вул. Коцюбинського, 2А, м. Ужгород, 88605, e-mail: inbox@zk.arbitr.gov.ua, вебадреса: http://zk.arbitr.gov.ua
06 травня 2026 р. м. Ужгород Справа № 907/1111/25
Господарський суд Закарпатської області у складі судді Мірошниченка Д.Є., за участю секретаря судового засідання Мельник І.В.,
розглянувши справу в порядку загального позовного провадження
за позовом Закарпатської обласної прокуратури, м. Ужгород в інтересах держави в особі
позивача-1 Західного офісу Держаудитслужби, м. Львів
позивача-2 Хустської міської ради, м. Хуст Хустського району Закарпатської області
до відповідача-1 Управління освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради, м. Хуст Хустського району Закарпатської області
та до відповідача-2 фізичної особи-підприємця Королькова Максима Вікторовича, м.Виноградів Закарпатської області
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України, м. Львів
про визнання недійсними договорів та стягнення грошових коштів
За участю представників:
прокуратури - Нірода М. В, прокурор, службове посвідчення № 084297 від 25.02.2026
позивача-1 - не з'явились
позивача-2 - не з'явились
відповідача-1 - не з'явились
відповідача-2 - Порада С.В., адвокат, ордер серії АО №1199145 від 15.10.2025
третьої особи - не з'явились
Закарпатська обласна прокуратура в інтересах держави в особі Західного офісу Держаудитслужби та Хустської міської ради звернулася до Господарського суду Закарпатської області з позовом до Управління освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради та до фізичної особи-підприємця Королькова Максима Вікторовича (далі також - ФОП Корольков М.В.), в якому просить суд визнати недійсним договір про закупівлю товарів № 66 від 23.03.2018, укладений між Управлінням освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради та ФОП Корольковим М.В. за результатами відкритих торгів UА-2018-01-31-001619-с; визнати недійсним договір про закупівлю товарів № 48 від 13.03.2019, укладений між Управлінням освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради та ФОП Корольковим М.В. за результатами відкритих торгів UА-2019-02-05-000696-а; визнати недійсним договір про закупівлю товарів № 47 від 13.03.2019, укладений між Управлінням освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради та ФОП Корольковим М.В. за результатами відкритих торгів UА-2019-02-05-000562-а та стягнути з ФОП Королькова Максима Вікторовича на користь Управління освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради кошти в сумі 792 784,2 грн, а з Управління освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради одержані ним за рішенням суду кошти в сумі 792 784,2 грн стягнути в дохід держави.
Позов заявлено прокурором з підстав недотримання норм Законів України "Про публічні закупівлі" та "Про захист економічної конкуренції" під час укладення зазначеного договору.
Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи № 907/1111/25 визначено головуючого суддю Мірошниченка Д.Є., що підтверджується протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 25.09.2025.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 30.09.2025 суд постановив прийняти позовну заяву до розгляду та відкрити провадження у справі, розгляд справи здійснювати у порядку загального позовного провадження, залучити Західне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України як третю особу, що не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача, призначити підготовче засідання на 29.10.2025 о 10:00 год. та встановити учасникам справи строк для подання до суду заяв по суті спору. А також вирішено клопотання прокурора про витребування від Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України належним чином засвідчені копії рішення Адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 20.12.2023 №63/128-р/к, листа ТОВ "Держзакупівлі.Онлайн" від 24.06.2019 № 240619-3 (вх. № 57-01/39кі від 03.07.2019), листа ДП "ПРОЗОРРО" від 28.05.2019 № 206/1716/03 (вх. № 57-01 від 30.05.2019), листа Головного управління Державної міграційної служби України в Закарпатській області від 05.10.2020 №2101.3.1-7618/21.2-20 (вх. № 63-01-2873 від 08.10.2020), листа АТ "Укртелеком" від 16.07.2019 №719 вих 80Д731-80Д922 (вх.57-01-45кі від 22.07.2019), листа АТ "Укрсиббанк" від 12.06.2019 №1З-2-0З/887 "БТ" (вх.57-01/34кі від 18.06.2019), листа Головного управління ДФС у Закарпатській області від 12.06.2019 №13642/10/07-16-13-01-09 (вх.№ 57-01/688 від 18.06.2019), листа ФОП Королькова М.В. б/д б/н (вх. № 57-01/687 від 18.06.2019);листа ТОВ "Кепрейт Партнерс" від 05.10.2020 № 16/10-20 (вх. № 63-01/2884 від 12.10.2020), листа ПрАТ "Київстар" від 12.10.2020 №25435/02 (вх.№63-01/427кі від 16.10.2020) призначити до розгляду в судовому засіданні з наданням учасникам справи можливості висловити позицію (подати заперечення) щодо вказаного клопотання.
13.10.2025 за вх.№ 02.3.1-02/8917/26 через систему "Електронний суд" до суду надійшли пояснення від Західного офісу Держаудитслужби (Управління Західного офісу Держаудитслужби в Закарпатській області).
16.10.2025 за вх.№ 02.3.1-02/9058/25 через підсистему "Електронний суд" від фізичної особи-підприємця Королькова Максима Вікторовича до суду надійшов відзив на позовну заяву.
Також, 16.10.2025 за вх.№ 02.3.1-02/9059/25 через підсистему "Електронний суд" від фізичної особи-підприємця Королькова Максима Вікторовича до суду надійшла заява про зупинення провадження у справі до завершення перегляду судового рішення у касаційному порядку об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 922/3456/23.
23.10.2025 за вх.№ 02.3.1-02/9312/25 через підсистему "Електронний суд" від Закарпатської обласної прокуратури до суду надійшла відповідь на відзив.
29.10.2025 підготовче засідання у справі не відбулось у зв'язку з перебуванням головуючого судді у щорічній основній відпустці у період з 27.10.2025 по 31.10.2025 включно відповідно до наказу Господарського суду Закарпатської області № 02.4-08/44-к від 20.10.2025.
З огляду на що, суд ухвалою від 04.11.2025 постановив відкласти підготовче засідання на 19.11.2025 об 11:30 год.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 19.11.2025 суд постановив зупинити провадження у справі № 907/1111/25 до завершення перегляду судового рішення у касаційному порядку об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі № 922/3456/23.
12.01.2026 за вх.№ 02.3.1-02/163/26 через систему "Електронний суд" до суду надійшла заява фізичної особи-підприємця Королькова Максима Вікторовича про поновлення провадження у даній справі, відповідно до якої відповідач-2, в порядку статті 230 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), повідомляє про завершення розгляду Верховним Судом у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду справи № 922/3456/23 та публікації повного тексту відповідної постанови в Єдиному державному реєстрі судових рішень.
Також, 12.01.2026 за вх.№ 02.3.1-02/164/26 через систему "Електронний суд" до суду надійшли додаткові пояснення від фізичної особи-підприємця Королькова Максима Вікторовича.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 14.01.2026 суд постановив поновити провадження у справі № 907/1111/25 та призначити підготовче засідання на 29.01.2026 о 10:30 год.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 29.01.2026 суд постановив продовжити строк підготовчого провадження на 30 днів та відкласти підготовче засідання на 12.02.2026 об 11:30 год., з підстав наведених у ній.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 12.02.2026 суд закрив підготовче провадження у цій справі та призначив її до судового розгляду по суті на 11.03.2026 об 11:00 год.
Судове засідання 11.03.2026 не відбулось через перебування головуючого судді у щорічній основній відпустці у період з 09.03.2026 по 13.03.2026 включно відповідно до наказу Господарського суду Закарпатської області № 02.4-08/5-к від 03.03.2026, у зв'язку з чим суд, відповідно до ухвали від 16.03.2026 призначив судове засідання на 08.04.2026 о 12:00 год.
Ухвалою Господарського суду Закарпатської області від 08.04.2026 суд постановив відкласти судове засідання на 06.05.2026 об 11:30 год., з підстав наведених у ній.
04.05.2026 за вх.№ 02.3.1-02/4128/26 через підсистему "Електронний суд" до суду надійшла заява Управління освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради від 01.05.2026 про розгляд справи без участі уповноваженого представника відповідача-1.
В судовому засіданні 06.05.2026 присутніми представниками сторін надано усні пояснення згідно з позиціями, викладеними ними в своїх заявах по суті справи.
Відтак, судом встановлено, що зібраних в матеріалах справи доказів достатньо для з'ясування обставин справи і прийняття судового рішення, відповідно до статті 13 ГПК України, учасникам справи створювались необхідні умови для встановлення фактичних обставин справи і правильного застосування законодавства.
Відповідно до статті 240 ГПК України в судовому засіданні 06.05.2026, за наслідками розгляду даної справи, судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.
Правова позиція прокуратури.
Прокурор обґрунтовує позовні вимоги порушенням фізичною особою-підприємцем Корольковим Максимом Вікторовичем законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, заборонених відповідно до пункту 1 статті 50 та пункту 4 частини 2 статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Доводить, що фізична особа-підприємець Корольков М.В. та фізична особа-підприємець Дубровський Ю.В. узгодивши свою поведінку та свої тендерні пропозиції, усунули конкуренцію та змагальність між собою, а отже, спотворили результат проведених торгів, оголошених Управлінням освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради, порушивши право замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату, а відтак, вчинили антиконкурентні узгоджені дії, заборонені Законом України "Про захист економічної конкуренції", та призвели до порушення вимог Закону України "Про публічні закупівлі".
Отже, на думку прокурора, вказаний вище незаконний спосіб отримання права на укладення договорів про закупівлю є підставою для визнання договорів про закупівлю товарів № 66 від 23.03.2018, № 48 від 13.03.2019, № 47 від 13.03.2019, укладених за результатами проведених закупівель, недійсним на підставі частини 1 статті 215, частини 1 статті 203, частини 3 статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), як таких, що суперечать інтересам держави та суспільства.
Відтак, прокурор, на підставі частини 3 статті 228 ЦК України просить суд визнати недійсними договори про закупівлю товарів № 66 від 23.03.2018, укладений між Управлінням освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради (код ЄДРПОУ 33763070) та ФОП Корольковим М.В. (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) за результатами відкритих торгів UA-2018-01-31-001619-с, № 48 від 13.03.2019, укладений між Управлінням освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради (код ЄДРПОУ 33763070) та ФОП Корольковим М.В. (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) за результатами відкритих торгів UA-2019-02-05-000696-а, № 47 від 13.03.2019, укладений між Управлінням освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради (код ЄДРПОУ 33763070) та ФОП Корольковим М.В. (ідентифікаційний код НОМЕР_1 ) за результатами відкритих торгів UA-2019-02-05-000562-а, а також застосувати наслідки їх недійсності.
При цьому, в якості правових наслідків недійсності договорів, укладених за результатами публічної закупівлі, прокурором з посиланням на частину 3 статті 228 ЦК України зазначено про необхідність повернення фізичною особою-підприємцем Корольковим Максимом Вікторовичем одержаних коштів у розмірі 792 784,20 грн Управлінню освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради, в той час, як отримані останнім за рішенням суду кошти підлягають стягненню в дохід держави.
Правова позиція позивача-1.
Позивач-1, згідно з поданими поясненнями, зазначає, що оцінка дій замовників щодо обов'язку моніторингу інформації про наявність (відсутність) суб'єкта господарювання (учасника), зокрема, у зведених відомостях АМКУ, у тому числі на етапі виконання договору, не належить до повноважень органів Держаудитслужби, а питання щодо антиконкурентних узгоджених дій знаходяться поза межами компетенції органів державного фінансового контролю. Таким чином, Управлінням Західного офісу Держаудитслужби в Закарпатській області заходи державного фінансового контролю до спірних закупівель не здійснювались.
При цьому повідомляє, що договори за результатами проведення закупівель, були укладені та виконані сторонами до дати розгляду справи та ухвалення рішення Адміністративною колегією Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України про визнання вчинення суб'єктами господарювання порушень законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу.
Правова позиція позивача-2
Хустською міською радою не подано до суду письмових пояснень щодо заявленого прокурором позову.
Правова позиція відповідача-1.
Відповідач-1 згідно з поданими до суду клопотаннями від 06.03.2026 та 01.05.2026 визнає позов.
Правова позиція відповідача-2.
Відповідач-2 згідно з поданим суду відзивом заперечує проти позову в повному обсязі, вказуючи при цьому, що сам лише факт установлення рішенням Антимонопольного комітету України порушення у вигляді антиконкурентних узгоджених дій під час участі у процедурі закупівлі не є самостійною та достатньою підставою для висновку про те, що укладений у подальшому договір про закупівлю було вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства у розумінні частини третьої статті 228 ЦК України.
Також, зазначає, що рішення третьої особи від 20.12.2023 № 63/128-р/к встановлює поведінку учасників на етапі підготовки та участі в торгах, але не містить жодних висновків про мету або умисел сторін при укладенні договорів № 66 від 23.03.2018, № 47 від 13.03.2019, № 48 від 13.03.2019, а тим більше - про порушення ними інтересів держави чи суспільства на стадії виконання цих договорів.
Вважає за необхідне наголосити, що антиконкурентні узгоджені дії встановлено виключно стосовно ФОП Королькова М.В. та ФОП Дубровського Ю.В. Водночас щодо інших учасників - ФОП Продана Ю.Ю., ФОП Микулянич Г.М., ФОП Щербан А.В., ТОВ "Радивилівмолоко" - жодних ознак або фактів порушення законодавства про захист економічної конкуренції щодо вказаних торгів не встановлено, що в свою чергу свідчить про те, що конкуренція в межах аукціонів не була усунена, а кількість незалежних учасників забезпечила реальне змагання цінових пропозицій, а визначення переможцем відповідача-2 ґрунтувалося на об'єктивній оцінці найвигіднішої пропозиції, здійсненій замовником у межах наданих законом повноважень і відповідно до процедурних вимог.
Стверджує також, що відповідач-2 діяв відкрито, у межах законодавчо визначеної конкурентної процедури, не мав впливу на рішення замовника, належно виконав зобов'язання за укладеними договорами та поставив товар у повному обсязі, що визнається сторонами і підтверджується даними з Єдиного вебпорталу використання публічних коштів та наданими прокурором первинними документами. Замовник прийняв продукцію, оплатив її вартість і не висловлював претензій щодо якості чи строків постачання.
Відтак, доводить, що відсутні об'єктивні та суб'єктивні ознаки умислу на укладення правочинів, що суперечать інтересам держави і суспільства, а сам по собі факт встановлення порушення законодавства про захист економічної конкуренції не доводить умислу на укладення правочину, який би суперечив публічним інтересам, а лише свідчить про формальне порушення правил конкурентної поведінки у сфері торгів.
Таким чином, вважає, що прокуратурою не доведено наявності умислу відповідача-2, як обов'язкового елемента складу правопорушення, передбаченого частиною 3 статті 228 ЦК України, а отже, відсутні правові підстави для визнання спірних договорів недійсними чи застосування до відповідача-2 наслідків у вигляді односторонньої реституції.
Правова позиція третьої особи.
Західним міжобласним територіальним відділенням Антимонопольного комітету України не подано суду письмових пояснень відповідно до статті 168 ГПК України.
Управлінням освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради в електронній системі публічних закупівель "ProZorro" розміщено оголошення на проведення відкритих торгів із закупівлі товару "Яйце куряче І категорії" (ідентифікатор закупівель UA-2018-01-31-001619-с та UA-2019-02-05-000696-а) та "Вершкове масло (жирністю не менше 72,5%)" (ідентифікатор закупівлі UA-2019-02-05-000562-а). Очікувана вартість закупівель становила 350 000,00 грн, 261 360,00 грн та 714 000,00 грн відповідно.
Згідно з протоколами тендерного комітету замовника № 4 від 05.03.2019, № 2 від 27.02.2019 та № 3 від 27.02.2019 фізичну особу-підприємця Королькова М.В. визначено переможцем вищевказаних закупівель та повідомлено про намір укласти з ним договори.
Як наслідок, між Управлінням освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради та фізичною особою-підприємцем Корольковим Максимом Вікторовичем укладено договір про закупівлю товарів за державні кошти № 66 від 23.03.2018, договір про закупівлю товарів за державні кошти № 47 від 13.03.2019 та договір про закупівлю товарів за державні кошти № 48 від 13.03.2019.
Станом на час звернення прокурора із даним позовом до суду, вказані вище договори виконані сторонами у повному обсязі, що підтверджується наявними в матеріалах справи рахунками-фактурами та відповідними платіжними дорученнями.
У подальшому, рішенням адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 20.03.2023 № 63/128-р/к у справі № 63/6-01-60-2020/57-2/2020 визнано фізичну особу-підприємця Королькова Максима Вікторовича та фізичну особу-підприємця Дубровського Юрія Васильовича винними у вчиненні порушень законодавства про захист економічної конкуренції, передбачених пунктом 1 статті 50, пунктом 4 частини 2 статті 6 Закону України "Про захист економічної конкуренції" у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів торгів, проведених Управлінням освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради з ідентифікаторами UA-2018-01-31-001619-с, UA-2019-02-05-000696-а, UA-2019-02-05-000562-а (пункти 1, 5, 7 резолютивної частини рішення від 20.03.2023 № 63/128-р/к).
Під час розгляду адміністративною колегією Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України справи № 63/6-01-60-2020/57-2/2020 встановлено обставини, які свідчать про узгоджену поведінку фізичної особи-підприємця Королькова Максима Вікторовича та фізичної особи-підприємця Дубровського Юрія Васильовича у торгах, що підтверджується наступним:
- використанням фізичними особами підприємцями Корольковим Максимом Вікторовичем та Дубровським Юрієм Васильовичем однієї IP-адреси;
- реєстрацією їх господарських відносин за однією адресою;
- з'єднаннями між їх телефонами перед входом до електронного аукціону;
- схожістю їх електронних файлів.
Також, наведеним вище рішенням Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України на фізичну особу-підприємця Королькова Максима Вікторовича накладено штраф за виявлені порушення, вказані в пунктах 1, 5, 7 рішення від 20.03.2023 № 63/128-р/к по 50 000,00 грн.
Західне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України повідомило прокуратуру листом від 27.08.2025 № 63-02/7068е про добровільну сплату фізичною особою-підприємцем Корольковим Максимом Вікторовичем штрафу в повному обсязі.
За твердженням прокурора, узгодивши свою поведінку та свої тендерні пропозиції, фізична особа-підприємець Корольков Максим Вікторович та фізична особа-підприємець Дубровський Юрій Васильович тим самим усунули конкуренцію та змагальність між собою, а отже, спотворили результат проведених торгів, порушивши право замовника на отримання найбільш ефективного для нього результату, а відтак, вчинили антиконкурентні узгоджені дії, заборонені Законом України "Про захист економічної конкуренції", та призвели до порушення вимог Закону України "Про публічні закупівлі", у зв'язку з чим спірні у цій справі договори підлягає визнанню судом недійсним, як такими, що суперечать інтересам держави й суспільства, його моральним засадам з умислу однієї сторони, а також вважає, що наявні підстави для застосування наслідків їх недійсності.
Згідно зі статтею 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладається представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Виходячи з вимог пунктів 1, 2 частини 1 статті 3 Закону України "Про прокуратуру", діяльність органів прокуратури ґрунтується на засадах верховенства права та законності.
Відповідно до частини 3 статті 23 цього ж нормативно-правового акта, прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Отже, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття інтерес держави.
Суд зазначає, що рішенням Конституційного Суду України від 09.07.2002 № 15-рп/2002 (справа про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення частини 2 статті 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує.
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що інтереси держави є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 мотивувальної частини).
Ці міркування Конституційний Суд зробив у контексті офіційного тлумачення Арбітражного процесуального кодексу України, який уже втратив чинність. Однак висловлене Судом розуміння поняття інтереси держави має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 131-1 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".
Відтак, інтереси держави охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація інтересів держави, особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Аналіз частини 3 статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дає суду підстави стверджувати, що прокурор може представляти інтереси держави в суді лише у двох випадках: якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.
Перший виключний випадок передбачає наявність органу, який може здійснювати захист інтересів держави самостійно, а другий - відсутність такого органу. Однак підстави представництва інтересів держави прокуратурою у цих двох випадках істотно відрізняються. У першому випадку прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб'єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.
Нездійснення захисту виявляється в усвідомленій пасивній поведінці уповноваженого суб'єкта владних повноважень - він усвідомлює порушення інтересів держави, має відповідні повноваження для їх захисту, але всупереч цим інтересам за захистом до суду не звертається.
Здійснення захисту неналежним чином виявляється в активній поведінці (сукупності дій та рішень), спрямованій на захист інтересів держави, але яка є неналежною.
Неналежність захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який серед іншого включає досудове з'ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача.
При цьому суд звертає увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні суб'єкти владних повноважень, а не прокурор. Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідного суб'єкта владних повноважень, який всупереч вимог закону не здійснює захисту або робить це неналежно. У кожному такому випадку прокурор повинен навести (а суд перевірити) причини, які перешкоджають захисту інтересів держави належним суб'єктом, і які є підставами для звернення прокурора до суду.
При зверненні з даним позовом до суду прокурором визначено суб'єктний склад позивача у складі Західного офісу Держаудитслужби .
В обґрунтування наявності підстав для представництва та необхідність захисту інтересів держави прокуратура зазначає, що звернення прокурора до суду спрямоване на задоволення суспільної потреби у відновленні законності при вирішенні суспільно-значимого питання щодо визнання недійсними договорів про закупівлю товарів за бюджетні кошти № 66 від 23.03.2018, № 47 від 13.03.2019 та № 48 від 13.03.2019, як таких, що суперечить інтересам держави та суспільства, його моральним засадам з умислу фізичної особи-підприємця Королькова Максима Вікторовича, адже вчинення відповідачем-2 порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді антиконкурентних узгоджених дій, які спотворили результати торгів, призвело до закупівлі товару за відсутності конкуренції та при формальному створенні учасниками тендера її видимості, наслідком чого стало нівелювання мети публічної закупівлі - отримання послуги з максимальною економією та ефективністю.
При цьому, за позицією прокурора, орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, будучи поінформованими про існування такого порушення, не здійснює захист інтересів держави, що є підставою для представництва прокурором інтересів держави.
Відповідно до частин 3 - 5 статті 53 ГПК України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. Невиконання цих вимог має наслідком застосування положень, передбачених статтею 174 цього Кодексу.
У разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача.
У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Правові та організаційні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні визначає Закон України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" від 26.01.1993 № 2939-XII (із змінами та доповненнями) (далі - Закон № 2939-XII).
За частиною 1 статті 1 Закону № 2939-XII здійснення державного фінансового контролю забезпечує центральний орган виконавчої влади, уповноважений Кабінетом Міністрів України на реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.
Згідно з частиною 1 статті 2 Закону № 2939-XII головними завданнями органу державного фінансового контролю є, зокрема, здійснення державного фінансового контролю за ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності у міністерствах та інших органах виконавчої влади, державних фондах, фондах загальнообов'язкового державного соціального страхування, бюджетних установах і суб'єктах господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах, в установах та організаціях, які отримують (отримували у періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів, державних фондів та фондів загальнообов'язкового державного соціального страхування або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно (далі - підконтрольні установи), за дотриманням бюджетного законодавства, дотриманням законодавства про закупівлі.
Державний фінансовий контроль забезпечується органом державного фінансового контролю через проведення державного фінансового аудиту, інспектування, перевірки закупівель та моніторингу закупівлі (частина 2 статті 2 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України").
Відповідно до пунктів 8, 10 абзацу 1 статті 10 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України" органу державного фінансового контролю надається право, зокрема, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства; звертатися до суду в інтересах держави, якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Згідно з пунктом 1 Положення про Державну аудиторську службу України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 43 від 03.02.2016 (із змінами) (далі - Положення) Державна аудиторська служба України (Держаудитслужба) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів та який реалізує державну політику у сфері державного фінансового контролю.
У абзаці 3 підпункту 9 пункту 4 Положення визначено, що Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Водночас, згідно з підпунктом 20 пункту 6 Положення Держаудитслужба для виконання покладених на неї завдань має право, в тому числі, порушувати перед відповідними державними органами питання про визнання недійсними договорів, укладених з порушенням законодавства, у судовому порядку стягувати у дохід держави кошти, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.
Згідно з підпунктом 3 пункту 4 цього ж Положення Держаудитслужба відповідно до покладених на неї завдань реалізує державний фінансовий контроль через здійснення, зокрема, перевірки державних закупівель.
Відповідно до вказаного Положення Державна аудиторська служба України вживає в установленому порядку заходів до усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства та притягнення до відповідальності винних осіб, зокрема звертається до суду в інтересах держави у разі незабезпечення виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (підпункту 9 пункту 4 Положення).
Таким чином, визначені у підпунктах 8, 10 абзацу 1 статті 10 Закону України "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в України", абзаці 3 підпункту 9 пункту 4, підпункту 20 пункту 6 Положення про Державну аудиторську службу України повноваження органів Держаудитслужби самостійно звертатися до суду обумовлені здійсненим заходом державного фінансового контролю та пов'язуються з:
- визнанням недійсними договорів, укладених із порушенням законодавства, що виявлено під час проведення заходу державного контролю;
- усуненням виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів (якщо підконтрольною установою не забезпечено виконання вимог щодо їх усунення);
- стягнення у дохід держави коштів, отримані підконтрольними установами за незаконними договорами, без установлених законом підстав та з порушенням законодавства.
Отже Держаудитслужба є органом, який наділений повноваженнями на здійснення заходів контролю щодо додержання вимог чинного законодавства при проведенні замовниками публічних закупівель, а також на звернення до суду в інтересах держави у разі незабезпечення підконтрольною установою виконання вимог щодо усунення виявлених під час здійснення державного фінансового контролю порушень законодавства з питань збереження і використання активів.
Аналогічна правова позиція Верховного Суду щодо наявності повноважень на звернення до суду Держаудитслужби та її підрозділів, а отже і прокурора в інтересах держави в їх особі, у разі не виконання вимог щодо усунення порушень законодавства, виявлених за результатами моніторингу закупівель, викладена у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07 грудня 2018 року у справі № 924/1256/17 та у постанові Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 13 лютого 2019 року у справі № 906/296/18.
На підставі наведеного суд виснує, що у спірних правовідносинах органом, уповноваженим державою на здійснення функцій контролю у сфері публічних закупівель та реагування на порушення законодавства у цій сфері, є Держаудитслужба, повноваження якої на відповідній території реалізуються Західним офісом Держаудитслужби.
Нерелевантною до спірних правовідносин є постанова Верховного Суду від 17.10.2024 у справі № 914/1507/23, позаяк в означеній постанові Верховного Суду відсутні будь-які висновки щодо застосування Закону № 2939-XII та/або Положення про Державну аудиторську службу України, в тому числі щодо можливості Держаудитслужбою без проведення заходу державного фінансового контролю публічної закупівлі самостійно ініціювати позов про недійсність договору укладеного за її наслідками, а в частині 4 статті 236 ГПК України встановлено обов'язок врахування висновків щодо застосування конкретних норм права, що викладені в постановах Верховного Суду, а не результатів розгляду тієї чи іншої справи Верховним Судом.
Статтею 15 ЦК України унормовано право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорення. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.
Наведена норма визначає об'єктом захисту саме порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов'язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.
Таким чином, у розумінні закону, суб'єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.
Захист, відновлення порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу відбувається, в тому числі, шляхом звернення з позовом до суду (частина 1 статті 16 ЦК України).
Відповідно до частин 1 та 2 статті 2 ГПК України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави. Суд та учасники судового процесу зобов'язані керуватися завданням господарського судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.
Відповідно до частини 2 статті 4 ГПК України юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
В контексті завдань господарського судочинства звернення до суду є способом захисту порушених прав, свобод або законних інтересів позивача.
Однак, наявність права на пред'явлення позову не є безумовною підставою для здійснення судового захисту, а лише однією з необхідних умов для реалізації встановленого вказаними вище нормами права.
Реалізуючи передбачене статтею 55 Конституції України, статтею 4 ГПК України право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб'єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.
У цьому контексті суд звертає увагу на таке.
Відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
При цьому Європейський суд справ людини у своїх рішеннях наголошує, що Конвенція покликана гарантувати не теоретичні чи ілюзорні права, а права практичні та ефективні (пункт 192 рішення у справі "Scordino v. Italy (№ 1)" від 29.03.2006, заява № 36813/97; пункт 45 рішення у справі "Prince Hans-Adam II of Liechtenstein v. Germany" від 12.07.2001, заява № 42527/98).
Отже, правом на звернення до суду за захистом наділена особа у разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Вирішуючи переданий на розгляд спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. При цьому обов'язком позивача є доведення / підтвердження в установленому законом порядку наявності факту порушення та / або оспорювання його прав та інтересів.
Водночас підставою для звернення особи до суду є наявність у неї порушеного права та / або законного інтересу. Таке звернення здійснюється особою, якій це право належить, і саме з метою його захисту. Аналогічна позиція викладена у постанові Верховного Суду у складі об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02.09.2022 у справі №916/144/17.
Порушенням вважається такий стан суб'єктивного права, за якого воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб'єктивне право особи зменшилося або зникло як таке; порушення права пов'язано з позбавленням можливості здійснити, реалізувати своє право повністю або частково.
При цьому позивач, тобто особа, яка подала позов, самостійно визначається з порушеним, невизнаним чи оспорюваним правом або охоронюваним законом інтересом, які потребують судового захисту. Обґрунтованість підстав звернення до суду оцінюються судом у кожній конкретній справі за результатами розгляду позову.
Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб'єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв'язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.
У свою чергу, суд перевіряє доводи позивача і, залежно від встановленого, вирішує питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту. Вирішуючи спір, суд надає об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу, а також визначає, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.
Якщо позивач не довів порушення його права чи безпосереднього інтересу, в позові слід відмовити. Схожий за змістом висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 761/45721/16-ц.
Оцінка предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права та / або інтересу позивача, про яке ним зазначається в позовній заяві, здійснюється судом, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (постанови Верховного Суду від 19.09.2019 у справі № 924/831/17, від 28.11.2019 у справі №910/8357/18, від 22.09.2022 у справі № 924/1146/21, від 06.10.2022 у справі № 922/2013/21, від 17.11.2022 у справі № 904/7841/21).
Положення частини 2 статті 16 ЦК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).
Цивільний закон визначає правочин як дію особи, спрямовану на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків; шляхом укладання правочинів суб'єкти цивільних відносин реалізують свої правомочності, суб'єктивні цивільні права за допомогою передачі цих прав іншим учасникам.
Відповідно до частини 1 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу.
Отже, наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов'язань, що виникли на підставі укладеного договору.
Такі висновки Верховного Суду щодо застосування частини 1 статті 215 ЦК України викладені у численних постановах, зокрема у постанові від 24.04.2020 у справі №522/25151/14-ц, а також у постановах від 22.06.2020 у справі № 177/1942/16-ц, від 25.03.2024 у справі № 336/6023/20, та є усталеними.
Згідно з частиною 1 статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі № 910/4293/22.
Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22 від 18.05.2023 у справі № 906/743/21, від 03.08.2023 у справі № 909/654/19, від 19.10.2022 у справі № 912/278/21.
При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 01.10.2024 у справі № 910/20103/23, від 15.10.2024 у справі № 917/531/19.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію.
Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі № 910/9128/23, від 14.01.2025 у справі № 925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22, від 20.02.2024 у справі № 903/1037/22, від 19.03.2024 у справі №910/4293/22.
Підставою недійсності спірних у цій справі договорів прокурор визначив положення частини 3 статті 228 ЦК України та зазначив про те, що укладені сторонами договори суперечить інтересам держави і суспільства, оскільки були укладені за результатами закупівель, проведення яких відбулося з порушенням її учасниками законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, що стосуються спотворення результатів закупівлі, з порушенням встановленого Законом України "Про публічні закупівлі" принципу добросовісної конкуренції серед учасників, які проявили недобросовісну поведінку, що встановлено рішенням адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 20.12.2023 № 63/128-р/к у справі № 63/6-01-60-2020/57-2/2020.
Так, відповідно до частини 3 статті 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
Норми чинного законодавства не містять визначення понять "інтерес" загалом та "інтерес держави і суспільства" зокрема, законодавство України не містить ні орієнтовного переліку сфер, у яких існують державні інтереси, ні критеріїв чи способів їх визначення, а відтак, оскільки поняття "інтереси держави" має невизначений зміст, в кожному конкретному випадку необхідно встановити, порушені чи ні інтереси окремої особи або держави.
Суд виходить з того, що державні інтереси - це інтереси, пов'язані з потребою у здійсненні загальнодержавних дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (див. рішення Конституційного Суду України у рішенні № 3-рп/99 від 08.04.1999).
Відповідно до висновку Верховного Суду щодо застосування частини 3 статті 228 ЦК України, викладеного у постанові від 20.03.2019 у справі № 922/1391/18, та який був підтверджений у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, аналіз частини 3 статті 228 ЦК України свідчить про те, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
Відтак для правильного вирішення спору у цій справі при застосуванні частини 3 статті 228 ЦК України необхідно встановити, у чому конкретно полягала завідомо суперечлива інтересам держави і суспільства мета укладення спірного договору, якою із сторін і в якій мірі виконано зобов'язання, а також наявність наміру (умислу) у кожної із сторін.
При цьому, суд зазначає, що не будь-які порушення актів цивільного законодавства, вчинені під час укладення договору, мають своїм наслідком невідповідність правочину інтересам держави і суспільства.
Наявність у сторін (сторони) правочину такого наміру (умислу) означає, що вони (вона), виходячи з обставин справи, усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору і суперечність його мети інтересам держави і суспільства та прагнули або свідомо допускали настання протиправних наслідків.
Як зазначила об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, наслідки, передбачені реченнями 2, 3 частини 3 статті 228 ЦК України, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин.
За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін у стан, що передував укладенню правочину (абзац 2 частини 1 статті 216 ЦК України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося, і зробити його юридично незначущим.
Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.
Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї.
Водночас, як зазначено у вже згадуваній постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, в частині 3 статті 228 ЦК України передбачаються зовсім інші правові наслідки: спрямовані на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину; ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину; ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових; наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а у вилученні майна; ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків. Тому, за висновком об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, такі правові наслідки не належать до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими та є різновидом конфіскації майна державою.
При цьому стосовно відповідності приписів частини 3 статті 228 ЦК України критеріям Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) щодо сумісності втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, то об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 зазначила, що конфіскація без вироку суду розглядається ЄСПЛ як втручання у право власності, захищене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.
Водночас, суд, вирішуючи питання щодо застосування частини 3 статті 228 ЦК України, має враховувати те, що санкції, передбачені частиною 3 статті 228 ЦК України, є не компенсаційними, а конфіскаційними, які передбачають стягнення всього отриманого за правочином на користь держави. Ці санкції спрямовані не на відновлення правового стану, який існував до порушення, а на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства.
В аспекті застосування приписів частини 3 статті 228 ЦК України прикметною є правова позиція, що викладена у постанові Верховного Суду від 13.11.2024 у справі №911/934/23, за якою “…санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є компенсаційними, оскільки положеннями зазначених норм передбачено застосування цих санкцій на користь держави незалежно від ступеню негативного впливу виконання правочину на майновий стан держави, та навіть незалежно від того, чи наявний такий вплив взагалі. Отже, санкції, передбачені частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України, не є способами захисту прав держави, а є конфіскаційними санкціями. Вони спрямовані на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Застосування цих санкцій є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенції). Відповідно до зазначеної статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право:
- втручання держави у право власності повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними;
- якщо можливість втручання у право власності передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів або штрафів;
- втручання у право власності, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов'язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає втручання в її право власності. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення.
Критерій обґрунтованості втручання виконаний, оскільки санкції передбачені у національному законодавств, а саме частиною третьою статті 228 ЦК України, частиною першою статті 208 ГК України. Критерій легітимної мети в частині цих майнових санкцій теж виконаний, оскільки вчинення дій, які не відповідають інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, знаходиться у сфері загальних інтересів. Але колегія суддів вважає, що критерій розумного балансу (пропорційності) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення, - не виконаний.
Так, ЄСПЛ у справі Imeri v. Croatia від 24 червня 2021 року (заява № 77668/14) зробив висновок, що принцип пропорційності має бути дотриманий не лише щодо визначення правил щодо суворості санкцій, але й оцінки факторів, які можуть бути взяті до уваги при встановленні санкцій (пункт 84). Зокрема, в зазначеній справі ЄСПЛ взяв до уваги той факт, що заявники не мали кримінального минулого та що вони не підозрювалися чи не були обвинувачені у вчиненні жодного кримінального правопорушення.
Колегія суддів вважає, що норми частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України порушують принцип пропорційності у двох аспектах: як в частині суворості санкцій, так і в частині неврахування факторів, які мають бути взяті до уваги при встановленні санкцій.
Зазначені наведеними вище статтями санкції визначаються в розмірі вартості предмета договору незалежно від того, в чому саме полягає невідповідність правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, якою мірою порушені інтереси держави і суспільства, його моральні засади. Відтак, не враховується ступінь тяжкості правопорушення та його наслідків.
Санкції застосовуються без урахування будь-яких інших факторів, які мали б бути взяті до уваги. Наприклад, на їх застосування не впливає чи було вчинене правопорушення під впливом погрози, примусу; чи було воно вчинено повторно чи за попередньою змовою тощо.
При цьому суд, застосовуючи такі санкції, позбавлений можливості врахувати зазначені фактори, оскільки закон імперативно встановлює розмір таких санкцій у вигляді всього одержаного за правочином або належного за ним. Тобто у даному випадку закон встановлює абсолютно визначені та безальтернативні санкції, а суд не має розсуду для визначення (корегування) їх розміру.
Крім того, положення частини третьої статті 228 ЦК України, частини першої статті 208 ГК України передбачають застосування санкцій навіть до сторони правочину, яка не винна у правопорушенні (вчиненому іншою стороною), та є добросовісною. Так, у таких випадках з добросовісної сторони правочину стягується в дохід держави все одержане нею або належне їй на відшкодування виконаного незалежно від того, чи було фактично повернуто такій стороні все одержане іншою стороною, чи ні.
При цьому за висновками ЄСПЛ справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв'язку з позбавленням права на майно (див. рішення ЄСПЛ у справах “Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), “Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07))».
З урахуванням викладеного Верховний Суд у постанові від 13.11.2024 у справі №911/934/23 дійшов висновку про те, що норми частини 3 статті 228 ЦК України та частини 1 статті 208 ГК України не підлягають застосуванню як такі, що порушують критерій сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції у світлі практики ЄСПЛ.
Означений висновок (як і ряд інших правових позицій) був уточнений об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23 таким чином:
"При визначенні підстав для застосування ч.3 ст.228 Цивільного кодексу України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).
Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції".
Таким чином, суд висновує, що для застосування приписів частини 3 статті 228 ЦК України прокурор у цій справі мав довести те, що спірні правочини за своєю суттю є протиправними, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства, виходячи з зазначених вище критеріїв.
Однак, за встановленими судом обставинами, прокурор у позовній заяві та в судових засіданнях в обґрунтування недійсності спірних договорів на підставі частини 3 статті 228 ЦК України посилається виключно на те, що такі договори були укладені з порушенням принципу добросовісної конкуренції серед учасників.
Тобто, фактично доводи прокурора зводяться до обставин порушення учасниками закупівлі правил конкуренції, які були допущені під час проведення процедур закупівлі, що встановлено у рішенні адміністративної колегії Західного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України від 20.12.2023 № 63/128-р/к у справі № 63/6-01-60-2020/57-2/2020, а не до того, що безпосередньо укладені договори порушують інтереси держави та суспільства.
Дослідивши доводи, наведені прокурором в обґрунтування підстав недійсності спірних у цій справі договорів, суд резюмує, що прокурором не надано жодного доказу, який б підтверджував завідомо суперечливу інтересам держави і суспільства мету укладення спірних правочинів, наявність протиправних наслідків, а також умисел сторін на укладення договорів, що суперечить зазначеним інтересам, зокрема, не довів спрямованість і відповідність спірних правочинів ознакам, які б свідчили про посягання на суспільні, економічні чи соціальні основи держави і суспільства. При цьому, обвинувальний вирок у кримінальному провадженні, який би мав преюдиційне значення для цієї господарської справи, не виносився та прокурором суду не надавався.
Навпаки, за встановленими у справі обставинами, які визнаються усіма учасниками справи, які подали заяви по суті позову, спірні договори мають реальний характер, ціна яких не перевищила ціну закупівель, що визначена у відповідних оголошеннях, а умови оспорюваних договорів відповідачами виконано в повному обсязі, що встановлено судом та не заперечувалось сторонами.
Таким чином, за результатами виконання оспорюваних прокурором договорів було в повній мірі досягнуто мету публічної закупівлі, зокрема, сторона покупця отримала зазначений у специфікаціях до договорів товар на визначених у тендерній документації умовах, а прокурором, в свою чергу, не доводиться жодним доказом, що внаслідок укладення оспорюваного правочину держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар неналежної якості, зокрема:
- не надано доказів наявності на ринку на час проведення спірної закупівлі більш вигідних для замовника цінових пропозицій (того, що товар за спірними договорами був поставлений за завищеними цінами або того, що аналогічні товари могли бути поставлені з використанням менших ресурсів);
- не доведено обставин нераціональності використання бюджених коштів та економічну доцільність позову.
Підсумовуючи наведене, суд вказує, що приписи частини 3 статті 228 ЦК України можуть застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання).
Водночас, відповідно до висновку Верховного Суду щодо застосування частини 3 статті 228 ЦК України у випадку порушення суб'єктом господарювання законодавства про захист конкуренції, викладеного у постанові об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, антиконкурентна поведінка учасника закупівлі не завжди має за мету завдати шкоди державі чи підірвати її інтереси і сама по собі не трансформує правочин у такий, що суперечить інтересам держави та суспільства у розумінні частини 3 статті 228 ЦК України. Ця норма права не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання законодавства про захист конкуренції.
При цьому, як вбачається з матеріалів справи, фізична особа-підприємець Корольков Максим Вікторович за порушення законодавства про захист економічної конкуренції вже поніс відповідальність у вигляді покладеного на нього рішенням Антимонопольного комітету України штрафу.
Враховуючи викладене, суд висновує про відсутність підстав для визнання недійсними спірних договорів за статтею 228 ЦК України, а також і для застосування особливого виду наслідків недійсності такого правочину, визначених частиною 3 статті 228 ЦК України, оскільки прокурор не довів наявності суперечності спірних договорів інтересам держави та суспільства.
Окремо слід звернути увагу прокурора на декларований ним намір застосування норм частини 3 статті 228 ЦК України всупереч її прямим приписам та з хибним розумінням змісту визначеної спеціальної реституції в разі доведення невідповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, про що також прямо вказано у зазначених вище постановах Верховного Суду від 13.11.2024 у справі № 911/934/23, від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23.
Так, за змістом частин 1, 3 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Правові наслідки, передбачені частинами 1 та 2 цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів.
Означені особливі умови застосування наслідків недійсності правочину, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства визначені у другому та третьому реченні частини 3 статті 228 ЦК України та полягають у:
- стягненні в дохід держави за рішенням суду всього одержаного сторонами за таким договором (в разі виконання правочину обома сторонами) або всього одержаного другою стороною і всього належного з неї першій стороні на відшкодування одержаного (в разі одностороннього виконання правочиною тільки першою стороною) - при наявності умислу у обох сторін;
- повернення стороною, яка діяла з умислом всього одержаного нею за правочином стороні, яка діяла без умислу та стягнення в дохід держави за рішенням суду всього одержаного за недійсним правочином стороною, яка діяла без умислу (або належного їй на відшкодування виконаного) - при наявності умислу лише у однієї із сторін.
Іншими словами, при застосуванні наслідків недійсності правочину за правилами частини 3 статті 228 ЦК України держава є бенефіціаром всього виконаного за таким договором (або належного на відшкодування виконаного) виключно зі сторони (сторін) договору, які діють з умислом при укладенні такого правочину, тоді як сторона, яка діє без умислу вправі розраховувати на повернення собі виконаного за таким договором в рамках реституції.
При цьому, прокурор помилково трактує положення частини 3 статті 228 ЦК України як необхідність стягнення в дохід держави грошових коштів від відповідача-2 транзитом через стягнення їх на користь відповідача-1, що не узгоджується ані з положеннями самої частини 3 статті 228 ЦК України чи приписами цивільного законодавства, які дають визначення реституції як такої, ані з законами звичайної логіки, позаяк в такому разі у третьому реченні частини 3 статті 228 ЦК України було б прямо визначено про стягнення зі сторони, яка діє з умислом всього одержаного в дохід держави.
Суд враховує також невідповідність та формальну неузгодженість "пропонованого" прокурором застосування частини 3 статті 228 ЦК України, позаяк стягнення з Управління освіти, релігій та у справах національностей виконавчого комітету Хустської міської ради в дохід держави грошових коштів безвідносно до того чи отримані такі кошти відповідачем-1 від винної (за позицією прокурора) сторони договору - фізичної особи-підприємця Королькова Максима Вікторовича означають не лише застосування частини 3 статті 228 ЦК всупереч її прямим приписам, але й перекладення тягаря відповідальності на невинну (за позицією прокурора) сторону - стягнення з покупця грошових коштів безвідносно до отримання ним коштів від постачальника.
Статтею 129 Конституції України встановлено, що основними засадами судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.
Згідно з частиною 1 статті 5 ГПК України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.
Положеннями статей 13-14 ГПК України унормовано, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов'язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. В той же час, кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов'язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.
Відповідно до статті 73 ГПК України доказами у справі є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Статтею 74 ГПК України обов'язок доказування і подання доказів віднесено на сторони. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
У статті 76 ГПК України встановлено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.
Згідно зі статтею 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.
Згідно зі статтею 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).
Надаючи оцінку іншим доводам учасників судового процесу судом враховано, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи (частина 5 статті 236 ГПК України).
Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.
У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов'язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов'язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 09.12.1994, серія А, № 303-А. пункт 29).
Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов'язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі "Суомінен проти Фінляндії", № 37801/97, пункт 36, від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення Європейського суду з прав людини у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії", № 49684/99, пункт 30, від 27.09.2001).
Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.03.2018 у справі № 910/13407/17.
З огляду на вищевикладене, суд вважає, що ним надано вичерпну відповідь на всі питання, що входять до предмету доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин як матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.
Сторонами у справі не надано суду належних та допустимих доказів на підтвердження наявності інших обставин ніж ті, що досліджені судом, а відтак, зважаючи на встановлену судом відсутність підстав для представництва прокурором інтересів держави в особі позивача з ініційованого предмету та підстав позову, недоведеність позовних вимог належними та допустимими доказами, обрання прокурором і неналежного, і неефективного способу можливого захисту інтересів держави у спірних правовідносинах, в задоволенні позовних вимог належить відмовити.
Розподіл судових витрат.
Витрати зі сплати судового збору відповідно до вимог статті 129 ГПК України покладаються на прокуратуру.
Враховуючи наведене та керуючись статтями 2, 13, 42, 46, 73, 74, 76, 77, 78, 79, 80, 129, 236, 238, 240 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. У задоволенні позову відмовити повністю.
На підставі статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Апеляційна скарга на рішення суду згідно статті 256 Господарського процесуального кодексу України подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.
Рішення може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду.
Повне рішення складено та підписано 21.05.2026.
Суддя Д. Є. Мірошниченко