28 травня 2026 року
м. Київ
справа № 172/104/24
провадження № 61-16130св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Сердюка В. В. (суддя-доповідач), Осіяна О. М., Сакари Н. Ю.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Фермерське господарство «Ліверпуль»,
третя особа - державний реєстратор Центру надання адміністративних послуг виконавчого комітету Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Побережний Сергій Євгенович,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу Фермерського господарства «Ліверпуль» на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2025 року в складі судді Битяка І. Г. та постанови Дніпровського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року в складі колегії суддів Свистунової О. В., Пищиди М. М., Макарова М. О.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до Фермерського господарства «Ліверпуль» (далі - ФГ «Ліверпуль»), третя особа - державний реєстратор Центр надання адміністративних послуг виконавчого комітету Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Побережний С. Є., про витребування земельної ділянки та скасування державної реєстрації договору оренди земельної ділянки.
Позовні вимоги обґрунтовувано тим, що ОСОБА_1 на праві власності належить земельна ділянка площею 6,678 га, розташована на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області, з цільовим призначенням для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, кадастровий номер 1220755400:01:011:0006, що підтверджується свідоцтвом про право на спадщину за законом від 14 листопада 2007 року. Право власності позивачки на вказану земельну ділянку у встановленому порядку зареєстроване у Державному реєстрі речових прав.
26 червня 2013 року між позивачкою та відповідачем укладений договір оренди землі, на підставі якого позивачка передала відповідачу в оренду належну їй земельну ділянку площею 6,678 га, кадастровий номер 1220755400:01:011:0006. Договір укладений на п'ять років, тобто до 26 червня 2018 року.
Іншого договору оренди спірної земельної ділянки, ніж той, який був укладений між позивачкою та відповідачем 26 червня 2013 року, позивачка ніколи не укладала та не підписувала. Також за період із 26 червня 2018 року до дати звернення до суду з цим позовом позивачка не отримувала і не отримує від відповідача плати за користування належною їй земельною ділянкою. Договір оренди від 26 червня 2013 року поновлений не був і не переукладався у встановленому порядку.
Однак позивачці стало відомо зі сторінки сервісу Опендатабот у мережі Інтернет, що відповідач продовжує безпідставно використовувати належну їй земельну ділянку для власних потреб. На сторінці цього сервісу в інформації про відповідача Фермерського господарства «Ліверпуль» (далі - ФГ «Ліверпуль») у розділі «земельні ділянки в оренді» в переліку ділянок першою зазначена саме належна позивачці земельна ділянка з кадастровим номером 1220755400:01:011:0006, площею 6,6782 га. Тобто відповідач користується належною позивачці земельною ділянкою незаконно, без будь-яких правових підстав.
Посилаючись на викладене, позивачка просила суд:
- витребувати у ФГ «Ліверпуль» земельну ділянку розміром 6,678 га, розташовану на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1220755400:01:011:0006;
- скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки площею 6,678 га, розташовану на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1220755400:01:011:0006, за ФГ «Ліверпуль»;
- стягнути з відповідача понесені судові витрати.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Васильківський районний суд Дніпропетровської області рішенням від 09 липня 2025 року, залишеним без змін постановою Дніпровського апеляційного суду
від 18 листопада 2025 року, позов ОСОБА_1 задовольнив частково.
Витребував на користь ОСОБА_1 від ФГ «Ліверпуль» земельну ділянку розміром 6,678 га, розташовану на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1220755400:01:011:0006. Відмовив у задоволенні іншої частини позовних вимог. Вирішив питання щодо розподілу судових витрат.
Судові рішення мотивовані тим, що спірна земельна ділянка належить позивачці. Відповідач пояснював, що користується земельною ділянкою на підставі договору оренди від 04 січня 2019 року. Висновком судово-почеркознавчої експертизи встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 у графі «Орендодавець» розділу 16 «Реквізити сторін» у договорі оренди б/н від 04січня 2019 року виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою. Спірний договір оренди земельної ділянки укладено поза волею позивачки, що порушує її майнові права, а відповідачем не спростовано доводи позивачки та не доведено факт виконання ним умов договору оренди в частині сплати орендної плати за спірним договором оренди, у зв'язку із чим порушені майнові права позивачки підлягають судовому захисту у обраний нею спосіб, зокрема, шляхом витребування земельної ділянки у відповідача. Вимога позову про скасування державної реєстрації права оренди земельної ділянки за відповідачем задоволенню не підлягає, оскільки такі вимоги не призведуть до поновлення прав позивачки.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та аргументи особи, яка її подала
17 грудня 2025 року ФГ «Ліверпуль» засобами поштового зв'язку звернулося
до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року у цій справі.
Як на підставу касаційного оскарження судових рішень заявник у касаційній скарзі посилається на пункт 1 частини другої статті 389 ЦПК України та вказує, що суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував статтю 388 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 25 січня 2025 року
у справі № 446/478/19 та статті 15, 16 ЦК України без урахування висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Верховного Суду від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Заявник указує, що, задовольнивши позов шляхом витребування на користь ОСОБА_1 від ФГ «Ліверпуль» земельної ділянки, суди застосувати неефективний спосіб захисту порушеного права, який обрала позивачка, що є самостійною підставою для відмови в позові.
Позиція інших учасників справи
У відзиві на касаційну скаргу представник позивачки - адвокат Хандога В. В., просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність та обґрунтованість висновків судів першої та апеляційної інстанцій.
Провадження у суді касаційної інстанції
Верховний Суд ухвалою від 14 квітня 2026 року відкрив касаційне провадження у цій справі за касаційною скаргою, витребував справу із суду першої інстанції та надав строк для подання відзиву на касаційну скаргу.
У квітні 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.
01 травня 2026 року ФГ «Ліверпуль» засобами поштового зв'язку подало
до Верховного Суду клопотання про зупинення виконання рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2025 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року.
Фактичні обставини, встановлені судами справи
Суди встановили, що відповідно до свідоцтва про право на спадщину за законом, виданого 14 листопада 2007 року державним нотаріусом Васильківської державної нотаріальної контори Гордієнко І. В., ОСОБА_1 належить земельна ділянка розміром 6,678 га, з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, розташована на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області, що належала померлому ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_2 на підставі державного акта на право приватної власності на землю серії 111-ДП № 000182 ВС 9664, виданого Письменською селищною радою 22 листопада 2001 року. Витягом з Державного реєстру речових прав від 07 листопада 2023 року підтверджено факт належності на праві власності ОСОБА_1 спірної земельної ділянки.
26 червня 2013 року між ОСОБА_1 та ФГ «Ліверпуль» укладений договір оренди землі б/н, за яким в оренду передана земельна ділянка загальною площею 6,6782 га, кадастровий номер 1220755400:01:011:0006, строком на 5 років.
На виконання ухвали суду про витребування доказів державний реєстратор ЦНАП виконкому Васильківської селищної ради Синельниківського району Дніпропетровської області Побережний С. Є. надав копію договору оренди землі від 04 січня 2019 року, укладеного між ФГ «Ліверпуль» та ОСОБА_1 , на підставі якого було проведено реєстраційну дію щодо права користування земельною ділянкою.
Згідно з договором оренди землі б/н від 04січян 2019 року ОСОБА_1 передала у строкове платне користування земельну ділянку загальною площею 6,6782 га сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Письменської селищної ради Васильківського району Дніпропетровської області, кадастровий номер 1220755400:01:011:0006. Відповідно до пунктів 2.1, 3.1 цього договору договір укладено на 15 років, за кожен рік використання землі орендар виплачує орендну плату, що становить 7 615,61 грн.
Із витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права сформованого 28 лютого 2019 року державним реєстратором виконавчого комітету Васильківської селищної ради Дніпропетровської області Побережним С. Є. вбачається, що підставою виникнення іншого речового права є договір оренди від 26 червня 2013 року б/н, договір оренди від 04 січня 2019 року б/н; підставою внесення запису є рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, індексний номер: 11681746 від 17 березня 2014 року, строк дії іншого речового права - 26 червня 2034 року з правом пролонгації, з правом передачі в піднайм (суборенду). Орендарем зазначене ФГ «Ліверпуль» (код ЄДРПОУ 36209001), орендодавцем - ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 .
За висновком проведеної у справі судово-почеркознавчої експертизи встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 у графі «Орендодавець» розділу 16 «Реквізити сторін» у договорі оренди б/н від 04 січня 2019 року виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою. Цей висновок відповідачем не спростовано.
Представник відповідача посилався на те, що позивачка визнала факт укладення договору оренди землі від 04 січня 2019 року шляхом отримання орендної плати та зазначав, що ОСОБА_3 є рідною дочкою позивачки, яка і отримувала орендну плату замість ОСОБА_1 . Надані відповідачем документи не містять підпису ОСОБА_1 (т. 2, а. с.194-195, 198-199, 203-204, 208-209, 213-214, 221-222, 226-227, 231-232). У зазначених відомостях у графі запису осіб, як отримувачів орендної плати внесено два прізвища: ОСОБА_1 та ОСОБА_3 . У частині відомостей щодо отримувача наявний підпис « ОСОБА_4 », тоді як в іншій частині відомостей такий підпис відсутній.
Суд апеляційної інстанції не взяв уваги вказані посилання представника відповідача, оскільки стороною відповідача у ході розгляду справи не було доведено правомірності отримання ОСОБА_3 орендної плати замість позивачки, а саме доказів уповноваження ОСОБА_3 на отримання орендної плати замість ОСОБА_1 , зокрема, довіреності чи інших документів, які б надавали їй такі повноваження. Відсутні докази, що ця особа приймала орендну плату саме на виконання договору оренди, укладеного із ОСОБА_1 та за користування її земельною ділянкою.
У судовому засіданні апеляційного суду сторонам було роз'яснено право заявити клопотання про призначення повторної судової експертизи. Сторони не скористувалися своїм процесуальним правом та відмовилися від проведення повторної судової експертизи.
Позиція Верховного Суду
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги та врахувавши позиції усіх учасників справи, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга задоволенню не підлягає.
Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам процесуального закону оскаржені судові рішення відповідають з огляду на таке.
За вимогами статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частини першої статті 13 ЦПК України).
Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Згідно із вимогами статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Відповідно до положень статті 2 Закону України «Про оренду землі» відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються Земельним Кодексом України, Цивільним Кодексом України, цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Згідно зі статтею 13 Закону України «Про оренду землі» договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов'язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов'язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.
Відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.
За статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
У цивільному судочинстві діє принцип диспозитивності, який покладає на суд обов'язок розглядати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі, та позбавляє можливості ініціювати судове провадження. Формування змісту й обсягу позовних вимог є диспозитивним правом позивача. Отже, кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, а також предмет та підстави позову, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно в межах заявлених ними вимог і наданих доказів (статті 12, 13 ЦПК України).
Звертаючись до суду з позовом у цій справі, позивачка зазначала, що є власником спірної земельної ділянка, яка поза її волею використовується відповідачем.
Позивачка указувала, що не передавала в оренду відповідачу спірне майно згідно договору оренди від 04 січня 2019 року, оскільки такий договір нею не підписувався. Крім того, вона не отримувала плату за своє майно на підставі договору оренди від 04 січня 2019 року, на який посилався відповідач. На цій підставі позивачка просила суд витребувати у ФГ «Ліверпуль» спірну земельну ділянку та скасувати державну реєстрацію права оренди земельної ділянки за ФГ «Ліверпуль».
Суди встановили, що позивачка є власником спірної земельної ділянки. Своє право користування спірною земельною ділянкою відповідач обґрунтовував договором оренди від 04 січня 2019 року, за умовами якого позивачка начебто передала в оренду відповідачу спірне майно.
Згідно із висновком судово-почеркознавчої експертизи встановлено, що підпис від імені ОСОБА_1 у графі «Орендодавець» розділу 16 «Реквізити сторін» у договорі оренди б/н від 04 січня 2019 року виконано не ОСОБА_1 , а іншою особою.
Суди встановили і це не спростовано відповідачем, що власник земельної ділянки не передавала належне їй майно в оренду відповідачу. Також установлено, що відповідач у цій справі не довів сплату ним орендної плати за користування цим майном безпосередньо позивачці.
Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв'язку, установивши, що спірна земельна ділянка належить позивачці, однак незаконно перебуває у користуванні відповідача, що не спростовано останнім, суди дійшли висновку про задоволення позову шляхом витребування цієї земельної ділянки на користь ОСОБА_1 від ФГ «Ліверпуль».
З таким висновком судів у цій справі колегія суддів Верховного Суду погоджується.
Вимогами частини першої статті 400 ЦПК України встановлено, що суд касаційної інстанції переглядає у касаційному порядку судові рішення виключно в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.
Доводи касаційної скарги в їх сукупності зводяться виключно до того, що суди попередніх інстанцій застосувати неефективний спосіб захисту порушеного права, який обрала позивачка, що є самостійною підставою для відмови в позові, що і просить вчинити заявник за наслідками скасування оскаржених судових рішень. Зазначені доводи касаційної скарги колегія суддів Верховного Суду відхиляє з огляду на таке.
Шляхом вчинення провадження у справах суд здійснює захист осіб, права й охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються. Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором (пункти 51, 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 травня 2018 року у справі № 923/466/17, провадження № 12-89гс19).
Способами захисту суб'єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, пункт 5.5; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, пункт 90; від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17, пункт 68).
Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, пункт 14; від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18, пункт 40).
Згідно зі статтею 152 ЗК України власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо ці порушення не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою, і відшкодування завданих збитків. Отже, позивачеві належить право на захист від порушень, пов'язаних із володінням земельною ділянкою.
Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом речово-правові способи захисту прав особи застосовуються тоді, коли сторони не пов'язані зобов'язально-правовими відносинами, що визначають їх зміст та правову природу. Якщо спір стосується правочину, укладеного власником (володільцем) майна, то його відносини з контрагентом мають договірний характер, що зумовлює і можливі способи захисту його прав. Водночас, коли сторони не перебували у договірних відносинах один з одним, власник (володілець) майна може використовувати речово-правові способи захисту. Аналогічні висновки викладені у пунктах 108-110 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
Верховний Суд неодноразово викладав висновки, відповідно до яких, якщо право на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від цієї особи (стягнення з неї) нерухомого майна (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13, пункт 10.29; від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18, пункти 63, 74; від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц, пункт 146).
У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 85, 86); від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (пункт 38), від 22 січня 2020 року у справі № 910/1809/18 (пункт 34).
Оцінюючи доводи касаційної скарги, колегія суддів зауважує, що відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.
Диспозитивність - це один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача.
Разом із тим, надміру формалізований підхід до заявлених позовних вимог суперечить завданню цивільного судочинства, яким відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Якщо позивач заявляє вимогу, яка за належної інтерпретації може ефективно захистити його порушене право, суди не повинні відмовляти у її задоволенні виключно з формальних міркувань, оскільки це призведе до необхідності повторного звернення позивача до суду за захистом його прав (які за наведених умов могли бути ефективно захищені), що не відповідатиме принципам верховенства права та процесуальної економії (див. mutatis mutandis висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в пунктах 117-118 постанови від 21 грудня 2022 року у справі № 914/2350/18 (914/608/20)).
Суд розглядає справи у межах заявлених вимог (частина перша статті 13 ЦПК України), але, зберігаючи об'єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (пункт 4 частини п'ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов'язку пов'язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 червня 2023 року у справі № 633/408/18, підпункт 11.12; від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, пункт 31).
Наведене спростовує доводи касаційної скарги, які в їх сукупності зводяться до обрання позивачкою неефективного способу захисту свого права і застосування його судами.
Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, який передбачає повагу до принципу res judicata - принципу остаточності рішень суду. Цей принцип наголошує, що жодна зі сторін не має права вимагати перегляду остаточного та обов'язкового рішення суду просто тому, що вона має на меті добитися нового слухання справи та нового її вирішення. Повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватись для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду. Перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію, а сама можливість існування двох точок зору на один предмет не є підставою для нового розгляду. Винятки із цього принципу можуть мати місце лише за наявності підстав, обумовлених обставинами важливого та вимушеного характеру (справа «Пономарьов проти України», рішення ЄСПЛ від 03 квітня 2008 року, заява № 3236/03).
Враховуючи викладене, Верховний Суд не встановив порушень норм процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових рішень.
Щодо доводів про неврахування апеляційним судом висновків Верховного Суду
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 25 січня 2025 року у справі № 446/478/19 та від 10 квітня 2024 року у справі № 496/1059/18. Перевіряючи указані доводи заявника, колегія суддів враховує таке.
Постанови Верховного Суду, на які посилається заявник, ухвалені за фактичних обставин, які є відмінними до фактичних обставин, що установлені у справі, яка переглядається. Заявник не обґрунтував належним чином подібність фактичних обставин у справах, на які він посилався у касаційній скарзі, та у справі, яка переглядається, у зв'язку з чим не довів, що висновки, викладені в указаних постановах Верховного Суду, є релевантними у цій справі.
Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи, і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами. З огляду на різноманітність суспільних правовідносин та обставин, які стають підставою для виникнення спорів у судах, з урахуванням фактичних обставин, які встановлюються судами на підставі наданих сторонами доказів у кожній конкретній справі, суди повинні самостійно здійснювати аналіз правовідносин та оцінку релевантності та необхідності застосування правових висновків Верховного Суду в кожній конкретній справі (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22 березня 2023 року у справі № 154/3029/14-ц, провадження № 14-43цс22).
Отже, правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а тому колегія суддів не бере до уваги посилання заявника на неврахування апеляційним судом висновків щодо застосування норми права, викладених у постанові Верховного Суду, на які посилається заявник у касаційній скарзі.
Посилання на неоднакове застосування положень норм матеріального права у різних справах хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм матеріального права.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Відповідно до вимог частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).
Враховуючи наведене, касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а оскаржені судові рішення - залишенню без змін.
Щодо клопотання про зупинення оскаржених судових рішень
01 травня 2026 року ФГ «Ліверпуль» засобами поштового зв'язку подав
до Верховного Суду клопотання про зупинення виконання рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2025 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року.
Клопотання обґрунтовано тим, що головним державним виконавцем Синельниківського відділу державної виконавчої служби Дніпровського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України Фалько Т. В. постановою від 26 березня 2026 року відкрито виконавче провадження № 80609319, в межах якого виконується рішення про витребування на користь ОСОБА_1 від ФГ «Ліверпуль» спірної земельної ділянки. Тому у випадку скасування оскаржених судових рішень, які будуть виконані державним виконавцем, поновлення прав ФГ «Ліверпуль» буде можливе лише шляхом звернення останнього до суду з новим позовом щодо спірної земельної ділянки.
Колегія суддів Верховного Суду зазначає, що вказане клопотання задоволенню не підлягає з урахуванням результату касаційного розгляду цієї справи.
Щодо судових витрат
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
Керуючись статтями 400, 401, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
У задоволенні клопотання Фермерського господарства Ліверпуль» про зупинення виконання рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2025 року та постанови Дніпровського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року відмовити.
Касаційну скаргу Фермерського господарства «Ліверпуль» залишити без задоволення.
Рішення Васильківського районного суду Дніпропетровської області від 09 липня 2025 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 18 листопада 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
СуддіВ. В. Сердюк
О. М. Осіян
Н. Ю. Сакара