судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду Петрова Є. В.
щодо постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 травня 2026 року у справі № 446/314/18 (провадження № 61-9334св25)
за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, третя особа - Жовтанецька сільська рада, про скасування права власності на земельні ділянки, та за зустрічним позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою
за касаційними скаргами ОСОБА_2 , в інтересах якого діє адвокат Микуш Дмитро Михайлович, та ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Блонський Михайло Андрійович, на постанову Львівського апеляційного суду від 20 червня 2025 року у складі колегії суддів Шандри М. М., Крайник Н. П., Левика Я. А.
У лютому 2018 року ОСОБА_1. звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, третя особа - Жовтанецька сільська рада, у якому, з урахуванням уточнених позовних вимог, просив:
- визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 16 вересня 2015 року № 8915/28-15, яким надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення на території Ременівської сільської ради Кам'янка-Бузького району орієнтовною площею 2,00 га;
- визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 07 грудня 2015 року № 11443/28-15, яким надано дозвіл ОСОБА_4 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення на території Ременівської сільської ради Кам'янка-Бузького району орієнтовною площею 2,00 га;
- визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 11 серпня 2016 року № 7430/16-16, яким надано дозвіл ОСОБА_3 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення на території Ременівської сільської ради Кам'янка-Бузького району орієнтовною площею 2,00 га;
- визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 08 лютого 2016 року № 960/16-16 про затвердження проєкту землеустрою ОСОБА_2 та надання йому у власність земельної ділянки площею 2,00 га, кадастровий номер 4622185200:04:000:0107;
- визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 15 вересня 2017 року № 13-5789/16-17-СГ про затвердження проєкту землеустрою ОСОБА_3 та надання йому у власність земельної ділянки площею 2,00 га, кадастровий номер 4622185200:04:000:0115;
- визнати недійсним наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 24 березня 2020 року № 13-4075/16-20-СГ про затвердження проєкту землеустрою ОСОБА_4 та надання йому у власність земельної ділянки площею 1,1940 га, кадастровий номер 4622185200:04:000:0121;
- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 4622185200:04:000:0115, площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства, проведену 26 вересня 2017 року Кам'янка-Бузькою районною державною адміністрацією, номер запису 22589392;
- скасувати державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 4622185200:04:000:0107, площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства, проведену 12 лютого 2016 року Кам'янка-Бузьким районним управлінням юстиції, номер запису 13475072.
Свої вимоги ОСОБА_1 обґрунтовував тим, що є власником земельної ділянки сільськогосподарського призначення площею 1,7255 га, розташованої на території Ременівської сільської ради, на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку від 03 грудня 2002 року, виданого на підставі розпорядження голови Кам'янка-Бузької районної державної адміністрації від 01 листопада 2002 року № 497. Зазначеною земельною ділянкою позивач володіє та користується до цього часу.
Водночас надані відповідачам у власність земельні ділянки повністю накладаються на належну позивачу на праві приватної власності земельну ділянку площею 1,7255 га, що підтверджується державним актом від 03 грудня 2002 року.
Таким чином, на думку позивача, оскаржуваними рішеннями Головного управління Держгеокадастру у Львівській області фактично відчужено частини належної йому земельної ділянки та передано їх у власність ОСОБА_2 , ОСОБА_3 і ОСОБА_4 без вилучення земельної ділянки у встановленому законом порядку та з порушенням його права власності.
У липні 2019 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1 , у якому просив:
- зобов'язати відповідача усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою площею 2,00 га, кадастровий номер 4622185200:04:000:0115, наданою для ведення особистого селянського господарства, розташованою на території Львівської області, Кам'янка-Бузького району, шляхом заборони користування нею та здійснення на ній сільськогосподарських робіт і обробітку ґрунту;
- стягнути з ОСОБА_1 на його користь матеріальну шкоду в розмірі 80 000,00 грн.
Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_3 обґрунтовував тим, що є власником земельної ділянки площею 2,00 га, кадастровий номер 4622185200:04:000:0115, наданої для ведення особистого селянського господарства. На його думку, ОСОБА_1 самовільно зайняв належну йому земельну ділянку та здійснює її використання без правових підстав.
Кам'янка-Бузький районний суд Львівської області у складі судді Самсіна М. Л. рішенням від 26 вересня 2023 рокупозов ОСОБА_1 задовольнив.
Визнав недійсними:
- наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 16 вересня 2015 року № 8915/28-15, яким надано дозвіл ОСОБА_2 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення на території Ременівської сільської ради Кам'янка-Бузького району орієнтовною площею 2,00 га;
- наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 07 грудня 2015 року № 11443/28-15, яким надано дозвіл ОСОБА_4 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення на території Ременівської сільської ради Кам'янка-Бузького району орієнтовною площею 2,00 га;
- наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 11 серпня 2016 року № 7430/16-16, яким надано дозвіл ОСОБА_3 на розроблення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки сільськогосподарського призначення на території Ременівської сільської ради Кам'янка-Бузького району орієнтовною площею 2,00 га.
Визнав недійсними:
- наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 08 лютого 2016 року № 960/16-16 про затвердження проєкту землеустрою ОСОБА_2 та надання йому у власність земельної ділянки площею 2,00 га, кадастровий номер 4622185200:04:000:0107;
- наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 15 вересня 2017 року № 13-5789/16-17-СГ про затвердження проєкту землеустрою ОСОБА_3 та надання йому у власність земельної ділянки площею 2,00 га, кадастровий номер 4622185200:04:000:0115;
- наказ Головного управління Держгеокадастру у Львівській області від 24 березня 2020 року № 13-4075/16-20-СГ про затвердження проєкту землеустрою ОСОБА_4 та надання йому у власність земельної ділянки площею 1,1940 га, кадастровий номер 4622185200:04:000:0121.
Скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 4622185200:04:000:0115, площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства, проведену 26 вересня 2017 року Кам'янка-Бузькою районною державною адміністрацією, номер запису 22589392.
Скасував державну реєстрацію права власності ОСОБА_2 на земельну ділянку з кадастровим номером 4622185200:04:000:0107, площею 2,00 га, для ведення особистого селянського господарства, проведену 12 лютого 2016 року Кам'янка-Бузьким районним управлінням юстиції, номер запису 13475072.
У задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою відмовив.
Львівський апеляційний суд постановою від 20 червня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , в інтересах яких діє адвокат Микуш Д. М., задовольнив частково.
Рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 26 вересня 2023 року скасував і ухвалив нову постанову, якою у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовив.
У липні 2025 року ОСОБА_1 через представника Блонського М. А. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати постанову Львівського апеляційного суду від 20 червня 2025 року, а рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 26 вересня 2023 року залишити в силі.
У липні 2025 року ОСОБА_2 через представника Микуша Д. М. також подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив змінити постанову Львівського апеляційного суду від 20 червня 2025 року шляхом виключення з її мотивувальної частини висновків про встановлення факту накладення земельних ділянок, а в іншій частині залишити постанову без змін.
За змістом касаційних скарг постанова апеляційного суду оскаржувалася тільки в частині вирішення первісного позову, а тому на підставі положень частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) Верховний Суд переглядав це рішення лише в означеній частині.
У цій справі суди попередніх інстанцій, будучи одностайними щодо доведеності факту порушення права позивача за первісним позовом, дійшли протилежних висновків у частині належного способу захисту його права.
Апеляційний суд виснував, що лише віндикаційний позов буде належним і ефективним способом захисту права позивача за первісним позовом, натомість оспорення реалізованих у межах приватизаційної процедури індивідуальних актів немає сенсу.
Верховний Суд постановою від 06 травня 2026 року касаційну скаргу ОСОБА_2 залишив без задоволення, а касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.
Постанову Львівського апеляційного суду від 20 червня 2025 року скасував у частині відмови у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 про визнання недійними наказів Головного управління Держгеокадастру у Львівській області про затвердження проєктів землеустрою та надання відповідачам у власність земельних ділянок, а також скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки, і залишив у зазначеній частині в силі рішення Кам'янка-Бузького районного суду Львівської області від 26 вересня 2023 року про задоволення цих вимог.
У решті постанову Львівського апеляційного суду від 20 червня 2025 року залишив без змін.
Мотивуючи свої висновки, Верховний Суд керувався тим, що належність та ефективність обраного позивачем способу захисту визначаються не формальним посиланням на певну правову конструкцію, а змістом порушеного права, характером такого порушення та наслідками, які воно спричинило.
У справі, що переглядалася, право власності ОСОБА_1 на земельну ділянку площею 1,7255 га було набуте у встановленому законом порядку та посвідчене державним актом серії ІІІ-ЛВ, № 010282, виданим 06 грудня 2002 року на підставі розпорядження Кам'янка-Бузької районної державної адміністрації від 01 листопада 2002 року № 497 і зареєстрованим у Книзі записів державних актів на право приватної власності на землю за № 704. Зазначений правовстановлюючий документ є чинним, а тому саме лише невідображення права позивача у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно не може нівелювати набуте ним право власності та надавати нижчий пріоритет його правовому титулу.
За таких обставин Верховний Суд дійшов висновку, що спір у цій справі не є спором про витребування майна з чужого незаконного володіння у розумінні статей 387, 388 ЦК України. Позивач не втратив володіння земельною ділянкою як складову права власності, а його право посвідчене належним і дійсним правовстановлюючим документом. Дійсною природою спірних правовідносин є конфлікт правових титулів, спричинений помилковим розпорядженням державного органу земельною ділянкою, яка вже перебувала у приватній власності позивача, та подальшою державною реєстрацією прав інших осіб на земельні ділянки, що накладаються на належну йому земельну ділянку.
Ураховуючи це, Верховний Суд зазначив, що у цій справі йдеться не про необхідність введення позивача у володіння майном, а про усунення створених державним органом перешкод у здійсненні ним права власності. Такий характер порушення узгоджується з положеннями статті 391 ЦК України та статті 152 ЗК України, які надають власнику земельної ділянки право вимагати усунення будь-яких порушень його прав на землю, навіть якщо такі порушення не пов'язані з позбавленням володіння.
Отже, висновок апеляційного суду про те, що у спірних правовідносинах належним та ефективним способом захисту міг бути виключно віндикаційний позов, є помилковим. За встановлених судами обставин вимоги ОСОБА_1 про визнання недійсними наказів Головного управління Держгеокадастру у Львівській області про затвердження проєктів землеустрою та надання відповідачам у власність земельних ділянок, а також про скасування державної реєстрації права власності на ці земельні ділянки спрямовані саме на усунення перешкод у реалізації його права власності та повернення сторін до правового становища, яке існувало до порушення.
Водночас Верховний Суд врахував, що спірна ситуація виникла внаслідок помилки державного органу, а відповідачі, набуваючи земельні ділянки у порядку безоплатної приватизації, покладалися на законність дій цього органу. Тому оцінка належності способу захисту має здійснюватися з урахуванням принципів пропорційності, справедливого балансу та належного урядування. За обставин цієї справи повернення до правовідносин, що існували до порушення права позивача, є таким способом захисту, який усуває перешкоди у здійсненні позивачем права власності, дає державному органу можливість виправити допущену помилку та водночас не позбавляє відповідачів можливості реалізувати своє право на приватизацію землі у встановленому законом порядку.
Верховний Суд погодився з висновками апеляційного суду в частині відмови у задоволенні вимог про скасування наказів Головного управління Держгеокадастру у Львівській області щодо надання дозволів на розроблення проєктів землеустрою, зазначивши, що такі накази самі собою не породжують речового права на земельну ділянку, а лише започатковують процедуру її формування та можливого подальшого передання у власність. Тому їх скасування не призвело б до поновлення порушеного права позивача.
Разом із тим не можу погодитися з висновками більшості суддів колегії Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки вважаю, що у спірних правовідносинах обраний позивачем спосіб захисту не є належним та ефективним.
Суди попередніх інстанцій установили, що земельні ділянки, передані у власність ОСОБА_3 , ОСОБА_2 та ОСОБА_4 на підставі оскаржуваних наказів Головного управління Держгеокадастру у Львівській області, накладаються на земельну ділянку, яка перебуває у власності ОСОБА_1 відповідно до державного акта від 03 грудня 2002 року серії ІІІ-ЛВ, № 010282. Зазначене підтверджується планом земельних ділянок від 01 березня 2021 року, складеним інженером-геодезистом Білоусом Л. І., на спростування якого відповідачі не надали належних і допустимих доказів.
При цьому встановлені судами обставини свідчать не лише про часткове накладення земельних ділянок, а фактично про те, що земельна ділянка позивача, право власності на яку посвідчене державним актом, у повному обсязі увійшла до меж земельних ділянок, сформованих та зареєстрованих за відповідачами. Тобто новостворені земельні ділянки відповідачів були сформовані саме за рахунок земельної ділянки позивача.
Фактично внаслідок формування та державної реєстрації земельних ділянок відповідачів земельна ділянка позивача припинила існування як окремий об'єкт цивільних прав у своїх первісних межах, оскільки у повному обсязі була включена до складу новосформованих земельних ділянок, право власності на які зареєстроване за відповідачами.
За змістом статей 387, 388 ЦК України у випадку, коли право власності на нерухоме майно зареєстроване за іншими особами, належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки саме рішення суду про витребування майна є підставою для державної реєстрації права власності за законним власником.
У цій справі право власності на спірні земельні ділянки зареєстроване за відповідачами у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Саме така державна реєстрація відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду підтверджує володіння нерухомим майном. Тому незалежно від наявності у позивача державного акта старого зразка спір фактично стосується усунення наслідків державної реєстрації права власності за іншими особами та відновлення володіння спірною земельною ділянкою за позивачем.
Отже, правова природа цього спору не змінюється залежно від того, чи було право позивача зареєстроване у сучасному Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, чи посвідчувалося державним актом на право власності на землю, виданим відповідно до раніше чинного законодавства. Вирішальним є те, що після державної реєстрації права власності за відповідачами саме вони набули юридичного володіння спірним нерухомим майном у розумінні принципу реєстраційного підтвердження володіння.
За таких обставин позивач фактично оспорює зареєстроване речове право відповідачів та прагне відновити своє володіння земельною ділянкою, а тому належним та ефективним способом захисту у цих правовідносинах мав бути саме віндикаційний позов, а не вимоги про визнання недійсними рішень органу державної влади чи скасування державної реєстрації права власності.
Не можу погодитися з висновком більшості суддів про те, що позивач не втратив володіння земельною ділянкою. Державна реєстрація права власності за іншими особами на земельні ділянки, до меж яких фактично повністю увійшла земельна ділянка позивача, свідчить про виникнення ситуації, за якої саме відповідачі набули юридичного володіння спірним майном у розумінні принципу реєстраційного підтвердження володіння, сформульованого у практиці Великої Палати Верховного Суду.
За таких обставин заявлені позовні вимоги про визнання недійсними наказів Головного управління Держгеокадастру у Львівській області та скасування державної реєстрації права власності не забезпечують ефективного поновлення порушеного права позивача, оскільки не вирішують питання належності права володіння земельними ділянками та не є достатньою підставою для державної реєстрації права власності за позивачем.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту залежить від змісту права та характеру його порушення, а судовий захист має бути повним та ефективним. Якщо особа фактично оспорює набуте та зареєстроване за іншою особою право власності на нерухоме майно, належним способом захисту є саме витребування майна з чужого незаконного володіння.
Так, Верховний Суд у постанові від 05 листопада 2025 року у справі № 370/1339/19 (провадження № 61-8601св24) зазначив, що якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності на частину земельної ділянки зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві власності позивачу та накладається на земельну ділянку, яка перебуває у власності відповідача. Натомість вимоги про припинення права власності на земельну ділянку та скасування державної реєстрації земельної ділянки не є необхідними для ефективного відновлення порушеного права, оскільки задоволення віндикаційного позову є достатньою підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Верховний Суд також наголосив, що обрання позивачем неналежного способу захисту є самостійною підставою для відмови у позові.
Аналогічний підхід викладено у постанові Верховного Суду від 14 січня 2026 року у справі № 305/28/24 (провадження № 61-9390св25), у якій зазначено, що не може вважатися належним і правомірним такий спосіб захисту, який спричиняє втручання у право власності щодо майна, стосовно якого відсутній спір. Верховний Суд зауважив, що визнання недійсним рішення органу державної влади та повернення сторін у попередній стан може призвести до позбавлення відповідача права власності не лише на ту частину земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивача, а й на ту її частину, правомірність набуття якої не оспорюється. За таких обставин належним способом захисту є саме віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, яка фактично накладається.
Отже, для вирішення спорів цієї категорії земельна ділянка або її частина, що підлягає витребуванню, має бути належним чином ідентифікована, зокрема шляхом визначення координат поворотних точок меж та їх прив'язки до пунктів державної геодезичної мережі.
Таким чином, у спорах про накладення земельних ділянок належним способом захисту є саме віндикаційний позов за умови доведення факту накладення, протиправності вибуття майна з володіння власника та належної ідентифікації спірної частини земельної ділянки. У разі задоволення таких вимог саме спірна частина земельної ділянки підлягає поверненню у володіння особи, яка довела порушення свого права.
На моє переконання, обраний позивачем спосіб захисту спрямований переважно на оспорення адміністративних передумов виникнення права власності у відповідачів, тоді як дійсний спір стосується належності речового права на земельні ділянки та відновлення володіння земельною ділянкою, яка вибула з юридичного володіння позивача внаслідок державної реєстрації речових прав за іншими особами. Саме тому такий спосіб захисту не відповідає характеру порушення права та не забезпечує остаточного й ефективного вирішення спору.
Не заперечуючи того, що спірна ситуація виникла внаслідок помилки державного органу та що як позивач, так і відповідачі фактично постраждали від неналежного здійснення ГУ Держгеокадастру у Львівській області своїх повноважень, не можу погодитися з висновком більшості суддів про те, що саме ця обставина обумовлює належність обраного позивачем способу захисту.
Посилання більшості суддів на необхідність «повернення сторін до правовідносин, що існували до порушення», саме собою не спростовує того, що спір у цій справі має речово-правовий характер та стосується оспорення зареєстрованого права власності на нерухоме майно.
При цьому принцип пропорційності та необхідність забезпечення балансу інтересів сторін не можуть бути підставою для відступлення від усталених правових висновків Верховного Суду щодо належного способу захисту без застосування механізмів, передбачених процесуальним законом для забезпечення єдності судової практики.
Крім того, саме віндикаційний позов, на відміну від заявлених позовних вимог, дозволяє забезпечити пропорційне втручання у права відповідачів, оскільки дає можливість вирішити спір виключно щодо тієї частини земельної ділянки, яка накладається на земельну ділянку позивача, без позбавлення відповідачів права власності на інші частини земельних ділянок, правомірність набуття яких не оспорюється.
Натомість задоволення вимог про визнання недійсними наказів ГУ Держгеокадастру та скасування державної реєстрації права власності фактично призводить до повного припинення права власності відповідачів на сформовані земельні ділянки, у тому числі в частині, щодо якої спір відсутній, що саме собою ставить під сумнів дотримання принципу пропорційності втручання у право мирного володіння майном.
Не можу повністю погодитися і з висновком більшості суддів про те, що обраний спосіб захисту є найбільш збалансованим з огляду на можливість відповідачів у подальшому реалізувати право на приватизацію земельних ділянок у встановленому законом порядку.
Навіть якщо взяти до уваги те, що після скасування наказів про затвердження проєктів землеустрою та державної реєстрації права власності відповідачі не будуть вважатися такими, що реалізували право на безоплатну приватизацію земельних ділянок, сама собою можливість їх повторного звернення до компетентного органу не визначає належності та ефективності способу судового захисту у цій справі, оскільки, вирішуючи спір, суд повинен враховувати насамперед характер порушеного речового права та спосіб його ефективного поновлення.
При цьому сам собою можливий обсяг втручання у права відповідачів не змінює правової природи спірних правовідносин, які у цій справі мають речово-правовий характер та пов'язані з оспоренням зареєстрованого права власності на нерухоме майно.
Тому навіть за необхідності вирішення питання щодо подальшої долі сформованих земельних ділянок відповідачів належним способом захисту у цій справі залишався саме віндикаційний позов.
Крім того, вважаю, що колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, дійшовши висновку про належність обраного позивачем способу захисту, фактично сформувала підхід, який не узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постанові від 10 грудня 2025 року у справі № 299/4/23 (провадження № 61-453св25), у якій Верховний Суд дійшов висновку, що у випадку, коли право власності на земельну ділянку зареєстроване за іншою особою у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, належним способом захисту є саме віндикаційний позов, оскільки його задоволення є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про визнання незаконними та скасування рішень органу місцевого самоврядування, припинення права власності та скасування державної реєстрації права власності були визнані неналежними та неефективними способами захисту.
У зазначеній постанові Верховний Суд також наголосив, що рішення органу місцевого самоврядування про передання земельної ділянки у власність вичерпує свою дію виконанням, а тому його оскарження саме собою не здатне ефективно поновити порушене право особи. Оцінка законності такого рішення має надаватися судом під час розгляду належної речово-правової вимоги, зокрема віндикаційного позову, а не шляхом самостійного задоволення вимог про визнання рішення незаконним та його скасування.
Аналогічний підхід щодо належності віндикаційного позову як способу захисту у разі оспорення зареєстрованого речового права висловлений Верховним Судом, зокрема, у постановах від 10 грудня 2025 року у справі № 338/558/24 (провадження № 61-484св25), від 25 лютого 2026 року у справі № 288/699/23 (провадження № 61-5169св25) та від 05 листопада 2025 року у справі № 370/1339/19 (провадження № 61-8601св24).
Водночас у справі, що переглядається, більшість суддів дійшла протилежного висновку та визнала належним способом захисту вимоги про визнання недійсними наказів ГУ Держгеокадастру у Львівській області та скасування державної реєстрації права власності на земельні ділянки, право власності на які вже зареєстроване за відповідачами у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.
За таких обставин, якщо колегія суддів вважала за можливе відступити від підходу, сформованого у практиці Верховного Суду щодо застосування належного способу захисту у спорах про оспорення зареєстрованого права власності на нерухоме майно, справу відповідно до частини третьої статті 403 ЦПК України належало передати на розгляд Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для забезпечення єдності судової практики.
З огляду на викладене вважаю, що суд апеляційної інстанції дійшов правильного висновку про неналежність обраного позивачем способу захисту, а тому підстав для скасування постанови Львівського апеляційного суду від 20 червня 2025 року в оскарженій частині не було.
Суддя Є. В. Петров