1[1]
Колегія суддів судової палати з розгляду кримінальних справ
Київського апеляційного суду в складі:
головуючого судді ОСОБА_1 ,
суддів при секретарі судового засіданняОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в місті Києві 18 травня 2026 року апеляційну скаргу представника власника майна ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6 , на ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 27 лютого 2026 року,
за участі:
прокурора ОСОБА_7 ,
представника
власника майна адвоката ОСОБА_6
Вказаною ухвалою задоволено клопотання прокурора першого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання публічного обвинувачення першого управління Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Офісу Генерального прокурора ОСОБА_7 та накладено арешт на майно, вилучене 06 лютого 2026 року під час проведення обшуку за місцем фактичного проживання ОСОБА_5 , за адресою: АДРЕСА_1 , а саме:
- Мобільний телефон Redmi Note 10S, IMEI1: НОМЕР_1 , IMEI 2: НОМЕР_2 ;
- Ноутбук Medion S15447-MD62008 із зарядним пристроєм до нього.
Не погоджуючись з таким рішенням, представник власника майна ОСОБА_5 - адвокат ОСОБА_6 , подав апеляційну скаргу, в якій просив скасувати ухвалу слідчого судді та постановити нову ухвалу, якою відмовити в задоволенні клопотання прокурора про арешт майна.
Вважає оскаржувану ухвалу слідчого судді незаконною, необґрунтованою та такою, що постановлена з істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону.
Зазначає, що постанова про визнання майна речовими доказами не містить відомостей про те, яким критеріям речового доказу, передбаченого вимогами ст. 98 КПК України, відповідають вилучені речі.
Звертає увагу на те, що вилучені мобільний телефон та ноутбук належать Національному військово-медичному клінічному центру «Головний військовий клінічний госпіталь» Міністерства оборони України, передані ОСОБА_5 для використання у службовій діяльності.
Вважає, що прокурором не доведено наявність правових підстав відповідно до вимог ст. 170 КПК України, накладення арешту на вилучене майно, оскільки необхідність проведення експертного дослідження прокурором не зазначалась, а доступ до мобільного телефону ОСОБА_5 не обмежувався.
Зауважує, що власник майна ОСОБА_5 не має процесуального статусу підозрюваного у даному кримінальному провадженні, а накладений арешт порушує право власника майна на мирне володіння, користування майном.
Заслухавши доповідь судді, доводипредставника власника майна, який просив задовольнити апеляційну скаргу, пояснення прокурора, який заперечив щодо задоволення апеляційної скарги, вивчивши матеріали судового провадження, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з наступних підстав.
Як убачається з матеріалів судового провадження, Головним слідчим управлінням Служби безпеки України здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні, відомості про яке 03 липня 2025 року внесено до Єдиного реєстру досудових розслідувань під № 22025000000000783, за підозрою ОСОБА_8 у вчинені кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України за ознаками вчинення кримінальних правопорушень, передбачених ч. 1 ст. 114-1, ч. 2 ст. 28, ч. 4 ст. 191, ч. 3 ст. 28 ч. 5 ст. 191, ч. 4 ст. 409, ч. 4 ст. 409 КК України.
Під час досудового розслідування встановлено, що ОСОБА_8 , шляхом зловживання службовим становищем, діючи умисно, з корисливих мотивів, в умовах воєнного стану, незаконно привласнив грошове забезпечення: ОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 яке нараховане та виплачене фінансовим підрозділом НВМКЦ «ГВКГ», за період з 31.01.2022 по 19.07.2025, період фіктивного працевлаштування останніх, на загальну суму 2 663 000 гривень, чим самим привласнив бюджетні кошти, що надійшли до фінансового підрозділу НВМКЦ «ГВКГ» в особливо великих розмірах.
06 лютого 2026 року, на підставі ухвали слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва, проведено обшук за місцем фактичного проживання ОСОБА_5 , за адресою: АДРЕСА_1 , за результатом якого виявлено та вилучено мобільний телефон Redmi Note 10S, IMEI 1: НОМЕР_1 , IMEI 2: НОМЕР_2 та ноутбук Medion S15447-MD62008 із зарядним пристроєм до нього.
Того ж дня, постановою старшого слідчого 4 відділу 1 управління досудового розслідування Головного слідчого управління Служби безпеки України ОСОБА_13 вилучений телефон та ноутбук визнані речовими доказами у вказаному кримінальному провадженні.
08 лютого 2026 року прокурор першого відділу процесуального керівництва досудовим розслідуванням та підтримання публічного обвинувачення першого управління Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Офісу Генерального прокурора ОСОБА_7 засобами поштового зв'язку направив до Шевченківського районного суду м. Києва клопотання про накладення арешту на майно, вилучене 06 лютого 2026 року під час проведення обшуку за місцем фактичного проживання ОСОБА_5 , за адресою: АДРЕСА_1 , а саме:
- Мобільний телефон Redmi Note 10S, IMEI1: НОМЕР_1 , IMEI 2: НОМЕР_2 ;
- Ноутбук Medion S15447-MD62008 із зарядним пристроєм до нього.
Ухвалою слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 27 лютого 2026 року клопотання прокурора задоволено.
Перевіряючи законність прийнятого рішення слідчим суддею, колегія суддів враховує практику Європейського суду з прав людини та дотримання ним вимог КПК України, які регулюють норми застосування заходів забезпечення кримінального провадження, у тому числі щодо накладення арешту на майно.
Розглядаючи клопотання про накладення арешту на майно, в порядку статей 170-173 КПК України, для прийняття законного та обґрунтованого рішення, слідчий суддя повинен з'ясувати всі обставини, які передбачають підстави для арешту майна або відмови у задоволенні клопотання про арешт майна.
Вказана норма узгоджується зі ст. 1 Першого протоколу Конвенції про захист прав та основоположних свобод, відповідно до якої будь-яке обмеження власності повинно здійснюватися відповідно до закону, а отже суб'єкт, який ініціює таке обмеження повинен обґрунтувати свою ініціативу в контексті норм закону.
У своїх висновках Європейський суд з прав людини неодноразово нагадував, що перша та найважливіша вимога статті 1 Протоколу 1 полягає в тому, що будь-яке втручання публічної влади в право на мирне володіння майном має бути законним: друге речення п. 1 дозволяє позбавлення власності лише «на умовах, передбачених законом», а п. 2 визначає, що держави мають право здійснювати контроль за користуванням майном шляхом введення в дію «законів». Більше того, верховенство права, один з фундаментальних принципів демократичного суспільства, є наскрізним принципом усіх статей конвенції (рішення у справах «Амюр проти Франції», «Колишній король Греції та інші проти Греції» та «Малама проти Греції»).
Відповідно до ч. 1 ст. 170 КПК України арештом майна є тимчасове, до скасування у встановленому цим Кодексом порядку, позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна. Арешт майна скасовується у встановленому цим Кодексом порядку.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 170 КПК України арешт майна допускається з метою, зокрема, забезпечення збереження речових доказів.
З огляду на положення п. 1 ч. 2, 3 ст. 170 КПК України, майно, яке відповідає критеріям, визначеним у ст. 98 КПК України, повинно вилучатися та арештовуватися незалежно від того, хто є його власником, у кого і де воно знаходиться, незалежно від того чи належить воно підозрюваному чи іншій зацікавленій особі, оскільки в протилежному випадку не будуть досягнуті цілі застосування цього заходу - запобігання можливості протиправного впливу (відчуження, знищення, приховання) на певне майно, що, як наслідок, перешкодить встановленню істини у кримінальному провадженні.
Арешт майна з підстав передбачених п. 1 ч. 2 ст. 170 КПК України по суті являє собою форму забезпечення доказів і є самостійною правовою підставою для арешту майна поряд з забезпеченням цивільного позову та конфіскацією майна та, на відміну від двох останніх правових підстав, не вимагає оголошення підозри у кримінальному провадженні і не пов'язує особу підозрюваного з можливістю арешту такого майна.
У такому випадку арешт накладається на майно будь-якої фізичної або юридичної особи за наявності достатніх підстав вважати, що воно відповідає критеріям, зазначеним у статті 98 цього Кодексу.
Приймаючи рішення, слідчим суддею зазначених вимог закону дотримано.
Задовольняючи клопотання, внесене в межах кримінального провадження № 22025000000000783про накладення арешту на ноутбук та мобільний телефон слідчий суддя дослідив матеріали, додані до клопотання, прийшов до правильного висновку, що з метою збереження вказаного майна, яке відповідає ознакам речових доказів згідно ст. 98 КПК України, наявні достатні підстави для арешту вказаного в клопотанні прокурора майна.
Крім того, вказане майно у даному кримінальному провадженні постановою старшого слідчого 4 відділу 1 управління досудового розслідування Головного слідчого управління Служби безпеки України ОСОБА_13 від 06 лютого 2026 року визнано речовими доказами у кримінальному провадженні.
Слідчий суддя під час розгляду клопотання з'ясував всі обставини, з якими закон пов'язує можливість накладення арешту на майно, перевірив співрозмірність втручання у права власника майна ОСОБА_5 з потребами кримінального провадження.
Колегія суддів погоджується з висновком слідчого судді про необхідність накладення арешту на вказане майно, з метою збереження речових доказів, оскільки прокурором доведено обставини, які підтверджують, що незастосування такого обмеження може призвести до наслідків, які можуть перешкодити досудовому розслідуванню.
Доказів негативних наслідків від застосування такого заходу забезпечення кримінального провадження, як арешт майна, апелянтом не надано та колегією суддів не встановлено.
Посилання апелянта на те, що постанова про визнання майна речовими доказами не містить відомостей про те, яким критеріям речового доказу, передбаченого вимогами ст. 98 КПК України, відповідають вилучені речі не заслуговують на увагу.
У вказаній постанові зазначено, що вилучені речі можуть містити у собі відомості про обставини вчинення кримінальних правопорушень, у зв'язку з чим обґрунтовано визнані речовими доказами у відповідності до вимог ст. 98 КПК України.
Посилання апелянта на те, що ОСОБА_5 не має статусу підозрюваного у кримінальному провадженні, не вказує на незаконність оскаржуваної ухвали слідчого судді, оскільки з огляду на положення п. 1 ч.ч 2, 3 ст. 170 КПК України, майно, яке відповідає критеріям, визначеним у ст. 98 КПК України, повинно вилучатися та арештовуватися незалежно від того, хто являється його власником, у кого і де воно знаходиться, незалежно від того чи належить воно підозрюваному чи іншій зацікавленій особі, оскільки в протилежному випадку не будуть досягнуті цілі застосування цього заходу - запобігання можливості протиправного впливу (відчуження, знищення, приховання) на певне майно, що, як наслідок, перешкодить встановленню істини у кримінальному провадженні.
Доводи, наведені у апеляційній скарзі представника власника майна, у їх сукупності, не є безумовною підставою для скасування оскаржуваної ухвали, з урахуванням того, що вона є обґрунтованою та вмотивованою, а порушень які могли б стати підставою для відмови в задоволенні клопотання, колегією суддів не встановлено.
Доводи апелянта з приводу того, що прокурором не доведено наявність правових підстав для накладення арешту на вилучене майно відповідно до вимог ст. 170 КПК України, оскільки необхідність проведення експертного дослідження прокурором не зазначалась, а доступ до мобільного телефону не обмежувався, також не заслуговують на увагу.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, арешт на майно накладено з метою забезпечення збереження речових доказів, а слідчий суддя дійшов обґрунтованого висновку, що вилучене майно може містити відомості, які мають значення для встановлення обставин кримінального правопорушення, а тому його арешт є необхідним для запобігання можливості приховування, пошкодження, знищення чи відчуження такого майна та забезпечення належного здійснення досудового розслідування.
Зважаючи на зазначене в сукупності з обставинами кримінального провадження, колегія суддів вважає, що слідчий суддя, накладаючи арешт на майно зазначене у клопотанні слідчого, діяв у спосіб та у межах діючого законодавства, застосував захід забезпечення кримінального провадження на засадах розумності та співмірності.
Рішення слідчого судді є законним та обґрунтованим, яке ухвалено на підставі об'єктивно з'ясованих обставин, що підтверджені достатніми даними, дослідженими судом, а тому апеляційна скарга представника власника майна ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6 , з урахуванням викладених в ній доводів, задоволенню не підлягає.
Окрім того, майно, на яке накладено арешт є власністю Національного військово-медичного клінічного центру «Головний військовий клінічний госпіталь» Міністерства оборони України, а ОСОБА_5 воно передано у користування як посадовій особі, відтак його права не порушено.
Істотних порушень вимог КПК України, які б давали підстави для скасування ухвали слідчого судді, по справі не встановлено.
Керуючись статтями 117, 170, 171, 173, 309, 376, 404, 405, 407, 418, 422 КПК України, колегія суддів, -
Ухвалу слідчого судді Шевченківського районного суду м. Києва від 27 лютого 2026 року, - залишити без змін, а апеляційну скаргу представника власника майна ОСОБА_5 - адвоката ОСОБА_6 , - без задоволення.
Ухвала апеляційного суду відповідно до правил, визначених ч. 4 ст. 424 КПК України, є остаточною й оскарженню в касаційному порядку не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
Єдиний унікальний № 761/4522/26 Слідчий суддя в 1-ій інстанції: ОСОБА_17
Справа № 11сс/824/3011/2026 Доповідач ОСОБА_1
Категорія ст.170 КПК