції до суду з м. Івано-Франківська, а також особисте подання ним документів до суду свідчить про факти періодичного перебування відповідача за місцезнаходженням суду.
Верховний Суд звертає увагу на те, що оскаржувана ухвала апеляційного суду про зупинення провадження у справі постановлена 23 січня 2025 року, тобто через два дні після направлення відповідачем до суду відповідної заяви про зупинення провадження у справі з поштового відділення у м. Івано-Франківську.
Будь-яких доказів того, що відповідач ОСОБА_2 на час постановлення апеляційним судом ухвали від 23 січня 2025 року про зупинення провадження у справі перебував безпосередньо в районах ведення воєнних (бойових) дій матеріали справи не містять.
На переконання Верховного Суду, фактична поведінка ОСОБА_2 свідчить про відсутність об'єктивних перешкод для реалізації ним своїх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків при вирішення питання щодо матеріального утримання його малолітньої дитини. Систематичне подання до суду процесуальних документів, їх особисте підписання, а також активне використання права на звернення з клопотаннями до судів різних інстанцій та права на апеляційне оскарження підтверджують об'єктивну можливість участі відповідача у розгляді справи та свідчать про відсутність обставин, які перешкоджають реалізації ним права на справедливий судовий розгляд.
За наявності обставин, які свідчать про можливість та фактичну участь відповідача, який проходить військову службу, у проведенні відповідних процесуальних дій, відсутні достатні підстави для зупинення провадження у справі про стягнення аліментів на дитину, оскільки зупинення провадження у справі за обставин, коли один з батьків тривалий час абсолютно не виконує свого обов'язку з утримання дитини, не узгоджується із завданням цивільного судочинства на своєчасний розгляд справи, суперечить принципу верховенства права та не відповідає найкращим інтересам дитини.
Верховний Суд звертає увагу на те, що розгляд справи триває з січня 2024 року, а зупинення провадження у справі до припинення перебування відповідача ОСОБА_2 у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції, фактично унеможливлює розгляд справи, яка безпосередньо стосується прав та інтересів дитини, на невизначений строк, надає йому можливість безпідставно відтермінувати сплату аліментів, які є необхідними для зростання дитини у благополучному середовищі, що може становити порушення статей 6, 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 3 Конвенції про права дитини.
Суд апеляційної інстанції у достатній мірі не оцінив баланс конкуруючих інтересів сторін, не врахував пріоритет найкращих інтересів дитини та дійшов передчасного висновку про необхідність зупинення провадження у справі, розгляд якої стосується забезпечення права дитини на утримання, до припинення перебування відповідача у складі Збройних Сил України або інших утворених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан або залучені до проведення антитерористичної операції.
Згідно з частинами першою, третьою-четвертою статті 406 ЦПК України ухвали судів першої та апеляційної інстанцій можуть бути оскаржені в касаційному порядку у випадках, передбачених пунктами 2, 3 частини першої статті 389 цього Кодексу. Касаційні скарги на ухвали судів першої чи апеляційної інстанцій розглядаються у порядку, передбаченому для розгляду касаційних скарг на рішення суду першої інстанції, постанови суду апеляційної інстанції. У випадках скасування судом касаційної інстанції ухвал суду першої або апеляційної інстанцій, які перешкоджають провадженню у справі, справа передається на розгляд відповідного суду першої або апеляційної інстанції.
Частиною шостою статті 411 ЦПК України встановлено, що підставою для скасування судових рішень суду першої та апеляційної інстанцій і направлення справи для продовження розгляду є порушення норм матеріального чи процесуального права, що призвели до постановлення незаконної ухвали суду першої інстанції та (або) постанови суду апеляційної інстанції, що перешкоджають подальшому провадженню у справі.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що доводи касаційної скарги частково знайшли своє підтвердження, тому наявні підстави для скасування ухвали апеляційного суду та направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції відповідно до статті 411 ЦПК України.
Щодо розподілу судових витрат
Згідно із частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
В усіх інших випадках, зокрема, при вирішенні процесуального питання як у цій справі, судові витрати розподіляються за правилами статті 141 ЦПК України при вирішенні спору по суті.
Оскільки касаційний суд дійшов висновку про передачу справи на розгляд суду апеляційної інстанції, підстав для нового розподілу судових витрат немає.
Керуючись статтями 400, 409, 411, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якої діє адвокат Боднарчук Андрій Михайлович, задовольнити частково.
Ухвалу Івано-Франківського апеляційного суду від 23 січня 2025 року скасувати, справу направити для продовження розгляду до суду апеляційної інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий Є. В. Синельников
Судді: О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара
' В. В. Сердюк
В. В. Шипович