вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
06 травня 2026 р. м. Ужгород Справа № 907/1116/25
Суддя Господарського суду Закарпатської області Ремецькі О.Ф.
За участю секретаря судового засідання Райніш М.І.,
розглянувши матеріали справи за позовом Берегівської окружної прокуратури, м. Берегове в інтересах держави в особі Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області, м. Берегове
та Західного офісу Держаудитслужби, м. Львів
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів - Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України
до фізичної особи - підприємця Корольков Максима Вікторовича, м. Виноградів
про визнання недійсними договорів та стягнення суми 628 011,69 грн.
За участю представників:
від прокуратури - Нірода М.В., прокурор
від позивача 1 - не з'явився
від позивача 2 - не з'явився
від відповідача - Порада С.В., адвокат
від третьої особи позивачів - не з'явився
Прокурор звернувся до Господарського суду Закарпатської області з позовом в інтересах держави в особі Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області, м. Берегове та Західного офісу Держаудитслужби, м. Львів до фізичної особи - підприємця Корольков Максима Вікторовича, м. Виноградів про визнання недійсними договорів № 206 від 21.03.2019, 207 від 21.03.2019, 208 від 21.03.2019, 209 від 21.03.2019 та стягнення суми 628 011,69 грн.
Ухвалою суду від 30.09.2025 р. прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у справі матеріалами. Залучено у порядку вимог ст. 50 ГПК України до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивачів Західне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України (79005, Львівська обл., місто Львів, вул. Коперника М., будинок 4, код ЄДРПОУ - 20812013).
14.10.2025 позивачем - Управлінням Західного офісу Держаудитслужби у Закарпатській області подано суду письмово викладену позицію по суті вимог прокурора.
15.10.2025 відповідачем подано суду відзив по суті заявлених позовних вимог, яким заперечує з приводу їх обгрунтованості у повному обсязі з підстав, викладених у ньому.
15.10.2025 відповідачем також подано суду клопотання про зупинення провадження у справі до закінчення розгляду об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №922/3456/23.
Також 15.10.2025 р. до суду від представника відповідача надійшло клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження, з мотивів, наведених у ньому.
Ухвалою суду від 17.10.2025 клопотання представника фізичної особи - підприємця Корольков Максима Вікторовича (вх. №02.3.1-02/9026/25 від 15.10.2025) про розгляд справи в порядку загального позовного провадження задоволено, постановлено розгляд справи здійснювати за правилами загального позовного провадження. Замінено засідання для розгляду справи по суті підготовчим засіданням. Призначено підготовче засідання у справі № 907/1116/25 на 19.11.2025.
Ухвалою суду від 19.11.2025 р. задоволено клопотання фізичної особи - підприємця Корольков Максима Вікторовича про зупинення провадження у справі. Зупинено провадження у справі № 907/1116/25 до закінчення перегляду Верховним Судом у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду справи № 922/3456/23 та оприлюднення в установленому законом порядку повного тексту судового рішення. Зобов'язано учасників процесу повідомити суд про усунення обставин, що викликали зупинення.
12.01.2026 через систему "Електронний суд" до суду надійшло клопотання фізичної особи - підприємця Корольков Максима Вікторовича, м. Виноградів (вх. №02.3.1-02/159/26 від 12.01.2026) про поновлення провадження, відповідно до якої відповідач, в порядку статті 230 ГПК України, повідомляє про завершення розгляду Верховним Судом у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду справи № 922/3456/23 та публікації повного тексту відповідної постанови в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 16.01.2026 поновлено провадження у справі та призначено підготовче засідання на 10.02.2026.
Ухвалою суду від 10.02.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті. Розгляд справи по суті призначено на 11.03.2026 р.
При розгляді справи № 907/1116/25 було виявлено несправність системи, неможливість налагодження коректної роботи системи фіксування судового засідання технічними засобами підсистеми відеоконференцзв'язку: vkz.court.gov.ua.
З огляду на наведене, ухвалою суду від 11.03.2026 відкладено розгляд справи по суті на 15.04.2026.
Ухвалою суду від 15.04.2026 відкладено розгляд справи по суті на 06.05.2026 р.
Позиція прокурора
Прокурор обґрунтовує позовні вимоги порушенням відповідачем законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, заборонених відповідно до пункту 1 статті 50 та пункту 4 частини 2 статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Так, за доводами прокурора Доводить, що фізична особа-підприємець Корольков М.В. та фізична особа-підприємець Дубровський Ю.В. узгодивши свою поведінку та свої тендерні пропозиції, усунули конкуренцію та змагальність між собою, а отже, спотворили результат проведених торгів, оголошених Управлінням освіти, молоді та спорту Виноградівської районної державної адміністрації, порушивши право замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату, а відтак, вчинили антиконкурентні узгоджені дії, заборонені Законом України "Про захист економічної конкуренції", та призвели до порушення вимог Закону України "Про публічні закупівлі".
Отже, на думку прокурора, вказаний вище незаконний спосіб отримання права на укладення договорів про закупівлю є підставою для визнання договорів № 206 від 21.03.2019, № 207 21.03.2019 від № 208 від 21.03.2019, № 209 від 21.03.2019 на постачання харчової продукції - м'яса, укладених за результатами проведених закупівель, недійсним.
У зв'язку з чим, прокурор, на підставі частини 3 статті 228 ЦК України просить суд визнати недійсними договори № 206 від 21.03.2019, № 207 21.03.2019 від № 208 від 21.03.2019, № 209 від 21.03.2019 на постачання харчової продукції - м'яса, укладені між Управлінням освіти, молоді та спорту Виноградівської районної державної адміністрації та фізичною особою-підприємцем Корольковим Максимом Вікторовичем, а також застосувати наслідки їх недійсності.
В якості правових наслідків недійсності договорів, укладених за результатами публічної закупівлі, прокурором з посиланням на частину 3 статті 228 ЦК України зазначено про необхідність повернення фізичною особою-підприємцем Корольковим Максимом Вікторовичем одержаних коштів у розмірі 628 011,69 грн Берегівській районній державній адміністрації.
Позиція позивача 1
Позивач - Берегівська районна державна адміністрація Закарпатської області, м. Берегове, письмово викладеної позиції по суті спору не надала.
Позиція позивача 2
Позивач - Західний офіс Держаудитслужби, м. Львів згідно з поданих пояснень, зазначає, що оцінка дій замовників щодо обов'язку моніторингу інформації про наявність (відсутність) суб'єкта господарювання (учасника), зокрема, у зведених відомостях АМКУ, у тому числі на етапі виконання договору, не належить до повноважень органів Держаудитслужби, а питання щодо антиконкурентних узгоджених дій знаходяться поза межами компетенції органів державного фінансового контролю. Таким чином, Управлінням Західного офісу Держаудитслужби в Закарпатській області заходи державного фінансового контролю до спірних закупівель не здійснювались.
Позиція відповідача
Відповідач, щодо задоволення позову заперечує. В обґрунтування своєї позиції вказує на те, що сам лише факт установлення рішенням Антимонопольного комітету України порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій під час участі у процедурі закупівлі не є самостійною та достатньою підставою для висновку про те, що укладений у подальшому договір про закупівлю було вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства у розумінні частини третьої статті 228 Цивільного кодексу України
Зауважує, що рішення третьої особи від 20.12.2023 № 63/128-р/к встановлює поведінку учасників на етапі підготовки та участі в торгах, але не містить жодних висновків про мету або умисел сторін при укладенні договорів № 206, 207, 208, 209 від 21.03.2019, а тим більше - про порушення ними інтересів держави чи суспільства на стадії виконання цих договорів. Визначені у рішенні АМКУ обставини щодо антиконкурентних узгоджених дій не мали впливу на результати аукціонів. Будь-яких обставин незаконності визначення замовником переможця не встановлено.
Стверджує, що сам по собі факт встановлення порушення конкурентного законодавства не може бути достатньою підставою для висновку про невідповідність правочину інтересам держави і суспільства, а повинен оцінюватися у сукупності з іншими обставинами - зокрема, чи дійсно такі дії вплинули на результат закупівлі або призвели до неправомірного використання бюджетних коштів.
Позиція третьої особи
Третя особа яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивачів Західне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України письмово викладеної позиції по суті спору не подала.
Управлінням освіти, молоді та спорту Виноградівської районної державної адміністрації (далі Управління освіти, Управління) проведено публічну закупівлю за ідентифікатором закупівлі UA-2019-02-13-000326-b щодо закупівлі товару - М'ясо (ДК 021:2015:15110000-2) з очікуваною вартістю 713020 грн.
Так, відповідно до інформації розміщеної у електронній системі «PROZORRO», а також тендерній документації (далі-ТД) замовника (Додаток № 3 до ТД) вказана закупівля проводилась у формі відкритих торгів з поділом на частини, всього 4 лоти.
Згідно з протоколами тендерного комітету замовника № 19 від 06.03.2019, № 20 від 06.03.2019, № 20 від 06.03.2019, № 20 від 06.03.2019 фізичну особу-підприємця Королькова М.В. визначено переможцем вищевказаних закупівель та повідомлено про намір укласти з ним договори.
Як наслідок, між Управлінням освіти, молоді та спорту Виноградівської районної державної адміністрації та фізичною особою-підприємцем Корольковим Максимом Вікторовичем укладено договори № 206, 207, 208, 209 від 21.03.2019 на постачання харчової продукції - м'яса.
Станом на час звернення прокурора із даним позовом до суду, вказані вище договори виконані сторонами у повному обсязі, що підтверджується наявними в матеріалах справи рахунками-фактурами та відповідними платіжними дорученнями.
У подальшому, рішенням Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 20.12.2023 № 63/128-р/к (справа № 63/6-01-60 2020/57-2/2020) учасників публічної закупівлі UA-2019-02-13-000326-bщодо закупівлі товару - М'ясо (ДК 021:2015:15110000-2) ФОП Дубровський Ю.В. та ФОП Корольков М.В.(далі - Відповідач) притягнуто до відповідальності за правопорушення, передбачене п. 4 ч. 2 ст. 6 та п. 1 ст. 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції», зокрема, вчинення антиконкурентних узгоджених дій щодо спотворення результатів торгів у вищезгаданій публічній закупівлі.
Відповідно до розділу 3 «Встановлення антиконкурентних узгоджених дій» цього рішення антиконкурентні узгоджені ФОП Дубровський Ю.В. та ФОП Корольков М.В. під час підготовки та участі у вказаних торгах підтверджуються таким: 1. Використання ФОП Дубровським Ю.В. ІР-адреси ФОП Королькова М.В. та особи, що зареєстрована з ФОП Корольков М.В. за однією адресою; 2. Вхід на електронні поштові скриньки, що використовувались в господарській діяльності ФОП Дубровським Ю.В. та ФОП Королькова М.В. з одних і тих самих ІР адрес; 3. Господарські відносини ФОП Дубровського Ю.В. з ФОП Корольков М.В. та особою, зареєстрованою за однією адресою з ФОП Корольков М.В.; 4. З'єднання між телефонами ФОП Дубровського Ю.В. з ФОП Корольков М.В.; 5. Спільні характеристики електронних файлів ФОП Дубровського Ю.В. з ФОП Корольков М.В.; Внаслідок узгодженості поведінки зазначених суб'єктів право на укладення договору за результатами торгів одним з учасників - ФОП Корольков М.В. одержано не на конкурентних засадах, чим спотворено результати публічної закупівлі.
Фізична особа-підприємець Корольков М.В. звернувся до Господарського суду Львівської області із позовною заявою до Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про визнання недійсним та скасування рішення.(справа №914/772/24) За результатами судового розгляду Ухвалою Господарського суду Львівської області від 01.07.2024 позовну заяву ФОП Корольков М.В. залишено без розгляду.(Ухвала суду набрала законної сили). Таким чином рішення Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України № 63/128-р/к від 20.12.2023 є чинним.
За твердженням прокурора, узгодивши свою поведінку та свої тендерні пропозиції, фізична особа-підприємець Корольков Максим Вікторович та фізична особа-підприємець Дубровський Юрій Васильович тим самим усунули конкуренцію та змагальність між собою, а отже, спотворили результат проведених торгів, порушивши право замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату, а відтак, вчинили антиконкурентні узгоджені дії, заборонені Законом України "Про захист економічної конкуренції", та призвели до порушення вимог Закону України "Про публічні закупівлі", у зв'язку з чим спірні у цій справі договори підлягає визнанню судом недійсним, як такими, що суперечать інтересам держави й суспільства, його моральним засадам з умислу однієї сторони, а також вважає, що наявні підстави для застосування наслідків їх недійсності.
ДЖЕРЕЛА ПРАВА. ОЦІНКА АРГУМЕНТІВ УЧАСНИКІВ СПРАВИ
Щодо представництва прокурора
Питання представництва інтересів держави прокурором у суді врегульовано в статті 23 Закону України від 14.10.2014 №1697-VII Про прокуратуру, який набрав чинності 15.07.2015. Ця стаття визначає, що представництво прокурором держави в суді полягає в здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів держави, в випадках та порядку, встановлених законом (частина 1). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави в разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження (далі - компетентний орган), а також у разі відсутності такого органу (частина 3). Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов'язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб'єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб'єктом владних повноважень (абзаци перший - третій частини 4). У разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження (частина 7).
Прокурор, звертаючись до суду з позовом, має обґрунтувати та довести підстави для представництва, однією з яких є бездіяльність компетентного органу.
Бездіяльність компетентного органу означає, що він знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.
Звертаючись до відповідного компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України Про прокуратуру, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.
Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об'єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.
Протиправна бездіяльність суб'єкта владних повноважень - це зовнішня форма поведінки (діяння) цього органу, яка полягає (проявляється) в неприйнятті рішення чи в нездійсненні юридично значимих й обов'язкових дій на користь заінтересованих осіб, які на підставі закону та/або іншого нормативно-правового регулювання віднесені до компетенції суб'єкта владних повноважень, були об'єктивно необхідними і реально можливими для реалізації, але фактично не були здійснені. Для визнання бездіяльності протиправною недостатньо одного лише факту неналежного та/або несвоєчасного виконання обов'язкових дій. Важливими є також конкретні причини, умови та обставини, через які дії, що підлягали обов'язковому виконанню відповідно до закону, фактично не були виконані чи були виконані з порушенням строків. Значення мають юридичний зміст, значимість, тривалість та межі бездіяльності, фактичні підстави її припинення, а також шкідливість бездіяльності для прав та інтересів заінтересованої особи.
Суд, вирішуючи питання щодо наявності підстав для представництва, не повинен установлювати саме протиправність бездіяльності компетентного органу чи його посадової особи. Частиною 7 статті 23 Закону України Про прокуратуру передбачено, що в разі встановлення ознак адміністративного чи кримінального правопорушення прокурор зобов'язаний здійснити передбачені законом дії щодо порушення відповідного провадження. Таким чином, питання про те, чи була бездіяльність компетентного органу протиправною та які її причини, суд буде встановлювати за результатами притягнення відповідних осіб до відповідальності. Господарсько-правовий спір між компетентним органом, в особі якого позов подано прокурором в інтересах держави та відповідачем, не є спором між прокурором і відповідним органом, а також не є тим процесом, в якому розглядається обвинувачення прокурором посадових осіб відповідного органу в протиправній бездіяльності.
Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження його бездіяльності. Якщо прокурору відомо причини такого не звернення, він обов'язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові, але якщо з відповіді компетентного органу на звернення прокурора такі причини з'ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.
Аналогічна правова позиція висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.
Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" від 26.01.1993 № 2939-XII (із змінами та доповненнями) (далі - Закон № 2939-XII).
За частиною 1 статті 1 Закону № 2939-XII здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.
Згідно з частиною 1 статті 2 Закону № 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є, зокрема, здійснення державного фінансового контролю за ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про закупівлі.
Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі (частина 2 статті 2 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України").
Відповідно до пунктів 8, 10 абзацу 1 статті 10 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України" органу державного фінансового контролю надається право, зокрема, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 43 від 03.02.2016 (із змінами) (далі - Положення) Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.
У абзаці 3 підпункту 9 пункту 4 Положення визначено, що Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Водночас, згідно з підпунктом 20 пункту 6 Положення Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право, в тому числі, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.
Згідно з підпунктом 3 пункту 4 цього ж Положення Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань реалізує державний фінансовий контроль через здійснення, зокрема, перевірки державних закупівель.
Відповідно до вказаного Положення Державна аудиторська служба України вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, зокрема звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підпункту 9 пункту 4 Положення).
Таким чином, визначені у підпунктах 8, 10 абзацу 1 статті 10 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України", абзаці 3 підпункту 9 пункту 4, підпункту 20 пункту 6 Положення про Державну аудиторську службу України повноваження органів Держаудитслужби самостійно звертатися до суду обумовлені здійсненим заходом державного фінансового контролю та пов'язуються з:
- визнанням недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства, що виявлено під час проведення заходу державного контролю;
- усуненням виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо їх усунення);
- стягнення у дохід держави коштів, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.
Отже Держаудитслужба є органом, який наділений повноваженнями на здійснення заходів контролю щодо додержання вимог чинного законодавства при проведенні замовниками публічних закупівель, а також на звернення до суду в інтересах держави у разі незабезпечення підконтрольною установою виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Аналогічна правова позиція Верховного Суду щодо наявності повноважень на звернення до суду Держаудитслужби та її підрозділів, а отже і прокурора в інтересах держави в їх особі, у разі не виконання вимог щодо усунення порушень законодавства, виявлених за результатами моніторингу закупівель, викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 906/296/18.
На підставі наведеного суд виснує, що у спірних правовідносинах органом, уповноваженим державою на здійснення функцій контролю у сфері публічних закупівель та реагування на порушення законодавства у цій сфері, є Держаудитслужба, повноваження якої на відповідній території реалізуються Західним офісом Держаудитслужби.
Крім того, судом встановлено, що функціональні повноваження Управління освіти, молоді та спорту Виноградівської районної державної адміністрації (код ЄДОПОУ 02143301) перейшли до Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області (код ЄДРПОУ 04053708).
Окружною прокуратурою на адресу вказаних органів надсилались листи від 01.09.2025 № 07.50-101-1752-24/4229вих-25, від 02.09.2025 № 07.50-101-1752-24/4265вих-25.
У листі Західного офісу Держаудитслужби та Берегівської районної державної адміністрації зазначені уповноважені органи повідомили окружну прокуратуру, що до суду із відповідним позовом не звертатимуться.
Враховуючи наведене, суд дійшов висновку про наявність обґрунтованих підстав для звернення прокурора з даним позовом до суду в інтересах держави в особі Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області, м. Берегове та Західного офісу Держаудитслужби, м. Львів.
Частиною 1 ст. 15 Цивільного кодексу України встановлено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до ч. 1 ст. 16 Цивільного кодексу України кожен має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Судовий захист права власності здійснюється шляхом розгляду позовів, зокрема, про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном.
Право вибору способу захисту порушеного права належить позивачу, а суд наділений компетенцією перевірити відповідність обраного позивачем способу захисту змісту порушеного права. За приписами чинного законодавства, вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на час звернення до господарського суду; визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені чинним законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається з двох елементів: предмету і підстави позову.
Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову є факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.
При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред'явлено позов та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права.
В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі, щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з'ясувати чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.
Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється при розгляді справи по суті та є підставою для прийняття судом рішення про відмову в позові.
Вказане узгоджується із позицією Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду, яка відображена у постанові від 03.09.2019 у справі № 917/1258/18.
Положення частини 2 статті 16 ЦК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
Цивільний закон визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Отже, наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору.
Такі висновки Верховного Суду щодо застосування частини 1 статті 215 ЦК України викладені у численних постановах, зокрема у постанові від 24.04.2020 у справі №522/25151/14-ц, а також у постановах від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц, від 25.03.2024 у справі № 336/6023/20, та є усталеними.
Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22.
Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22 від 18.05.2023 у справі № 906/743/21, від 03.08.2023 у справі № 909/654/19, від 19.10.2022 у справі № 912/278/21.
При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі №910/4293/22.
Підставою недійсності спірних у цій справі договорів прокурор визначив положення частини 3 статті 228 ЦК України та зазначив про те, що укладені сторонами договори суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки були укладені за результатами закупівель, проведення яких відбулося з порушенням її учасниками законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів закупівлі, з порушенням встановленого Законом України "Про публічні закупівлі" принципу добросовісної конкуренції серед учасників, які проявили недобросовісну поведінку, що встановлено рішенням адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 20.12.2023 № 63/128-р/к у справі № 63/6-01-60-2020/57-2/2020.
Так, відповідно до частини 3 статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
Норми чинного законодавства не містять визначення понять "інтерес" загалом та "інтерес держави і суспільства" зокрема, законодавство України не містить ні орієнтовного переліку сфер, у яких існують державні інтереси, ні критеріїв чи способів їх визначення, а відтак, оскільки поняття "інтереси держави" має невизначений зміст, в кожному конкретному випадку необхідно встановити, порушені чи ні інтереси окремої особи або держави.
Суд виходить з того, що державні інтереси - це інтереси, пов'язані з потребою у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (див. рішення Конституційного Суду України у рішенні № 3-рп/99 від 08.04.1999).
Відповідно до висновку Верховного Суду щодо застосування частини 3 статті 228 ЦК України, викладеного у постанові від 20.03.2019 у справі № 922/1391/18, та який був підтверджений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, аналіз частини 3 статті 228 ЦК України свідчить про те, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
Таким чином для правильного вирішення спору у цій справі при застосуванні частини 3 статті 228 ЦК України необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечлива інтересам держави і суспільства мета укладення спірного договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін.
При цьому, суд зазначає, що не будь-які порушення актів цивільного законодавства, вчинені під час укладення договору, мають своїм наслідком невідповідність правочину інтересам держави і суспільства.
Наявність у сторін (сторони) правочину такого наміру (умислу) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Як зазначила об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, наслідки, передбачені реченнями 2, 3 частини 3 статті 228 ЦК України, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин.
За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін у стан, що передував укладенню правочину (абзац 2 частини 1 статті 216 ЦК України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося, і зробити його юридично незначущим.
Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.
Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.
Водночас, як зазначено у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, в частині 3 статті 228 ЦК України передбачаються зовсім інші правові наслідки: спрямовані на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину; ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину; ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових; наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а у вилученні майна; ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків. Тому, за висновком об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, такі правові наслідки не належать до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими та є різновидом конфіскації майна державою.
При цьому стосовно відповідності приписів частини 3 статті 228 ЦК України критеріям Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо сумісності втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 зазначила, що конфіскація без вироку суду розглядається ЄСПЛ як втручання у право власності, захищене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Водночас, суд, вирішуючи питання щодо застосування частини 3 статті 228 ЦК України, має враховувати те, що санкції, передбачені частиною 3 статті 228 ЦК України, є не компенсаційними, а конфіскаційними, які передбачають стягнення всього отриманого за правочином на користь держави. Ці санкції спрямовані не на відновлення правового стану, який існував до порушення, а на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства.
В аспекті застосування приписів частини 3 статті 228 ЦК України прикметною є правова позиція, що викладена у постанові Верховного Суду від 13.11.2024 у справі №911/934/23, за якою “…санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є компенсаційними, оскільки положеннями зазначених норм передбачено застосування цих санкцій на користь держави незалежно від ступеню негативного впливу виконання правочину на майновий стан держави, та навіть незалежно від того, чи наявний такий вплив взагалі. Отже, санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є способами захисту прав держави, а є конфіскаційними санкціями. Вони спрямовані на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Застосування цих санкцій є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції). Відповідно до зазначеної статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Критерій обґрунтованості втручання виконаний, оскільки санкції передбачені у національному законодавств, а саме частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України. Критерій легітимної мети в частині цих майнових санкцій теж виконаний, оскільки вчинення дій, які не відповідають інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, знаходиться у сфері загальних інтересів. Але колегія суддів вважає, що критерій розумного балансу (пропорційності) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, - не виконаний.
Так, ЄСПЛ у справі Imeri v. Croatia від 24 червня 2021 року (заява № 77668/14) зробив висновок, що принцип пропорційності має бути дотриманий не лише щодо визначення правил щодо суворості санкцій, але й оцінки факторів, які можуть бути взяті до уваги при встановленні санкцій (пункт 84). Зокрема, в зазначеній справі ЄСПЛ взяв до уваги той факт, що заявники не мали кримінального минулого та що вони не підозрювалися чи не були обвинувачені у вчиненні жодного кримінального правопорушення.
Колегія суддів вважає, що норми частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України порушують принцип пропорційності у двох аспектах: як в частині суворості санкцій, так і в частині неврахування факторів, які мають бути взяті до уваги при встановленні санкцій.
Зазначені наведеними вище статтями санкції визначаються в розмірі вартості предмета договору незалежно від того, в чому саме полягає невідповідність правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, якою мірою порушені інтереси держави і суспільства, його моральні засади. Відтак, не враховується ступінь тяжкості правопорушення та його наслідків.
Санкції застосовуються без урахування будь-яких інших факторів, які мали б бути взяті до уваги. Наприклад, на їх застосування не впливає чи було вчинене правопорушення під впливом погрози, примусу; чи було воно вчинено повторно чи за попередньою змовою тощо.
При цьому суд, застосовуючи такі санкції, позбавлений можливості врахувати зазначені фактори, оскільки закон імперативно встановлює розмір таких санкцій у вигляді всього одержаного за правочином або належного за ним. Тобто у даному випадку закон встановлює абсолютно визначені та безальтернативні санкції, а суд не має розсуду для визначення (корегування) їх розміру.
Крім того, положення частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України передбачають застосування санкцій навіть до сторони правочину, яка не винна у правопорушенні (вчиненому іншою стороною), та є добросовісною. Так, у таких випадках з добросовісної сторони правочину стягується в дохід держави все одержане нею або належне їй на відшкодування виконаного незалежно від того, чи було фактично повернуто такій стороні все одержане іншою стороною, чи ні.
При цьому за висновками ЄСПЛ справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах “Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), “Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07))».
З урахуванням викладеного Верховний Суд у постанові від 13.11.2024 у справі №911/934/23 дійшов висновку про те, що норми частини 3 статті 228 ЦК України та частини 1 статті 208 ГК України не підлягають застосуванню як такі, що порушують критерій сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі практики ЄСПЛ.
Означений висновок (як і ряд інших правових позицій) був уточнений об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23 таким чином:
"При визначенні підстав для застосування ч.3 ст.228 Цивільного кодексу України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).
Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції".
Таким чином, суд висновує, що для застосування приписів частини 3 статті 228 ЦК України прокурор у цій справі мав довести те, що спірні правочини за своєю суттю є протиправними, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства, виходячи з зазначених вище критеріїв.
Однак, за встановленими судом обставинами, прокурор у позовній заяві та в судових засіданнях в обґрунтування недійсності спірних договорів на підставі частини 3 статті 228 ЦК України посилається виключно на те, що такі договори були укладені з порушенням принципу добросовісної конкуренції серед учасників.
Тобто, фактично доводи прокурора зводяться до обставин порушення учасниками закупівлі правил конкуренції, які були допущені під час проведення процедур закупівлі, що встановлено у рішенні адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 20.12.2023 № 63/128-р/к (справа № 63/6-01-60 2020/57-2/2020), а не до того, що безпосередньо укладені договори порушують інтереси держави та суспільства.
Дослідивши доводи, наведені прокурором в обґрунтування підстав недійсності спірних у цій справі договорів, суд резюмує, що прокурором не надано жодного доказу, який б підтверджував завідомо суперечливу інтересам держави і суспільства мету укладення спірних правочинів, наявність протиправних наслідків, а також умисел сторін на укладення договорів, що суперечить зазначеним інтересам, зокрема, не довів спрямованість і відповідність спірних правочинів ознакам, які б свідчили про посягання на суспільні, економічні чи соціальні основи держави і суспільства. При цьому, обвинувальний вирок у кримінальному провадженні, який би мав преюдиційне значення для цієї господарської справи, не виносився та прокурором суду не надавався.
Навпаки, за встановленими у справі обставинами, які визнаються усіма учасниками справи, які подали заяви по суті позову, спірні договори мають реальний характер, ціна яких не перевищила ціну закупівель, що визначена у відповідних оголошеннях, а умови оспорюваних договорів відповідачами виконано в повному обсязі, що встановлено судом та не заперечувалось сторонами.
Таким чином, за результатами виконання оспорюваних прокурором договорів було в повній мірі досягнуто мету публічної закупівлі, зокрема, сторона покупця отримала зазначений у специфікаціях до договорів товар на визначених у тендерній документації умовах, а прокурором, в свою чергу, не доводиться жодним доказом, що внаслідок укладення оспорюваного правочину держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар неналежної якості, зокрема:
- не надано доказів наявності на ринку на час проведення спірної закупівлі більш вигідних для замовника цінових пропозицій (того, що товар за спірними договорами був поставлений за завищеними цінами або того, що аналогічні товари могли бути поставлені з використанням менших ресурсів);
- не доведено обставин нераціональності використання бюджених коштів та економічну доцільність позову.
Підсумовуючи наведене, суд вказує, що приписи частини 3 статті 228 ЦК України можуть застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання).
Водночас, відповідно до висновку Верховного Суду щодо застосування частини 3 статті 228 ЦК України у випадку порушення суб'єктом господарювання законодавства про захист конкуренції, викладеного у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, антиконкурентна поведінка учасника закупівлі не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підірвати її інтереси і сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у розумінні частини 3 статті 228 ЦК України. Ця норма права не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання законодавства про захист конкуренції.
При цьому, як вбачається з матеріалів справи, фізична особа-підприємець Корольков Максим Вікторович за порушення законодавства про захист економічної конкуренції вже поніс відповідальність у вигляді покладеного на нього рішенням Антимонопольного комітету України штрафу.
Враховуючи викладене, суд приходить до висновку про відсутність підстав для визнання недійсними спірних договорів за статтею 228 ЦК України, а також і для застосування особливого виду наслідків недійсності такого правочину, визначених частиною 3 статті 228 ЦК України, оскільки прокурор не довів наявності суперечності спірних договорів інтересам держави та суспільства.
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом.
Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.
Таким чином, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, суд дійшов висновку про те, що позовні вимоги Берегівської окружної прокуратури, м. Берегове в інтересах держави в особі Берегівської районної державної адміністрації Закарпатської області, м. Берегове та Західного офісу Держаудитслужби, м. Львів до фізичної особи - підприємця Корольков Максима Вікторовича, м. Виноградів про визнання недійсними договорів та стягнення суми 628 011,69 грн задоволенню не підлягають.
Відповідно до ч.4 ст. 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на прокурора.
Керуючись ст.ст. 73-74, 76-79, 86, 129, 233, 240, 242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд Закарпатської області
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
2. Судові витрати покласти на прокурора.
Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Повне рішення складено: 22.05.2026.
Суддя О. Ф. Ремецькі