Справа № 752/7084/25 Слідчий суддя в суді першої інстанції - ОСОБА_1
Провадження № 11-сс/824/4584/2026 Суддя-доповідач у суді апеляційної інстанції - ОСОБА_2
21 травня 2026 року Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду у складі:
головуючого судді: ОСОБА_2 ,
суддів: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
при секретарі судового засідання - ОСОБА_5 ,
розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали провадження за апеляційними скаргами представника власника майна ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 на ухвалу слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва від 26 березня 2026 року про арешт майна у кримінальному провадженні №42023100000000596 від 05.12.2023 року,
за участю:
прокурора ОСОБА_8 ,
представника власника майна ОСОБА_7 ,
Ухвалою слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва від 26 березня 2026 року задоволено клопотання прокурора відділу Київської міської прокуратури ОСОБА_8 про арешт майна в рамках кримінального провадження №42023100000000596, відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 05.12.2023 за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 190, ч. 4 ст. 190, ч. 2 ст. 209, ч. 3 ст. 358, ч. 4 ст. 358, ч. 2 ст. 362 КК України.
Накладено арешт на транспортний засіб марки та моделі ««MAZDA 6», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2019 року випуску, VIN: НОМЕР_2 ; земельну ділянку площею 0.0895 га, з кадастровим номером: 3222486601:01:016:0039, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2600128232140; земельну ділянку площею 0.0787 га, з кадастровим номером: 3222485201:01:029:6333, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2584247932080; земельну ділянку площею 0.0951 га, з кадастровим номером: 3222485201:01:029:6332, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2584221132080; земельну ділянку площею 0.0989 га, з кадастровим номером: 3222486601:01:016:5011, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1683806232224, які належать підозрюваному ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Не погоджуючись із зазначеною ухвалою, представник власника майна ОСОБА_6 - адвокат ОСОБА_7 подала дві ідентичні за формою та змістом апеляційні скарги, в яких просить скасувати ухвалу слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва від 26 березня 2026 року, та постановити нову ухвалу, якою відмовити у задоволенні клопотання прокурора відділу Київської міської прокуратури ОСОБА_8 про накладення арешту на майно та зобов'язати орган досудового розслідування повернути автомобіль «Mazda 6», д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 , його власнику ОСОБА_6 .
Обґрунтовуючи доводи апеляційних скарг, представник власника майна зазначає, що зі змісту оскаржуваної ухвали вбачається, що слідчий суддя наклав арешт не з метою збереження речових доказів, а з метою забезпечення можливої конфіскації майна як виду покарання, пославшись на те, що ОСОБА_6 підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 209 КК України, санкція якої передбачає конфіскацію майна.
Апелянт вказує, що не погоджується з оскаржуваною ухвалою, вважає її незаконною, необґрунтованою та такою, що підлягає скасуванню.
Звертає увагу на те, що автомобіль Mazda 6, д.н.з. НОМЕР_1 , VIN: НОМЕР_2 , був вилучений органом досудового розслідування як речовий доказ, що підтверджується протоколом обшуку від 20.03.2026 року.
Водночас, відповідно до зазначеного протоколу обшуку, під час обшуку автомобіля жодних речей, документів, грошових коштів, носіїв інформації, слідів кримінального правопорушення чи інших предметів, які могли б мати доказове значення, виявлено та вилучено не було, про що вказано слідчим в самому протоколі.
Отже, сам протокол обшуку спростовує припущення сторони обвинувачення про доказове значення автомобіля.
Крім того, автомобіль Mazda 6 використовується у господарській діяльності та є необхідним для виконання робочих завдань, забезпечення діяльності ТОВ «КРАФТ ТУЛЗ», отримання доходу, сплати кредитних зобов'язань і податків.
Відповідно до довідки AT «ПроКредит Банк» № 23-03-26/140 від 23.03.2026 року, автомобіль Mazda 6, 2019 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , переданий у заставу за договором застави № 104241-ДЗ1 від 03.05.2024 року для забезпечення виконання зобов'язань ТОВ «КРАФТ ТУЛЗ» перед AT «ПроКредит Банк». Заставна вартість майна становить 456 120,00 грн.
Отже, на переконання представника, арешт автомобіля у вигляді фактичного вилучення та утримання транспортного засобу не лише обмежує права ОСОБА_6 , але й безпосередньо впливає на права та законні інтереси AT «ПроКредит Банк», як заставодержателя, а також на господарську діяльність ТОВ «КРАФТ ТУЛЗ», оскільки унеможливлює нормальне використання транспортного засобу для роботи, отримання доходу, обслуговування кредиту та сплати податків.
Також, представник звертає увагу суду на те, що слідчий суддя фактично змішав різні правові режими: вилучення автомобіля як речового доказу та арешт для забезпечення конфіскації.
Автомобіль Mazda 6 було вилучено як речовий доказ, однак сторона обвинувачення не довела, що він відповідає хоча б одній із ознак речового доказу, передбачених ст. 98 КПК України.
Навпаки, протокол обшуку прямо свідчить, що в автомобілі нічого не виявлено та нічого не вилучено. Під час обшуку не встановлено жодних слідів кримінального правопорушення; документів, які мають значення для кримінального провадження; жодних грошових коштів або цінностей, речей, які були б предметом або знаряддям кримінального правопорушення; носіїв інформації чи інших об'єктів, які могли б містити доказову інформацію.
При цьому, в оскаржуваній ухвалі арешт автомобіля фактично обґрунтовано вже не збереженням речового доказу, а забезпеченням можливої конфіскації майна як виду покарання.
Це має принципове значення, оскільки арешт з метою збереження речових доказів і арешт з метою забезпечення конфіскації майна є різними правовими підставами, передбаченими різними пунктами ч. 2 ст. 170 КПК України, і вимагають доведення різних обставин.
Якщо сторона обвинувачення стверджує, шо автомобіль є речовим доказом, вона повинна довести його відповідність ст. 98 КПК України.
Якщо ж арешт накладається для забезпечення можливої конфіскації, слідчий суддя зобов'язаний перевірити не доказове значення автомобіля, а необхідність, пропорційність та правову допустимість такого обмеження, зокрема з урахуванням прав заставодержателя, правомірної господарської діяльності та можливості застосування менш обтяжливого способу арешту. Проте слідчий суддя цього не зробив.
В апеляційних скаргах адвокат також вказує, що 20.03.2026 року ОСОБА_6 повідомлено про підозру за ч. 2 ст. 209 КК України.
Однак, зі змісту повідомлення про підозру вбачається, що інкриміновані події стосуються іншого майна, іншого ланцюга цивільно-правових правочинів та інших земельних ділянок.
Так, у повідомленні про підозру описуються, зокрема, земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222484001:01:019:0268; 3222484001:01:019:0270; 3222484001:01:019:0269; 3222484001:01:019:0288; 3222484001:01:019:0289; 3222484001:01:019:0290.
Натомість ухвалою від 26.03.2026 року арешт накладено на автомобіль Mazda 6 та інші земельні ділянки з кадастровими номерами: 3222486601:01:016:0039; 222485201:01:029:6333; 3222485201:01:029:6332; 3222486601:01:016:5011.
Адвокат вважає, що повідомлення про підозру не містить фактичних даних про те, що автомобіль Mazda 6 був предметом легалізації, був предметом шахрайства, був придбаний за кошти, одержані злочинним шляхом, використовувався для приховування або маскування походження майна, був знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберіг на собі сліди кримінального правопорушення, містить будь-які відомості, які можуть бути використані як доказ.
У матеріалах підозри згадується інший транспортний засіб - Renault Trafic, при цьому автомобіль Mazda 6 у фактичному описі інкримінованих подій не фігурує.
Таким чином, між автомобілем Mazda 6 та фактичними обставинами повідомлення про підозру відсутній конкретний, індивідуалізований і доказово підтверджений зв'язок.
Саме по собі право власності підозрюваного на автомобіль не перетворює цей автомобіль на речовий доказ і не обґрунтовує необхідність його фактичного вилучення.
Слідчий суддя фактично виходив із того, що оскільки санкція ч. 2 ст. 209 КК України передбачає конфіскацію майна, то будь-яке майно підозрюваного може бути арештоване.
Такий підхід, на думку апелянта, є неправильним, оскільки відповідно до п. 3 ч. 2 ст. 170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання.
Слідчий суддя обмежився загальним посиланням на санкцію ч. 2 ст. 209 КК України, не оцінивши фактичний зв'язок Mazda 6 з кримінальним провадженням, її доказове значення, правовий режим застави, вплив вилучення на господарську діяльність і права заставодержателя.
Сторона захисту стверджує, що матеріали сторони обвинувачення не містять належної індивідуалізації ролі ОСОБА_6 .
Слідство описує широкий масив дій інших осіб - ОСОБА_9 , нотаріуса ОСОБА_10 , осіб, пов'язаних із довіреностями, реєстрами та правочинами. Водночас, щодо ОСОБА_6 не наведено прямих та індивідуалізованих доказів того, що саме він був обізнаний про злочинне походження майна, про підроблення документів, про несанкціоновані зміни в реєстрах або про попередню змову з іншими фігурантами.
Сам факт того, що ОСОБА_6 фігурує у певних документах як представник за довіреністю або учасник подальших цивільно-правових правочинів, не доводить його обізнаності про злочинне походження майна та не доводить умислу на легалізацію майна.
Для кваліфікації за ст. 209 КК України недостатньо встановити факт участі особи у правочині. Необхідно довести, що особа знала або повинна була знати, що майно одержане злочинним шляхом, і діяла з відповідним умислом.
У матеріалах, на які посилається сторона обвинувачення, такі дані щодо ОСОБА_6 не наведені.
За таких обставин, формальне посилання на повідомлення про підозру за ч. 2 ст. 209 КК України не може виправдати настільки інтенсивне втручання у право власності, як фактичне вилучення автомобіля та повне позбавлення можливості користуватися ним.
Апелянт також вказує, що автомобіль Mazda 6, 2019 року випуску, д.н.з. НОМЕР_1 , є предметом застави за договором застави № 104241-Д31 від 03.05.2024 року, яка забезпечує виконання зобов'язань ТОВ «КРАФТ ТУЛЗ» перед AT «ПроКредит Банк».
Отже, щодо автомобіля існують права третьої особи - AT «ПроКредит Банк» як заставодержателя. Крім того, автомобіль використовується для забезпечення господарської діяльності, виконання робочих завдань, отримання доходу, обслуговування кредиту та сплати податків. Його фактичне вилучення унеможливлює нормальну роботу, створює ризик невиконання кредитних зобов'язань, негативно впливає на діяльність підприємства та прямо суперечить вимогам ч. 4 ст. 173 КПК України.
Слідчий суддя не дослідив чи призведе вилучення до зупинення або надмірного обмеження господарської діяльності підозрюваного, чи можливо досягти мети арешту менш обтяжливим способом.
На переконання представника власника майна, для забезпечення можливої конфіскації майна достатнім заходом могла бути заборона відчуження та перереєстрації автомобіля без вилучення транспортного засобу з користування.
Фактичне утримання автомобіля органом досудового розслідування за відсутності доказового значення транспортного засобу є надмірним, непропорційним та необґрунтованим втручанням у право власності.
При цьому, оскаржувана ухвала не містить конкретних доказів того, що ОСОБА_6 мав намір приховати, пошкодити, знищити, перереєструвати, відчужити автомобіль чи передати його іншим особам з метою уникнення можливої конфіскації.
Більше того, автомобіль перебуває у заставі банку, що вже саме по собі істотно обмежує можливість вільного розпорядження ним без урахування прав заставодержателя.
Сторона обвинувачення не довела, що менш обтяжливий захід - заборона відчуження та перереєстрації є недостатнім.
Слідчий суддя не встановив причинно-наслідкового зв'язку між інкримінованими діями та кожним окремим об'єктом майна, на який накладено арешт.
Оскаржувана ухвала є незаконною та необґрунтованою, оскільки автомобіль Mazda 6 був вилучений як речовий доказ, але не відповідає критеріям речового доказу за ст. 98 КПК України в той час, як арешт накладено не для збереження речового доказу, а для забезпечення можливої конфіскації майна, суд не обґрунтував, чому для забезпечення можливої конфіскації необхідне саме фактичне вилучення автомобіля, а не менш обтяжлива заборона відчуження та перереєстрації, Mazda 6 не згадується у повідомленні про підозру як предмет, знаряддя або результат кримінального правопорушення та не містить фактичного зв'язку Mazda 6 із легалізацією майна, автомобіль перебуває у заставі AT «ПроКредит Банк», автомобіль використовується для роботи, забезпечення господарської діяльності, отримання доходу, сплати кредиту та податків. Тому, арешт у вигляді фактичного вилучення - надмірно обмежує правомірну підприємницьку діяльність, не доведено реальних ризиків приховування, пошкодження, знищення, перетворення або відчуження автомобіля, не перевірено дотримання строків звернення з клопотанням про арешт тимчасово вилученого майна, арештовані земельні ділянки не збігаються з майном, описаним у повідомленні про підозру, ухвала не містить індивідуалізованого аналізу щодо кожного об'єкта майна.
За таких обставин, ухвала підлягає скасуванню, а клопотання прокурора про накладення арешту на майно - залишенню без задоволення.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, доводи представника власника майна ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 , яка підтримала апеляційні скарги та просила їх задовольнити, пояснення прокурора ОСОБА_8 , який заперечував проти задоволення апеляційних скарг та просив залишити оскаржувану ухвалу без змін, дослідивши матеріали, які надійшли з суду першої інстанції, перевіривши доводи апеляційних скарг, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційні скарги не підлягають задоволенню, з наступних підстав.
Відповідно до вимог ч. 1 ст. 404 КПК України, суд апеляційної інстанції переглядає судові рішення суду першої інстанції в межах апеляційної скарги.
Як убачається із наданих до суду апеляційної інстанції матеріалів судового провадження, слідчим управлінням Головного управління Національної поліції у м. Києві здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні за №42023100000000596 відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 05.12.2023 за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 190, ч. 4 ст. 190 ч. 2 ст. 209, ч. 3 ст. 358, ч. 4 ст. 358, ч. 2 ст. 362 КК України.
Нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у вказаному кримінальному провадженні у формі процесуального керівництва досудовим розслідуванням здійснюється прокурорами Київської міської прокуратури.
Згідно даних клопотання, досудовим розслідуванням установлено, що група осіб, до складу якої входять ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , за попередньою змовою під час дії військового стану, в період 2025 року, придбали права на нерухоме майно шляхом обману (шахрайство), яке належало потерпілим ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , тим самим завдали останнім шкоду у великих та особливо великих розмірах, а також вищеописаною групою, залучивши до своєї протиправної діяльності ОСОБА_6 , здійснено дії щодо легалізації майна, одержаного злочинним шляхом, а саме вчиненні правочину щодо майна, одержаного внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, вчинене за попередньою змовою групою осіб.
20.03.2026 року ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , повідомлено про підозру у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 209 КК України - легалізації майна, одержаного злочинним шляхом, а саме вчиненні правочину щодо майна, одержаного внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, вчинене за попередньою змовою групою осіб.
25.03.2026 року прокурор відділу Київської міської прокуратури ОСОБА_8 звернувся до слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва з клопотанням про арешт майна, в якому просив накласти арешт на транспортний засіб марки та моделі ««MAZDA 6», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2019 року випуску, VIN: НОМЕР_2 ; земельну ділянку площею 0.0895 га, з кадастровим номером: 3222486601:01:016:0039, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2600128232140; земельну ділянку площею 0.0787 га, з кадастровим номером: 3222485201:01:029:6333, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2584247932080; земельну ділянку площею 0.0951 га, з кадастровим номером: 3222485201:01:029:6332, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2584221132080; земельну ділянку площею 0.0989 га, з кадастровим номером: 3222486601:01:016:5011, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1683806232224, які належать підозрюваному ОСОБА_6 .
В обґрунтування клопотання прокурор зазначив, що згідно із п. 3 ч. 2 ст. 170 КПК України арешт майна допускається з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи.
На даний час ОСОБА_6 обґрунтовано підозрюється у вчиненні тяжкого злочину, за який законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк від п'яти до восьми років з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років та з конфіскацією майна.
Прокурор посилається на те, що під час досудового розслідування встановлено майно, яке на праві власності належить ОСОБА_6 :
- транспортний засіб марки та моделі ««MAZDA 6», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2019 року випуску, VIN: НОМЕР_2 ;
- земельна ділянка площею 0.0895 га, з кадастровим номером: 3222486601:01:016:0039, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2600128232140, із розміром частки 1;
- земельна ділянка площею 0.0787 га, з кадастровим номером: 3222485201:01:029:6333, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2584247932080;
- земельна ділянка площею 0.0951 га, з кадастровим номером: 3222485201:01:029:6332, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2584221132080;
- земельна ділянка площею 0.0989 га, з кадастровим номером: 3222486601:01:016:5011, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1683806232224.
Проте на даний час існує загроза подальшого відчуження нерухомого майна, у зв'язку з чим у кримінальному провадженні виникла необхідність у накладенні арешту на зазначене майно.
Крім того вказав, що потреби досудового розслідування виправдовують такий ступінь втручання у права і свободи особи та застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, адже таким чином можливе досягнення завдань кримінального провадження.
Ухвалою слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва від 26 березня 2026 року задоволено клопотання прокурора відділу Київської міської прокуратури ОСОБА_8 про арешт майна в рамках кримінального провадження №42023100000000596 відомості про яке внесені до Єдиного реєстру досудових розслідувань 05.12.2023 за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 190, ч. 4 ст. 190 ч. 2 ст. 209, ч. 3 ст. 358, ч. 4 ст. 358, ч. 2 ст. 362 КК України.
Накладено арешт на транспортний засіб марки та моделі ««MAZDA 6», державний номерний знак НОМЕР_1 , 2019 року випуску, VIN: НОМЕР_2 ; земельну ділянку площею 0.0895 га, з кадастровим номером: 3222486601:01:016:0039, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2600128232140; земельну ділянку площею 0.0787 га, з кадастровим номером: 3222485201:01:029:6333, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2584247932080; земельну ділянку площею 0.0951 га, з кадастровим номером: 3222485201:01:029:6332, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 2584221132080; земельну ділянку площею 0.0989 га, з кадастровим номером: 3222486601:01:016:5011, реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 1683806232224, які належать підозрюваному ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .
З такими висновками слідчого судді суду першої інстанції погоджується і колегія суддів апеляційної інстанції, виходячи з наступного.
При застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження слідчий суддя повинен діяти у відповідності до вимог КПК України та судовою процедурою гарантувати дотримання прав, свобод та законних інтересів осіб, а також умов, за яких жодна особа не була б піддана необґрунтованому процесуальному обмеженню.
Зокрема, при вирішенні питання про арешт майна для прийняття законного та справедливого рішення слідчий суддя, згідно ст. ст. 94, 132, 173 КПК України, повинен врахувати правову підставу для арешту майна, можливість використання майна як доказу у кримінальному провадженні або застосування щодо нього конфіскації, в тому числі і спеціальної, наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, розмір шкоди, завданої кримінальним правопорушенням, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, розумність та співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження, а також наслідки арешту майна для підозрюваного, третіх осіб.
Відповідні дані мають міститися і у клопотанні слідчого чи прокурора, який звертається з проханням арештувати майно, оскільки відповідно до ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, будь-яке обмеження права власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження, повинен обґрунтувати свою ініціативу з посиланням на норми закону.
Згідно усталеної практики Європейського Суду з прав людини в контексті вищевказаних положень, володіння майном повинно бути законним (див. рішення у справі «Іатрідіс проти Греції» [ВП], заява N 31107/96, п. 58, ECHR 1999-II). Вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі «Антріш проти Франції», від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та «Кушоглу проти Болгарії», заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року). Будь-яке втручання державного органу у право на мирне володіння майном повинно забезпечити «справедливий баланс» між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи. Необхідність досягнення такого балансу відображена в цілому в структурі статті 1 Першого протоколу. Необхідного балансу не вдасться досягти, якщо на відповідну особу буде покладено індивідуальний та надмірний тягар (див., серед інших джерел, рішення від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронг та Льонрот проти Швеції», пп. 69 і 73, Series A N 52). Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі «Джеймс та інші проти Сполученого Королівства», n. 50, Series A N 98).
У кожному конкретному кримінальному провадженні слідчий суддя, застосовуючи вид обтяження, в даному випадку арешт майна, має неухильно дотримуватись вимог закону. При накладенні арешту на майно слідчий суддя має обов'язково переконатися в наявності доказів на підтвердження вчинення кримінального правопорушення. При цьому закон не вимагає аби вони були повними та достатніми на цій стадії кримінального провадження, однак вони мають бути такими, щоб слідчий суддя був впевнений у тому, що дані докази можуть дати підстави для пред'явлення обґрунтованої підозри у вчиненні того чи іншого злочину. Крім того, наявність доказів у кримінальному провадженні має давати слідчому судді впевненість в тому, що в даному кримінальному провадженні необхідно накласти вид обмеження з метою уникнення негативних наслідків.
Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України, арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Згідно ч. 2 ст. 170 КПК України, арешт майна допускається з метою забезпечення: 1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи; 4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди.
Згідно ч. 5 ст. 170 КПК України, у випадку, передбаченому пунктом 3 частини другої цієї статті, арешт накладається на майно підозрюваного, обвинуваченого, засудженого або юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, за наявності достатніх підстав вважати, що суд у випадках, передбачених Кримінальним кодексом України, може призначити покарання у виді конфіскації майна або застосувати до юридичної особи захід кримінально-правового характеру у виді конфіскації майна.
Згідно з ч. 10 ст. 170 КПК України арешт може бути накладений у встановленому цим Кодексом порядку на рухоме чи нерухоме майно, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковій формі, в тому числі кошти та цінності, що знаходяться на банківських рахунках чи на зберіганні у банках або інших фінансових установах, видаткові операції, цінні папери, майнові, корпоративні права, щодо яких ухвалою чи рішенням слідчого судді, суду визначено необхідність арешту майна.
Згідно ч. 11 ст. 170 КПК України заборона або обмеження користування, розпорядження майном можуть бути застосовані лише у разі, коли існують обставини, які підтверджують, що їх незастосування призведе до приховування, пошкодження, псування, зникнення, втрати, знищення, використання, перетворення, пересування, передачі майна.
Встановлено, що ОСОБА_6 підозрюється у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 209 КК України - легалізації майна, одержаного злочинним шляхом, а саме вчиненні правочину щодо майна, одержаного внаслідок вчинення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передувало легалізації (відмиванню) доходів, вчинене за попередньою змовою групою осіб, яке відповідно до ст. 12 КК України є тяжким злочином, та санкцією якого передбачене покарання зокрема у вигляді конфіскації майна.
З огляду на наведене та враховуючи, що слідчим суддею першої інстанції ретельно перевірено майно, на яке прокурор просив накласти арешт і його відношення до матеріалів кримінального провадження, колегія суддів вважає, що слідчий суддя дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення клопотання прокурора та накладення арешту на належне ОСОБА_6 майно, з метою забезпечення можливої конфіскації майна як виду покарання, оскільки у даному кримінальному провадженні є всі підстави вважати, що вказане майно може бути відчужене.
Як встановлено під час апеляційного розгляду, слідчий суддя обґрунтовано, у відповідності до вимог ст.ст. 131-132, 170-173 КПК України, задовольнив клопотання прокурора про накладення арешту на належні підозрюваному ОСОБА_6 на праві власності транспортний засіб та земельні ділянки, оскільки покарання за інкриміновані йому кримінальні правопорушення передбачає покарання, зокрема у виді конфіскації майна.
При цьому, майно, яке належить підозрюваному ОСОБА_6 відповідає вимогам для застосування конфіскації, у випадку визнання ОСОБА_6 винуватим у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, у зв'язку із чим виникла необхідність у накладенні арешту на таке майно.
На переконання колегії суддів, сукупність долучених до клопотання прокурора матеріалів та викладені у клопотанні обставини на даному етапі досудового розслідування є достатніми для застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна, а питання наявності події та складу кримінального правопорушення підлягає вирішенню під час судового розгляду справи по суті.
Викладені в апеляційних скаргах доводи про необґрунтованість повідомленої ОСОБА_6 підозри за ч. 2 ст. 209 КК України, оскільки для кваліфікації за ст. 209 КК України недостатньо встановити факт участі особи у правочині, необхідно довести, що особа знала або повинна була знати, що майно одержане злочинним шляхом, і діяла з відповідним умислом, а у матеріалах, на які посилається сторона обвинувачення, такі дані щодо ОСОБА_6 не наведені, до уваги колегією суддів не приймаються та не є достатньою підставою доля скасування оскаржуваної ухвали.
Колегія суддів звертає увагу, що слідчий суддя на даному етапі провадження не вправі вирішувати ті питання, які повинен вирішувати суд під час розгляду кримінального провадження по суті, зокрема, не вправі оцінювати докази з точки зору їх належності і допустимості, достатності та взаємозв'язку, а лише зобов'язаний на підставі розумної оцінки сукупності отриманих доказів визначити, чи існує обгрунтована підозра щодо вчинення кримінального правопорушення, яка може бути підставою для застосування заходів забезпечення кримінального провадження.
Такий висновок цілком узгоджується із правовими позиціями, наведеними у рішеннях Європейського суду з прав людини, зокрема у справі «Мюррей проти Сполученого Королівства» № 14310/88 від 23 жовтня 1994 року суд зазначив, що «факти, які є причиною виникнення підозри не повинні бути такими ж переконливими, як і ті, що є необхідними для обґрунтування вироку чи й просто висунення обвинувачення, черга якого надходить на наступній стадії процесу кримінального розслідування».
У відповідності до змісту ст. 368 КПК України, питання щодо наявності чи відсутності події та складу кримінального правопорушення в діянні, а також оцінка належності та допустимості доказів вирішуються судом під час ухваленні вироку, тобто на стадії судового провадження.
З урахуванням наведеного, посилання апелянта на те, що матеріали сторони обвинувачення не містять належної індивідуалізації ролі ОСОБА_6 , а слідство описує широкий масив дій інших осіб, водночас, щодо ОСОБА_6 не наведено прямих та індивідуалізованих доказів того, що саме він був обізнаний про злочинне походження майна, про підроблення документів, про несанкціоновані зміни в реєстрах або про попередню змову з іншими фігурантами, а також про те, що сам факт того, що ОСОБА_6 фігурує у певних документах як представник за довіреністю або учасник подальших цивільно-правових правочинів, не доводить його обізнаності про злочинне походження майна та не доводить умислу на легалізацію майна, є передчасними.
На підставі наданих органом досудового розслідування матеріалів, які обґрунтовують клопотання, колегія суддів встановила, що зазначені у клопотанні обставини підозри підтверджуються на цьому етапі розслідування достатньою сукупністю даних.
З огляду на наведене та враховуючи, що слідчим суддею першої інстанції ретельно перевірено майно, на яке прокурор просив накласти арешт і його відношення до матеріалів кримінального провадження, колегія суддів вважає, що слідчий суддя дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для задоволення клопотання прокурора та накладення арешту на належне підозрюваному ОСОБА_6 майно, з метою забезпечення можливої конфіскації майна як виду покарання, оскільки у даному кримінальному провадженні є всі підстави вважати, що вказане майно може бути приховане, пошкоджене, втрачене, знищене чи відчужене.
Таким чином, колегія суддів вважає, що слідчий суддя обґрунтовано, у відповідності до вимог ст.ст. 132, 170 - 173 КПК України, наклав арешт на належне ОСОБА_6 майно, з метою забезпечення конфіскації майна як виду покарання, у випадку визнання його винуватим у вчиненні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, та призначення йому покарання у виді конфіскації майна, врахувавши і наслідки від вжиття такого заходу забезпечення кримінального провадження для інших осіб та забезпечивши своїм рішенням розумність і співрозмірність обмеження права власності завданням кримінального провадження.
Посилання апелянта на те, що арештований автомобіль не є речовим доказовим та не відповідає критеріям ст. 98 КПК України, так як відсутні докази того, що автомобіль Mazda 6 був предметом легалізації, шахрайства, був придбаний за кошти, одержані злочинним шляхом, використовувався для приховування або маскування походження майна, був знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберіг на собі сліди кримінального правопорушення, містить будь-які відомості, які можуть бути використані як доказ, є безпідставними, оскільки метою арешту майна, зазначеною прокурором у клопотанні, є забезпечення можливої конфіскації, як виду покарання (п. 3 ч. 2 ст. 170 КПК України), а не забезпечення збереження речового доказу.
Твердження апелянта про те, що слідчий суддя вжив найбільш жорсткий спосіб арешту майна, не врахувавши те, що автомобіль перебуває під заставою, використовується для роботи, забезпечення господарської діяльності, отримання доходу, сплати кредиту та податків, оцінюються колегією суддів критично, позаяк слідчий суддя, накладаючи арешт на майно, діяв у спосіб та у межах чинного законодавства та застосував арешт на засадах розумності і співмірності, оскільки незастосування арешту на вищевказане майно може призвести до подальшого незаконного його відчуження, що позбавить реалізації мету досудового розслідування та дотримання завдання арешту майна, передбачені ч. 1 ст. 170 КПК України.
Щодо доводів апеляційних скарг представника про те, що ні автомобіль, ні земельні ділянки, належні ОСОБА_6 , не фігурують в обставинах кримінального провадження, тому відсутні підстави для їх арешту, то ці доводи на переконання колегії суддів жодним чином не перешкоджають арешту майна підозрюваного з метою його можливої конфіскації, оскільки при розгляді слідчим суддею клопотання про арешт майна з метою конфіскації вищевказані питання не входять до кола тих, які підлягають з'ясуванню та доведенню для встановлення наявності чи відсутності підстав для задоволення клопотання та накладення арешту на майно з даною метою.
Доводи апеляційних скарг про незаконність та необґрунтованість оскаржуваної ухвали ретельно перевірялися, проте не знайшли свого підтвердження, оскільки рішення слідчого судді ухвалено на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, що підтверджені достатніми даними, дослідженими судом.
Сукупність долучених до клопотання прокурора матеріалів та викладені у клопотанні обставини на даному етапі досудового розслідування є достатніми для застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна.
Матеріали судового провадження свідчать, що застосування зазначеного заходу забезпечення кримінального провадження є виправданим та необхідним у кримінальному провадженні.
Інші зазначені в апеляційних скаргах доводи не можуть бути безумовними підставами для скасування ухвали слідчого судді.
Колегією суддів не встановлено порушень слідчим суддею положень ст.ст. 170, 172-173 КПК України. Ухвала слідчого судді відповідає вимогам ч. 5 ст. 173, 372 КПК України, та містить у собі підстави та мотиви прийнятого рішення.
Істотних порушень вимог КПК України, які б давали підстави для скасування ухвали слідчого судді, колегією не встановлено.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що слідчим суддею рішення прийнято у відповідності до вимог закону, слідчий суддя при розгляді клопотання з'ясував всі обставини, з якими закон пов'язує можливість накладення арешту на майно, а тому ухвалу слідчого судді необхідно залишити без змін, а апеляційні скарги - без задоволення.
Керуючись ст.ст. 170-173, 307, 309, 376, 405, 407, 422 КПК України, колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ Київського апеляційного суду
Апеляційні скарги представника власника майна ОСОБА_6 - адвоката ОСОБА_7 - залишити без задоволення, а ухвалу слідчого судді Голосіївського районного суду міста Києва від 26 березня 2026 року - залишити без змін.
Ухвала апеляційного суду відповідно до правил, визначених ч. 4 ст. 424 КПК України, є остаточною й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді:
______________ ________________ __________________
ОСОБА_2 ОСОБА_4 ОСОБА_3