18.05.2026 Справа № 914/2317/25
Господарський суд Львівської області в складі головуючої судді Бургарт Т.І., при секретарі судового засідання Свистуні П.О., розглянувши в підготовчому засіданні матеріали справи
за позовом: керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова Львівської області (вулиця Генерала Чупринки, будинок 85, місто Львів, 79057; умовний код: 02910031);
в інтересах держави в особі: Львівської міської ради (площа Ринок, будинок 1, місто Львів, 79006; код ЄДРПОУ: 04055896);
до відповідача: Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» (вулиця Центральна, будинок 347, село Зелів, Яворівський район, Львівська область, 81083; код ЄДРПОУ: 43815360);
про: витребування земельної ділянки з незаконного володіння, -
за участю представників:
прокурора: Германович Ю.А.;
від позивача: Коржевич У.Ф.;
від відповідача: Попов Д.І.
Заступник керівника Франківської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Львівської міської ради звернувся до Господарського суду Львівської області з позовною заявою до Обслуговуючого кооперативу «Гаражно-будівельний кооператив «Пікап» про витребування земельної ділянки з незаконного володіння.
Ухвалою від 27 квітня 2026 року підготовче засідання призначено на 18 травня 2026 року. В підготовче засідання 18 травня 2026 року з'явилися прокурор, представники позивача та відповідача.
У підготовчому засіданні розглядалися клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без руху, зупинення провадження, залишення позову без розгляду та питання про закриття підготовчого провадження та перехід до стадії розгляду справи по суті.
Щодо клопотання про залишення позовної заяви без руху.
Представник відповідача просив залишити позовну заяву без руху, посилаючись на недотримання прокурором вимог пункту 2 частини першої статті 164 Господарського процесуального кодексу України щодо сплати судового збору у встановленому законом порядку та розмірі.
В обґрунтування поданого клопотання представник відповідача зазначав, що визначена прокурором ціна позову ґрунтується на витязі з нормативної грошової оцінки земельної ділянки, який, на його переконання, не відображає дійсної (ринкової) вартості спірного майна станом на момент звернення до суду. У зв'язку з цим представник відповідача вважав, що судовий збір мав бути сплачений виходячи з вартості земельної ділянки, визначеної за результатами експертної грошової оцінки.
Прокурор та представник позивача заперечили проти наведених доводів та зазначили, що чинне процесуальне законодавство не пов'язує визначення ціни позову виключно з наявністю експертної грошової оцінки майна, а питання відповідності визначеної позивачем ціни позову дійсній вартості майна підлягає вирішенню судом під час розгляду справи.
Оцінюючи наведені доводи, суд виходить із такого.
Відповідно до пункту 2 частини першої статті 164 Господарського процесуального кодексу України до позовної заяви додаються, зокрема, документи, які підтверджують сплату судового збору у встановлених порядку і розмірі.
За змістом пункту 2 частини першої статті 163 Господарського процесуального кодексу України у позовах про витребування майна ціна позову визначається вартістю такого майна. Водночас ані положення Господарського процесуального кодексу України, ані норми Закону України «Про судовий збір» не встановлюють імперативного способу визначення вартості спірного майна для цілей обчислення судового збору та не містять вимоги щодо обов'язкового підтвердження такої вартості виключно звітом про експертну грошову оцінку.
Відповідно до статті 5 Закону України «Про оцінку земель» грошова оцінка земельних ділянок залежно від мети та порядку проведення може бути нормативною або експертною. При цьому експертна грошова оцінка земельних ділянок використовується, зокрема, при здійсненні цивільно-правових угод щодо земельних ділянок та прав на них.
Разом з тим предметом розгляду у цій справі є не вчинення цивільно-правочинної дії щодо земельної ділянки, а вирішення спору про витребування майна. Тому сам по собі факт відсутності експертної грошової оцінки земельної ділянки не свідчить про недотримання позивачем вимог процесуального закону щодо визначення ціни позову та сплати судового збору.
Суд також враховує, що відповідно до частини другої статті 6 Закону України «Про судовий збір» та частини другої статті 163 Господарського процесуального кодексу України у разі, якщо визначена позивачем ціна позову вочевидь не відповідає дійсній вартості спірного майна або якщо на момент пред'явлення позову встановити точну ціну позову неможливо, розмір судового збору попередньо визначається судом з подальшим стягненням недоплаченої суми або поверненням переплаченої суми судового збору відповідно до ціни позову, встановленої судом під час розгляду справи.
Отже, процесуальний закон прямо передбачає можливість остаточного визначення дійсної вартості спірного майна та відповідного розміру судового збору на стадії розгляду справи по суті.
При цьому представник відповідача, ставлячи під сумнів визначену прокурором вартість земельної ділянки, не надав жодних належних та допустимих доказів, які б свідчили про іншу дійсну вартість спірного майна або підтверджували очевидну невідповідність визначеної позивачем ціни позову фактичній вартості земельної ділянки.
Суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові Касаційного господарського суду від 19 жовтня 2021 року у справі №918/188/21, відповідно до якої чинне процесуальне законодавство не покладає на позивача обов'язку здійснювати актуалізацію ринкової вартості спірного майна для цілей визначення судового збору, а остаточне визначення ціни позову здійснюється судом за результатами розгляду справи на підставі досліджених доказів.
За таких обставин суд дійшов висновку, що наведені представником відповідача доводи фактично зводяться до незгоди із визначеною позивачем ціною позову, однак самі по собі не свідчать про порушення прокурором вимог статті 164 Господарського процесуального кодексу України та не утворюють передбачених законом підстав для залишення позовної заяви без руху.
Суд також враховує, що положення частини шостої статті 164 Господарського процесуального кодексу України пов'язують визначення вартості спірного майна на підставі експертної оцінки саме з пред'явленням позову про витребування майна від добросовісного набувача.
Такий законодавчий підхід обумовлений правовою природою гарантій, передбачених частиною п'ятою статті 390 Цивільного кодексу України, які спрямовані на забезпечення компенсації вартості майна добросовісному набувачеві у разі його витребування на користь держави чи територіальної громади. Саме з цією метою законодавець передбачив необхідність визначення вартості майна на підставі експертної оцінки.
Натомість у цій справі прокурор заявляє вимоги про витребування майна, посилаючись на недобросовісність набувача спірного майна та відсутність підстав для застосування гарантій, визначених частиною п'ятою статті 390 Цивільного кодексу України.
За таких обставин вимоги частини шостої статті 164 Господарського процесуального кодексу України щодо визначення вартості майна на підставі експертної оцінки не можуть тлумачитися як загальна та безумовна процесуальна вимога для визначення ціни позову і розміру судового збору у будь-якому спорі про витребування майна.
Відтак клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без руху задоволенню не підлягає.
Розглянувши клопотання представника відповідача про зупинення провадження у справі до набрання законної сили рішенням Київського окружного адміністративного суду в справі №640/15962/20 суд зазначає наступне.
В обґрунтування поданого клопотання представник відповідача зазначає, що предметом розгляду у справі №640/15962/20 є питання правомірності включення Рясне-Руської сільської ради до складу Львівської міської територіальної громади на підставі розпоряджень Кабінету Міністрів України від 27 травня 2020 року №624-р та від 12 червня 2020 року №718-р. На переконання відповідача, у разі визнання зазначених розпоряджень протиправними та їх скасування Львівська міська рада не набуде статусу правонаступника Рясне-Руської сільської ради, а відтак прокурор звернувся з позовом в інтересах неналежного суб'єкта.
Прокурор та представник позивача проти задоволення клопотання заперечили.
Оцінюючи наведені доводи, суд виходить із такого.
Відповідно до пункту 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у випадку об'єктивної неможливості її розгляду до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку іншого судочинства. Водночас наведена норма прямо передбачає, що суд не може посилатися на об'єктивну неможливість розгляду справи у випадку, коли наявні у справі докази дозволяють встановити та оцінити обставини, які є предметом судового розгляду.
За змістом наведеної норми процесуального права необхідною умовою для зупинення провадження у справі є не сам факт існування іншого судового провадження, а наявність такого матеріально-правового зв'язку між справами, за якого встановлення певних обставин в іншій справі є необхідною передумовою для вирішення спору у справі, що розглядається, а відповідні обставини не можуть бути встановлені господарським судом самостійно.
Подібний правовий підхід викладений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 серпня 2022 року у справі №908/2287/17.
Суд враховує, що предметом спору у цій справі є вимоги прокурора про витребування земельної ділянки з незаконного володіння у комунальну власність Львівської міської ради. При цьому підставою заявленого позову прокурор визначає, зокрема, належність спірної земельної ділянки до території Львівської міської територіальної громади та наявність у Львівської міської ради повноважень щодо здійснення правомочностей власника стосовно спірного майна.
Водночас предметом розгляду у справі №640/15962/20 є перевірка правомірності розпоряджень Кабінету Міністрів України щодо затвердження перспективного плану формування територій громад Львівської області та визначення адміністративних центрів територіальних громад у частині включення Рясне-Руської сільської ради до складу Львівської територіальної громади.
Отже, хоча зазначені справи певною мірою пов'язані між собою фактичними обставинами щодо адміністративно-територіального устрою, сам по собі розгляд адміністративної справи №640/15962/20 не створює об'єктивної неможливості розгляду цього господарського спору.
Суд також враховує, що відповідно до статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині лише з моменту набрання законної сили відповідним судовим рішенням.
Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 23 березня 2023 року у справі №640/6699/20, у якій зазначено, що визнання нормативно-правового акта протиправним та нечинним має наслідком втрату ним чинності саме з моменту набрання законної сили відповідним судовим рішенням.
Станом на момент розгляду цього клопотання розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 травня 2020 року №624-р та від 12 червня 2020 року №718-р є чинними, а відтак породжують відповідні правові наслідки та підлягають застосуванню.
При цьому наведені відповідачем доводи фактично ґрунтуються на припущенні щодо можливого результату розгляду адміністративної справи №640/15962/20 та потенційних правових наслідків такого рішення у майбутньому, що саме по собі не може свідчити про наявність передбаченої пунктом 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України об'єктивної неможливості розгляду даної справи.
Суд також відхиляє доводи відповідача про те, що можливе задоволення позову у справі №640/15962/20 автоматично свідчитиме про відсутність у Львівської міської ради статусу належного позивача у цій справі.
Такі доводи ґрунтуються на припущенні про те, що у випадку визнання протиправними та нечинними розпоряджень Кабінету Міністрів України щодо включення Рясне-Руської сільської ради до складу Львівської міської територіальної громади спірна земельна ділянка не могла перейти до комунальної власності Львівської міської територіальної громади.
Водночас навіть у разі задоволення позову у справі №640/15962/20 відповідне судове рішення саме по собі не вирішуватиме питання правового режиму конкретної земельної ділянки та не встановлюватиме автоматичного припинення усіх правових наслідків, які виникли у зв'язку з перебуванням спірних розпоряджень Кабінету Міністрів України у чинному стані.
Крім того, питання належності позивача, обсягу його правомочностей щодо спірного майна, а також правових наслідків можливого скасування відповідних урядових розпоряджень підлягають дослідженню та оцінці саме у межах розгляду цієї справи на підставі поданих сторонами доказів і не свідчать про об'єктивну неможливість її розгляду.
Сам по собі ризик того, що в майбутньому можуть змінитися підстави набуття Львівською міською радою прав щодо майна, не є тотожним неможливості встановлення судом обставин, які входять до предмета доказування у даній справі, та не утворює передбачених пунктом 5 частини першої статті 227 Господарського процесуального кодексу України підстав для зупинення провадження.
Будь-яких інших обставин, які б унеможливлювали встановлення та оцінку судом обставин, що входять до предмета доказування у цій справі, відповідачем не наведено, а судом не встановлено.
За таких обставин підстави для зупинення провадження у справі відсутні, у зв'язку з чим у задоволенні клопотання представника відповідача належить відмовити.
Щодо клопотання про залишення позовної заяви без розгляду
Відповідач вважає, що позов підлягає залишенню без розгляду на підставі пункту 1 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України. В обґрунтування заявленого клопотання відповідач зазначає, що відсутні підстави для представництва прокурором інтересів держави в особі міської ради, оскільки орган місцевого самоврядування є безпосереднім джерелом порушення.
Відповідно до частини третьої статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Згідно з абзацом 1 та 2 частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Аналіз частини третьої статті 23 Закону України «Про прокуратуру» дає підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Так, прокурор визначає склад сторін самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб'єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо (такі висновки викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі №483/448/20; у постанові від 20 червня 2023 року в справі №633/408/18, від 08 листопада 2023 року у справі №607/15052/16-ц).
Щодо тверджень представника відповідача про те, що прокурор фактично стверджує про незаконність рішень сільської ради, натомість визначає позивачем у справі орган місцевого самоврядування, то суд зауважує, що прокурор в справі захищає інтереси територіальної громади у спосіб витребування майна з чужого незаконного володіння.
Доводам щодо підстав представництва прокурором інтересів держави у подібних правовідносинах надано оцінку Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 04.03.2026 у справі №922/5241/21, у якій, зокрема, роз'яснено, що визначальним для вирішення питання про належність прокурора як суб'єкта звернення до суду є встановлення характеру інтересу, який підлягає захисту, та його носія - держави або територіальної громади, а не формальне ототожнення органу місцевого самоврядування із «джерелом порушення».
Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.03.2026 у справі №922/5241/21 у пункті 10.57 зазначила: «Якщо ж прокурор захищає суто інтереси територіальної громади, то вона в особі відповідного органу місцевого самоврядування є позивачем за таким позовом, навіть якщо за твердженням прокурора, саме внаслідок незаконних дій (рішення, правочину) цього органу порушено інтереси громади».
Оцінюючи наведене положення у контексті спірних правовідносин, суд виходить з того, що Велика Палата Верховного Суду фактично розмежувала два самостійні підходи до визначення суб'єкта звернення до суду: (1) випадки захисту «інтересу держави», який виходить за межі інтересу конкретної територіальної громади, та (2) випадки захисту виключно інтересу територіальної громади як власника майна. У другому випадку саме територіальна громада, в особі уповноваженого органу місцевого самоврядування, є належним позивачем, незалежно від того, що саме цей орган міг бути причетним до виникнення спірної ситуації.
Таким чином, ключовим є не характер поведінки органу місцевого самоврядування як потенційного «порушника», а правова природа інтересу, який підлягає захисту, та визначення його носія. Сам по собі факт оспорювання рішень або дій органу місцевого самоврядування не трансформує прокурора у «замінного позивача» замість відповідної територіальної громади, якщо відсутній самостійний інтерес держави, який виходить за межі інтересу цієї громади.
З урахуванням наведеного суд доходить висновку, що наведений у клопотанні відповідача аргумент про відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі міської ради через те, що саме цей орган є джерелом порушення, є юридично неспроможним, оскільки ігнорує імперативний висновок Великої Палати Верховного Суду про визначальність саме характеру інтересу, а не оцінки поведінки органу місцевого самоврядування. У цій справі прокурор звернувся до суду із вимогою віндикаційного характеру, спрямованою на витребування майна з чужого незаконного володіння в інтересах територіальної громади, тобто реалізує захист саме комунального майнового інтересу. За таких умов застосуванню підлягає саме підхід, викладений у пункті 10.57 постанови Великої Палати Верховного Суду, який виключає можливість ототожнення органу місцевого самоврядування з «неналежним позивачем» лише з підстав його участі у формуванні спірних правовідносин.
Прокурор стверджує про бездіяльність Львівської міської ради, що є представницьким органом місцевого самоврядування, який наділений правом представляти інтереси територіальної громади, щодо витребування із чужого незаконного володіння спірної земельної ділянки на користь територіальної громади в особі Львівської міської ради.
Як встановив суд, прокурор звертався до Львівської міської ради листом від 30 квітня 2025 року, у якому просив повідомити про вжиті міською радою, з урахуванням практики Верховного Суду, заходи для захисту інтересів держави щодо, зокрема, встановлення законності передачі спірної земельної ділянки у власність Обслуговуючому кооперативу «Гаражно - будівельний кооператив «Пікап».
З огляду на відсутність відомостей про претензійно - позовну роботу Львівської міської ради щодо питання витребування з чужого незаконного володіння Обслуговуючого кооперативу «Гаражно - будівельний кооператив «Пікап» земельної ділянки на користь територіальної громади, Франківська окружна прокуратура міста Львова повідомила Львівську міську раду про звернення до суду в порядку частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру».
Отже, з огляду на обраний спосіб захисту та суб'єктний склад учасників спору, з урахуванням наведених прокурором обґрунтувань підстав для представництва в суді законних інтересів держави у відповідності до вимог статті 23 Закону України «Про прокуратуру», суд дійшов висновку про доведеність статусу позивача як уповноваженого суб'єкта у правовідносинах щодо витребування земельної ділянки.
Враховуючи зазначене, суд стверджує про відсутність підстав для залишення позову без розгляду на підставі пункту 2 частини першої статті 226 Господарського процесуального кодексу України на стадії підготовчого провадження.
Розглянувши матеріали справи, суд зазначає наступне.
Відповідно до частини другої статті 177 Господарського процесуального кодексу України підготовче провадження починається відкриттям провадження у справі і закінчується закриттям підготовчого засідання.
Пунктом 3 частини другої статті 185 Господарського процесуального кодексу України визначено, що за результатами підготовчого засідання суд постановляє ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті.
З огляду на відсутність підстав для відкладення підготовчого засідання або оголошення в ньому перерви, а також беручи до уваги те, що у підготовчому засіданні судом вчинено всі процесуальні дії, передбачені статтею 182 Господарського процесуального кодексу України, за відсутності заперечень з боку учасників справи, суд дійшов висновку про наявність правових підстав для закриття підготовчого провадження у справі №914/2317/25 та призначення справи до судового розгляду по суті.
Керуючись статтями 162, 164, 174, 181-182, 226-229, 234-236 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд Львівської області, -
1. Відмовити у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без руху.
2. Відмовити представнику відповідача у клопотанні про зупинення провадження.
3. Відмовити у задоволенні клопотання представника відповідача про залишення позовної заяви без розгляду.
4. Закрити підготовче провадження у справі №914/2317/25.
Призначити справу до судового розгляду по суті на 29.06.2026 р. о 10:30 год.
Засідання відбудеться у залі судових засідань №5 Господарського суду Львівської області за адресою: вулиця Личаківська, 128, місто Львів, 79014.
5. Ухвала набирає законної сили з моменту її оголошення та не підлягає оскарженню окремо від рішення суду.
6. Інформацію про справу можна отримати за веб-адресою: http://court.gov.ua/fair/sud5015.
Суддя Бургарт Т.І.