13травня 2026 року
м. Київ
справа № 757/136/22-ц
провадження № 61-3187св24
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: головуючого - Крата В. І.,
суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О., Краснощокова Є. В. (суддя-доповідач),Пархоменка П. І.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - ОСОБА_2 ,
розглянув у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи касаційну скаргу ОСОБА_2 на рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2023 року у складі судді Головко Ю. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року у складі колегії суддів: Матвієнко Ю. О., Мельника Я. С., Гуля В. В.,
Короткий зміст позовних вимог
У січні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.
Позов мотивований тим, що 24 жовтня 2018 року між нею та відповідачем укладено договір позики, відповідно до якого ОСОБА_2 взяв у неї в борг кошти в сумі 40 000,00 дол. США (1 089 932,00 грн за курсом НБУ на день подання позову), що підтверджується розпискою, яку відповідач написав власноруч з проставленням свого підпису. Під час укладення вказаного договору позики були присутні свідки, які також поставили свої підписи і відомості про яких відповідач особисто вказав у розписці: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 .
Відповідач у розписці зазначив, що кошти ним взято в борг на будівництво культурного та офісно-житлового комплексу по вул. Макарівській у м. Києві.
Відповідно до розписки відповідач зобов'язався повернути кошти позивачу до 27 грудня 2018 року, що ним зроблено не було незважаючи на численні вимоги позивача про повернення боргу.
Просила суд стягнути на її користь з відповідача:
заборгованість за договором позики у розмірі 40 000,00 дол. США, що в гривневому еквіваленті відповідно до курсу НБУ на день подання позову становить 1 089 932,00 грн;
3 % річних за користування коштами в сумі 97 466,80 грн;
судові витрати на сплату судового збору в розмірі 11 350,00 грн.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2023 року, залишеним без змін постановою Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року, позов задоволено частково.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 40 000,00 дол. США, що відповідно до курсу НБУ на день звернення до суду становить 1 089 932,00 грн.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 3 % річних за користування коштами в сумі 97 466,80 грн.
Стягнено з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму судового збору у розмірі 11 350,00 грн.
Рішення суду мотивоване тим, що наявна в матеріалах справи розписка від 24 жовтня 2018 року підтверджує боргове зобов'язання відповідача, оскільки містить дату отримання, умови отримання позичальником від позикодавця в борг коштів, повернення коштів та розмір позики. Відповідач не заперечував факт отримання від ОСОБА_1 у борг коштів в розмірі 40 000,00 дол. США.
Враховуючи те, що наявними в матеріалах справи письмовими доказами підтверджується факт існування між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 боргового зобов'язання, згідно з яким ОСОБА_1 надала у позику ОСОБА_2 кошти у розмірі 40 000,00 дол. США, які останній не повернув в обумовлений у розписці строк, наявні підстави для задоволення вимог позивача про стягнення з відповідача належних їй коштів у вказаному розмірі.
Оскільки між сторонами існує грошове зобов'язання, у якому відповідач не виконав свій обов'язок по поверненню коштів позивачу, підлягає стягненню з відповідача на користь позивача 3 % річних від простроченої суми у визначеному позивачем розмірі - 97 466,80 грн.
Поясненнями сторони та показаннями свідків не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики. Тому посилання відповідача на порушення судом його права на захист від пред'явлених до нього безпідставних позовних вимог у зв'язку з відмовою суду у клопотанні про допит свідків є необґрунтованими. Наявність у позивача боргового документа - розписки відповідача свідчить про невиконання ним взятих на себе зобов'язань.
Апеляційний суд погодився із висновками суду першої інстанції і також вказав, що доводи апеляційної скарги відповідача про повернення ним частини боргу шляхом передачі коштів у розмірі 15 000,00 дол. США дочці позивача колегією суддів відхиляються, оскільки відповідачем на підтвердження цих доводів суду не надано належних та допустимих доказів, що є його обов'язком в силу приписів статті 81 ЦПК України.
Необґрунтованими є і доводи скарги про те, що позичальник звільнений від відповідальності, передбаченої статтею 625 ЦК України, під час воєнного та надзвичайного стану, що передбачено п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України, відтак 3 % річних не мали бути враховані судом при визначенні розміру стягнутої з відповідача заборгованості. З матеріалів справи вбачається, що 3 % річних стягнуті судом за період з грудня 2018 по грудень 2021 року, тобто за період часу, який передував введенню в Україні військового стану, отже стягнення судом з відповідача 3 % річних норм закону жодним чином не порушує.
Відхиляються апеляційним судом і доводи скарги про те, що суд, частково задовольнивши позовні вимоги ОСОБА_1 , безпідставно стягнув з відповідача на її користь сплачений нею судовий збір у повному обсязі. Так, з матеріалів справи вбачається, що звернувшись з позовною заявою до суду, ОСОБА_1 заявила вимоги щодо стягнення з ОСОБА_2 на свою користь суми основного боргу у розмірі 40 000,00 дол. США (в грн еквіваленті 1 089 932,00 грн) та 3 % річних у розмірі 97 466,80 грн, що і було задоволено судом у повному обсязі. Оскільки позовні вимоги задоволені у повному обсязі, суд із дотриманням вимог статті 141 ЦПК України поклав на відповідача понесений позивачем у справі судовий збір у розмірі 11 350,00 грн. Зазначення судом у резолютивній частині рішення про часткове задоволення позову може свідчити про допущену судом описку та не дає підстав для висновку про незаконність чи необґрунтованість судового рішення. Порушення норми процесуального права може бути підставою для скасування рішення суду лише, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи, натомість справа судом вирішена правильно.
Аргументи учасників справи
02 березня 2024 року засобами поштового зв'язку ОСОБА_2 подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій просив скасувати судові рішення та ухвалити нове рішення, яким відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів у повному обсязі; судові витрати покласти на позивача.
Касаційну скаргу мотивовано тим, що наслідки невиконання цивільно-правових зобов'язань за договорами позики змінились. Зокрема, боржники за такий договорами під час дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування звільняються від оплати неустойки, штрафу, пені за прострочення та іншої відповідальності, в тому числі нарахування 3 % річних на суму боргу згідно із Законом № 2120-1. Стягнувши з нього оскаржуваними рішеннями у період дії воєнного стану 3 % річних в розмірі 97 466,80 грн, суди порушили вимоги п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України.
Суди порушили вимоги статей 12, 263, 365, 367 ЦПК України. Позивач просила суд стягнути з нього 40 000,00 дол. США, хоча частину грошових коштів в розмірі 15 000,00 дол. США він особисто повернув дочці позивача - ОСОБА_5 . Вказану обставину могла підтвердити сама позивач та її дочка, яких він просив викликати та допитати як свідків. Суд першої інстанції невмотивовано відхилив вказане клопотання, обґрунтував оскаржуване рішення лише доказами, наданими позивачем.
Оскаржуваним рішенням позовні вимоги були задоволені частково. Щодо частини позовних вимог, яка не була задоволена, в оскаржуваному рішенні не зазначено про залишення цих вимог без розгляду чи закриття провадження у відповідній частині тощо. При цьому всупереч вимогам статей 133, 141 ЦПК України суд першої інстанції стягнув з відповідача судовий збір в повному обсязі - 11 350,00 грн.
Позовна заява була подана позивачем в січні 2022 року. Оскаржуваними рішеннями стягнено 3 % річних за період з грудня 2018 року по грудень 2021 року, тобто за межами трьох років, які передували подачі такого позову. Суди не врахували висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17, у справі № 911/3677/17, порушили вимоги статей 267, 625 ЦК України та 263 ЦПК України.
У жовтні 2024 року ОСОБА_1 подала відзив на касаційну скаргу, у якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, оскаржені судові рішення - без змін.
Відзив мотивовано тим, що сума 3 % річних від простроченої суми боргу за договором позики від 27 лютого 2019 року була нарахована відповідачу за період з 27 грудня 2018 року по 20 грудня 2021 року включно та склала 97 466,80 грн, тобто за період, який передував введенню воєнного стану в Україні. Тому згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання в такий період на підставі п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, а суди дійшли обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог в цій частині.
З матеріалів справи вбачається, що відповідач особисто ознайомився з матеріалами даної справи, отримав копію матеріалів позовної заяви, про що поставив свій підпис на заяві, не скористався своїм правом на подання відзиву на позовну заяву, подання доказів на спростування заявлених позивачем вимог. Ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2022 року закінчено підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті у відкритому судовому засіданні. Натомість, вже під час розгляду справи по суті відповідач з'явився в судове засідання, в якому позовні вимоги заперечував частково та заявив клопотання про допит свідків - позивача та її дочки задля підтвердження факту часткового повернення коштів. Відповідач не вказав, які саме об'єктивні поважні (непереборні) причини унеможливили звернення до суду у встановлений процесуальним законодавством строк, не довів, що в цій справі можливість вчасного подання клопотань не мала суб'єктивного характеру, тобто не залежала від його волевиявлення. Водночас пропуск строку на звернення до суду через пасивну поведінку відповідача щодо реалізації процесуальних прав і небажання їх реалізувати в повній мірі в цьому випадку не є поважною причиною пропуску строку. Таким чином, суд першої інстанції відмовляючи у задоволені клопотань відповідача про допит свідків обґрунтовано виходив із того, що судом було закрито підготовче судове засідання та призначено справу до судового розгляду, таке клопотання було заявлене відповідачем з порушенням строків та процедури його подання, без належного обґрунтування поважності причин не подання такого клопотання в підготовчому судовому засіданні та за відсутності обґрунтованих причин для поновлення строку на його подання.
Суд першої інстанції обґрунтовано посилався на положення статті 218 ЦК України, з якої випливає, що заперечення факту виконання правочину повинно доводитися письмовими доказами, а рішення суду не може ґрунтуватися на свідченні свідків. Саме оригінал розписки, який знаходиться у кредитора, як раз і доводить той факт, що зобов'язання боржника із повернення боргу не виконано. Поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики. Аналогічного висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17 та у постанові від 02 вересня 2020 року у справі № 569/24347/18.
Не заслуговують на увагу посилання скаржника на той факт, що оскаржуваними рішеннями стягнено 3 % річних за межами трьох років, які передували подачі такого позову, оскільки такий строк позивачем пропущений не був, що підтверджується матеріалами справи. Окрім цього відповідач не звертався до суду із заявою про сплив позовної давності та не заявляв свої заперечення з цих підстав.
Тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом, за власної ініціативою, застосовуватися не може за жодних обставин. До аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 28 листопада 2018 року у справі № 753/12382/15-ц.
У травні 2024 року ОСОБА_2 подав письмові пояснення на відзив ОСОБА_1 , в яких підтверджує доводи касаційної скарги.
Межі та підстави касаційного перегляду, рух справи
Ухвалою Верховного Суду від 12 вересня 2024 року відкрито касаційне провадження у справі, у задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення виконання оскаржених судових рішень відмовлено.
В зазначеній ухвалі вказано, що наведені у касаційній скарзі доводи містять підставу, передбачені пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду: від 08 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц, від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17, від 19 листопада 2019 року у справі № 911/3680/17; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів. - пункти 3, 4 частини третьої статті 411 ЦПК України ).
Ухвалою Верховного Суду від 05 грудня 2024 року у задоволенні заяви ОСОБА_2 про зупинення виконання оскаржених судових рішень відмовлено.
Ухвалою Верховного Суду від 27 квітня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Позиція Верховного Суду
Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).
Порушення права пов'язане з позбавленням його суб'єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).
Спосіб захисту порушеного права повинен бути таким, що найефективніше захищає або відновляє порушене право позивача, тобто повинен бути належним. Належний спосіб захисту повинен гарантувати особі повне відновлення порушеного права та/або можливість отримання нею відповідного відшкодування (див. пункт 8.54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11 січня 2022 року в справі № 910/10784/16 (провадження № 12-30гс21)).
Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21, постанову Верховного Суду в складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).
За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (стаття 1046 ЦК України).
На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості грошей (стаття 1047 ЦК України).
Тлумачення статей 1046 та 1047 ЦК України свідчить, що по своїй суті розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видає боржник (позичальник) кредитору (позикодавцю) за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей (див., зокрема постанову Верховного Суду України від 18 січня 2017 року в справі № 6-2789цс16).
Аналіз частини другої статті 1047 ЦК України дозволяє зробити висновок, що розписка не є формою договору, а може лише підтверджувати укладення договору позики. По своїй суті розписка позичальника є тільки замінником письмової форми договору позики, оскільки вона підписується тільки позичальником (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 квітня 2018 року в справі № 667/933/14-ц).
Позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок (частини перша, третя статті 1049 ЦК України).
У частині 545 ЦК України передбачено презумпцію належності виконання обов'язку боржником, оскільки наявність боргового документа в боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. І навпаки, якщо борговий документ перебуває у кредитора, то це свідчить про неналежне виконання або невиконання боржником його обов'язку (див. постанову Верховного Суду від 19 грудня 2018 року у справі № 544/174/17 (провадження № 61-21724св18)).
У статті 629 ЦК України закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов'язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов'язання його сторони набувають обов'язки (а не лише суб'єктивні права), які вони мають виконувати. Не виконання обов'язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов'язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного суду від 23 січня 2019 року у справі № 355/385/17 (провадження № 61-30435сво18)).
Якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу (стаття 1050 ЦК України).
Згідно зі статтею 625 ЦК України боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
За змістом статті 524 ЦК України грошовим визнається зобов'язання, виражене у грошовій одиниці України - гривні, проте в договорі сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
Загальні положення виконання грошового зобов'язання закріплені у статті 533 ЦК України, зокрема: грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях; якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом; використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
У частині третій статті 533 ЦК України закріплено, що використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов'язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем) (пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України).
При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).
За своїми правовими ознаками договір позики є реальним, одностороннім (оскільки, укладаючи договір, лише одна сторона - позичальник зобов'язується до здійснення дії (до повернення позики), а інша сторона - позикодавець стає кредитором, набуваючи тільки право вимоги), оплатним або безоплатним правочином, на підтвердження якого може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику. За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який боржник видає кредитору за договором позики, підтверджуючи як його укладення, так і умови договору, а також засвідчуючи отримання від кредитора певної грошової суми або речей. Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти справжню правову природу укладеного договору, а також надавати оцінку всім наявним доказам і залежно від установлених результатів - робити відповідні правові висновки (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц (провадження № 14-465цс18)).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 723/304/16-ц (провадження № 14-360цс19) зазначено про те, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Тому як укладення, так і виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті, зокрема позики, не суперечить чинному законодавству. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. Водночас з огляду на приписи частини першої статті 1046 ЦК України, а також частини першої статті 1049 ЦК України належним виконанням зобов'язання з боку позичальника є повернення коштів у строки, у розмірі та саме у тій валюті, яка визначена договором позики, а не в усіх випадках та безумовно в національній валюті України.
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 вересня 2024 року у справі № 500/5194/16 (провадження № 14-81цс24) зроблено висновок щодо застосування частини другої статті 533 ЦК України, згідно з яким «відсутність у договорі посилання на валюту платежу не спростовує вимог публічного порядку про те, що на території України гривня є єдиним засобом платежу незалежно від валюти зобов'язання, що виникло між фізичними особами - резидентами. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, що у випадку наявності спору між сторонами та його вирішення судом відповідає дню виконання судового рішення».
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 8 листопада 2019 року у справі № 127/15672/16-ц (провадження № 14-254цс19), на яку є посилання в касаційній скарзі, вказано, що «законодавець визначає обов'язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням рівня інфляції та 3 % річних за увесь час прострочення, у зв'язку із чим таке зобов'язання є триваючим. Таким чином, помилковим є висновок колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду про те, що перебіг позовної давності щодо вимог про стягнення коштів, передбачених статтею 625 ЦК України, спливає через три роки після дати набрання законної сили судовим рішенням про стягнення кредитної заборгованості. Ураховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду погоджується з висновками Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постановах від 10 та 27 квітня 2018 року у справах № 910/16945/14 та № 908/1394/17, від 16 листопада 2018 року у справі № 918/117/18, від 30 січня 2019 року у справах № 905/2324/17 та № 922/175/18, від 13 лютого 2019 року у справі № 924/312/18, про те, що невиконання боржником грошового зобов'язання є триваючим правопорушенням, тому право на позов про стягнення коштів на підставі статті 625 ЦК України виникає у кредитора з моменту порушення грошового зобов'язання до моменту його усунення і обмежується останніми трьома роками, які передували подачі такого позову».
У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 754/10827/20 зазначено, що «передбачене частиною другою статті 625 ЦК України нарахування 3 % річних має компенсаційний, а не штрафний характер, оскільки є способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у отриманні компенсації від боржника. Такі висновки містяться, зокрема, у постанові Верховного Суду України від 06 червня 2012 року № 6-49цс12, і Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для відступу від такої позиції. У частині другій статті 625 ЦК України прямо зазначено, що 3 % річних визначаються від простроченої суми за весь час прострочення. Тому при обрахунку 3 % річних за основу має братися прострочена сума, визначена у договорі чи судовому рішенні, а не її еквівалент у національній валюті України».
У постанові Верховного Суду у складі Об'єднаної палати Касаційного цивільного судувід 06 квітня 2026 року у справі № 368/1257/21 (провадження
№ 61-16707сво24) зроблено висновок, що:
«поряд із вимогою в правовідношенні існує й заперечення. Заперечення - це своєрідна субправомочність особи, яка бере участь у відповідному правовідношенні, заявити про те, що така особа з певної причини не є зобов'язана перед суб'єктом вимоги. Щонайменше можна вести мову про кілька видів заперечення: заперечення ipso jure та ексцепцію. Заперечення ipso jure стосується необґрунтованості вимоги іншої особи (наприклад, заперечення про нікчемність правочину), і таке заперечення може застосуватися навіть без посилання сторони. Ексцепція ж стосується обґрунтованої вимоги іншої особи (зокрема, заперечення про позовну давність). В такому разі потрібна відповідна заява.
Коли боргова розписка складена власноручно позичальником, оспорюючи факт укладення договору позики (одержання грошових коштів у борг), спростуванню підлягає не лише належність підпису на розписці позичальнику, але й факт її виконання відповідачем. При цьому за наявності оригіналу розписки у позикодавця (позивача) простого заперечення позичальником (відповідачем) недостатньо (заперечення факту), якщо останній заперечує справжність підпису та факт отримання грошей, це заперечення потребує доведення цих обставин і тягар їх доведення лежить на відповідачеві (позичальникові)».
Поясненнями сторони та показаннями свідка не може доводитися факт виконання зобов'язання за договором позики. Такий висновок зробив Верховний Суд у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 143/280/17.
Касаційний суд вже робив висновки щодо застосування пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України. Зокрема, вказувалося, що тлумачення пункту 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України свідчить, що законодавець передбачив особливості у регулюванні наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання) певних грошових зобов'язань. Така особливість проявляється:
(1) в періоді існування особливих правових наслідків. Таким є період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування;
(2) в договорах на які поширюються специфічні правові наслідки. Такими є договір позики, кредитний договір, і в тому числі договір про споживчий кредит;
(3) у встановленні спеціальних правових наслідків прострочення виконання (невиконання, часткового виконання). Такі наслідки полягають в тому, що позичальник звільняється від відповідальності, визначеної частиною 2 статті 625 ЦК, а також від обов'язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. У разі якщо неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 січня 2024 року у справі № 183/7850/22).
У постанові Великої Палати Верховного Суду від 11 жовтня 2023 року у справі № 756/8056/19 (провадження № 14-94цс21) зазначено, що «тлумачення частини третьої статті 267 ЦК України дозволяє зробити висновок, що в ній встановлені суб'єктивні межі застосування позовної давності. Тобто такі випадки, до яких позовна давність не застосовується судом, оскільки відсутня відповідна заява сторони у спорі. Без заяви сторони у спорі позовна давність судом за власною ініціативою застосовуватись не може за жодних обставин. Аналогічний висновок зроблений і Верховним Судом України у постанові від 22 березня 2017 року в справі № 6-3063цс16.»
Основними засадами (принципами) цивільного судочинства є, зокрема, змагальність сторін та диспозитивність (пункт 4 та 5 частини третьої статті 2 ЦПК України).
Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд (частина перша, третя статті 13 ЦПК України).
Диспозитивність - один з базових принципів судочинства, керуючись яким, позивач самостійно вирішує, які позовні вимоги заявляти. Суд позбавлений можливості формулювати позовні вимоги замість позивача (див. пункт 118 постанови Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20) (провадження № 12-83гс21)).
Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, кожна сторона повинна довести ті обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частини перша, третя, четверта статті 12, частини перша, п'ята, шоста статті 81 ЦПК України).
Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов'язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона (див. пункт 21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19)).
У справі, що переглядається:
суди встановили, що 24 жовтня 2018 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 укладено договір позики, на підтвердження чого відповідач склав розписку, за умовами якої позичив у позивача 40 000,00 дол. США з кінцевим терміном повернення до 27 грудня 2018 року. Факт укладення і отримання коштів, власноручного написання розписки відповідач не заперечував. Оригінал розписки знаходиться у позивача;
встановивши, що відповідач не виконав умов укладеного із ОСОБА_1 договору позики, доказів повернення коштів повністю або в частині у визначений сторонами у договорі строк не надав, суди зробили правильний висновок, що боржник зобов'язаний сплатити позивачу суму основного боргу з урахуванням 3 % річних згідно з частиною другою статті 625 ЦК України;
позивач просила стягнути 3 % річних за період з грудня 2018 по грудень 2021 року, тобто за період часу, який передував введенню в Україні воєнного стану, у зв'язку з чим суди обґрунтовано відхилили доводи відповідача з посиланням на пункт 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України. Відповідач проти розрахунку цієї суми позивачем, а також її визначення у гривневому еквіваленті не заперечував. Касаційна скарга не містить доводів у цій частині;
колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги відповідача щодо необґрунтованої відмови йому судом першої інстанції у задоволенні клопотання про допит свідків, які б підтвердили повернення суми боргу у розмірі 15 000,00 дол. США, оскільки згідно з аудіозаписом судового засідання від 24 січня 2023 року суд відмовив у задоволенні такого клопотання з урахуванням положень частин першої-третьої статті 91 ЦПК України як заявленого після закриття підготовчого засідання та призначення справи до розгляду по суті ухвалою Печерського районного суду м. Києва від 05 липня 2022 року, а в суді апеляційної інстанції відповідач такого клопотання не заявляв;
разом з тим, колегія суддів зауважує, що позивач просила повернути суму у іноземній валюті, яка отримана у позику. Суд першої інстанції вказав про часткове задоволення позовних вимог та стягнув таку заборгованість із зазначенням її грошового еквівалента у гривнях відповідно до курсу НБУ на день звернення до суду;
суди не врахували, що у разі отримання у позику іноземної валюти позичальник зобов'язаний, якщо інше не передбачене законом чи договором, повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики), тобто таку ж суму коштів у іноземній валюті, яка отримана у позику. Суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті. При обчисленні боргу в іноземній валюті вказувати його грошовий еквівалент у гривняхна певну дату не є необхідним. Така вказівка не має значення і з метою виконання рішення, тому не погіршує становище відповідача.
За таких обставин судові рішення в частині стягнення з відповідача суми основної заборгованості за договором позики слід змінити в редакції резолютивної частини з урахуванням змісту цієї позовної вимоги та задоволення позовних вимог у повному обсязі.
Колегія суддів відхиляє доводи касаційної скарги щодо нарахування 3 % річних за період за межами трьох років, які передували подачі позову, та відповідні висновки Верховного Суду, оскільки вони зроблені при вирішенні питання про застосування наслідків спливу позовної давності, а ОСОБА_2 в суді першої інстанції заяви про застосування позовної давності не заявляв.
Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом норм матеріального права і порушення норм процесуального права, а зводяться до переоцінки доказів і встановлених на їх підставі обставин, що знаходиться поза межами повноважень Верховного Суду (стаття 400 ЦПК України).
Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
Доводи касаційної скарги, з урахуванням меж касаційного перегляду, дають підстав для висновку, що оскаржені судові рішення частково ухвалені без додержання норм матеріального права чи процесуального права. У зв'язку з наведеним колегія суддів вважає, що касаційну скаргу слід задовольнити частково, а оскаржені судові рішення ? змінити в редакції резолютивної частини, а в іншій частині ? залишити без змін.
Оскільки позовні вимоги задоволені повністю, судовий збір за подання касаційної скарги покладається на відповідача та відсутні підстави для нового розподілу судових витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції.
Керуючись статтями 400, 402, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду
Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.
Рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 року змінити.
Виключити слово «частково» в абзаці першому резолютивної частини рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2023 року та викласти абзац другий його резолютивної частини у такій редакції:
«Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 суму боргу у розмірі 40 000 доларів США».
В іншій частині рішення Печерського районного суду міста Києва від 09 березня 2023 року та постанову Київського апеляційного суду від 18 січня 2024 рокузалишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий В. І. Крат
Судді: Д. А. Гудима
І. О. Дундар
Є. В. Краснощоков
П. І. Пархоменко