25 травня 2026 року
м. Київ
справа № 759/12627/24
провадження № 61-15872св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач), Коломієць Г. В., Черняк Ю. В.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідачі: ОСОБА_2 , Київська міська рада,
третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дуленко Ольга Олегівна,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 червня 2025 року у складі судді Журибеди О. М.
та постанову Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року у складі колегії суддів: Поливач Л. Д., Стрижеуса А. М., Шкоріної О. І.,
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У червні 2024 року ОСОБА_1 звернулася до суду із позовом до ОСОБА_2 , Київської міської ради (далі - Київська МР), третя особа - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Дуленко О. О. (далі - приватний нотаріус), в якому, з урахування уточнених вимог, просила суд: визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який помер
ІНФОРМАЦІЯ_1 , частину квартири, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1 ; визнати за нею право власності на 1/4 частину вказаної квартири за заповітом після смерті
ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , як на частку у спільному майні подружжя.
Позов мотивовано тим, що 05 вересня 1996 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 ,
ОСОБА_5 відчужили за договором купівлі-продажу належну їм на праві власності квартиру АДРЕСА_2 .
У той самий день, 05 вересня 1996 року, ОСОБА_4 та ОСОБА_5 купили
у рівних частинах квартиру
АДРЕСА_3 . Вказана квартира була придбана ОСОБА_4 за час перебування
у шлюбі із ОСОБА_3 .
11 квітня 2002 року шлюб між ОСОБА_3 і ОСОБА_4 було розірвано.
Однак, на придбану ними за час шлюбу квартиру
АДРЕСА_3 , поширюється режим спільної сумісної власності подружжя.
27 серпня 2011 року між нею та ОСОБА_3 було зареєстровано шлюб.
16 квітня 2020 року ОСОБА_3 на випадок своєї смерті склав заповіт, яким все своє майно заповів їй.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_3
21 грудня 2023 року приватним нотаріусом видано свідоцтво про право на спадщину за заповітом після смерті спадкодавця, тобто ОСОБА_3 , на її ім'я. Спадщина,
на яку видано свідоцтво, складається із 1/4 частини квартири, що розташована
за адресою: АДРЕСА_1 . Вищевказана частина квартири належала ОСОБА_5 , сину спадкодавця, який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкоємцем якого був його батько - ОСОБА_3 ,
який прийняв спадщину після смерті сина, але не оформив своїх спадкових прав.
21 грудня 2023 року за нею зареєстровано право власності на цю частину
у спірній квартирі.
Разом із цим, 21 грудня 2023 року приватним нотаріусом було винесено постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії щодо видачі їй свідоцтва про право
на спадщину за заповітом. Згідно з указаною постановою підставою для відмови стало те, що нею, як особою, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії,
не надано оригіналу документа, що посвідчує право власності спадкодавця
на майно, а саме на частку у квартирі, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , або даних, якими можливо скористатися для отримання вищевказаної нотаріальної дії.
Вважала, що її померлий чоловік мав законне право на 1/4 частину спірної квартири, тобто на половину частки дружини, так як на цю частину майна поширюється режим спільної сумісної власності подружжя. У свою чергу, вона, як спадкоємець померлого чоловіка, має право на цю частину майна.
Вказувала, що у неї, як спадкоємця ОСОБА_3 , відсутні необхідні документи
для отримання свідоцтва про право на спадщину на частину у спірній квартирі (спільна сумісна власність подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_6 ), яка належала її чоловіку. Свої спадкові права вона не може захистити в інший спосіб.
З урахуванням наведеного та уточнених позовних вимог, ОСОБА_1 просила суд позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 02 червня 2025 року позов ОСОБА_1 задоволено.
Визнано спільною сумісною власністю ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , 1/2 частину квартири, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1
Визнано за ОСОБА_1 право власності на 1/4 частину вищевказаної квартири
за заповітом після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ,
як на частку у спільному майні подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 .
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що 1/2 частина спірної квартири придбана подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_3 за час перебування
у шлюбі й на неї поширюється режим спільної сумісної власності подружжя.
ОСОБА_2 у визначений законом спосіб не спростувала режим спільної сумісної власності на спірне майно.
Після смерті ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , відкрилася спадщина на 1/4 частину спірної квартири. Позивач, тобто дружина померлого ОСОБА_3 , є спадкоємцем останнього за заповітом, а тому вона має право на 1/4 частину спірної квартири.
Суд першої інстанції застосував відповідні норми ЦК України, СК України,
а також ЦК Української РСР та Кодексу про шлюб та сім'ю України
(далі - КпШС України), які були чинними на час виникнення спірних правовідносин.
Районним судом ураховано судову практику Верховного Суду, зокрема,
щодо презумпції права спільної сумісної власності подружжя.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Постановою Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишено без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 червня 2025 року залишено
без змін.
Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що районний суд дійшов правильного висновку по суті вирішення спору, так як на спірну квартиру,
яку подружжя набуло у шлюбі на підставі договору купівлі-продажу квартири, поширюється режим спільної сумісної власності подружжя ОСОБА_3
та ОСОБА_2 , який не спростовано останньою.
Спірні правовідносини стосуються захисту прав ОСОБА_1 , як спадкоємця
за заповітом після смерті свого чоловіка - ОСОБА_3 , на спадкування майна, щодо якого у спадкодавця були відсутні правовстановлюючі документи.
Позовні вимоги ОСОБА_1 про визнання права власності на нерухоме майно
в порядку спадкування за заповітом, визнання частини квартири спільною сумісною власністю подружжя та визнання за нею права власності на частину
у спільному майні подружжя є ефективним способом судового захисту, вони спрямовані на захист спадкових прав позивача.
Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми ЦК України, КпШС України,
СК України та судову практику Верховного Суду у даній категорії справ.
Короткий зміст вимог касаційної скарги та її надходження до Верховного Суду
У грудні 2025 року ОСОБА_2 звернулася до Верховного Суду із касаційною скаргою на рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 червня
2025 року та постанову Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року, в якій просить оскаржувані судові рішення скасувати, ухвалити нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовити.
Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування судами норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судами належним чином
не досліджено зібрані у справі докази, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи (пункти 1,
3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 16 січня 2026 року відкрито касаційне провадження
у справі, після усунення недоліків касаційної скарги, вказаних в ухвалі Верховного Суду від 19 грудня 2025 року. Витребувано справу з суду першої інстанції.
У задоволенні клопотання ОСОБА_2 про зупинення дії рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 червня 2025 року відмовлено. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз'яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк
для його подання.
Ухвалою Верховного Суду від 12 лютого 2026 року письмові пояснення
Київської МР, підписані ОСОБА_7 , повернуто заявникові без розгляду
(стаття 183 ЦПК України).
У лютому 2026 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки по суті спору, не встановили всі обставини у справі,
невірно застосували норми матеріального права та не врахували релевантну судову практику Верховного Суду.
Судами попередніх інстанцій не враховано, що у неї відсутні сімейні відносини
з ОСОБА_1 . Остання не мала права заявляти вимогу про визнання спірного майна спільною сумісною власністю подружжя, так як майно не було придбано позивачем, остання не мала відношення до неї та її колишнього чоловіка.
Судам попередніх інстанцій не застосовано норми Закону України
«Про приватизацію державного житлового фонду», відповідно до якого громадянам передаються безоплатно у власність квартири, які винаймалися
у державному/комунальному житловому фонді.
Квартиру
АДРЕСА_3 придбано за грошові кошти ОСОБА_2 та її сина, які були отримані ними від продажу житла, яке належало їм особисто у порядку приватизації. Тобто майно придбано за особисті кошти, належна їй 1/2 частина має є особистою приватною власністю, на яку не може поширювати режим спільної сумісної власності подружжя.
Постановою приватного нотаріуса законно відмовлено ОСОБА_1 у видачі свідоцтва про право на спадщину з підстав відсутності документів про право власності померлого ОСОБА_3 на спірну квартиру (частину квартири).
Зазначена частина квартири придбана у вересні 1996 року, а тому до спірних правовідносин підлягає застосуванню КпШС України, статтею 22 якого було визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування
і розпорядження цим майном. Крім того, відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування вказаної норми права у подібних правовідносинах.
Крім того, Київська МР не є належним відповідачем у справі.
Доводи осіб, які подали відзиви на касаційну скаргу
У лютому 2026 до Верховного Суду надійшов відзив на касаційну скаргу
від представника ОСОБА_1 - адвоката Романцевої Т. В., в якому зазначається, що доводи касаційної скарги є необґрунтованими, суди попередніх інстанцій правильно застосували норми права й зробили вірні висновки по суті вирішення спору.
У березні 2026 року до Верховного Суду надійшли письмові пояснення
від Київської МР (по суті відзив на касаційну скаргу), в яких викладено аргументи щодо поданої касаційної скарги.
Фактичні обставини справи, встановлені судами
26 вересня 1987 року ОСОБА_2 (відповідач) та ОСОБА_3 зареєстрували шлюб у відділі реєстрації актів цивільного стану Печерського районного управління юстиції у м. Києві, про що було складено актовий запис № 881.
Відповідно до повного витягу з Державного реєстру актів цивільного стану громадян наявний актовий запис про розірвання вищевказаного шлюбу 11 квітня 2002 року.
05 вересня 1996 року ОСОБА_3 , ОСОБА_4 (відповідач) та їхній син -
ОСОБА_5 , відчужили квартиру, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_4 , на підставі договору купівлі-продажу, реєстраційний номер № 6369-А/3104. Указана квартира належала продавцям
на праві спільної часткової власності, кожному по 1/3 частині, які вони отримали внаслідок приватизації житла.
У той самий день, 05 вересня 1996 року, ОСОБА_4 (відповідач) та ОСОБА_5 (син) придбали на підставі договору купівлі-продажу у рівних частинах
квартиру АДРЕСА_3 (реєстраційний номер 6375-3094).
Рішенням Святошинського районного суду м. Києва від 18 лютого 2002 року шлюб між ОСОБА_8 та ОСОБА_3 було розірвано. Вказане підтверджується свідоцтвом про розірвання шлюбу серії НОМЕР_1
від 31 травня 2011 року.
27 серпня 2011 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_9 зареєстровано шлюб.
За життя ОСОБА_3 на випадок своє смерті склав заповіт, який посвідчений виконуючим обов'язки старости Сновської міської ради (село Хотуничі) Сновського району Чернігівської області Бондар М. В., зареєстровано в реєстрі за № 23-7
від 16 квітня 2020 року, відповідно до якого ОСОБА_3 все своє майно заповів своїй дружині - ОСОБА_1 .
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер, що підтверджується свідоцтвом
про смерть від 17 червня 2023 року серії НОМЕР_2 .
Згідно зі спадкової справи, відкритої після смерті ОСОБА_3 , 26 липня 2023 року до приватного нотаріуса із заявою про прийняття спадщини звернулася дружина померлого - ОСОБА_1 .
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 21 грудня
2023 року спадцоємцем після смерті ОСОБА_3 є його дружина - ОСОБА_1 , яка отримала спадщину на підставі вказаного свідоцтва на 1/4 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .
Зазначена частина вказаної квартири належала ОСОБА_5 - сину
ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкоємцем якого був його
батько - ОСОБА_3 , який прийняв спадщину, але не оформив своїх спадкових прав. 1/2 частина квартири належала ОСОБА_5 на підставі договору купівлі-продажу, зареєстрованого 05 вересня 1996 року Українською біржею «Десятинна», за реєстраційний № 6375-3094 та 03 жовтня 1996 року Київським міським бюро технічної інвентаризації (реєстровий № 171).
Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав від 21 грудня 2023 року
№ 359523742 ОСОБА_1 належить на праві власності 1/4 частина квартири,
що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер 563, виданого приватним нотаріусом 21 грудня 2023 року.
Постановою приватного нотаріуса від 21 грудня 2023 року ОСОБА_1 відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, а саме у видачі свідоцтва про право на спадщину
за заповітом на іншу 1/4 частину вказаної квартири (частина ОСОБА_3
у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ), у зв'язку з тим, що у спадкоємця ОСОБА_1 відсутній документ, що посвідчує право власності її померлого чоловіка на 1/4 частку спірної квартири, а також відсутня інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій
статті 389 ЦПК України.
Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,
є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:
1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;
3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;
4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
Касаційна скарга ОСОБА_2 задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно з частинами першою, другою та п'ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним
і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.
Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних
або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні
та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася
до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Статтею 10 ЦПК України визначено, що суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно
до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода
на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує
при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
Згідно з частиною першої статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду
за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (пункт 5.6 постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16, провадження № 12-158гс18).
Під способами захисту суб'єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив
на порушника.
Цивільні права/інтереси захищаються у спосіб, який передбачений законом
або договором, та є ефективним для захисту конкретного порушеного
або оспорюваного права/інтересу позивача. Якщо закон або договір не визначають такого ефективного способу захисту, суд відповідно до викладеної в позові вимоги позивача може визначити у рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Загальний перелік способів захисту цивільного права та інтересів визначені
у статті 16 ЦК України, в якій зазначено, що кожна особа має право звернутися
до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права
та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом,
що встановлений договором або законом.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання
або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який
є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим
цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду: від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження
№ 14-144цс18; від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16, провадження
№ 12-187гс18; від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, провадження
№ 14-338цс18; від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц, провадження
№ 14-364цс19; від 06 квітня 2021 року у справі № 925/642/19, провадження
№ 12-84гс20 та інших).
Ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод
чи інтересів позивача у цивільному процесі можливий за умови, що такі права, свободи чи інтереси справді порушені, а позивач використовує цивільне судочинство саме для такого захисту, а не з іншою метою.
Застосування судом того чи іншого способу захисту має приводити до відновлення порушеного права позивача.
При розгляді справи суд має з'ясувати: чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права/інтересу позивача; чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права/інтересу у спірних правовідносинах. Якщо суд зробить висновок, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права/інтересу позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Проте, якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, але є ефективним та не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право/інтерес позивача підлягає захисту обраним ним способом.
У справі, яка переглядається Верховним Судом, ОСОБА_1 звернулася до суду
із позовом до ОСОБА_2 , Київської МР, третя особа - приватний нотаріус,
в якому, з урахування уточнених вимог, просила суд: 1) визнати спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , який помер
ІНФОРМАЦІЯ_1 , частину квартири, що знаходиться за адресою:
АДРЕСА_1 ; 2) визнати за нею право власності на 1/4 частину вказаної квартири за заповітом після смерті
ОСОБА_3 , як на частку у спільному майні подружжя.
Судами попередніх інстанцій встановлено, що квартира
АДРЕСА_3 набута ОСОБА_2 (відповідач, колишня дружина ОСОБА_3 ) та ОСОБА_5 (син ОСОБА_3 та ОСОБА_2 ) на підставі договору купівлі-продажу квартири у вересні
1996 року, тобто до набрання чинності СК України. Тому при вирішенні справи застосовуванню підлягають, у тому числі, норми КпШС України, чинного
на момент виникнення спірних правовідносин.
Статтею 16 Закону України «Про власність», який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної власності. Здійснення ними цього права регулюється цим Законом і КпШС України.
Статтею 22 КпШС України визначено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Відповідно до статті 24 КпШС України майно, яке належало кожному з подружжя
до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них. Роздільним майном кожного з подружжя є також речі індивідуального користування (одяг, взуття тощо), хоча б вони і були придбані під час шлюбу за рахунок спільних коштів подружжя, за винятком коштовностей та предметів розкоші. Кожний з подружжя самостійно володіє, користується і розпоряджається належним йому роздільним майном.
У разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними. В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного
з подружжя, що заслуговують на увагу. Суд може визнати майно, нажите кожним
із подружжя під час їх роздільного проживання при фактичному припиненні шлюбу, власністю кожного з них (стаття 28 КпШС України).
При цьому Верховний Суд звертає увагу заявника касаційної скарги, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору вірно застосовано норми КпШС України,
а тому доводи касаційної скарги у цій частині є безпідставними.
Вказані норми КпШС України узгоджуються з нормами чинного сімейного законодавства України.
Згідно з пунктом 3 частини першої статті 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.
Положеннями статті 60 СК України передбачено, що майно, набуте подружжям
за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Конструкція норми статті 60 СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об'єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.
Зазначене узгоджується з правовим висновком, викладеним у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року в справі № 6-843цс17
та постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі № 372/504/17-ц (провадження № 14-325цс18), від 22 вересня 2020 року в справі
№ 214/6174/15-ц (провадження № 14-114цс20).
Отже, набуття майна за час шлюбу створює презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя, яка не потребує доказування та не потребує встановлення інших обставин, крім набуття майна за час шлюбу, та існує поки
не спростована. У разі коли презумпцію права спільної сумісної власності майна подружжя не спростовано за відсутності належних доказів того, що майно придбане за особисті кошти одного з подружжя, таке майно вважається спільною сумісною власністю та підлягає поділу, при цьому частки чоловіка та дружини у майні
є рівними. Презумпція спільності майна подружжя поширюється, у тому числі
й на те майно, яке було нажите у період шлюбу, але оформлене і зареєстровано
на ім'я одного з подружжя.
Такі правові висновки викладено Верховним Судом, зокрема, у постанові Верховного Суду від 20 грудня 2023 року у справі № 752/22351/18, провадження
№ 61-11919св22.
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У справі, яка переглядається Верховним Судом, судами попередніх інстанцій встановлено, що ОСОБА_2 (відповідач) перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_3 до 2002 року, а спірна квартира придбана ОСОБА_2 (1/2 частина) та ОСОБА_5 (їхній син) (1/2 частина) у 1996 році, тобто за час перебування у шлюбі.
Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, надав правову оцінку поданим сторонами доказав і зробив обґрунтовані висновки про те, що ОСОБА_2 не довела у визначений процесуальним законом спосіб факт купівлі спірної квартири (частини квартири) за особисті кошти. Тобто вона
не спростувала презумпцію спільної сумісної власності на майно подружжя.
При цьому спірна квартира придбана одразу після відчуження іншої квартири,
яку подружжя, тобто ОСОБА_3 і ОСОБА_2 , а також їхній син -
ОСОБА_5 , отримали внаслідок приватизації житла. Подружжя проживало
у спірній квартирі сім років до розірвання шлюбу між ними, всі члени сім'ї були зареєстровані у спірній квартирі.
Крім того, судами встановлено, що у спірній квартирі з моменту її придбання постійно проживав ОСОБА_3 разом зі своїм сином - ОСОБА_5 , до дня смерті останнього ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ). Після смерті сина ОСОБА_3 продовжував проживати у вказаній квартирі, зокрема, він проживав у спірній квартирі разом із новою дружиною - ОСОБА_1 (позивач).
Апеляційний суд вірно звернув увагу на ту обставину, що спірне майно перейшло
у власність колишньої дружини та сина ОСОБА_3 не внаслідок приватизації,
а на підставі цивільно-правової угоди - договору купівлі-продажу квартири. Тобто спірне майно (у тому числі, частина майна, яка належала дружині) було придбане
у період шлюбу за кошти, отримані від відчуження раніше приватизованої квартири. Водночас використання коштів, одержаних від продажу приватизованого житла,
не надає придбаному майну правового режиму приватизованого. Факт того, що при купівлі квартири були використані кошти від продажу приватизованого житла,
не змінює правової природи спірного майна. Тому безпідставними є посилання касаційної скарги про те, що суди повинні були застосувати до спірних правовідносин норми Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Верховний Суд ураховує, що за життя ОСОБА_3 на випадок своє смерті склав заповіт, яким все своє майно заповів дружині - ОСОБА_1 (позивач).
ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 помер.
26 липня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до приватного нотаріуса із заявою
про прийняття спадщини.
Відповідно до свідоцтва про право на спадщину за заповітом від 21 грудня
2023 року спадкоємцем після смерті ОСОБА_3 є його дружина - ОСОБА_1 , яка отримала спадщину на підставі вказаного свідоцтва, зокрема, на 1/4 частину квартири, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 . Тобто позивач отримала половину від 1/2 частини квартири, яка належала ОСОБА_5 - сину ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 , спадкоємцем якого був його батько - ОСОБА_3 , який прийняв спадщину, але не оформив своїх спадкових прав.
Згідно з витягом із Державного реєстру речових прав від 21 грудня 2023 року
№ 359523742 ОСОБА_1 належить на праві власності 1/4 частина квартири,
що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право на спадщину, серія та номер 563, виданого приватним нотаріусом 21 грудня 2023 року.
Разом із цим, іншою постановою приватного нотаріуса від 21 грудня 2023 року ОСОБА_1 відмовлено у вчиненні нотаріальної дії, а саме у видачі свідоцтва
про право на спадщину за заповітом на іншу 1/4 частину вказаної квартири
(частина ОСОБА_3 у спільній сумісній власності подружжя ОСОБА_3
та ОСОБА_2 ), у зв'язку з тим, що у спадкоємця ОСОБА_1 відсутній документ, що посвідчує право власності її померлого чоловіка на відповідну частину майна, а також відстутня інформація з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.
Застосувавши відповідні норми матеріального права, суди попередніх інстанцій правильно вважали, що спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування.
У постанові Верховного Суду від 18 січня 2023 року у справі № 466/1403/20 (провадження № 61-10035св22) зазначено, що визначення судом частки співвласника у праві спільної власності на нерухоме майно за померлим
не узгоджується з вимогами чинного законодавства, оскільки у такому разі судом буде вирішено питання про права особи, яка не має цивільної процесуальної правоздатності та дієздатності, що свідчить, у тому числі, про неефективність способу захисту права особи відповідно до положень статті 16 ЦК України. У такому випадку спадкоємець не позбавлений можливості захисту своїх прав шляхом подання позову про визнання права власності в порядку спадкування.
Аналогічний правовий висновок неодноразово було викладено Верховним Судом, зокрема, у постановах: від 20 червня 2018 року у справі № 640/13903/16-ц (провадження № 61-15147св18); від 20 червня 2018 року у справі № 266/5267/18 (провадження № 61-6647св19); від 20 березня 2019 року у справі № 550/1040/16-ц (провадження № 61-28423св18); від 22 квітня 2020 року у справі № 601/2592/18 (провадження № 61-17859св19); від 22 квітня 2020 року у справі № 127/23809/18 (провадження № 61-11210св19); від 27 травня 2020 року у справі № 361/7518/16-ц (провадження № 61-43734св18), від 16 вересня 2020 року у справі № 464/1663/18 (провадження № 61-9410св19) та інших.
Указане свідчить про сталість судової практики у спірних правовідносинах.
Отже, спірні правовідносини стосуються захисту прав ОСОБА_1 , як спадкоємця за заповітом після смерті свого чоловіка - ОСОБА_3 , на спадкування майна, щодо якого у спадкодавця були відсутні правовстановлюючі документи.
З урахуванням вищевказаного, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, правильно встановив фактичні обставини у справі, вірно застосував норми матеріального права, у тому числі, нормативно-правові акти,
які були чинні на момент виникнення спірних правовідносин, і обґрунтовано вказав про наявність правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 .
Позовні вимоги ОСОБА_1 є належним та ефективним способом судового захисту її спадкових прав.
Доводи касаційної скарги зводяться до незгоди з висновками судів попередніх інстанцій по суті вирішення спору, а вказане не може бути правовою підставою
для скасування рішення районного суду та постанови суду апеляційної інстанції.
Зроблені судами висновки по суті вирішення спору узгоджуються з висновками щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених
у постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України), застосовані правові позиції є релевантними, а судова практика Верховного Суду
з указаного питання є сталою та сформованою.
У зв'язку з цим, безпідставними є посилання заявника касаційної скарги
на неврахування судами відповідної судової практики Верховного Суду, а також
на відсутність відповідного правого висновку Верховного Суду. У кожній справі суд виходить з конкретних обставин та доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.
Таким чином, висновки судів попередніх інстанцій у межах доводів касаційної скарги ґрунтуються на правильно встановлених фактичних обставинах справи, яким надана належна правова оцінка, правильно застосовані норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, судами під час розгляду справи
не допущено порушень процесуального закону, які призвели або могли призвести до неправильного вирішення справи.
У силу положень частини третьої статті 89 ЦПК України судами всебічно, повно
та об'єктивно надано оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному окремому доказу, а підстави їх врахування чи відхилення є мотивованими.
Інші доводи, наведені в обґрунтування касаційної скарги, не можуть бути підставою для скасування судових рішень, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи й зводяться до переоцінки судом доказів, що у силу вимог статті 400
ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції.
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення - без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Враховуючи наведене, колегія суддів уважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення.
Щодо судових витрат
Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв'язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.
Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, а оскаржувані судові
рішення - без змін, розподіл судових витрат Верховим Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 402, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд
у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду,
Касаційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення.
Рішення Святошинського районного суду м. Києва від 02 червня 2025 року
та постанову Київського апеляційного суду від 15 жовтня 2025 року залишити
без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,
є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Д. Д. Луспеник
Г. В. Коломієць
Ю. В. Черняк