про закриття апеляційного провадження
19 травня 2026 року м. Харків Справа № 922/3252/25
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів: головуючий суддя Крестьянінов О.О., суддя Білоусова Я.О., суддя Демідова П.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу ОСОБА_1 (вх.№502Х) на рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 у справі №922/3252/25
за позовом Харківської міської ради, м. Харків
до фізичної особи-підприємця Добровольського Володимира Костянтиновича, м. Харків
про стягнення 3481631,46 грн
У вересні 2025 року Харківська міська рада звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом до ФОП Добровольського В.К., ТОВ «Джосан» та ТОВ «Профпанель» про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельної ділянки комунальної власності кадастровий номер 6310137200:02:033:0043 загальною площею 2,3974 га, що знаходиться вул. Велика Панасівська, 183 у м. Харкові, у наступних розмірах та за такі періоди: з ФОП Добровольського В.К. в сумі 3481631,46 грн за період з 29.05.2018 по 28.02.2022; з ТОВ «Джосан» в сумі 77352,92грн за період з 07.12.2021 по 28.02.2022; з ТОВ «Профпанель» в сумі 134866,55грн за період з 19.03.2021 по 28.02.2022.
Ухвалою Господарського суду Харківської області від 16.12.2025 провадження у справі №922/3252/25 в частині позовних вимог Харківської міської ради до ТОВ «Джосан» про стягнення 77352,92грн та до ТОВ «Профпанель» про стягнення 134866,55грн закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України у зв'язку з відсутністю предмета спору, а саме, у зв'язку із повною оплатою відповідачами заборгованості після відкриття провадження у даній справі.
З огляду на зазначене, суд першої інстанції розглядав позовні вимоги лише до одного з відповідачів - ФОП Добровольського В.К. про стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати у сумі 3481631,46 грн.
Позовні вимоги в цій частині обґрунтовано тим, що ФОП Добровольський В.К. у період з 29.05.2018 по 28.02.2022 без достатніх правових підстав використовував частину земельної ділянки комунальної власності по вул. Великій Панасівській, 183 у м. Харкові з кадастровим номером 6310137200:02:033:0043 загальною площею 2,3974 га, на якій розміщено належні на праві власності відповідачу об'єкти нерухомого майна, внаслідок чого позивачем у спірний період недоотримано дохід до бюджету у вигляді орендної плати в сумі 3481631,46 грн.
Рішенням Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 у справі №922/3252/25 позовні вимоги задоволено повністю, стягнуто з ФОП Добровольського В.К. на користь Харківської міської ради безпідставно збережені кошти у розмірі орендної плати у сумі 3481631,46 грн за використання земельної ділянки загальною площею 2,3974 га по вул. Великій Панасівській, буд. 183 у м. Харкові з кадастровим номером 6310137200:02:033:0043 за період з 29.05.2018 по 28.02.2022, стягнуто з ФОП Добровольського В.К. на користь Харківської міської ради витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви у сумі 52224,47 грн.
ФОП Добровольський В.К. звернувся з апеляційною скаргою та просив скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 у справі №922/3252/25; провадження у справі закрити.
Постановою Східного апеляційного господарського суду від 24.02.2026 апеляційну скаргу ФОП Добровольського В.К. на рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 у справі №922/3252/25 залишено без задоволення; рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 у справі №922/3252/25 залишено без змін.
Григор'єва Тетяна Володимирівна, яка не брала участі у справі, проте вважає, що суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, звернулась з апеляційною скаргою, в якій посилається на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права і просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 та закрити провадження у справі №922/3252/25, справу розглядати без участі відповідача, стягнути судові витрати у справі з позивача на користь відповідача.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 25.03.2026 поновлено Григор'євій Тетяні Володимирівні пропущений строк на подання апеляційної скарги на рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 у справі №922/3252/25; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою Григор'євої Тетяни Володимирівни (вх.№502Х) на рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 у справі №922/3252/25; повідомлено учасників справи, що розгляд апеляційної скарги відбудеться 21.04.2026.
07.04.2026 надійшла спільна заява Харківської міської ради та фізичної особи-підприємця Добровольського В.К. про затвердження мирової угоди.
Ухвалою Східного апеляційного господарського суду від 21.04.2026 оголошено у судовому засіданні перерву до 19.05.2026.
28.04.2026 від Григор'євої Т.В. надійшла заява, в якій вона просить затвердити мирову угоду, укладену між Харківською міською радою та ФОП Добровольським В.К. у справі №922/3252/25; у разі відмови у затвердженні мирової угоди - розглянути апеляційну скаргу Григор'євої Т.В. по суті в порядку, передбаченому ГПК України.
28.04.2026 від Григор'євої Т.В. надійшла заява про розгляд справи без участі особи, що подала апеляційну скаргу, та її представника.
29.04.2026 від ФОП Добровольського В.К. надійшли письмові пояснення, в яких він просить затвердити мирову угоду, укладену між Харківською міською радою та ФОП Добровольським В.К. у справі №922/3252/25; закрити провадження у справі у зв'язку із затвердженням мирової угоди; провести судове засідання без участі відповідача.
Відповідно до розпорядження Східного апеляційного господарського суду щодо повторного автоматизованого розподілу справи та витягу з протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 18.05.2026 у зв'язку з відпусткою судді Мартюхіної Н.О. для розгляду справи сформовано колегію суддів у складі: головуючий суддя Крестьянінов О.О., суддя Демідова П.В., суддя Білоусова Я.О.
У судовому засіданні представник Харківської міської ради проти апеляційної скарги заперечував; вирішення спільної заяви про затвердження мирової угоди залишив на розсуд суду.
Інші учасники справи у судове засідання не з'явились.
Розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1 , колегія суддів дійшла висновку, що апеляційне провадження за нею підлягає закриттю, враховуючи таке.
Як вже зазначалось. за наслідками розгляду позову Харківської міської ради Господарський суд Харківської області ухвалив рішення від 29.12.2025 у справі №922/3252/25, яким вказаний позов задоволено.
Вказане рішення суду першої інстанції було оскаржено до суду апеляційної інстанції, за наслідками апеляційного перегляду якого постановою від 24.02.2026 Східний апеляційний господарський суд залишив без змін рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 у справі №922/3252/25.
У подальшому Григор'єва Т.В., як особа, яка не брала участі у справі, проте вважає, що суд вирішив питання про її права, інтереси та (або) обов'язки, звернулась до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 та закрити провадження у справі №922/3252/25.
Тобто, у даній справі апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 подана в порядку ст. 272 ГПК України після завершення його апеляційного перегляду за апеляційною скаргою ФОП Добровольського В.К.
Згідно зі статтею 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
Стаття 129 Конституції України встановлює основні засади судочинства, якими, зокрема, є забезпечення права на апеляційний перегляд справи.
У частині 3 статті 2 Господарського процесуального кодексу України закріплені такі принципи господарського судочинства як верховенство права, забезпечення права на апеляційний перегляд справи, розумність строків розгляду справи судом. Наведені положення процесуального законодавства кореспондують приписам статті 129 Конституції України.
Обсяг реалізації конституційного права на оскарження судового рішення у конкретних правовідносинах визначається положеннями процесуального закону.
Так, ч. 1 ст. 254 ГПК України унормовано, що учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
У процедурі оскарження судових рішень процесуальним законом встановлено виправдані обмеження, спрямовані на забезпечення оперативності господарського процесу, попередження виникнення правових колізій та дотримання принципу юридичної визначеності, що є одним із суттєвих елементів принципу верховенства права.
Такі обмеження знаходять своє відображення серед положень Господарського процесуального кодексу України, зокрема у статті 272 цього Кодексу щодо порядку розгляду апеляційної скарги, яка надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення розгляду апеляційної скарги іншої особи.
Застосування цього процесуального запобіжника задля дотримання принципу юридичної визначеності узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який у своїх рішеннях неодноразово зауважував, що право на суд, одним з аспектів якого є право на доступ до суду, не є абсолютним, воно за своїм змістом може підлягати обмеженням, особливо щодо умов прийнятності скарги (рішення у справі «Мушта проти України» від 18.11.2010, «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини» від 12.07.2001, «Бруалья Ґомес де ла Торре проти Іспанії» від 19.12.1997 та інші).
Відповідно до частин 1, 4 статті 272 Господарського процесуального кодексу України у разі, якщо апеляційна скарга надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, і особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду справи, суд розглядає відповідну скаргу за правилами цієї глави. Суд апеляційної інстанції розглядає скаргу, вказану в частині першій цієї статті, в межах доводів, які не розглядалися під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.
Для розгляду апеляційної скарги, що надійшла до суду апеляційної інстанції після закінчення апеляційного розгляду справи, суд має встановити наявність таких умов для відкриття провадження: 1) особа, яка подала скаргу, не була присутня під час апеляційного розгляду; 2) доводи, що покладені в основу апеляційної скарги, не розглядалися під час апеляційного розгляду за апеляційною скаргою іншої особи (такі правові висновки викладені у постанові Верховного Суду від 24.04.2025 у справі №910/1539/21 (910/7148/22).
Вирішуючи питання про відкриття повторного апеляційного провадження у порядку статті 272 Господарського процесуального кодексу України за апеляційною скаргою особи, яка не була присутня під час апеляційного розгляду справи та яка вважає, що оскаржуваним рішенням вирішено питання про її права, інтереси чи обов'язки, яке вже було предметом апеляційного перегляду, суд повинен встановити, зокрема, наявність:
- у особи, яка подає таку апеляційну скаргу, правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності таких критеріїв: вирішення судом питання про її право, інтерес, обов'язок, причому такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним;
- відмінних доводів та аргументів, що покладені особою в основу апеляційної скарги, від тих доводів та аргументів, які вже були предметом розгляду апеляційним господарським судом за апеляційною скаргою іншої особи.
Частиною 5 статті 272 Господарського процесуального кодексу України визначено, що суд відмовляє у відкритті провадження за апеляційною скаргою, поданою відповідно до частини першої цієї статті, якщо суд розглянув наведені у ній доводи під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи.
Колегія суддів звертає увагу, що метою зазначеної статті є недопущення перегляду судом апеляційної інстанції рішення суду першої інстанції з мотивів, які були вже предметом розгляду за раніше поданою апеляційною скаргою. Належною підставою для відмови у відкритті апеляційного провадження згідно з частиною 5 статті 272 Господарського процесуального кодексу України є встановлення тотожності висновків, викладених у первісній апеляційній скарзі, постанові суду апеляційної інстанції, тим мотивам, які викладено особою, яка подає апеляційну скаргу згідно зі статтею 272 Господарського процесуального кодексу України.
Тотожність висновків, викладених у постанові суду апеляційної інстанції, тим мотивам, які викладено заявником апеляційної скарги згідно зі статтею 272 Господарського процесуального кодексу України, визначається шляхом логічного співставлення відповідних аргументів та їх змістовним співпадінням (подібні правові висновки сформовані у постановах Касаційного господарського суду Верховного Суду від 15.07.2020 у справі № 910/25520/13, від 20.01.2021 у справі № 913/567/19, від 12.02.2021 у справі №913/567/19, від 24.04.2025 у справі № 910/1539/21 (910/7148/22), від 29.07.2025 у справі №922/2005/23.
При цьому, як зазначено у постанові Верховного Суду від 24.04.2025 у справі №910/1539/21(910/7148/22) тільки за відсутності підстав для відмови у відкритті апеляційного провадження, передбачених частиною 5 статті 272 і статтею 261 Господарського процесуального кодексу України, а також підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення її з підстав, визначених в статті 260 Господарського процесуального кодексу України, апеляційний суд має відкривати апеляційне провадження за апеляційною скаргою, що надійшла до апеляційною суду після закінчення апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи. Судами має враховуватися правова позиція Верховного Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 14.08.2019 у справі № 62/112 про те, що питання чи оскаржуваним рішенням суду першої інстанції вирішено питання про права, інтереси та обов'язки, здійснюється тільки після відкриття апеляційного провадження за відсутності визначених процесуальним законом підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав.
Як вбачається з матеріалів справи, звертаючись з апеляційною скаргою ФОП Добровольський В.К. зазначав, що господарським судом першої інстанції неправильно визначено юрисдикцію даного спору та не враховано усталену правову позицію Верховного Суду про те, що наявність у відповідача статусу підприємця не свідчить про те, що він виступає у такій якості у правовідносинах з користування земельною ділянкою. Відповідач наголошував на тому, що нежитлові будівлі по АДРЕСА_1 зареєстрована за ним як за фізичною особою. Харківська міська рада не надала жодного доказу використання відповідачем нежитлових будівель та земельної ділянки у своїй господарській діяльності, тоді як він жодної господарської діяльності у будівлях та на земельній ділянці не веде. Враховуючи, що судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні не було встановлено факту ведення відповідачем господарської діяльності на спірній земельній ділянці, заявник вважав помилковим висновок суду про те, що спірні правовідносини мають ознаки господарських та підлягають вирішенню саме за правилами господарського судочинства. Також, відповідач не погодився з механізмом обрахунку стягнутої суми.
В свою чергу, Григор'єва Т.В. в апеляційній скарзі зазначає таке:
- власником нерухомого майна за адресою АДРЕСА_1 є фізична особа ОСОБА_2 , як громадянин, а не як підприємець. При цьому матеріали справи не містять доказів використання відповідачем цього майна у підприємницькій діяльності;
- вказане нерухоме майно придбано Добровольським В.К. під час шлюбу з Григор'євою Т.В., а тому воно є спільною сумісною власністю;
- стягнення судом безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою через розташування на ній нерухомого майна, що перебуває у спільній сумісній власності, є вирішенням питання про права, інтереси Григор'євої Т.В. як співвласника, а не залучення її судом як відповідача до розгляду справи є грубим порушенням її прав;
- право власності на нерухоме майно може реєструватися тільки за фізичною особою, а не за фізичною особою - підприємцем, тому ФОП не може бути власником нерухомого майна та не має право укладати правочини щодо його відчуження;
- залучення до участі у справі ОСОБА_2 в якості відповідача в статусі підприємця є безпідставним. Одночасно ОСОБА_2 та Григор'єва Т.В. є співвласниками спірного майна. Оскільки спірні правовідносини пов'язані з захистом порушених майнових прав Григор'євої Т.В., яка не брала участі у судах першої та апеляційної інстанцій, тому цей спір підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки не стосується захисту прав, свобод та інтересів у сфері господарських відносин, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання. Григор'єва Т.В. наполягає на тому, що провадження у цій справі має бути закрито, оскільки спір у ній не належить до юрисдикції господарських судів.
Ухвалюючи постанову від 24.02.2026 у даній справі судом апеляційної інстанції, зокрема, було встановлено таке.
Згідно відомостей, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань ФОП Добровольський Володимир Костянтинович зареєстрований як фізична особа-підприємець з 08.08.1997 із правом здійснення таких видів діяльності, як зокрема, основний: 46.90 неспеціалізована оптова торгівля; та інші: 17.29 виробництво інших виробів з паперу та картону; 46.19 діяльність посередників у торгівлі товарами широкого асортименту; 68.20 надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.
В свою чергу, відповідач є власником окремих об'єктів нерухомого майна в будівлях (літ. «Р-3», «П-2», «Л-1»), розташованого на земельній ділянці з кадастровим номером 6310137200:02:033:0043 площею 2,3974 га, що знаходиться по вул. Великій Панасівській, 183 у м. Харкові.
Згідно цільового призначення означені об'єкти нерухомості є нежитловими приміщеннями, що унеможливлює їх використання для особистих цілей фізичної особи, зокрема, для проживання.
При цьому, судова колегія врахувала, що цільовим призначенням спірної земельної ділянки з кадастровим номером 6310137200:02:033:0043 є: експлуатація та обслуговування нежитлових будівель; вид використання: 11.02 для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості; категорія: землі промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення
Суд апеляційної інстанції зазначив, що Цивільний кодекс України окремо не визначає такий суб'єкт права власності, як фізична особа-підприємець, набуття такого статусу дозволяє лише здійснювати господарську діяльність, оскільки суб'єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Незалежно від того, який статус у подальшому фізична особа обере для себе, у тому числі у разі прийняття рішення про здійснення будь-якої діяльності (підприємницької або незалежної професійної), суб'єктом права власності виступає саме фізична особа, а не підприємець. Адже чинне законодавство не виділяє такого суб'єкта права власності як фізичну особу-підприємця та не містить норм щодо права власності (у тому числі реєстрації в державних реєстрах) фізичної особи-підприємця, а лише встановлює, що останній відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Наведеним спростовуються доводи апелянта про те, що оскільки нежитлове приміщення було придбане відповідачем як фізичною особою, а не фізичною особою-підприємцем, вказане свідчить про невикористання його у здійснюваній господарській діяльності.
Судова колегія наголосила, що нежитлове приміщення - це відокремлене в натурі приміщення, призначене для використання в цілях, не пов'язаних з мешканням в цьому приміщенні та/або обслуговуванням інших приміщень будівлі, яке є самостійним нерухомим майном і об'єктом цивільних прав. До нежитлових відносять нерухомість, яка має комерційне або виробниче призначення, а також громадські будівлі.
Апеляційним господарським судом також встановлено, що Добровольський В.К. зареєстрований як суб'єкт підприємницької діяльності у період з 08.08.1997 та по цей час, який охоплює період позовних вимог (29.05.2018 по 28.02.2022). Видами діяльності ФОП Добровольського В.К. є, зокрема: 46.90 неспеціалізована оптова торгівля; та інші: 17.29 виробництво інших виробів з паперу та картону; 46.19 діяльність посередників у торгівлі товарами широкого асортименту; 68.20 надання в оренду й експлуатацію власного чи орендованого нерухомого майна.
Отже, у період заявлених позовних вимог Добровольський В.К. був зареєстрований як фізична особа-підприємець та здійснював підприємницьку діяльність. Водночас, матеріали справи не містять, а відповідачем не надано суду доказів використання належних йому нежитлових приміщень і будівель, а також частини земельної ділянки, на якій вони розміщені, в інших цілях, аніж у своїй підприємницькій діяльності. Також матеріали справи не містять доказів звернення Добровольського В.К. до компетентних органів у встановленому законом порядку для зміни цільового призначення земельної ділянки.
Отже, той факт, що при укладенні договору купівлі-продажу об'єктів нерухомості Добровольський В.К. діяв як фізична особа, не доводить того, що останній не використовував такі об'єкти нерухомості у своїй підприємницькій діяльності як фізична особа-підприємець. Крім того, як зазначалося вище, земельна ділянка має цільове призначення «для розміщення та експлуатації основних, підсобних і допоміжних будівель та споруд підприємств переробної, машинобудівної та іншої промисловості», що відповідає виду діяльності (за КВЕД) відповідача як фізичної особи-підприємця, а належні ОСОБА_2 об'єкти нерухомості не віднесені до житлових приміщень.
З урахуванням наведеного, судова колегія погодилась з висновком суду першої інстанції про те, що правовідносини, які виникли між Харківською міською радою та ФОП Добровольським В.К., є господарсько-правовими, оскільки останній у спірний період був суб'єктом господарювання, належне останньому на праві власності нерухоме майно має цільове призначення для здійснення підприємницької (виробничої та промислової) діяльності, а отже цей спір пов'язаний зі здійсненням відповідачем підприємницької діяльності на спірній земельній ділянці (яка була виділена та сформована саме для експлуатації об'єктів нерухомості), у зв'язку з чим доводи скаржника в цій частині до уваги не приймаються, а справа підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
Із наведеного вбачається, що доводи апеляційної скарги ФОП Добровольського В.К. щодо наявності підстав для закриття провадження у справі у зв'язку з необхідністю розгляду справи в порядку цивільного судочинства (з тих підстав, що при укладенні договору купівлі-продажу об'єктів нерухомості Добровольський В.К. діяв як фізична особа, а використання нежитлових приміщень у господарській діяльності не доведена позивачем) були оцінені та відхилені судом апеляційної інстанції.
Як зазначалося, суд апеляційної інстанції зобов'язаний встановити наявність такої умови для розгляду апеляційної скарги у порядку статті 272 Господарського процесуального кодексу України, як наявність відмінних доводів та аргументів, що покладені особою в основу апеляційної скарги, від тих доводів та аргументів, які розглядалися за апеляційною скаргою іншої особи.
Водночас, повторний перегляд судового рішення місцевого господарського суду з мотивів, які вже були предметом розгляду під час апеляційного розгляду справи за апеляційною скаргою іншої особи, суперечить принципу юридичної визначеності як складової верховенства права.
Стосовно доводів Григор'євої Т.В. про те, що стягнення судом безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою через розташування на ній нерухомого майна, що перебуває у спільній сумісній власності, є вирішенням питання про її права та інтереси як співвласника, колегія суддів зазначає таке.
За змістом статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Поряд з цим, предметом даного позову є стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за використання земельної ділянки, а позовні вимоги обґрунтовані тим, що ФОП Добровольський В.К. у період з 29.05.2018 по 28.02.2022 без достатніх правових підстав використовував частину земельної ділянки комунальної власності загальною площею 2,3974 га та по АДРЕСА_1 з кадастровим номером 6310137200:02:033:0043, на якій розміщено належні на праві власності відповідачу об'єкти нерухомого майна. При цьому, в межах даної господарської справи не вирішується питання щодо порядку спільного користуванням майном подружжя.
Крім того, як встановлено Східним апеляційним господарським судом під час розгляду апеляційної скарги ФОП Добровольського В.К. останній у спірний період був суб'єктом господарювання, належне останньому на праві власності нерухоме майно має цільове призначення для здійснення підприємницької (виробничої та промислової) діяльності, спір пов'язаний зі здійсненням відповідачем підприємницької діяльності на спірній земельній ділянці (яка була виділена та сформована саме для експлуатації об'єктів нерухомості).
Отже, оскільки спір пов'язаний зі здійсненням відповідачем (ФОП Добровольським В.К.) підприємницької діяльності на вказаній земельній ділянці, доводи Григор'євої Т.В. щодо вирішення судом першої інстанції питання про її права, інтереси як співвласника нерухомого майна є безпідставними.
Відповідно до ч. 1 ст. 17 ГПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.
Згідно з частиною 1 статті 254 ГПК України учасники справи, особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, інтереси та (або) обов'язки, мають право подати апеляційну скаргу на рішення суду першої інстанції.
Отже, вказані норми визначають коло осіб, які наділені процесуальним правом на апеляційне оскарження судового рішення, які поділяються на дві групи - учасники справи, а також особи, які участі у справі не брали, але судове рішення стосується їх прав, інтересів та (або) обов'язків. При цьому, на відміну від оскарження судового рішення учасником справи, не залучена до участі у справі особа повинна довести наявність у неї правового зв'язку зі сторонами спору або безпосередньо судовим рішенням через обґрунтування наявності трьох критеріїв: вирішення судом питання про її (1) право, (2) інтерес, (3) обов'язок і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним.
Зазначеною правовою нормою визначено право особи подати апеляційну скаргу на рішення, яким розглянуто і вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких є скаржник, або міститься судження про права, інтереси та (або) обов'язки такої особи у відповідних правовідносинах, виходячи з предмету та підстав позову. Якщо скаржник зазначає лише про те, що рішення може вплинути на його права та/або інтереси, та/або обов'язки, або зазначає (констатує) лише, що рішенням вирішено про його права та/або обов'язки чи інтереси, то такі посилання, виходячи з вищенаведеного, не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду апеляційної скарги по суті.
Водночас судове рішення, оскаржуване не залученою особою, повинно безпосередньо стосуватися прав, інтересів та обов'язків цієї особи, тобто судом має бути розглянуто й вирішено спір про право у правовідносинах, учасником яких на момент розгляду справи та прийняття рішення господарським судом першої інстанції є скаржник, або міститься судження про права та обов'язки цієї особи у відповідних правовідносинах.
Рішення є таким, що прийнято про права та обов'язки особи, яка не була залучена до участі у справі, якщо в мотивувальній частині рішення наявні висновки суду про права та обов'язки цієї особи або у резолютивній частині рішення суд прямо зазначив про права та обов'язки цієї особи. В такому випадку рішення порушує не лише матеріальні права осіб, не залучених до участі у справі, а й їх процесуальні права, що витікають із сформульованого в пункті 1 статті 6 Європейської конвенції про захист прав людини і основних свобод положення про право кожного на справедливий судовий розгляд. Будь-який інший правовий зв'язок між скаржником і сторонами спору не приймається до уваги.
Такі правові висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі №921/730/13-г/3, Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 15.05.2020 у справі № 904/897/19, Верховного Суду від 26.05.2020 у справі № 910/9016/16, від 21.07.2020 у справі № 914/1971/18, від 22.03.2023 у справі № 905/1397/21, а також від 20.03.2023 у справі № 914/3080/20.
Отже, особа, яка звертається з апеляційною скаргою в порядку статей 17, 254 Господарського процесуального кодексу України, повинна довести, що оскаржуване судове рішення прийнято про її права, інтереси та (або) обов'язки і такий зв'язок має бути очевидним та безумовним, а не ймовірним, що означає, що скаржник в апеляційній скарзі має чітко зазначити, в якій частині оскаржуваного ним судового рішення (в мотивувальній та/або резолютивній) прямо вказано про його права, інтереси та (або) обов'язки, та про які саме.
Доведення цих обставин покладено на скаржників, що також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 ГПК України.
Таким чином, суд апеляційної інстанції має з'ясувати, чи прийнято оскаржуване судове рішення про права, інтереси та/або обов'язки скаржника, про які саме, в якій саме частині судового рішення прямо вказано про таке, та після встановлення цих обставин вирішити питання про скасування судового рішення, а у випадку встановлення, що права, інтереси та/або обов'язки заявника оскаржуваним судовим рішенням не порушені та питання про його права та/або обов'язки, та/або інтереси стосовно сторін у справі судом не вирішувалися - закрити апеляційне провадження, оскільки в останньому випадку така особа не має права на апеляційне оскарження рішення суду (такий правовий висновок викладений, зокрема, у постановах Верховного Суду від 10.05.2018 у справі № 910/22354/15, від 11.07.2018 у справі № 911/2635/17, від 04.10.2018 у справі № 5017/461/2012, від 29.11.2018 у справі № 918/115/16, від 04.12.2018 у справі № 906/1764/15, від 06.12.2018 у справі № 910/22354/15, від 16.04.2019 у справі № 12/91, від 11.04.2019 у справі № 8/71-НМ, від 11.09.2019 у справі № 4/2023-10, постановах Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 14.08.2019 у справі № 62/112 та від 16.01.2020 у справі № 925/1600/16 та ін.).
Отже, конструкція вказаної правової норми процесуального закону і її застосування є очевидним і не викликає розумних сумнівів, а практика застосування Верховним Судом положень частини 1 статті 264 Господарського процесуального кодексу України в системному зв'язку зі статтями 17, 254 цього Кодексу є сталою та послідовною.
Слід зазначити, що статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) визначено, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.
Європейський суд з прав людини (надалі - ЄСПЛ) зауважує, що процесуальні норми призначені забезпечити належне відправлення правосуддя та дотримання принципу правової визначеності, а також те, що сторони повинні мати право очікувати, що ці норми застосовуються. Принцип правової визначеності застосовується не лише щодо сторін, але й щодо національних судів (рішення ЄСПЛ від 21.10.2010 у справі «Дія 97» проти України», § 47).
До того ж ЄСПЛ указав, що відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо апеляційне оскарження існує в національному правовому порядку, держава зобов'язана забезпечити особам під час розгляду справи в апеляційних судах, у межах юрисдикції таких судів, додержання основоположних гарантій, передбачених статтею 6 Конвенції, з урахуванням особливостей апеляційного провадження, а також має братись до уваги процесуальна єдність судового провадження в національному правовому порядку та роль у ньому апеляційного суду. «Право на суд», одним із аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати обмеженням; їх накладення дозволене за змістом, особливо щодо умов прийнятності апеляційної скарги. Проте такі обмеження повинні застосовуватись з легітимною метою та повинні зберігати пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (рішення ЄСПЛ від 06.12.2007 у справі «Воловік проти України», § 53, 55).
Системний аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що при розгляді апеляційної скарги, поданої особою, яка не брала участі в розгляді справи судом першої інстанції і яка вважає, що місцевим господарським судом вирішено питання про її права та обов'язки, суд апеляційної інстанції, перевіривши матеріали апеляційної скарги на предмет їх відповідності статей 258, 259 ГПК України, та за відсутності підстав для залишення апеляційної скарги без руху, повернення апеляційної скарги чи для відмови у відкритті апеляційного провадження з інших підстав, відкриває апеляційне провадження за апеляційною скаргою такої особи та має належним чином дослідити і встановити, чи вирішив суд в оскаржуваному рішенні питання про права, інтереси та (або) обов'язки заявника апеляційної скарги.
Якщо ж при цьому судом апеляційної інстанції буде встановлено, що права, інтереси та (або) обов'язки такої особи оскаржуваним судовим рішенням не порушені та що питання про її права, інтереси та (або) обов'язки у справі судом першої інстанції не вирішувалися, то апеляційний господарський суд не позбавлений права закрити апеляційне провадження на підставі п. 3 ч. 1 ст. 264 ГПК України. Якщо скаржник лише робить припущення, що оскаржуване рішення може вплинути на його права, інтереси, та/або обов'язки, або лише зазначає (констатує), що оскаржуваним рішенням вирішено його права, інтереси та/або обов'язки, то такі посилання не можуть бути достатньою та належною підставою для розгляду апеляційної скарги.
З огляду на те, що:
- в мотивувальній частині оскаржуваного рішення у цій справі відсутні висновки суду про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_1 ; у резолютивній частині оскаржуваного рішення суду також не вказано про права, інтереси та (або) обов'язки ОСОБА_1 ;
- Григор'євою Т.В. не наведено очевидного та безумовного зв'язку оскаржуваного рішення з правами, інтересами та/або обов'язками заявника;
- спір пов'язаний зі здійсненням відповідачем підприємницької діяльності на земельній ділянці; в межах даної господарської справи не вирішується питання користуванням спільним майном подружжя,
колегія суддів на підставі п. 3 ст. 264 ГПК України дійшла висновку про закриття апеляційного провадження у даній справі за апеляційною скаргою Григор'євої Тетяни Володимирівни на рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 у справі №922/3252/25.
Стосовно спільної заяви Харківської міської ради та ФОП Добровольського В.К. про затвердження мирової угоди, колегія суддів зазначає таке.
Відповідно до ст. 191 ГПК України позивач може відмовитися від позову, а відповідач - визнати позов на будь-якій стадії провадження у справі, зазначивши про це в заяві по суті справи або в окремій письмовій заяві. До ухвалення судового рішення у зв'язку з відмовою позивача від позову або визнанням позову відповідачем суд роз'яснює сторонам наслідки відповідних процесуальних дій, перевіряє, чи не обмежений представник відповідної сторони у повноваженнях на їх вчинення. У разі відмови позивача від позову суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. У разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання відповідачем позову суперечить закону або порушує права чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд. Суд не приймає відмову позивача від позову, визнання позову відповідачем у справі, в якій особу представляє її законний представник, якщо його дії суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Згідно зі ст. 192 ГПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на підставі взаємних поступок і має стосуватися лише прав та обов'язків сторін. У мировій угоді сторони можуть вийти за межі предмета спору за умови, якщо мирова угода не порушує прав чи охоронюваних законом інтересів третіх осіб. Сторони можуть укласти мирову угоду і повідомити про це суд, зробивши спільну письмову заяву, на будь-якій стадії судового процесу. До ухвалення судового рішення у зв'язку з укладенням сторонами мирової угоди суд роз'яснює сторонам наслідки такого рішення, перевіряє, чи не обмежені представники сторін вчинити відповідні дії. Укладена сторонами мирова угода затверджується ухвалою суду, в резолютивній частині якої зазначаються умови угоди. Затверджуючи мирову угоду, суд цією самою ухвалою одночасно закриває провадження у справі. Суд постановляє ухвалу про відмову у затвердженні мирової угоди і продовжує судовий розгляд, якщо: умови мирової угоди суперечать закону або порушують права чи охоронювані законом інтереси інших осіб, є невиконуваними; або одну із сторін мирової угоди представляє її законний представник, дії якого суперечать інтересам особи, яку він представляє.
Мирова угода у позовному провадженні - це письмова домовленість між сторонами спору про його вирішення, яка укладається в добровільному порядку з метою припинити спір, на погоджених сторонами умовах. Тобто, відмовившись від судового захисту, сторони ліквідують наявний правовий конфлікт самостійним (без державного примусу) врегулюванням розбіжностей на погоджених умовах. Спір може бути врегульовано укладенням мирової угоди на будь-якій стадії господарського процесу, у тому числі, на стадії виконання судового рішення. На відміну від звичайного договору, мирова угода у позовному провадженні укладається в процесі розгляду справи у господарському суді у формі та на умовах, передбачених процесуальним законодавством; підлягає затвердженню господарським судом; припиняє процесуально-правові відносини сторін; якщо мирова угода не виконується добровільно, вона виконується в порядку, встановленому для виконання судового рішення (постанова Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/661/20).
Відповідно до ст. 274 ГПК України у суді апеляційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав апеляційну скаргу. Якщо заява про відмову від позову чи мирова угода сторін відповідають вимогам статей 191, 192 цього Кодексу, суд постановляє ухвалу про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, якою одночасно визнає нечинним судове рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, та закриває провадження у справі.
Отже, процесуальним наслідком затвердження мирової угоди є визнання нечинним судового рішення першої інстанції, яким закінчено розгляд справи, та закриття провадження у справі.
Проте, колегія суддів звертає увагу, що апеляційна скарга Григор'євої Т.В. на рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 подана в порядку ст. 272 ГПК України після завершення його апеляційного перегляду за апеляційною скаргою ФОП Добровольського В.К. та станом на день постановлення даної ухвали є чинною постанова Східного апеляційного господарського суду від 24.02.2026 у справі №922/3252/25.
Необхідно звернути увагу, що відповідно до ст. 307 ГПК України у суді касаційної інстанції позивач має право відмовитися від позову, а сторони - укласти мирову угоду відповідно до загальних правил про ці процесуальні дії незалежно від того, хто подав касаційну скаргу. Якщо заява про відмову від позову чи мирова угода сторін відповідають вимогам статей 191, 192 цього Кодексу, суд визнає нечинними судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій та постановляє ухвалу про прийняття відмови позивача від позову або про затвердження мирової угоди сторін, якою одночасно закриває провадження у справі.
Пунктом 1 статті 6 Конвенції визначено, зокрема, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
Окрім того, колегія суддів звертає увагу, що за приписами статті 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій її території.
Статтею 18 ГПК України передбачено, що судові рішення, які набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.
Відповідно до частини першої статті 326 ГПК України судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.
Виконання судового рішення є невід'ємною складовою права кожного на судовий захист і охоплює, зокрема, законодавчо визначений комплекс дій, спрямованих на захист і відновлення порушених прав, свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Водночас невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленої законом.
Відповідно до ст. 338 ГПК України процесуальні питання, пов'язані з виконанням судових рішень, вирішуються судом, який розглядав справу як суд першої інстанції, якщо інше не визначено цим розділом.
Згідно зі ст. 330 ГПК України мирова угода, укладена між сторонами, або заява про відмову стягувача від примусового виконання в процесі виконання рішення подається в письмовій формі державному або приватному виконавцеві, який не пізніше триденного строку передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ. Питання затвердження мирової угоди у процесі виконання рішення, задоволення заяви про відмову стягувача від примусового виконання рішення вирішується судом протягом десяти днів з дня надходження до суду відповідної заяви, про що постановляється ухвала. Суд має право відмовити у затвердженні мирової угоди у процесі виконання рішення з підстав, визначених статтею 192 цього Кодексу, а у задоволенні заяви про відмову від примусового виконання рішення - з підстав, визначених статтею 191 цього Кодексу.
Отже, сторони не позбавлені права в загальному порядку, зокрема, на підставі ст. 192 ГПК України на стадії добровільного виконання рішення (до видачі наказу на примусове виконання рішення) звернутися до суду першої інстанції для затвердження мирової угоди або на стадії примусового виконання судового рішення - до державного або приватного виконавця з мировою угодою, який передає її для затвердження до суду, який видав виконавчий документ.
В свою чергу, ГПК України не містить процесуального механізму затвердження мирової годи на стадії апеляційного провадження, відкритого в порядку ст. 272 ГПК України, за наявності чинної постанови суду апеляційної інстанції. При цьому, у даному випадку суд апеляційної інстанції дійшов висновку про закриття апеляційного провадження за апеляційної скаргою Григор'євої Т.В. За таких обставин у суду апеляційної інстанції відсутні процесуальні повноваження для розгляду спільної заяви сторін про затвердження мирової угоди в порядку ст. 274 ГПК України та визнання нечинним рішення суду першої інстанції з огляду на набрання законної сили постанови апеляційної інстанції (підстав для скасування якої судом не встановлено).
Враховуючи викладене, апеляційний господарський суд враховує та підтримує прагнення сторін на мирне врегулювання питань щодо погашення заборгованості та пов'язаних із добровільним виконанням рішення суду, водночас зазначає, що в даному випадку у нього відсутні як підстави для відмови, так і повноваження для розгляду їх спільної заяви про затвердження мирової угоди, з огляду на що залишає її без розгляду. При цьому, підписана сторонами мирова угода залишається в матеріалах справи, а сторони не позбавлені права звернення із відповідною заявою про її затвердження в загальному порядку.
Керуючись статтями 234, 235, 264 Господарського процесуального кодексу України,
Закрити апеляційне провадження за апеляційною скаргою Григор'євої Тетяни Володимирівни на рішення Господарського суду Харківської області від 29.12.2025 у справі №922/3252/25.
Спільну заяву Харківської міської ради та фізичної особи-підприємця Добровольського Володимира Костянтиновича про затвердження мирової угоди у справі №922/3252/25 залишити без розгляду.
Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення. Порядок і строки її оскарження передбачені статтями 286 - 289 Господарського процесуального кодексу України.
Головуючий суддя О.О. Крестьянінов
Суддя Я.О. Білоусова
Суддя П.В. Демідова