ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua
м. Київ
20.04.2026Справа № 910/16513/25
Господарський суд міста Києва у складі головуючого судді ДЖАРТИ В. В., за участю секретаря судового засідання Рєпкіної Ю. Є., розглянув у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження справу
за позовом Подільської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради
до Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРСЕРВІС ІС"
про витребування майна з чужого незаконного володіння,
Представники учасників процесу згідно з протоколом від 20.04.2026,
У грудні 2025 року Подільська окружна прокуратура міста Києва звернулася із позовом до Господарського суду міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРСЕРВІС ІС" про витребування з чужого незаконного володіння на користь територіальної громади міста Києва нежилі підвальні приміщення в літ. "В" з № 1 по № 3 включно (групи приміщень №53а) загальною площею 83,7 кв.м по АДРЕСА_1 у Подільському районі міста Києва (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 257032380385).
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 09.01.2026 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження в справі № 910/16513/25, постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 05.02.2026 та встановлено строки для вчинення процесуальних дій.
За наслідками підготовчого засідання 05.02.2026 судом було постановлена ухвала про відкладення підготовчого засідання на 23.03.2026.
За наслідками підготовчого засідання 23.03.2026 судом була постановлена ухвала про закриття підготовчого провадження та призначений розгляд справи по суті в судовому засіданні 20.04.2026.
У призначене судове засідання 20.04.2026 сторони не направили своїх представників, про дату, час та місце проведення судового засідання були повідомлені належним чином.
Згідно частини 1 статті 3 Господарського процесуального кодексу України судочинство в господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону України "Про міжнародне приватне право", Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", а також міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод передбачено, що кожен має право на справедливий розгляд його справи.
У рішенні 15-рп/2004 від 02.11.2004 Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст.69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м'якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.
Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється не тільки на сферу виконання зобов'язань, а і на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають своєрідною межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).
Одночасно, застосовуючи відповідно до частини 1 статті 11 Господарського процесуального кодексу України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується з обов'язком добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватись від дій, що зумовлюють затягування судового процесу, та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення від 07.07.1989 Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" (Alimentaria Sanders S.A. v. Spain).
Обов'язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Розумність тривалості судового провадження оцінюється в залежності від обставин справи та з огляду на складність справи, поведінки сторін, предмету спору. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням частини 1 статті 6 даної Конвенції (рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005 у справі "Смірнова проти України").
Отже, за висновками суду, неявка сторін не перешкоджає розгляду спору у судовому засіданні 20.04.2026.
Розглянувши подані документи і матеріали, з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва,
Подільською окружною прокуратурою міста Києва під час здійснення процесуального керівництва досудовим розслідуванням у кримінальному провадженні №12020115070001621 від 03.09.2021, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 356 Кримінального кодексу України, встановлений факт незаконного відчуження нежилих підвальних приміщень у будинку літ. «В» з № 1 по № 3 включно (групи приміщень № 53а) загальною площею 83,7 кв.м, які розташовані по АДРЕСА_1 у Подільському районі міста Києва, які належать до комунальної власності територіальної громади міста Києва.
За змістом частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Законом України "Про прокуратуру" визначено правові засади організації і діяльності прокуратури України, статус прокурорів, порядок здійснення прокурорського самоврядування, а також систему прокуратури України. Зокрема, за змістом статті 1 зазначеного Закону прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави.
Статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом.
Згідно з частиною третьою цієї норми прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Не допускається здійснення прокурором представництва в суді інтересів держави в особі державних компаній, а також у правовідносинах, пов'язаних із виборчим процесом, проведенням референдумів, діяльністю Верховної Ради України, Президента України, створенням та діяльністю засобів масової інформації, а також політичних партій, релігійних організацій, організацій, що здійснюють професійне самоврядування, та інших громадських об'єднань. Представництво в суді інтересів держави в особі Кабінету Міністрів України та Національного банку України може здійснюватися прокурором Генеральної прокуратури України або регіональної прокуратури виключно за письмовою вказівкою чи наказом Генерального прокурора або його першого заступника чи заступника відповідно до компетенції.
Частиною четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень.
Виключно з метою встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, прокурор має право отримувати інформацію, яка на законних підставах належить цьому суб'єкту, витребовувати та отримувати від нього матеріали та їх копії.
У разі відсутності суб'єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесений захист законних інтересів держави, а також у разі представництва інтересів громадянина з метою встановлення наявності підстав для представництва прокурор має право: 1) витребовувати за письмовим запитом, ознайомлюватися та безоплатно отримувати копії документів і матеріалів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ і організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування, що знаходяться у цих суб'єктів, у порядку, визначеному законом; 2) отримувати від посадових та службових осіб органів державної влади, органів місцевого самоврядування, військових частин, державних та комунальних підприємств, установ та організацій, органів Пенсійного фонду України та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування усні або письмові пояснення. Отримання пояснень від інших осіб можливе виключно за їхньою згодою.
Аналіз положень частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає підстави для висновку, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках:
- якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження;
- у разі відсутності такого органу.
Перший "виключний випадок" передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак, підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно різняться.
У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює його неналежно.
"Нездійснення захисту" виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
"Здійснення захисту неналежним чином" має прояв в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, яка проте є неналежною.
"Неналежність захисту" може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
Так, захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює у судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
При цьому прокурор не може вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати належного суб'єкта владних повноважень, який може і бажає захищати інтереси держави. Аналогічну правову позицію викладено у постановах Верховного Суду від 05.12.2018 у справі № 923/129/17, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 20.09.2018 у справі № 924/1237/17, від 02.10.2018 у справі № 4/166"б", від 23.10.2018 у справі № 906/240/18, від 01.11.2018 у справі № 910/18770/17, від 05.11.2018 у справі № 910/4345/18, від 30.01.2019 у справі № 47/66-08, у справі № 923/35/19 від 31.10.2019, у справі № 925/383/18 від 23.07.2020.
Також суд враховує рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді від 08.04.1999 №3-рп/99).
Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття "інтереси держави", визначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охороні землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (частина четверта мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України).
Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного суб'єкта владних повноважень про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від суб'єкта владних повноважень, що свідчать про наявність підстав для такого представництва. Доведення цих підстав здійснюється відповідно до вимог статей 74, 76, 77, 79 Господарського процесуального кодексу України шляхом подання належних, допустимих та достатніх доказів.
Відповідно до частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює компетентний орган; 2) у разі відсутності такого органу.
Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк. Прокурор, звертаючись до суду з позовом, повинен обґрунтувати та довести бездіяльність компетентного органу.
Зокрема, звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статті 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу.
Розумність строку звернення визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як значущість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статті 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
З огляду на викладене, підставою для представництва прокурором інтересів держави в суді є належне обґрунтування, підтверджене достатніми доказами, зокрема, але не виключно, повідомленням прокурора на адресу відповідного органу про звернення до суду від його імені, відповідними запитами, а також копіями документів, отриманих від органу, що свідчать про наявність підстав для такого представництва.
У такому випадку суд зобов'язаний дослідити: чи знав або повинен був знати відповідний орган про допущені порушення інтересів держави, чи мав відповідні повноваження для їх захисту, проте всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся.
При цьому обставини дотримання прокурором установленої частинами третьою, четвертою статті 23 Закону України "Про прокуратуру" процедури, яка повинна передувати зверненню до суду з відповідним позовом, підлягають з'ясуванню судом незалежно від того, чи має місце факт порушення інтересів держави у конкретних правовідносинах, оскільки відповідно до приписів статей 53, 174 Господарського процесуального кодексу України, недотримання такої процедури унеможливлює розгляд заявленого прокурором позову по суті.
Прокурор обґрунтовує звернення до суду з цим позовом, зокрема, таким.
Статтею 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено, що від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.
Відповідно до статті 6 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" місцеве самоврядування у місті Києві здійснюється територіальною громадою міста як безпосередньо, так і через Київську міську раду, районні в місті ради (у разі їх утворення) та їх виконавчі органи.
Частиною першою статті 18 Закону України "Про столицю України - місто-герой Київ" передбачено, що матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування у місті Києві є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності громади міста або знаходяться в її управлінні.
За змістом статті 4 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах, зокрема, законності, поєднання місцевих і державних інтересів, державної політики та гарантії місцевого самоврядування.
Згідно з пунктом 30 частини першої статті 26 цього Закону питання прийняття рішень щодо відчуження відповідно до закону комунального майна вирішується виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради.
Відповідно до статті 60 вказаного Закону територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров'я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об'єкти, визначені відповідно до закону як об'єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їх відчуження.
З аналізу вказаних норм законодавства вбачається, що державою гарантується належне функціонування місцевого самоврядування, матеріальною основою якого є, у тому числі, нерухоме майно, правомочності власника щодо якого від імені територіальної громади виконує відповідна рада.
Тобто економічні інтереси держави полягають також і в законному та ефективному використанні об'єктів, що є комунальною власністю - для задоволення суспільної потреби у функціонуванні місцевого самоврядування.
Крім того, дотримання всіма суб'єктами права встановленого законодавством порядку відчуження майна, у тому числі комунального, беззаперечно становить інтерес держави.
Верховний Суд у постанові від 13.03.2018 у справі № 911/620/17 дійшов висновку, що у правовідносинах, що стосуються прав та економічних інтересів територіальної громади інтереси держави та позивача - місцевої ради, яка представляє відповідну територіальну громаду та здійснює від її імені та в її інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, повністю збігаються.
Таким чином, у цьому випадку порушення інтересів держави полягає в тому, що всупереч встановленому законодавством порядку, нежилі підвальні приміщення незаконно вибули із володіння територіальної громади міста Києва.
При цьому волі дійсного власника на відчуження цього майна не було, право власності територіальної громади на спірне майно не припинялось.
Порушення прав територіальної громади беззаперечно свідчить про порушення державних інтересів, оскільки таке порушення суперечить конституційному обов'язку держави щодо забезпечення прав людини та гарантування належного функціонування місцевого самоврядування, ослаблює економічні основи місцевого самоврядування, що потребує реагування у межах наданої Конституцією України компетенції.
Прокурор, виявивши такі порушення інтересів держави, зобов'язаний вжити заходи, спрямовані на їх захист.
Звернення прокурора до суду у цьому випадку спрямоване на задоволення потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно значимого питання - повернення значній кількості громадян, які становлять територіальну громаду м. Києва, комунального майна, яке було незаконно відчужено.
Належне функціонування територіальної громади беззаперечно носить суспільний і державний інтерес, оскільки територіальна громада хоч і не несе загальнодержавного значення, однак є інструментом державного регулювання на конкретній території.
Верховний Суд у своїй постанові від 11.09.2018 у справі № 910/9555/16 зазначив, що правовідносини, пов'язані з вибуттям об'єкта із комунальної власності, становлять суспільний (публічний) інтерес та спрямовані на задоволення суспільної потреби у відновленні законності та становища, яке існувало до порушення права комунальної власності.
Беручи до уваги, що передбачений законом порядок відчуження комунального майна дотримано не було, а територіальна громада міста Києва взагалі не була учасником правовідносин з приводу його відчуження, необхідність захисту порушеного права є очевидною, оскільки правовідносини, пов'язані із вибуттям комунального майна з комунальної власності, становлять "суспільний", "публічний" інтерес, а дії відповідачів щодо безпідставного оформлення права власності, такому суспільному інтересу не відповідають.
Прокурор вказує, що КМР, як власник, зобов'язана вживати заходи щодо сумлінного та добросовісного управління комунальним майном, забезпечувати його ефективне використання, контролювати стан збереження, а у випадку порушення права власності територіальної громади - невідкладно реагувати. Разом з цим, КМР не відреагувала на факт заволодіння її майном.
Подільською окружною прокуратурою міста Києва на адресу КМР 08.12.2025 та 24.12.2025 направлялися листи щодо виявленого порушення та вжиття останньою заходів цивільно-правового характеру з приводу повернення вказаного комунального майна.
За дорученням КМР листи прокуратури від 08.12.2025 розглянуто Подільською районною в місті Києві державною адміністрацією, яка листом від 23.12.2025 обмежилась відповіддю про те, що інформація стосовно вибуття нежитлових приміщень із комунальної власності територіальної громади міста Києва відсутня.
З огляду на викладене, КМР була обізнана про порушення, мала відповідні повноваження для захисту порушеного права, з позовом до суду упродовж розумного строку не звернулась, фактично переклавши обов'язок щодо захисту інтересів держави на прокурора.
При цьому нездійснення захисту державних інтересів у даному випадку виявляється в усвідомленій пасивній поведінці КМР, яка як уповноважений державою суб'єкт по захисту відповідних інтересів ефективних дій по усуненню порушень прав територіальної громади на майно не вживала.
Судом встановлено, що прокурором дотримано порядок, передбачений статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", щодо своєчасного інформування відповідного органу влади про виявлені порушення інтересів держави та необхідність їх захисту.
Так, прокурор інформував КМР про виявлені порушення та необхідність вжиття відповідних заходів реагування, втім, як вбачається з листування, долученого до позовної заяви, КМР не вжила дієвих заходів, спрямованих на відновлення прав територіальної громади на майно.
З огляду на викладене вище, прокурором мотивовано та підтверджено наявність підстав для звернення з цим позовом в інтересах держави в особі КМР.
15.04.1991 введено в дію Закон УРСР "Про власність", яким розмежовано державну та комунальну власність (стаття 31 Закону).
Відповідно до частини другої статті 32 зазначеного Закону суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.
Постановою Кабінету Міністрів України від 05.11.1991 № 311 "Про розмежування державного майна України між загальнодержавною (республіканською) власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць (комунальною власністю)" затверджено Перелік державного майна України, що передається до власності адміністративно-територіальних одиниць (комунальної власності).
Згідно з розділом 2 вказаного Переліку до власності територіальної громади міста Києва передано житловий та нежитловий фонд міської Ради народних депутатів, житлово-експлуатаційні, ремонтно-будівельні та інші організації, пов'язані з обслуговуванням та експлуатацією цього житлового фонду.
У подальшому, рішенням КМР від 27.12.2001 № 208/1642 "Про формування комунальної власності територіальних громад районів міста Києва" житловий будинок по АДРЕСА_1-В загальною площею 965 кв. м, разом із нежитловими приміщеннями, включено до переліку майна, що передається у комунальну власність територіальної громади Подільського району міста Києва (пункт 277 таблиці 6 додатку 8 до вказаного рішення КМР).
Рішенням КМР від 02.12.2010 № 284/5096 "Про питання комунальної власності територіальної громади міста Києва" до комунальної власності територіальної громади м. Києва (на території Подільського району) віднесено будинок № АДРЕСА_1 загальною площею 901,4 кв. м (пункт 89 таблиці 7 додатку 7 вказаного рішення КМР).
Розпорядженням Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 08.02.2012 № 60 за КП "Дирекція з управління та обслуговування житлового фонду Подільського району" на праві балансоутримувача майна закріплено будинок по АДРЕСА_1-В загальною площею 650 кв. м (пункт 89 додатку до розпорядження адміністрації).
У подальшому розпорядженням Подільської районної у місті Києві державної адміністрації від 29.01.2015 № 50 житловий будинок по АДРЕСА_1 передано на баланс та закріплено на праві господарського відання за КП "Керуюча компанія з обслуговування житлового фонду Подільського району міста Києва" (пункт 96 додатку до розпорядження).
Слід зазначити, що за інформацією Подільської районної в місті Києві державної адміністрації від 30.01.2025 вказаний будинок не вибував із комунальної власності територіальної громади міста Києва.
Разом з тим, Подільською окружною прокуратурою міста Києва встановлено факт протиправного вибуття нежилих підвальних приміщень в літ. В з № 1 по № 3 включно (групи приміщень № 53а) загальною площею 83,7 кв.м по АДРЕСА_1 у Подільському районі міста Києва з власності територіальної громади міста Києва в особі КМР.
Відповідно до даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно право власності на нежилі підвальні приміщення в літ. «В» з № 1 по № 3 включно (групи приміщень № 53а) загальною площею 83,7 кв.м по АДРЕСА_1 у Подільському районі міста Києва 28.03.2015 зареєстровано за ТОВ«УКРСЕРВІС ІС» на підставі договору купівлі-продажу нежитлового приміщення від 28.03.2015 № 383 (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна - 257032380385).
Слід зазначити, що первинна державна реєстрація вказаного об'єкта відбулась на підставі рішення Брянківського міського суду Луганської області від 25.11.2010 у справі № 2-2025, яким частково задоволено позов ПП "СЄТАЛ" до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Подільська районна у місті Києві рада, про стягнення заборгованості, визнано право власності ПП "СЄТАЛ", в тому числі, на нежилі підвальні приміщення в літ. «В» з № 1 по № 3 включно (групи приміщень № 53а) загальною площею 83,7 кв.м по АДРЕСА_1 у Подільському районі міста Києва .
Разом з тим, примірник вказаного вище рішення суду відсутній в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Крім того, відповідно до листа Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області від 05.03.2024 (як правонаступника Брянківського міського суду Луганської області) рішення Брянківського міського суду Луганської області від 25.11.2010 у справі № 2-2025 не передане до архіву Петропавлівського районного суду Дніпропетровської області. Втім, судом надано копію ухвали Брянківського міського суду Луганської області від 22.06.2012 у справі № 2-2025/2010 щодо перегляду за нововиявленими обставинами рішення Брянківського міського суду Луганської області від 25.10.2010 у справі № 2-2025. Вказаною ухвалою суду рішення Брянківського міського суду Луганської області від 25.10.2010 у справі № 2-2025 за цивільним позовом ПП "СЄТАЛ" до ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , третя особа, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, Подільська районна в місті Києві рада, скасовано на підставі того, що суду були надані неправдиві відомості та неправдиві документи, на підставі яких прийнято рішення, яким визнано право власності за ПП "СЄТАЛ" зокрема, на нежилі підвальні приміщення в літ. «В» з № 1 по № 3 включно (групи приміщень № 53а) загальною площею 83,7 кв.м по АДРЕСА_1 у Подільському районі міста Києва.
Слід зазначити, що ухвала Брянківського міського суду Луганської області від 22.06.2012 оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень та забезпечена для загального доступу 03.08.2012.
Втім, на підставі рішення державного реєстратора Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Сіволіна Михайла Юрійовича від 24.12.2013 № 9463770 за ПП «СЄТАЛ» державним реєстратором Департаменту державної реєстрації Міністерства юстиції України Соколянським Дмитром Вікторовичем зареєстровано право власності на вказані приміщення.
Підставою для реєстрації вказаного права власності стало рішення Брянківського міського суду Луганської області від 25.11.2010 № 2-2025.
У подальшому, 26.09.2014 ПП "СЄТАЛ" в особі директора Бурлаки Сергія Олександровича та Ярмаченком Олександром Івановичем укладений договір купівлі продажу вказаних нежилих приміщень, в якому зазначено, що право власності на вказані приміщення за продавцем підтверджується рішенням Брянківського міського суду Луганської області від 25.11.2010 у справі № 2-2025.
Зазначений договір купівлі-продажу засвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Юр-Капіносом А.С.
Поряд з цим, 28.03.2015 ОСОБА_4 та ТОВ «УКРСЕРВІС ІС» укладений договір купівлі-продажу № 383 про продаж останньому вказаних нежилих приміщень, про що приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Ніколіца Анною Олександрівною прийнято рішення про державну реєстрацію від 28.03.2015 № 20354772.
До того ж, відповідно до листа КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» від 30.01.2025 право власності на вказані приміщення у Бюро не реєструвались, запитів від державних реєстраторів щодо надання інформації про право власності на приміщення Бюро не отримувало.
Також, за інформацією КП Київської міської ради «Київське міське бюро технічної інвентаризації» адреси «АДРЕСА_1» та «АДРЕСА_1 літ. В» відноситься до одного й того ж об'єкту нерухомого майна, що й «АДРЕСА_1».
З огляду на викладене вище, суд погоджується з посиланням прокурора на те, що державним реєстратором Соколянським Д.В. за ПП "СЄТАЛ" зареєстровано право власності на вказані приміщення, які у встановленому законом порядку не передавались у власність будь-яким фізичним чи юридичним особам, а рішення Брянківського міського суду Луганської області від 25.11.2010 у справі № 2-2025 скасовано та не породжує правових наслідків.
Отже, спірні нежилі підвальні приміщення є комунальною власністю та належить територіальній громаді міста Києва в особі КМР, правомочності щодо володіння, користування та розпорядження майном можуть здійснювати від імені та в інтересах держави виключно уповноважені на те органи та посадові особи.
Враховуючи, що нежилі підвальні приміщення в літ. «В» з № 1 по № 3 включно (групи приміщень № 53а) загальною площею 83,7 кв.м по АДРЕСА_1 у Подільському районі міста Києва, в приватну власність не передавались, розпорядження органу приватизації відносно вказаних приміщень не приймалось, відчуження спірного майна здійснено з порушенням вимог закону та поза приватизаційною процедурою.
Статтею 41 Конституції України визначено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.
Відповідно до статей 317, 319 Цивільного кодексу України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.
Згідно зі статтею 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Статтею 658 ЦК України встановлено, що право продажу товару належить власникові товару.
Втім, оскільки ПП "СЄТАЛ" не набуло право власності на спірні приміщення у спосіб, передбачений чинним законодавством, тому вказане підприємство та наступні набувачі не були та не є власниками спірних нежилих підвальних приміщень і не мають законних прав розпоряджатися ними.
Ефективним способом захисту права неволодіючого власника майна до володіючого, на його переконання, невласника є звернення з віндикаційним позовом, тобто з позовом про витребування майна (пункт 6.43 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 року у справі № 48/340).
Згідно з висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13, власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача (пункт 10.9).
Відповідно до закріпленого в статті 387 Цивільного кодексу України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.
На наявність права власника на майно не впливає також і та обставина, що воно було предметом угод відчуження, укладених іншими особами, оскільки дійсний власник не був стороною цих угод, а стаття 346 Цивільного кодексу України не передбачає припинення права власності дійсного власника в зв'язку реєстрацією договорів купівлі-продажу за іншими особами під час неодноразового перепродажу, що відбувалося без участі та поза межами волі дійсного власника.
У силу приписів статей 330, 387 Цивільного кодексу України власник майна може витребувати належне йому майно від будь якої особи, яка є останнім набувачем майна та яка набула майно з незаконних підстав, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене попередніми набувачами, та без визнання попередніх угод щодо спірного майна недійсними.
За висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника (пункт 85).
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України у справі від 21.12.2016 № 6-223316 витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема, якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.
Згідно зі статтею 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Позивачем за віндикаційним позовом може бути неволодіючий власник (фізичні і юридичні особи, держава і територіальні громади в особі уповноважених ними органів). При цьому незаконними володільцями вважаються як особи, які безпосередньо неправомірно заволоділи чужим майном, так і особи, які придбали майно не у власника, тобто у особи, яка не мала права ним розпоряджатися.
Отже, відповідно до вимог статей 330, 387 Цивільного кодексу України право власності на майно, яке було передано поза межами волі власника, не набувається.
Верховний Суд України сформував критерії недобросовісності набувача (справа № 317/3272/16-ц, справа № 390/34/17 та зазначив, що порушення імперативних норм закону, зокрема у сфері набуття права власності на майно державної чи комунальної форми, виключає можливість посилання на добросовісність. Недобросовісними вважаються також дії особи, яка придбала майно без перевірки його правового статусу, покладаючись на формальні або підроблені документи, попри очевидні ознаки порушень. Добросовісність не охоплює дії із зловживанням правом та суперечливу поведінку, коли особа намагається використати незаконно набуте майно у власних інтересах.
ПП "СЄТАЛ" набуло право власності на спірне майно на підставі вже скасованого рішення Брянківського міського суду Луганської області від 25.11.2010, внаслідок встановлення факту надання неправдивих відомостей та документів.
Отже, ПП "СЄТАЛ" не мало законних підстав для набуття права власності, і мало усвідомлювати неправомірність своїх дій.
У свою чергу, ОСОБА_4 , придбавши це майно у ПП "СЄТАЛ", не вжив заходів для перевірки чинності судового рішення, що виключає його добросовісність.
У подальшому Товариство, як наступний набувач, уклало договір купівлі-продажу з ОСОБА_4 , також не вжило належних заходів для перевірки походження майна, правомірності попередніх передач, а саме майно не було зареєстроване в КП "Київське міське бюро технічної інвентаризації" та не вибувало з комунальної власності у встановленому порядку.
Добросовісність є фундаментальною категорією у праві власності, визначеною як передумова для її набуття згідно зі статтями 330, 387, 388 Цивільного кодексу України.
Прокурор вказує, що Верховним Судом сформульовано такі критерії недобросовісності:
- порушення імперативних норм права виключає добросовісність, оскільки абсолютна заборона, встановлена законом, не може бути подолана посиланням на добросовісність;
- якщо імперативні норми не порушено, але дії особи становлять зловживання правом, добросовісність також відсутня. Заборона зловживання правом поширюється як на особу, що посилається на добросовісність, так і на її контрагента. Таким чином, добросовісність може бути протиставлена зловживанню правом;
- заборона суперечливої поведінки (доктрина venire contra factum proprium) також спростовує добросовісність. Зокрема, поведінка, яка суперечить попереднім заявам або вчинкам сторони, може вважатися недобросовісною за умови, що інша сторона, діючи собі на шкоду, обґрунтовано покладалася на них. У цьому контексті принцип добросовісності тісно пов'язаний із чесною діловою практикою.
Дана правова позиція викладена у постанові Касаційного цивільного суду Верховного Суду від 06.11.2019 у справі № 317/3272/16-ц, а також у постанові об'єднаної палати КЦС ВС від 10.04.2019 у справі № 390/34/17.
Також, як встановлено правовими позиціями Верховного Суду, зокрема Великої Палати Верховного Суду у постанові від 08.11.2023 у справі № 7607/15052/16, добросовісність має доводити саме набувач майна. Такий набувач повинен не лише формально спиратися на реєстраційні дані, а й проявити розумну обачність, зокрема - перевірити джерела походження права, можливі обмеження, судові спори, наявність арештів тощо.
Верховний Суд у постанові від 29.03.2023 у справі № 754/9233/17 наголосив на тому, що питання щодо добросовісності набувача вирішується у кожній справі окремо.
Порушення імперативних норм, зловживання правом, суперечлива поведінка, використання юридичних конструкцій для маскування незаконного набуття виключають добросовісність (постанови Верховного Суду від 06.11.2019 № 317/3272/16-ц, від 10.04.2019 № 7390/34/17, від 22.06.2021 № 7200/606/18, від 23.11.2021 № 359/3373/16-ц, від 30.11.2022 № 7522/14900/19).
Як встановлено вище, за ПП "СЄТАЛ" зареєстровано право власності на спірне майно на підставі рішення Брянківського міського суду Луганської області від 25.11.2010, яке було скасоване як ухвалене на підставі неіснуючих документів. Більше того, майно ніколи не вибувало з комунальної власності, а сама територіальна громада не надавала згоди на його відчуження.
ОСОБА_4 придбав спірне майно 26.09.2014 і на цей момент в Єдиному реєстрі судових рішень уже містилися дані про скасування рішення суду, що мало викликати обґрунтовані сумніви щодо правомірності продажу майна.
Крім того, ОСОБА_4 є керівником ТОВ "ЦЕНТР ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ" (код 32343669), основною діяльністю якого є надання юридичних послуг у сфері права (КВЕД 69.10), а також консультування з питань комерційної діяльності, бухгалтерського обліку, агентська діяльність у сфері нерухомості.
Таким чином, ОСОБА_4 повинен був мати достатні професійні знання та досвід для того, щоб належним чином оцінити законність правового титулу попереднього власника.
Більше того, ОСОБА_4 є відповідачем в аналогічних справах № 7369/11035/21, № 369/13898/21, які також стосуються витребування майна з чужого незаконного володіння.
Отже, те, що ОСОБА_4 не здійснив жодних дій для перевірки набуття права власності продавцем, свідчить про свідоме ігнорування вимог розумної обачності.
Також слід зазначити, що ціна придбання спірного майна була непропорційно низькою, що додатково вказує на недобросовісний характер набуття.
Так, згідно з загальнодоступними статистичними цінами на (https://blaqovist.ua/uk/realtystat/2014-9) вартість 1 кв. м приміщення у вересні 2014 року в Подільському районі міста Києва (Поділ) становила якнайменше 2,72 тис. дол. США (що за курсом валют Національного банку України на 26.09.2014 еквівалентно 12,95 грн за 1 долар США) а отже, ринкова вартість спірних приміщень загальною площею 83,7 кв. м становила щонайменше 2 949 662 грн, тоді як за договором купівлі-продажу від 26.09.2014 спірне майно було відчужене лише за 59 000,00 грн, тобто ціна, за якою придбано спірні приміщення, є приблизно у 62 рази меншою, ніж ринкова вартість аналогічної нерухомості.
Наявність численної інформації про сумнівність правового статусу спірного майна, зокрема відсутність судового рішення, на підставі якого зареєстровано право власності, в Єдиному державному реєстрі судових рішень, є очевидною підставою сумніватися в правомірності набуття такого права. Вказані обставини мали б насторожити добросовісного набувача та спонукати його до прояву підвищеної обачності, у тому числі до перевірки законності джерела походження майна та достовірності правовстановлюючих документів.
ТОВ «УКРСЕРВІС ІС» придбало майно 28.03.2015 та відповідно до пункту 4 договору купівлі-продажу відчуження здійснено за суму 60 599 грн, тоді як за ринковими цінами на аналогічну нерухомість така вартість є істотно заниженою, що свідчить про придбання майна за ціною, значно нижчою за ринкову.
Як вказує прокурор, у ході досудового розслідування кримінального провадження № 12020115070001621 від 03.09.2021 встановлено, що ТОВ «УКРСЕРВІС ІС» перебуває на податковому обліку з 23.02.2015, має відкриті рахунки в AT "ТАСКОМБАНК" та АТ КБ «ПРИВАТБАНК».
Відповідно до листа АТ КБ «ПРИВАТБАНК» від 13.11.2025 рух коштів за відкритими рахунками ТОВ «УКРСЕРВІС ІС» у період, що передував укладенню договору купівлі- продажу, був відсутній, надходжень або списань грошових коштів не зафіксовано.
Водночас, згідно з інформацією, наданою АТ «ТАСКОМБАНК» від 14.11.2025, ТОВ «УКРСЕРВІС ІС» мало відкриті рахунки № НОМЕР_1 у гривні за період з 18.03.2015 по 27.06.2018 та № НОМЕР_2 у гривні за період з 10.03.2015 по 26.06.2018; при цьому за даними виписок рух коштів за рахунком № НОМЕР_1 був відсутній (дебетові та кредитові обороти - 0,00 грн), а за рахунком № НОМЕР_2 у березні 2015 року зафіксовано поодинокі операції, а саме: 17.03.2015 - надходження 150 000 грн, як оплата товарів одягу за договором, 17.03.2015 - операції на 100 грн та 460,31 грн за оформлення грошової чекової книжки та підключення електронного банкінгу, 17.03.2015 - придбання матеріалів на 100 000 грн, 17.03.2015 - списання 600 грн за видачу готівкових коштів, а також 19.03.2015 - повернення фінансової допомоги у сумі 48 839,70 грн. При цьому жодних операцій, які б підтверджували оплату за договором купівлі-продажу спірного нерухомого майна, не зафіксовано.
Тобто товариство не здійснювало грошових операцій, не придбало майно та не сплатило кошти за його придбання, про що свідчить виписка з рахунку. За таких обставин, придбання спірного майна відбулося фактично безоплатно, що є підставою для його витребування у всіх випадках.
Велика Палата Верховного Суду від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 наголосила, що у випадку, коли майно набуте від особи, яка не мала права його відчужувати, а набувач отримав його безоплатно, власник має право його витребувати у всіх випадках.
Крім того, Подільською окружною прокуратурою міста Києва встановлена наявність взаємозв'язку між ОСОБА_4 та Товариством.
Так, керівником ТОВ «УКРСЕРВІС ІС» є ОСОБА_5 , який одночасно є співзасновником ТОВ «АГРОДІМ ІС» та ТОВ «ПОЛІСЬКА ДОЛИНА» та інших понад 20 товариств та який вироком Вищого антикорупційного суду від 19.05.2022 засуджений за частиною 5 статті 191 Кримінального кодексу України до покарання у виді 10 років 6 місяців позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади на підприємствах, установах і організаціях незалежно від форми власності, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, на строк 3 роки, з конфіскацією всього належного йому на праві власності майна.
Факт засудження керівника товариства за корупційний злочин додатково свідчить про відсутність передумов для презумпції його добросовісності як набувача спірного комунального майна.
ТОВ «АГРОДІМ ІС» та ТОВ «ПОЛІСЬКА ДОЛИНА» у період з 28.03.2015 по 29.07.2015 також придбали нерухоме комунальне майно у ОСОБА_4 за адресами: АДРЕСА_1 та АДРЕСА_1. У зв'язку з цим позови про витребування комунального майна пред'явлено і до ТОВ «АГРОДІМ ІС», і до ТОВ «ПОЛІСЬКА ДОЛИНА».
Така повторюваність юридично пов'язаних набувачів ( ОСОБА_4 з ТОВ «УКРСЕРВІС ІС», ТОВ «АГРОДІМ ІС» та ТОВ «ПОЛІСЬКА ДОЛИНА», керівником та/або засновником яких є ОСОБА_5 ), відсутність грошових операцій за придбане майно, реєстрація ТОВ «УКРСЕРВІС ІС» за місяць до відчуження майна та швидка зміна власників вказує на системність заволодіння комунальним майном та формує заплутаний та штучно створений ланцюг відчужень, який свідчить про цілеспрямовані дії, спрямовані на приховування незаконного набуття майна та маскування недобросовісності його набуття.
Слід підкреслити, що ціна придбання була непропорційно низькою, що додатково вказує на недобросовісний характер набуття.
Згідно з частинами 1, 3 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.
Обов'язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб'єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з'ясувати обставини, які мають значення для справи.
Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.
На сьогодні у праві існують такі основні стандарти доказування: "баланс імовірностей" (balance of probabilities) або "перевага доказів" (preponderance of the evidence); "наявність чітких та переконливих доказів" (clear and convincing evidence); "поза розумним сумнівом" (beyond reasonable doubt).
Стандарт доказування "вірогідності доказів", на відміну від "достатності доказів", підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто, з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.
Відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.
Таким чином, враховуючи всі зібрані докази, встановлені факти та правові підстави, кожен з набувачів діяв без належної правової обачності, ігнорував або мав би знати про дефекти правового титулу, не перевірив джерела походження майна, в тому числі інформацію про скасоване судове рішення, яке було підставою реєстрації права власності ПП "СЄТАЛ".
Враховуючи обізнаність ОСОБА_4 у сфері права, низьку ціну придбання, розташування об'єкта в охоронній зоні пам'ятки архітектури та швидку зміну прав власності між учасниками, системність заволодіння комунальним майном ОСОБА_4 , ТОВ «УКРСЕРВІС ІС», ТОВ «АГРОДІМ ІС» та ТОВ «ПОЛІСЬКА ДОЛИНА», керівником та/або засновником яких є ОСОБА_5 , вбачається узгоджена схема незаконного вибуття майна з комунальної власності.
Отже, вказані вище обставини, з огляду на принцип вірогідності, у своїй сукупності виключають можливість формування добросовісного правового титулу та унеможливлюють збереження права власності за недобросовісним набувачем, а тому є підстави для витребування спірного майна від Товариства на користь територіальної громади міста Києва на підставі статті 387 Цивільного кодексу України.
Суд погоджується з прокурором про те, що у цьому випадку витребування спірного майна не суперечить приписам статті 1 Першого протоколу до Конвенції з прав людини та основоположних свобод, виходячи з такого.
Втручання держави в право на мирне володіння своїм майном, зокрема, й позбавлення особи права власності на майно шляхом його витребування на користь держави загалом є предметом регулювання статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Перший протокол, Конвенція), що ратифікований Законом України №475/97-ВР від 17.07.1997.
Стаття 1 Першого протоколу гарантує захист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання "справедливого балансу" в питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
У практиці Європейського суду з прав людини, зокрема у рішеннях у справах "Спорронг і Льоннрот проти Швеції" від 23.09.1982, "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства" від 21.02.1986, "Щокін проти України" від 14.10.2010, "Серков проти України" від 07.07.2011, "Колишній король Греції та інші проти Греції" від 23.11.2000, "Булвес" АД проти Болгарії" від 22.01.2009, "Трегубенко проти України" від 02.11.2004, "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014, виокремлено три критерії (принципи), які слід оцінювати на предмет сумісності заходу втручання у право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним,- чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання у право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям. Європейський суд з прав людини констатує порушення ст. 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.
Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акту, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним поведінка особи, з власності якої майно витребовується.
Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.
Звернення прокурора до суду відповідає критерію законності, оскільки здійснюється на підставі норм статті 387 Цивільного кодексу України, яка відповідає передбачуваності, офіційний текст якої є публічним та загальнодоступним.
Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу, при визначенні якого Європейський суд з прав людини надає державам право користуватися "значною свободою розсуду". Втручання держави у право на мирне володіння майном може бути виправдане за наявності об'єктивної необхідності у формі суспільного, публічного, загального інтересу, який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер людської діяльності.
Отже, відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини майнове право особи може бути припинено, зокрема у разі, якщо цього потребують загальні інтереси суспільства.
Прокурор звернувся до суду з цим позовом для захисту інтересів не конкретної особи, а мешканців територіальної громади, що свідчить про наявність суспільного інтересу, який превалює над інтересом індивідуальним, і потребує захисту.
Принцип "пропорційності" передбачає, що втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно з національним законодавством і в інтересах суспільства, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу, якщо не було дотримано справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами цього потребують загальні інтереси суспільства.
Отже, втручання є законним, має суспільний інтерес та є пропорційним визначеним цілям, оскільки переслідує легітимну мету - захист економічних інтересів держави в особі Київської міської ради, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини.
У цьому випадку очевидні незаконні дії набувачів спірного майна, спрямовані на позбавлення територіальної громади її майна.
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16 зазначила, що не вбачається порушення справедливого балансу в разі витребування майна від недобросовісного набувача без будь-якої компенсації. Протилежний підхід стимулював би неправомірне та свавільне заволодіння чужим майном та фактично передбачав би винагороду за порушення законодавства і прав інших осіб. Крім того, недобросовісне заволодіння чужим майном не відповідає критерію мирного володіння майном. Натомість таке заволодіння є порушенням мирного володіння інших осіб. Отже, витребування майна від недобросовісного набувача не є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції.
Враховуючи викладене вище, витребування спірних нежилих підвальних приміщень на користь територіальної громади міста Києва відповідає критеріям законності, легітимного публічного інтересу та пропорційності, як того вимагає стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а держава не порушує прав недобросовісного відповідача та діє в межах захисту публічного інтересу, у спосіб, що відповідає принципам верховенства права та справедливості.
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина 5 статті 236 Господарського процесуального кодексу України).
Відповідно до пункту 5 частини 4 статті 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначається, зокрема, мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.
Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов'язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов'язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункті 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія A, N 303-A, п. 29). Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 13.03.2018 Верховного Суду по справі № 910/13407/17.
З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Згідно із статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Таким чином, зважаючи на встановлені обставини, наведенні норми та беручи до уваги, що відповідачем не надано суду належних та допустимих доказів у розумінні статей 76, 77 Господарського процесуального кодексу України наявності обставин, які б у своїй сукупності дали б змогу дійти протилежного висновку, суд дійшов висновку про задоволення позову Подільської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння.
Згідно з приписами статті 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір покладається на відповідача.
Керуючись статтями 73-79, 86, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. Позов Подільської окружної прокуратури міста Києва в інтересах держави в особі Київської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння задовольнити повністю.
2. Витребувати з чужого незаконного володіння Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРСЕРВІС ІС" (01013, Україна, місто Київ, вулиця Будіндустрії, будинок 5 офіс 311; ідентифікаційний код 39651734) на користь територіальної громади міста Києва в особі Київської міської ради (01044, місто Київ, вулиця Хрещатик, 36; ідентифікаційний код ЄДРПОУ 22883141) нежилі підвальні приміщення в літ. «В» з № 1 по № 3 включно (групи приміщень №53а) загальною площею 83,7 кв.м по АДРЕСА_1 у Подільському районі міста Києва (реєстраційний номер об'єкта нерухомого майна: 257032380385).
3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "УКРСЕРВІС ІС" (01013, Україна, місто Київ, вулиця Будіндустрії, будинок 5 офіс 311; ідентифікаційний код 39651734) на користь Київської міської прокуратури (03150, Україна, місто Київ, вулиця Предславинська, будинок 45/9; ідентифікаційний код ЄДРПОУ 02910019) 31 207,29 грн судового збору.
4. Після набрання рішенням Господарського суду міста Києва законної сили видати відповідний наказ.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складене 26.05.2026.