13 травня 2026 року
м. Київ
справа № 495/9523/15-ц
провадження № 61-6271св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
позивач - Мале підприємство «Міко» з колективною формою власності,
відповідачі: ОСОБА_1 , Білгород-Дністровська міська рада Одеської області,
третя особа - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану адвокатом Гамарем Валерієм Івановичем, на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 12 травня 2023 року у складі судді Мишко В. В. та постанову Одеського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року в складі колегії суддів: Кострицький В. В., Коновалова В. А., Лозко Ю. П.,
Короткий зміст позовних вимог
У грудні 2015 року Мале підприємство «Міко»з колективною формою власності (далі - МП «Міко») звернулося до суду із позовом до ОСОБА_1 та Білгород-Дністровської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, - ОСОБА_2 (з подальшим уточненням), про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та витребування земельної ділянки.
Позов мотивований тим, що в загальну площу земельної ділянки 0,0357 га на АДРЕСА_1 , що була передана в приватну власність ОСОБА_3 , ввійшла суміжна земельна ділянка площею 0,017 га на АДРЕСА_2 , що раніше була надана в постійне користування позивачу МП «Міко».
Вказаними обставинами порушено права МП «Міко» на вільне та безперешкодне користування спірною частиною земельної ділянки, оскільки передача земельної ділянки у власність фізичній особи відбулась без позбавлення позивача права користування наданої йому раніше земельною ділянкою.
Просило суд:
визнати незаконним та скасувати п. 2.4 рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області № 477-XXXIV від 14 листопада 2003 року «Про затвердження матеріалів інвентаризації і передачу в приватну власність громадянам України земельних ділянок на території Білгород-Дністровського», згідно з яким ОСОБА_3 виділено у приватну власність земельну ділянку площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд;
визнати недійсним виданий Білгород-Дністровською міською радою Одеської області на ім'я ОСОБА_3 державний акт серії ОД № 037015 від 18 лютого 2004 року на право власності на земельну ділянку площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 ;
витребувати від ОСОБА_1 на користь МП «Міко» земельну ділянку площею 0,017 га, що згідно з держаним актом на право постійного користування землею серії ОД № 27-009 значиться за адресою: АДРЕСА_2 , яка незаконно вибула з володіння МП «Міко» та віднесена до складу земельної ділянки площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 5110300000:01:02:0013.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду
Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 12 травня 2023 року, з урахуванням ухвали про виправлення описки в рішенні суду від 24 травня 2024 року, залишеним без змін постановою Одеського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року, позовну заяву МП «Міко» задоволено.
Визнано незаконним та скасовано п. 2.4 рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області № 477-XXXIV від 14 листопада 2003 року «Про затвердження матеріалів інвентаризації і передачу в приватну власність громадянам України земельних ділянок на території Білгород-Дністровського», згідно з яким ОСОБА_3 виділено у приватну власність земельну ділянку площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд.
Визнано недійсним виданий Білгород-Дністровською міською радою Одеської області на ім'я ОСОБА_3 державний акт серії ОД № 037015 від 18 лютого 2004 року на право власності на земельну ділянку площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 .
Витребувано від ОСОБА_1 на користь МП «Міко» земельну ділянку площею 0,017 га, що згідно з держаним актом на право постійного користування землею серії ОД № 27-009, за адресою: АДРЕСА_2 , яка незаконно вибула з володіння МП «Міко» та віднесена до складу земельної ділянки площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , кадастровий номер земельної ділянки 5110300000:01:02:0013.
Рішення суду мотивоване тим, що інших підстав, ніж передбачені статтею 149 ЗК України, для припинення права постійного користування земельною ділянкою, як на момент прийняття незаконного рішення Білгород-Дністровською міською радою від 14 листопада 2003 року, так і на момент набуття прав на землю відповідачем, законодавством України не було передбачено.
Позивачем доведений факт порушення його прав п. 2.4. рішення міської ради № 477-XXIV від 14 листопада 2003 року, тому можливим є визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку серії ОД № 037015 від 18 лютого 2004 року, що виданий Білгород-Дністровською міською радою на ім?я ОСОБА_3 .
Вказане підтверджується висновками судових експертів, які визначили, що земельна ділянка площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_1 , належна позивачу МП «Міко», увійшла до складу земельної ділянки площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , належної ОСОБА_1 , без відповідної проектної документації, ухвалення додаткових рішень міської ради тощо.
Оскільки в діях позивача не вбачається недобросовісних дій щодо набуття в користування спірної земельної ділянки, позаяк набуття позивачем в користування спірної ділянки є презюмованим фактом правомірності набуття речових прав, можливо дійти висновку, що позбавлення позивача прав на таке майно порушує принцип розумності та добросовісності здійснення суб'єктивних цивільних прав.
Суд погодився з позицію позивача, що останнім обрано ефективний спосіб захисту порушеного права, що узгоджуються з правовими висновками, викладеними у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18), згідно із якими власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (пункт 147 постанови).
З урахуванням наведеного судом встановлено існування у позивача права на спірну земельну ділянку, набуте на законних та передбачених цивільним законодавством підставах. Спірна земельна ділянка вибула поза волею користувача у спосіб, що не передбачений законодавством.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції і також вказав, що доводи апелянта про те, що запропонований судовими експертами висновок від 22 грудня 2020 року вмотивований як «додаткова» судова експертиза, що є відмінним від обставин та умов проведення «повторної» судової експертизи, як то вимагалося судом в ухвалі від 15 серпня 2018 року, судова колегія відхилила, оскільки твердження скаржника, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті або впливають на винесене рішення. Інші доводи апеляційної скарги є непогодженням з висновками двох експертиз, про які він сам заявляв клопотання, та описом дій суду, що не є критикою судового рішення по суті.
Аргументи учасників справи
26 квітня 2024 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_1 звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просив скасувати судові рішення і ухвалити нове про відмову у задоволенні позову; стягнути з позивача витрати, пов'язані з розглядом справи.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що суди посилалися на порушення прав позивача як власника земельної ділянки, з посиланням на статтю 153 ЗК України, в той час як позивач наполягає, що він є користувачем земельної ділянки, але звернувся з позовними вимогами, що властиві саме власнику майна. Тому суди не врахували правові висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19. Також у постанові Верховного Суду від 02 грудня 2020 року у справі № 923/713/19 викладено правовий висновок щодо належного способу судового захисту користувача земельної ділянки у спосіб зі зверненням з негаторним позовом за приписами статті 152 ЗК України та статті 391 ЦК України (пункт 53.3 Постанови).
Суди без врахування основного змісту державного акту (містить інформацію про користувача (МП «Міко»), цільове призначення (будівництво та обслуговування адміністративного будинку), площі земельної ділянки (0,05 га), підстави набуття права користування (рішення Білгород-Дністровської міської ради народних депутатів від 29 червня 1995 року № 80-ХХП) прийняли до уваги на користь позивача зміст розділу зазначеного акту в частині «план зовнішніх меж», «зміни в землекористуванні».
Суд апеляційної інстанції зазначив, що державний акт 1995 року, виданий Білгород-Дністровською міською радою народних депутатів, є підтвердженням права користування земельною ділянкою, переданою позивачу виконавчим комітетом цієї ради в 1996 році, та визначав, що вказаний акт є діючим і не оскарженим. Необхідність розмежування змісту державного акту 1995 року, що посвідчує право постійного користування на земельну ділянку площею 0,05 га, який не визначає право користування земельної ділянкою площею 0,017 га, «набуте» в 1996 році, та доведення права користування земельною ділянкою «набутого» в 1996 році позивачем судом взагалі не приймається як таке, що підлягає перевірці. У позивача на земельну ділянку (загальна площа 0,017 г., місце розташування: АДРЕСА_2 , призначення - для будівництва житлового будинку) відсутній документ, передбачений статтями 22, 23 ЗК України № 561-XII від 18 грудня 1990 року.
Що стосується встановлення меж земельної ділянки, якою користується позивач, то під час розгляду справи сам позивач не зміг надати відповідні документи, в матеріалах справи вони відсутні. Суди проігноровали зміст листа Міськрайонного управління у Білгород-Дністровському районі та м. Білгород-Дністровському Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 12 березня 2019 року № 619/124-19 (а. с. 36, т. 4) щодо відсутності у Державному фонді документації із землеустрою будь-якої землевпорядної документації на земельну ділянку розташованій за адресою: АДРЕСА_2 . Лист надісланий на виконання ухвали суду про витребування доказів від 11 лютого 2019 року у справі (а. с. 24-25, т. 4). Суди проігноровали зміст листа Відділу Держгеокадастру у м. Білгород-Дністровському Одеської області Головного управління Держгеокадастру в Одеській області від 29 червня 2016 року № 9-1529-0.13-14444/2-16 (а. с. 8, т. 2), згідно з яким станом на 29 червня 2016 року технічна документація з проекту відводу земельної ділянки площею 0,017 га (згідно державного акту серія ОД-27-009 від 13 грудня 1995 року), яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , до Державного фонду з документації з землеустрою не надходила.
В той же час судами було досліджено досить суперечливий лист ДП «ЦДЗК» Одеська регіональна філія від 30 червня 2010 року № 07-08/9387 (а. с. 26, т. 1) щодо надання відповіді на запит МП «Міко». Суду було наголошено про значний ряд розбіжностей відомостей цього листа з іншими матеріалами справи: в матеріалах справи міститься сам Державний акт серія ОД-27-009 від 13 грудня 1995 року, в якому вся ця інформація відсутня; державний акт, що міститься в матеріалах справи, був виданий 12 грудня 1995 року, а не 13 грудня 1995 року, як зазначено в довідці.
Матеріалами справи вбачається, що право постійного користування було набуто на підставі рішення виконавчого комітету народних депутатів Білгород-Дністровської міської ради № 434 від 18 квітня 1996 року (а. с. 153, т. 1), в той же час як державний акт серія ОД-27-009 від 13 грудня 1995 року було видане на підставі рішення Білгород-Дністровської міської ради № 80-ХХП від 29 червня 1995 року. Суд апеляційної інстанції, незважаючи на доводи апелянта щодо відсутності повноважень на прийняття рішення по земельним питанням виконавчим комітетом ради і не набуття чинності цього рішення в силу приписів частини третьої статті 49 Закону України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування», вказаному питанню взагалі не надав оцінку. Судом не визначено питання щодо наявності компетенції у виконавчого комітету (структури відмінної від міської ради народних депутатів) на виділення земельних ділянок в межах міста в постійне користування. Законодавство України станом на 1996 рік не передбачало можливості набуття чинності акту виконавчої комітету органу місцевого самоврядування просто в силу його прийняття.
Що стосується іншого відповідача - Білгород-Дністровської міської ради, то заявою Білгород-Дністровської міської ради від 18 січня 2022 року № 29/114 відповідач у справі погодився з поданим позовом та визнав його. В той же час позиція особи, що його підписала, повністю суперечить раніше поданому відзиву від 15 грудня 2021 року (а. с. 165-170, т. 4), згідно з яким позов не визнавався з належним на те обґрунтуванням.
Суд апеляційної інстанції наголосив, що відповідачем у справі було заявлено клопотання про проведення додаткової експертизи, яке задоволено і у справі проведено додаткову експертизу. Апеляційна інстанція повністю проігнорувала дійсний зміст клопотання відповідача, в якому зазначено про проведення повторної судової експертизи відповідно до частини другої статті 113 ЦПК України, в зв'язку з тим, що висновок судового експерта Шевчук А. М. є необґрунтованим та суперечить матеріалам справи, оскільки сам експерт до цього у клопотанні про надання додаткових матеріалів (а. с. 11-12, т. 3) вимагав надати затверджену технічну документацію на земельну ділянку (межові знаки, координатна прив'язка тощо) на АДРЕСА_2 , оскільки без неї неможливо провести експертне дослідження, а згодом, не отримавши витребувані матеріали, провів експертизу та надав висновок на нову земельну ділянку шляхом її формування через накладання на існуючу.
Суд в порушення статей 89, 110 ЦПК України прийняв висновок судових експертів без належного дослідження.
При розгляді справи в суді апеляційної інстанції суд в порушення частини другої статті 264 ЦПК України при ухваленні рішення вийшов за межі позовних вимог. Позивач звернувся до суду з позовною заявою (а. с. 2-9, т. 1) та вимогою - витребувати від відповідача земельну ділянку загальною площею 0,017 га, сплатив судовий збір у розмірі 1 218,00 грн. Згодом позивач звернувся з позовною заявою (уточненою) від 27 квітня 2016 року (а. с. 205-214, т. 1), заявив ще 2 позовні вимоги немайнового характеру - скасування рішення Білгород-Дністровської міської ради та визнання недійсним державного акту, виданого на ім'я ОСОБА_3 , додав в порушення приписів абзацу 2 частини третьої статті 6 Закону України «Про судовий збір» квитанцію про сплату судового збору на суму 551,20 грн, замість судового збору у сумі 2 756,00 грн.
Ухвалою суду від 15 червня 2016 року відмовлено у прийняття заяви про уточнення позовних вимог, ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 16 серпня 2016 року скасовано ухвалу Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 15 червня 2016 року та повернено матеріали до суду першої інстанції для вирішення питання про прийняття уточнених позовних вимог. Навіть після повернення матеріалів судового провадження суд першої інстанції до ухвалення оскаржуваного судового рішення від 12 травня 2023 року не вирішив питання про прийняття уточнених позовних вимог.
Рух справи, межі та підстави касаційного перегляду
Ухвалою Верховного Суду від 20 травня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі; у задоволенні заяви ОСОБА_1 про зупинення дії судових рішень відмовлено.
В ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підстави, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 29 листопада 2023 року у справі № 513/879/19, від 02 грудня 2020 року у справі № 923/713/19, від 01 листопада 2018 року у справі № 910/13841/17, від 03 червня 2021 року у справі № 160/3944/19, від 09 липня 2020 року у справі № 922/404/19 та зазначено, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, судове рішення ухвалено з порушенням пункту 1 частини третьої статті 411 ЦПК України).
Ухвалою Верховного Суду від 14 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Фактичні обставини справи
Суди встановили, що рішенням Білгород-Дністровської міської ради Одеської області № 80-XXII від 29 липня 1995 року МП «Міко» надана в постійне користування земельна ділянка площею 0,05 га на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування адміністративного будинку.
МП «Міко» виданий державний акт на право постійного користування землею від 12 грудня 1995 року серії ОД № 27-009, який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування за № 9 від 13 грудня 1995 року.
Рішенням виконавчого комітету міської ради № 434 від 18 квітня 1996 року «Про надання в постійне користування земельних ділянок МП «Міко» вирішено додатково надати в постійне користування МП «Міко» земельні ділянки на АДРЕСА_1 площею 0,017, на АДРЕСА_3 площею 0,045 га для будівництва житлових будинків і внести зміни до державного акту на право постійного користування, виданого МП «Міко» 13 грудня 1995 року, серії ОД № 27-009.
Відповідно до довідки ДП «Центр державного земельного кадастру» Одеська регіональна філія від 30 червня 2010 року за № 07-08/9387, згідно з наявними книгами реєстрації актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди землі, які зберігаються у Білгород-Дністровському районному відділі ДП «ЦДЗК» Одеська регіональна філія, у книзі реєстрації актів на право постійного користування земельними ділянками на території м. Білгород-Дністровського - книга № 3 за МП «Міко» зареєстровано Державний акт на право постійного користування землею серії ОД-27-009 від 13 грудня 1995 року за № 9, на земельні ділянки за адресою: АДРЕСА_4 площею - 0,05 га; АДРЕСА_2 площею - 0,017 га; АДРЕСА_5 площею 0,045 га для будівництва і обслуговування адміністративної споруд та будівництва жилих будинків.
Рішенням Білгород-Дністровської міської ради № 477-XXIV від 14 листопада 2003 року «Про затвердження матеріалів інвентаризації і передачу в приватну власність громадянам України земельних ділянок на території м. Білгород-Дністровського» (п.2.4) вирішено передати в приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд.
18 лютого 2004 року на земельну ділянку площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ОД № 037015, реєстраційний № 100.
03 березня 2004 року ОСОБА_3 подарувала ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,0357 га згідно з договором дарування, посвідченого приватним нотаріусом білгород-Дністровського міського нотаріального округу Чухрай Т. Ю.
За твердженням позивача, в загальну площу земельної ділянки 0,0357 га на АДРЕСА_1 , що була передана в приватну власність ОСОБА_3 , ввійшла суміжна земельна ділянка площею 0,017 га на АДРЕСА_2 , що раніше була надана в постійне користування позивачу.
Позивач заявив клопотання про проведення земельно-технічної експертизи, на вирішення якої поставлено питання про можливість відновлення меж земельної ділянки площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_1 , належної позивачу.
Під час проведення експертного дослідження спірних земельних ділянок позивача та відповідача, шляхом аналізу генеральних планів, планів забудови, технічних звітів з кадастрової зйомки земельних ділянок судовим експертом зроблено висновок, що земельна ділянка площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_1 , належна позивачу МП «Міко», увійшла до складу земельної ділянки площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , належної відповідачу ОСОБА_1 .
Також встановлено, що технічна можливість визначення в натурі (на місцевості) земельної ділянки площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_1 , яка увійшла до складу земельної ділянки площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , належної ОСОБА_1 , існує з урахуванням фактичного розташування існуючих будівель та огорожі з вулиці.
Аналіз матеріалів справи свідчить, що у судовому засіданні 15 серпня 2018 року (т. 3, а. с. 230) представник відповідача Гамар В. І. надав до суду клопотання про призначення у справі повторної судової будівельно-технічної експертизи, з тих підстав, що висновок експерта Шевчук А. М. є необґрунтованим та таким, що суперечить матеріалам справи в частині, що стосується визначення меж земельної ділянки, що належить МП «Міко»; встановлення (відновлення) межових знаків земельної ділянки МП «Міко», обставин зміни конфігурації земельної ділянки МП «Міко»; визначення меж земельної ділянки МП «Міко» за відсутності затвердженого проекту відведення (встановлення меж). В обґрунтування поданого клопотання зазначив, що в матеріалах судової справи відсутні жодні дані земельно-кадастрової документації на земельну ділянку АДРЕСА_2 , а й відповідно не могли бути надані експерту для проведення досліджень. За відсутності первинної документації з землеустрою (1996 рік) та за відсутності розробленої нової документації з землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) на земельну ділянку, судовим експертом було на власний розсуд визначено межі земельної ділянки та враховано їх при складанні експертного висновку.
Ухвалою від 15 серпня 2018 року судом задоволено клопотання відповідача про проведення повторної судової будівельно-технічної експертизи, проведення якої доручено Одеському науково-дослідному інституту судових експертиз. На вирішення вказаної експертизи було поставлено питання щодо технічноїможливості визначення в натурі (на місцевості) та відновлення меж земельної ділянки площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить МП «Міко» згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ОД-27-009 від 13 грудня1995 року,та ввійшла до складу земельної ділянки площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , на яку 07 лютого 2005 року Білгород-Дністровським міським відділом земельних ресурсів видано державний акт на право власності на земельну ділянку серії ОД № 045735 кадастровий номер земельної ділянки 5110300000:01:02:0013. Суд зазначив, що обставини, на які посилається представник відповідача ОСОБА_4 в обґрунтування поданого ним клопотання, дійсно дають суду підстави для виникнення сумнівів у правильності висновку експерта Шевчук А. М. , пов'язані з його необґрунтованістю, тому суд приходить до висновку про доцільність призначення повторної судової будівельно-технічної експертизи.
Відповідно до висновку наданого експертами ОНДІСЕ від 22 грудня 2020 року за № 19-3800 (додаткова судова будівельно-технічна та земельно-технічна експертиза) встановлено, що відновлення меж земельної ділянки площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_1 , яка належить МП «Міко» передбачає частковий демонтаж будинків № 37 та АДРЕСА_1 , розташованого на земельній ділянці площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 належної відповідачу ОСОБА_1 та повного демонтажу надвірних споруд (т. 4, а. с. 69).
Відповідно до дослідницької частини вказаного експертного висновку, земельна ділянка позивача площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_1 забудована надвірними будівлями, які знаходяться в користуванні в тому числі власника земельної ділянки площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , належної відповідачу ОСОБА_1 .
Позиція Верховного Суду
Щодо позовних вимог про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку
У частині першій статті 4 ЦПК України передбачає право кожної особи в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).
Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу, що поняття «сторона у спорі» може не бути тотожним за змістом поняттю «сторона у процесі»: сторонами в процесі є такі її учасники, як позивач і відповідач; тоді як сторонами у спорі є належний позивач і той належний відповідач, до якого звернута чи має бути звернута відповідна матеріально-правова вимога позивача. Такі висновки сформульовані у постановах від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 70), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-376цс18, пункт 66), від 07 липня 2020 року у справі № 712/8916/17 (провадження № 14-448цс19, пункт 27), від 09 лютого 2021 року у справі № 635/4741/17 (провадження № 14-46цс20, пункт 33.2). Отже, належним відповідачем є особа, яка є суб'єктом матеріального правовідношення, тобто особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, захистивши порушене право чи інтерес позивача (див. пункт 8.10. постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 липня 2023 року у справі № 910/15792/20 (провадження № 12-31гс22)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року в справі №523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) зроблено висновок, що пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження.
Отже, встановлення належності відповідачів є обов'язком суду, який виконується під час розгляду справи (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає. Якщо у справі наявна обов'язкова співучасть відповідачів, то неможливо вирішити питання про обов'язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов'язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача. Тому пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною та безумовною підставою для відмови в позові незалежно від доводів учасників справи, стадії її розгляду або залучення такої особи (осіб) до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 червня 2024 року у справі № 932/163/21).
Якщо позивач не заявляє клопотання про залучення інших співвідповідачів у справах, в яких наявна обов'язкова співучасть, тобто коли неможливо вирішити питання про обов'язки відповідача, одночасно не вирішивши питання про обов'язки особи, не залученої до участі у справі як співвідповідача, суд відмовляє у задоволенні позову (див. постанову Верховного Суду від 26 січня 2022 року в справі № 457/726/17 (провадження № 61-43201св18)).
Пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема, постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 555/1289/14-ц, від 18 жовтня 2023 року в справі № 300/808/19, Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2020 року у справі № 200/5153/15-ц, Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 липня 2021 року у справі №264/632/19, Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 26 вересня 2023 року у cправі № 910/2392/22).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 жовтня 2023 року у справі № 300/808/19 зазначено, що «суди не врахували, що належними відповідачами у справах про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування чи органу виконавчої влади щодо передачі земельних ділянок державної чи комунальної власності у власність є особа, якій передається земельна ділянка та орган місцевого самоврядування чи орган виконавчої влади, що прийняв відповідне рішення; пред'явлення позову до неналежного відповідача (неналежного складу відповідачів) є самостійною підставою для відмови в позові».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2022 року у справі № 545/1575/21 зазначено, що: «оспорюваний державний акт на право власності на земельну ділянку серії ПЛ № 208035 виданий ОСОБА_2 на підставі рішення виконавчого комітету Надержинщинської сільської ради № 26 від 07 травня 2004 року; суди не звернули увагу, що належними відповідачами у справах про визнання недійсними та скасування актів про право власності на земельну ділянку є особа, якій видано державний акт про право власності на відповідну земельну ділянку та орган місцевого самоврядування чи орган виконавчої влади, що прийняв рішення про його видачу. ОСОБА_1 пред'явила позов тільки до ОСОБА_2, позовних вимог до Новоселівської сільської об'єднана територіальна громада Полтавського району Полтавської області, як правонаступника Надержинщинської сільської ради, не пред'явила, клопотань про залучення до участі у справі як співвідповідача не заявляла. Тому відсутні підстави для задоволення позову внаслідок неналежного складу відповідачів».
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
У справі, що переглядається, МП «Міко» просило суд визнати незаконним та скасувати п. 2.4 рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, згідно з яким ОСОБА_3 виділено у приватну власність земельну ділянку площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , визнати недійсним виданий Білгород-Дністровською міською радою Одеської області на ім'я ОСОБА_3 державний акт на право власності на вказану земельну ділянку. Позов пред'явлений тільки до Білгород-Дністровської міської ради Одеської області, позовних вимог до ОСОБА_3 не пред'явило, клопотань про залучення до участі у справі як співвідповідача не заявляло.
Тому відсутні підстави для задоволення позову в цій частині внаслідок неналежного складу відповідачів.
Щодо позовних вимог про витребування земельної ділянки
Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року в справі № 638/2304/17 (провадження
№ 61-2417сво19)).
Способами захисту суб'єктивних прав є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17 (пункт 68)). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц (пункт 14) та від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункт 40)).
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулась особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Таке право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (близькі за змістом висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14 (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55) та ін.).
Отже, спосіб захисту повинен відповідати змісту порушеного права та природі спірних правовідносин.
Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).
Особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу (стаття 396 ЦК України).
Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) «юридично» - юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб'єктом (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 липня 2020 року в справі № 752/13695/18).
Рішення суду про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. У разі задоволення позовної вимоги про витребування нерухомого майна з чужого незаконного володіння суд витребує таке майно на користь позивача, а не зобов'язує відповідача повернути це майно власникові. Таке рішення суду є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем. Задоволення вимоги про витребування нерухомого майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними. Власник з дотриманням вимог статей 387 і 388 ЦК України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання наступних рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18)).
Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права. Задоволення віндикаційного позову є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Водночас такий запис вноситься виключно в разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (див. пункти 84, 85 постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 466/8649/16-ц (провадження № 14-93цс20)).
Під час розгляду справи, в якій на вирішення спору може вплинути оцінка рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування як законного або протиправного (наприклад, у спорі за віндикаційним позовом), не допускається відмова у позові з тих мотивів, що рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування не визнане судом недійсним, або що таке рішення не оскаржене, відповідна позовна вимога не пред'явлена (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 109), від 12 вересня 2023 року у справі № 910/8413/21 (пункт 181)).
Велика Палата Верховного Суду вказувала, що право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна (постанови: від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19, провадження
№ 14-65цс22; від 04 липня 2023 року у справі № 233/4365/18, провадження
№ 14-96цс21).
При розгляді спорів про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння необхідно враховувати, що позивачем за таким позовом може бути лише власник майна, який на момент подання позову не володіє цим майном, а також особа, яка хоча і не є власником, але в якої майно перебувало у володінні за законом або договором, зокрема, на підставі цивільно-правових договорів (зберігання, майнового найму тощо), в оперативному управлінні, на праві повного господарського відання, а також на інших підставах, встановлених законом (див. постанову Верховного Суду від 11 вересня 2019 року у справі № 766/4410/17).
За обставин цієї справи, в якій позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності на частину земельної ділянки зареєстроване за відповідачем, належним способом захисту прав особи, яка позбавлена володіння земельною ділянкою, є віндикаційний позов. Право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна.
З урахуванням викладеного, колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що позивач є користувачем земельної ділянки, тому належним способом судового захисту його прав є негаторний позов на підставі статті 152 ЗК України та статті 391 ЦК України.
Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (частина друга статті 328 ЦК України).
Якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 цього Кодексу майно не може бути витребуване у нього (частина перша статті 330 ЦК України).
Виникнення права власності у добросовісного набувача відбувається за таких умов: факт відчуження майна; майно відчужене особою, яка не мала на це права; відчужене майно придбав добросовісний набувач; відповідно до статті 388 ЦК, майно, відчужене особою, яка не мала на це право, не може бути витребуване у добросовісного набувача (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 березня 2019 року в справі № 521/8368/15-ц).
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23) зазначила:
«117. Згідно з рішенням Кам'янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10 ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га. Водночас частина земельної ділянки, яка належить ОСОБА_1 та накладається на смугу відведення залізниці, має площу 0,0974 га.
118. Тобто площа земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці, менша загальної площі земельної ділянки, наданої у власність ОСОБА_1 згідно з рішенням Кам'янка-Бузької міської ради від 28.01.2011 № 10.
119. У цій справі позивач заявляє вимогу про визнання недійсним рішення органу місцевого самоврядування, яким ОСОБА_1 передано у власність земельну ділянку площею 0,1259 га, - тобто намагається скасувати правовий титул (визнати недійсним відповідне рішення щодо всієї земельної ділянки, а не тільки тієї її частини, що накладається на смугу відведення залізниці).
120. Велика Палата Верховного Суду наголошує, що витребування як належний спосіб захисту у цій справі не може бути застосовано щодо всієї земельної ділянки площею 0,1259 га, така вимога може розглядатися тільки щодо тієї частини земельної ділянки, що накладається на смугу відведення залізниці.
121. АТ «Укрзалізниця» має довести, яка саме земельна ділянка, в яких межах накладається на смугу відведення залізниці. Захистити право без ідентифікації земельної ділянки неможливо (див. близькі за змістом висновки у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21.03.2018 у справі № 441/123/16).
122. Отже, для вирішення подібних спорів земельна ділянка (підстави для витребування якої наявні - тобто така земельна ділянка накладається на смугу відведення залізниці) має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»).
123. Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта. Висновок експерта може бути підготовлений на замовлення учасника справи або на підставі ухвали суду про призначення експертизи (статті 102-113 ЦПК України).
124. У власних висновках Верховний Суд базується на тому, що за змістом частини першої статті 79 ЗК України земельна ділянка - це частина земної поверхні, яка ідентифікується насамперед її просторовим розташуванням, що описується через її межі. Частина земельної ділянки, яка накладається на смугу відведення залізниці та межі якої відомі, може бути витребувана від особи, яка незаконно заволоділа такою земельною ділянкою.
127. Судове рішення про витребування частини земельної ділянки, що накладається, є підставою для внесення інформації щодо прав на земельні ділянки до Державного земельного кадастру та Державного реєстру речових прав на нерухоме майно в порядку, визначеному законодавством.
128. Тому в контексті обставин цієї справи та заявлених позовних вимог належним (правомірним) способом захисту може бути позов речово-правового характеру, зокрема віндикаційний позов про витребування тієї частини земельної ділянки, що належить на праві постійного користування АТ «Укрзалізниця» та накладається на земельну ділянку, що знаходиться у власності ОСОБА_1.
145. Велика Палата Верховного Суду вказує на те, що у спорах з подібними обставинами належним способом захисту є віндикаційний позов про витребування частини земельної ділянки, що накладається».
Тобто, Велика Палата Верховного Суду у наведеній справі зробила висновок про можливість витребування частини земельної ділянки, що накладається, шляхом її ідентифікації та виділу в натурі, що уможливить формування в окреме землеволодіння та державну реєстрацію за відповідачем іншої частини земельної ділянки і прав на неї, яка не є спірною. Для вирішення подібних спорів земельна ділянка має бути ідентифікована, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі (стаття 15 Закону України «Про Державний земельний кадастр»). Виконання дослідження з визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі потребує спеціальних знань у сфері іншій, ніж право, без яких встановити відповідні обставини неможливо. Тому результати таких досліджень можуть міститись, зокрема, у висновку експерта.
Крім того, власник має право витребувати майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України), незалежно від того, чи заволоділа ця особа незаконно спірним майном сама, чи придбала його у особи, яка не мала права відчужувати це майно. При цьому стаття 400 ЦК України вказує на обов'язок недобросовісного володільця негайно повернути майно особі, яка має на нього право власності або інше право відповідно до договору або закону, або яка є добросовісним володільцем цього майна. У разі невиконання недобросовісним володільцем цього обов'язку заінтересована особа має право пред'явити позов про витребування цього майна. Разом з тим стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього. Стаття 388 ЦК України містить сукупність підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача. Так, відповідно до частини першої вказаної норми якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом. Тобто можливість витребування майна з володіння іншої особи законодавець ставить у залежність насамперед від змісту правового зв'язку між позивачем та спірним майном, його волевиявлення щодо вибуття майна, а також від того, чи є володілець майна добросовісним чи недобросовісним набувачем та від характеру набуття майна (оплатно чи безоплатно) (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 02 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (провадження № 12-35гс21)).
За змістом частини п'ятої статті 12 Цивільного кодексу України добросовісність набувача презюмується, тобто незаконний набувач вважається добросовісним, поки не буде доведено протилежне. Якщо судом буде встановлено, що набувач знав чи міг знати про наявність перешкод до вчинення правочину, в тому числі про те, що продавець не мав права відчужувати майно, це може свідчити про недобросовісність набувача й є підставою для задоволення позову про витребування у нього майна (див. пункти 28, 29 постанови Великої Палати Верховного Суду від 20 листопада 2018 року у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18).
Добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності в цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (пункт 38 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2023 року в справі № 233/4365/18 (провадження № 14-96цс21) вказано, що «вирішуючи питання про можливість витребування від відповідача майна, зокрема про наявність або відсутність підстав для застосування статті 388 ЦК України, слід враховувати висновки Великої Палати Верховного Суду щодо необхідності оцінювати добросовісність поведінки насамперед зареєстрованого володільця нерухомого майна (див., зокрема, постанови від 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц (пункт 51), від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 (пункти 38-39, 57), від 1 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18 (пункти 46.1-46.2), а також висновок про те, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи могла знати про порушення порядку реалізації майна або знала чи могла знати про набуття нею майна всупереч закону. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності/ недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном (див., зокрема, постанови від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 61), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 211), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 55), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19 (пункт 5.66))».
У пункті 58 постанови Великої Палати Верховного Суду від 14 грудня 2022 року в справі № 461/12525/15-ц (провадження № 14-190цс20) зроблено висновок, що «розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у мирне володіння майном особи, що набула це майно за відплатним договором, виходячи з принципів мирного володіння майном (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 07 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц), а також надати оцінку тягаря, покладеного на цю особу таким втручанням. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо. Конструкція, за якою добросовісний набувач втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятною та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 березня 2026 року у справі № 922/5241/21 (провадження № 12-34гс25) вказано:
«10.79. Фактори, з якими закон (стаття 388 ЦК України) пов'язує можливість віндикації майна, є добросовісність (недобросовісність) набувача майна, та наявність обставин, за яких витребування можливе також у добросовісного набувача.
10.80. Кожен з цих факторів досліджується послідовно стосовно кожного набувача у ланцюгу набувачів, якщо про існування відповідних обставин стверджує сторона, яка несе тягар їх доведення.
10.81. Тобто якщо майно було набуто добросовісним набувачем за відплатним правочином і за положеннями статті 388 ЦК України воно не могло бути витребуване у цієї особи власником, то подальше розпорядження цією особою майном (в тому числі відчуження його за безвідплатним правочином) не створює підставу для витребування у нового набувача.
10.82. Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що у частині третій статті 388 ЦК України йдеться про те, що якщо майно було набуто безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Добросовісний набувач, який далі відчужив майно за безвідплатним правочином, не є «особою, яка не мала права відчужувати майно». Навпаки, Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що стаття 330 ЦК України передбачає можливість добросовісному набувачеві набути право власності на майно, відчужене особою, яка не мала на це права, як самостійну підставу набуття права власності (та водночас, передбачену законом підставу для припинення права власності попереднього власника відповідно до приписів статті 346 ЦК України). Так, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 ЦК України майно не може бути витребуване в нього (див. підпункт 6.7 постанови від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19). Добросовісний набувач набуває право власності або інше речове право на нерухоме майно вільним від прав інших осіб та обтяжень, про які набувач не знав і не мав знати (див. mutatis mutandis висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17, від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19, від 06.07.2022 року у справі № 914/2618/16).
10.83. Отже, Велика Палата Верховного Суду доходить висновку, що апеляційний суд помилково вважав, що для застосування положень статті 388 ЦК України має значення лише те, що Відповідач 4 набув майно за безвідплатним правочином від свого сина під час розгляду судом цієї справи.
10.86. Однак за обставин цієї справи, першорядне значення має не добросовісність ОСОБА_3 як дарувальника при відчуженні ним Об'єкта приватизації на користь свого батька ОСОБА_1 (Відповідач 4), а добросовісність набуття ним цього майна від ОСОБА_2 (Відповідач 3), за умови, що суд дійде висновку про те, що сама Відповідачка 3 не є добросовісною набувачкою цього майна і лише за умови визнання недійсним Договору купівлі продажу».
У статті 113 ЦПК України передбачено, що якщо висновок експерта буде визнано неповним або неясним, судом може бути призначена додаткова експертиза, яка доручається тому самому або іншому експерту (експертам). Якщо висновок експерта буде визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності, судом може бути призначена повторна експертиза, яка доручається іншому експертові (експертам).
Додаткова експертиза призначається після розгляду судом висновку первинної експертизи, коли з'ясується, що усунути неповноту або неясність висновку шляхом допиту експерта неможливо. Висновок визнається неповним, коли експерт дослідив не всі подані йому об'єкти чи не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання. Неясним вважається висновок, який нечітко викладений або має невизначений, неконкретний характер. В ухвалі про призначення додаткової експертизи суду необхідно зазначати, які висновки експерта суд вважає неповними чи неясними або які обставини зумовили необхідність розширення експертного дослідження. Повторна експертиза призначається, коли є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з його недостатньою обґрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення і проведення експертизи. Висновок визнається неповним, коли експерт не дав вичерпних відповідей на порушені перед ним питання, у зв'язку з чим суд має обговорити питання про призначення додаткової або повторної експертизи залежно від обставин справи (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 квітня 2021 року у справі № 201/15019/14-ц).
Процесуальним законом передбачено дві підстави для призначення судом повторної експертизи, а саме: у випадку, якщо висновок експерта суперечить іншим матеріалам справи або викликає сумніви в його правильності (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 29 грудня 2022 року у справі № 686/15304/14).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Висновок експерта для суду не має заздалегідь встановленої сили і оцінюється судом разом із іншими доказами за правилами, встановленими статтею 89 цього Кодексу. Відхилення судом висновку експерта повинно бути мотивоване в судовому рішенні (стаття 110 ЦПК України).
Під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема такі питання: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити або в позові відмовити (частина перша статті 264 ЦПК України).
Отже, вимогами процесуального закону визначено обов'язковість установлення судом під час вирішення спору обставин, що мають значення для справи, надання їм юридичної оцінки, а також оцінки всіх доказів, з яких суд виходив при вирішенні позову. Належним чином дослідити поданий стороною доказ, перевірити його, оцінити в сукупності та взаємозв'язку з іншими наявними у справі доказами, а у випадку незгоди з ним повністю чи частково - зазначити правові аргументи на його спростування - це процесуальний обов'язок суду.
Суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (частини перша, друга статті 367 ЦПК України).
Відповідно до пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України постанова суду апеляційної інстанції складається з мотивувальної частини із зазначенням, зокрема мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу.
У справі, що переглядається:
суди встановили, що рішенням Білгород-Дністровської міської ради Одеської області № 80-XXII від 29 липня 1995 року МП «Міко» надана в постійне користування земельна ділянка площею 0,05 га на АДРЕСА_1 для будівництва та обслуговування адміністративного будинку. МП «Міко» видано державний акт на право постійного користування землею від 12 грудня 1995 року серії ОД № 27-009, який зареєстрований в Книзі записів державних актів на право постійного користування за № 9 від 13 грудня 1995 року; рішенням виконавчого комітету міської ради № 434 від 18 квітня 1996 року «Про надання в постійне користування земельних ділянок МП «Міко» вирішено додатково надати в постійне користування МП «Міко», зокрема, земельну ділянку на АДРЕСА_1 , площею 0,017; рішенням Білгород-Дністровської міської ради № 477-XXIV від 14 листопада 2003 року «Про затвердження матеріалів інвентаризації і передачу в приватну власність громадянам України земельних ділянок на території м. Білгород-Дністровського» (п. 2.4) вирішено передати в приватну власність ОСОБА_3 земельну ділянку площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 для будівництва і обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд. 18 лютого 2004 року на цю земельну ділянку виданий державний акт на право власності на земельну ділянку серії ОД № 037015, реєстраційний № 100; 03 березня 2004 року ОСОБА_3 подарувала відповідачу вказану земельну ділянку;
суд першої інстанції вважав, що оскільки в діях позивача не вбачається недобросовісних дій щодо набуття в користування спірної земельної ділянки, то позбавлення його прав на таке майно порушує принцип розумності та добросовісності. Спірна земельна ділянка вибула з володіння позивача поза волею користувача у спосіб, що не передбачений законодавством. Тому дійшов висновку про витребування у ОСОБА_1 частини земельної ділянки площею 0,017 га за адресою: АДРЕСА_1 , належної МП «Міко», яка увійшла до складу земельної ділянки площею 0,0357 га на АДРЕСА_1 , належної ОСОБА_1 ;
суд першої інстанції застосував як статтю 387 ЦК України, яка передбачає витребування майна у особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним, так і частину третю статті 388 ЦК України щодо витребування майна, яке набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати. Проте не зробив висновок про добросовісність/недобросовісність відповідача, а також першого її набувача ? ОСОБА_3 , не вказав причин її незалучення до участі у справі, в якій оцінював правомірність набуття нею в приватну власність земельної ділянки на підставі рішення Білгород-Дністровської міської ради Одеської області від 14 листопада 2003 року, не оцінював пропорційність втручання у мирне володіння майном відповідача, що набув спірну земельну ділянку від ОСОБА_3 за договором від 03 березня 2004 року, з цього часу нею володів та яку за цей час забудував, з урахування балансу інтересів сторін;
відповідач в апеляційній скарзі, зокрема вказував, що: позивач не є власником земельної ділянки, яка до передачі її в приватну власність перебувала у власності територіальної громади міста Білгород- Дністровського; державний акт на право постійного користування землею від 12 грудня 1995 року виданий позивачу для будівництва та обслуговування адміністративного будинку лише загальною площею 0,05 га, зміни до якого в установленому порядку не вносились, допустимих доказів належності позивачу спірної земельної ділянки площею 0,017 га не надано; судовим експертом наданий суперечливий висновок щодо накладення земельних ділянок за відсутності документації з землеустрою щодо відведення спірної земельної ділянки площею 0,017 га позивачу, без якої відновлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), відомості про яку не внесені до Державного земельного кадастру, згідно зі статтею 55 Закону України «Про землеустрій» неможливо; проведеними у справі експертизами не вирішене питання щодо фактичного відновлення меж спірної земельної ділянки, надання в постійне користування якої було передбачено рішенням виконавчого комітету міської ради № 434 від 18 квітня 1996 року, тому судовим експертом було на власний розсуд визначено межі земельної ділянки та враховано їх при складанні експертного висновку; висновок судового експерта від 22 грудня 2020 року вмотивований як «додаткова» судова експертиза, в той час як ухвалою від 15 серпня 2018 року судом призначалася повторна судова експертиза;
апеляційний суд погодився з усіма висновками суду першої інстанції, вказав, що доводи відповідача про неналежне проведення повторної судової експертизи не є такими, що порушують розгляд справи по суті або впливають на винесене рішення. Проте наведені доводи апеляційної скарги ОСОБА_1 належним чином не розглянув, власної оцінки їм не надав, вказані недоліки розгляду справи судом першої інстанції не усунув, не врахував, щододаткова та повторна експертизи є суттєво відмінними та не проаналізував висновок додаткової судової будівельно-технічної та земельно-технічної експертизи ОНДІСЕ від 22 грудня 2020 року за № 19-3800 на предмет виконання ухвали Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 15 серпня 2018 року про призначення повторної експертизи, зокрема, чи вирішив експерт питання щодо технічної можливості визначення в натурі (на місцевості) та відновлення меж спірної земельної ділянки площею 0,017 га та її накладення на земельну ділянку відповідача площею 0,0357 га, кадастровий номер 5110300000:01:02:0013, на підставі яких матеріалів ці обставини встановив;
апеляційний суд не звернув уваги, що факторами, з якими закон пов'язує можливість віндикації майна, є добросовісність (недобросовісність) набувача майна, та наявність обставин, за яких витребування можливе також у добросовісного набувача. Кожен з цих факторів досліджується послідовно стосовно кожного набувача у ланцюгу набувачів, а тягар їх доведення несе сторона, яка стверджує про існування відповідних обставин. Якщо майно було набуто добросовісним набувачем і за положеннями статті 388 ЦК України воно не могло бути витребуване у цієї особи, то подальше розпорядження цією особою майном (в тому числі відчуження його за безвідплатним правочином) не створює підставу для витребування у нового набувача. Судові рішення, постановлені за відсутності перевірки добросовісності / недобросовісності набувача, що суттєво як для застосування положень статей 387, 388 ЦК України, так і положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції, не можуть вважатися такими, що відповідають вимозі законності втручання у право мирного володіння майном. Розглядаючи справи щодо застосування положень статті 388 ЦК України у поєднанні з положеннями статті 1 Першого Протоколу до Конвенції, суди повинні самостійно, з урахуванням усіх встановлених обставин справи дійти висновку про наявність підстав для втручання у володіння майном особи, виходячи з принципів мирного володіння майном. Такими обставинами можуть бути, зокрема, підстави та процедури набуття майна добросовісним набувачем, порівняльна вартість цього майна з майновим станом особи, спрямованість волевиявлення учасників правовідносин та їх фактичні наміри щодо цього майна тощо;
апеляційний суд не врахував, що позивач просив витребувати від ОСОБА_1 земельну ділянку площею 0,017 га як частину земельної ділянки площею 0,0357 га, яка належить відповідачу. Проте витребування частини земельної ділянки, що накладається, є можливим шляхом її ідентифікації, зокрема, шляхом визначення координат поворотних точок меж і даних про прив'язку поворотних точок меж до пунктів державної геодезичної мережі. Рішення суду першої інстанції таких відомостей не містить, що унеможливлює його виконання шляхом виділу в натурі та формування в окреме землеволодіння і державну реєстрацію за відповідачем іншої частини земельної ділянки та прав на неї, яка не є спірною. Апеляційний цей недолік також не усунув та не з'ясував, чи містять проведені у справі висновки експертів результати таких досліджень.
Суд касаційної інстанції не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).
За таких обставин апеляційний суд зробив передчасний висновок про залишення рішення суду першої інстанції в частині позовних вимог про витребування земельної ділянки без змін, тому постанову апеляційного суду в цій частині слід скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги, що суд першої інстанції не вирішив питання про прийняття уточнених позовних вимог, оскільки протокольною ухвалою Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 12 жовтня 2016 року уточнену позовну заяву прийнято до розгляду (т. 3, а. с. 4), а питання про остаточний розподіл судових витрат суду може вирішити і за результатом розгляду справи.
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, з урахуванням необхідності врахування висновків щодо застосування норм права, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 22 січня 2025 року у справі № 446/478/19 (провадження № 14-90цс23), від 04 березня 2026 року у вправі № 922/5241/21 (провадження № 12-34гс25), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішення в частині позовних вимог про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку та постанова апеляційного суду в частині позовних вимог про витребування земельної ділянки прийняті без дотримання норм матеріального та процесуального права. У зв'язку із наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржені судові рішення в зазначених частинах належить скасувати і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку, а в частині позовних вимог про витребування земельної ділянки направити справу на новий розгляд до апеляційного суду.
Порядок розподілу судових витратвирішується за правилами, встановленими в статтях 141-142 ЦПК України. У частинах першій, тринадцятій статті 141 ЦПК України визначено, що судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Тому розподіл судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює (ухвалив) остаточне рішення у справі, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат (див. висновок у постанові Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року в справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028св18)).
Керуючись статтями 400, 409, 411, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.
Рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 12 травня 2023 року та постанову Одеського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року в частині позовних вимог Малого підприємства «Міко» про визнання незаконним рішення міської ради, визнання недійсним державного акту на право власності на земельну ділянку скасувати та ухвалити в цій частині нове судове рішення про відмову у задоволенні позову.
Постанову Одеського апеляційного суду від 02 квітня 2024 року в частині позовних вимог Малого підприємства «Міко» провитребування земельної ділянки скасувати, а справу в цій частині передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.
З моменту ухваленняпостанови суду касаційної рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 12 травня 2023 року та постанова Одеського апеляційного суду від 02 квітня 2024 рокув скасованих частинах втрачають законну силу та подальшому виконанню не підлягають.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко