22 травня 2026 року
м. Київ
справа № 537/1096/24
провадження № 61-8847св25
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: Лідовця Р. А. (суддя-доповідач), Гулейкова І. Ю., Луспеника Д. Д.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
треті особи: приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Мушинський Олександр Юрійович, орган опіки та піклування виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Лобовим Миколою Олександровичем, на заочне рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 15 січня 2025 року у складі судді Хіневича В. І. та постанову Полтавського апеляційного суду від 12 червня 2025 року у складі колегії суддів: Пікуля В. П., Одринської Т. В., Панченка О. О.,
1. Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У березні 2024 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Мушинський О. Ю., про визнання права власності у порядку спадкування.
Позовна заява мотивована тим, що 12 грудня 1997 року між ним та ОСОБА_3 було укладено шлюб. 18 липня 2003 року ОСОБА_4 придбала будинок АДРЕСА_1 , який є спільною сумісною власністю подружжя.
ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_4 , після смерті якої відкрилася спадщинана належну їй частку майна. Спадкоємцями за законом після її смерті є: він (як чоловік померлої) та ОСОБА_2 (як її донька від попереднього шлюбу). Інших спадкоємців у ОСОБА_4 немає. Після смерті ОСОБА_4 відповідачка заяву про прийняття спадщини до нотаріуса не подавала, хоча про смерть матері їй було відомо.
Вказував, що 15 серпня 2023 року він отримав свідоцтво про право власності на 1/2 частку у праві спільної сумісної власності на майно, набуте подружжям за час шлюбу, а саме, будинок АДРЕСА_1 . У видачі свідоцтва про право на спадщину на іншу 1/2 частину вказаного житлового будинку постановою приватного нотаріуса Кременчуцького районного нотаріального округу Полтавської області Мушинським О. Ю. від 15 серпня 2023 року йому було відмовлено.
На думку позивача, відповідачка є такою, що не прийняла спадщину після смерті матері, оскільки вона не проживала зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, а також не реалізувала своє право на прийняття спадщини, що відкрилася після смерті ОСОБА_4 протягом строку, встановленого статтею 1270 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), не подала нотаріусу заяву про прийняття спадщини.
Зазначав, що ОСОБА_2 з 2012 року не проживала у спірному будинку, на спадщину не претендувала, а була лише формально зареєстрована у ньому, оскільки їй була необхідна тимчасова реєстрація в м. Кременчуці Полтавської області. З останньої відомої йому інформації відповідачка проживає у м. Одесі (достовірної адреси немає), до м. Кременчука Полтавської області не приїжджає, тобто не має наміру оформлювати спадщину і не цікавиться цим питанням. При цьому, державна реєстрація за певною адресою сама по собі не є беззаперечним доказом постійного проживання особи за цією реєстрацією.
Ураховуючи наведене, ОСОБА_1 просив суд:
- встановити факт постійного непроживання ОСОБА_2 разом зі спадкодавцем ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 , на час відкриття спадщини та неприйняття нею спадщини;
- визнати за ним право власності на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями і спорудами, загальною площею 181,8 кв. м, житловою площею 68,3 кв. м, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , у порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .
Ухвалою Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 29 травня 2024 року залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору - орган опіки та піклування виконавчого комітету Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області.
Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій
Заочним рішенням Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 15 січня 2025 року, залишеним без змін постановою Полтавського апеляційного суду від 12 червня 2025 року, у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , районний суд, з яким погодився суд апеляційної інстанції, виходив із того, що позивач не надав належних і допустимих доказів на підтвердження факту непроживання ОСОБА_2 разом зі спадкодавцем та неприйняття нею спадщини.
Районний суд зазначив, що відповідачка не подала заяву про відмову від прийняття спадщини (не виразила активних дій) та належно прийняла спадщину, будучи зареєстрованою за вказаною адресою (усвідомлюючи наявність факту реєстрації її та її дитини в будинку). Встановлення такого факту направлене на фактичне усунення відповідачки від спадкування та визнання права власності на нерухоме майно за позивачем, призведе до порушень прав неповнолітньої дитини ОСОБА_2 , яка також зареєстрована разом із матір'ю у спірному будинку.
Ураховуючи те, що позивачем не доведено факту непроживання відповідачки зі спадкодавцем на час відкриття спадщини,тому відсутні правові підстави для визнання за позивачем права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 .
Апеляційний суд, залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, дійшов висновку, що вирішуючи спір, який виник між сторонами у справі, районний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягали застосуванню, повно та всебічно дослідив зібрані у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, та, відповідно, ухвалив законне та обґрунтоване судове рішення.
Суд апеляційної інстанції урахував, що на підтвердження викладених у позовній заяві доводів щодо непроживання відповідачки зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, ОСОБА_1 надав лише акт про непроживання особи за місцем реєстрації, підписаний, у тому числі, особами, які були допитані як свідки в судовому засіданні під час розгляду справи районним судом, показання яких були суперечливими.
Короткий зміст вимог касаційної скарги
У касаційній скарзі представник ОСОБА_1 - адвокат Лобов М. О., посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права, просить заочне рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 15 січня 2025 року, постанову Полтавського апеляційного суду від 12 червня 2025 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким позов ОСОБА_1 задовольнити.
Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції та рух справи
У липні 2025 року касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Лобовим М. О., надійшла до Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою судді Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 29 липня 2025 року касаційну скаргу залишено без руху з наданням строку на усунення недоліків. Зазначено строк виконання ухвали, а також попереджено про наслідки її невиконання.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 07 серпня 2025 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції та роз'яснено учасникам справи право подати відзив на касаційну скаргу, який за формою і змістом має відповідати вимогам статті 395 ЦПК України.
У вересні 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Аргументи учасників справи
Доводи особи, яка подала касаційну скаргу
Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Лобовим М. О., мотивована тим, що оскаржувані судові рішення не відповідають положенням статей 263-265 ЦПК України та підлягають скасуванню. Вважає, що суди не дослідили обставини справи, не надали їм належної правової оцінки та дійшли помилкових висновків про відмову у задоволенні позову ОСОБА_1 .
Посилається на те, що ОСОБА_2 є такою, що не прийняла спадщину у встановленому законом порядку, оскільки вона з 2012 року постійно не проживала разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.
Вважає, якщо відповідачка мала намір отримати спадщину, вона повинна була звернутися до нотаріуса із відповідною заявою про прийняття спадщини протягом шести місяців з дня смерті спадкодавця. Проте відповідачка цього не зробила, будь-яких дій щодо спадкового майна не вчинила, що свідчить про відсутність її інтересу у прийнятті спадщини. Сама лише реєстрація місця проживання особи разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини не свідчить про своєчасність прийняття спадщини.
На думку заявника, факт непроживання відповідачки з 2012 року, у тому числі, на день смерті ОСОБА_4 , до теперішнього часу він підтвердив належними та допустимими доказами.
Підставою касаційного оскарження зазначених судових рішень представник ОСОБА_1 - адвокат Лобов М. О., вказує неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 471/601/17-ц, від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17, від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 464/566/19, від 12 січня 2022 року у справі № 446/53/16-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 402/438/20, що передбачено пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.
Відзив на касаційну скаргу не подано.
2. Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
Відповідно до пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.
Касаційна скарга ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Лобовим М. О., задоволенню не підлягає.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Відповідно до вимог частин першої та другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
Згідно із частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.
У частинах першій, другій та п'ятій статті 263 ЦПК України встановлено, що судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.
Частиною першою статті 2 ЦПК України визначено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів (частина перша статті 4 ЦПК України).
Згідно зі статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Відповідно до норм статей 12, 13 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. При цьому кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Положеннями статей 1216 та 1217 ЦК України передбачено, що спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Спадкування здійснюється за заповітом або за законом.
Спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою. Часом відкриття спадщини є день смерті особи (частини перша та друга статті 1220 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1221 ЦК України місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця.
У частинах першій та другій статті 1223 ЦК України визначено, що право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.
Відповідно до статті 1258 ЦК України спадкоємці за законом одержують право на спадщину почергово. Кожна наступна черга спадкоємців за законом одержує право на спадкування у разі відсутності спадкоємців попередньої черги, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини або відмови від її прийняття, крім випадків, встановлених статтею 1259 цього Кодексу.
У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки (стаття 1261 ЦК України).
Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її (частина перша статті 1268 ЦК України).
Згідно із частиною третьою статті 1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї.
Тобто, будь-яка особа, яка постійно проживала разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається такою, що своєчасно прийняла спадщину.
Подібні висновки щодо застосування частини третьої статті 1268 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17 (провадження № 61-27212св19), від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17 (провадження № 61-39308св18), від 02 квітня 2021 року у справі № 191/1808/19 (провадження № 61-6290св20), від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19 (провадження № 61-15380св20), від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19 (провадження № 61-3620св21).
Для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини (частина перша статті 1270 ЦК України).
Відповідно до частини першої статті 1272 ЦК України, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого статтею 1270 ЦК України, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її.
У статті 1296 ЦК України передбачено, що спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину. Якщо спадщину прийняло кілька спадкоємців, свідоцтво про право на спадщину видається кожному з них із визначенням імені та часток у спадщині інших спадкоємців. Відсутність свідоцтва про право на спадщину не позбавляє спадкоємця права на спадщину.
Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 посилався на те, що ОСОБА_2 , як спадкоємець першої черги за законом, не може вважатися такою, що прийняла спадщину, оскільки на час її відкриття постійно не проживала разом зі спадкодавцем ОСОБА_4 та у передбачений законом строк для прийняття спадщини після смерті останньої не подала нотаріусу відповідної заяви про прийняття спадщини. Отже, вона не набула права на спадщину, тобто є такою, що не прийняла спадщину за законом. Зазначав, що ОСОБА_2 хоча і була зареєстрована в будинку АДРЕСА_1 , проте з 2012 року фактично там не проживає, а тому прийняти спадщину після смерті ОСОБА_4 шляхом спільного проживання зі спадкодавцем не могла.
Частиною першою статті 29 ЦК України визначено, що місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.
Положення статті 29 ЦК України не ставлять місце фактичного проживання особи в залежність від місця її реєстрації.
Право на вибір місця проживання закріплено у статті 33 Конституції України, відповідно до якої кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.
Державна реєстрація спадкоємця сама по собі не є беззаперечним доказом його постійного проживання на момент смерті спадкодавця за адресою реєстрації (див.: постанову Верховного Суду від 28 квітня 2021 року у справі № 204/2707/19).
Для вирішення питання щодо наявності підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини третьої статті 1268 ЦК України має значення встановлення факту постійного проживання спадкоємця за законом чи заповітом із спадкодавцем на час відкриття спадщини (див.: постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року у справі № 504/3606/14-ц)).
У частині четвертій статті 263 ЦПК України зазначено, що при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Відповідно до положень частини третьої статті 12, частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Частиною шостою статті 81 ЦПК України передбачено, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Згідно із частиною першою статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).
У частині першій статті 89 ЦПК України визначено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
Відмовляючи у задоволенні вимог ОСОБА_1 про встановлення факту непроживання відповідачки зі спадкодавцем та неприйняття нею спадщини, суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний суд, забезпечивши повний та всебічний розгляд справи, проаналізувавши доводи сторін, дослідивши та оцінивши всі докази у справі, у тому числі, показання свідків, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач не надав належних і допустимих, передбачених статтями 77, 78 ЦПК України доказів на підтвердження фактунепроживання ОСОБА_2 разом зі спадкодавцем та неприйняття нею спадщини.
Суди попередніх інстанцій урахували, що на підтвердження заявлених позовних вимог ОСОБА_1 надав лише акт про непроживання особи за місцем реєстрації, підписаний, у тому числі, особами, які були допитані як свідки в судовому засіданні під час розгляду справи районним судом, показання яких були суперечливими.
Отже, висновки судів попередніх інстанцій про відсутність підстав встановлення фактунепроживання відповідачки зі спадкодавцем на час відкриття спадщини відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, наявним у справі доказам дана належна правова оцінка.
Ураховуючи те, що позивачем не доведено факту непроживання відповідачки зі спадкодавцем на час відкриття спадщини,тому відсутні правові підстави для визнання за позивачем права власності на 1/2 частину спірного житлового будинку в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_4 , про що правильно зазначили суди попередніх інстанцій.
Верховний Суд відхиляє доводи касаційної скарги про незабезпечення повного та всебічного розгляду справи судами попередніх інстанцій та неврахування наявних у матеріалах справи доказів, оскільки вважає, що суди встановили обставини справи в достатньому обсязі для правильного її вирішення та ухвалення законних судових рішень по суті спору.
Посилання касаційної скарги на застосування судом апеляційної інстанцій норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 27 лютого 2019 року у справі № 471/601/17-ц, від 10 квітня 2020 року у справі № 355/832/17, від 21 жовтня 2020 року у справі № 569/15147/17, від 19 травня 2021 року у справі № 937/10434/19-ц, від 29 вересня 2021 року у справі № 464/566/19, від 12 січня 2022 року у справі № 446/53/16-ц, від 14 грудня 2022 року у справі № 402/438/20, колегія суддів відхиляє, оскільки у зазначеній справі встановлені інші фактичні обставини, відмінні від обставин, встановлених у справі, що є предметом касаційного перегляду, а отже відмінним був і процес доказування.
Доводи касаційної скарги фактично, зводяться до незгоди з оцінкою судами попередніх інстанцій доказів у справі, неправильним, на його думку, встановленням обставин справи, що не може бути підставою для скасування судових рішень, оскільки є переоцінкою Верховним Судом доказів, яка на підставі вимог статті 400 ЦПК України не входить до компетенції суду касаційної інстанції. Суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див.: постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 373/2054/16-ц (провадження № 14-446цс18)).
Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.
Оскільки доводи касаційної скарги висновків судів попередніх інстанцій не спростовують, на законність та обґрунтованість судових рішень не впливають, то колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін.
З огляду на те, що касаційна скарга залишається без задоволення, розподіл судових витрат Верховним Судом не здійснюється.
Керуючись статтями 400, 401, 416, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 , яка подана його представником - адвокатом Лобовим Миколою Олександровичем, залишити без задоволення.
Заочне рішення Крюківського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 15 січня 2025 року та постанову Полтавського апеляційного суду від 12 червня 2025 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді: Р. А. Лідовець
І. Ю. Гулейков
Д. Д. Луспеник