11 травня 2026 року м. Харків Справа № 922/1790/24
Східний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючий суддя Россолов В.В., суддя Гетьман Р.А. , суддя Хачатрян В.С.
за участю секретаря судового засідання Бессонової О.В.
за участю прокурора та представника Козунь Наталі Анатоліївни
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Східного апеляційного господарського суду апеляційну скаргу заступника керівника Харківської обласної прокуратури (вх. №511Х) на рішення Господарського суду Харківської області від 10.02.2026 (повний текст складено20.02.2026) та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 20.02.2026 у справі № 922/1790/24
за позовом заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури, м. Чернігів, в інтересах держави, в особі:
1. Управління охорони здоров'я Чернігівської обласної державної адміністрації, м. Чернігів;
2. Північного офісу Держаудитслужби, м. Київ,
3-я особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Північне міжобласне територіальне відділення Антимонопольного комітету України, м. Київ
до відповідачів: 1. ОСОБА_1 , м. Харків,
2. Комунального некомерційного підприємства "Чернігівська обласна лікарня" Чернігівської обласної ради, м.Чернігів
про визнання недійсним договору та стягнення 137 500,00 грн,
23.05.2024 до Господарського суду Харківської області надійшла позовна заява Заступника керівника Чернігівської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Управління охорони здоров'я Чернігівської обласної державної адміністрації та Північного офісу Держаудитслужби до Козунь Наталі Анатоліївни та Комунального некомерційного підприємства "Чернігівська обласна лікарня" Чернігівської обласної ради, в якій просить суд:
- визнати недійсним договір про закупівлю товарів за державні кошти від 14.06.2019 №36-Т, укладений між Комунальним лікувально-профілактичним закладом «Чернігівський протитуберкульозний диспансер» Чернігівської обласної ради та ФОП Козунь Наталею Анатоліївною;
- стягнути з ОСОБА_1 на користь Комунального некомерційного підприємства «Чернігівська обласна лікарня» Чернігівської обласної ради грошові кошти у сумі 137500,00 грн;
- стягнути з Комунального некомерційного підприємства «Чернігівська обласна лікарня» Чернігівської обласної ради в дохід держави одержані за рішенням суду грошові кошти у сумі 137500,00 грн (з урахуванням заяви про усунення недоліків).
Рішенням Господарського суду Харківської області від 10.02.2026 у справі №922/1790/24 в позові відмовлено повністю.
Суд першої інстанції відмовив у позові, оскільки прокурор не довів наявності передбачених законом підстав для визнання договору недійсним за ч. 3 ст. 228 ЦК України.
Зокрема, суд виходив з того, що сам факт встановлення антиконкурентних узгоджених дій під час проведення закупівлі не свідчить про те, що укладений договір є таким, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Прокурором не доведено протиправної мети правочину, спрямованої на порушення публічного інтересу.
Крім того, суд встановив відсутність будь-яких негативних майнових наслідків для держави: договір виконано, товар поставлено та оплачено, доказів завищення ціни, неякісності товару чи заподіяння збитків не надано. Відсутній і причинно-наслідковий зв'язок між порушенням конкуренції та шкодою державі.
З урахуванням правових висновків Верховного Суду суд зазначив, що застосування ч. 3 ст. 228 ЦК України має виключний характер і можливе лише за наявності істотного порушення інтересів держави, чого у цій справі не доведено.
Додатковим рішенням Господарського суду Харківської області від 20.02.2026 у справі № 922/1790/24 заяву представника відповідача-1 про ухвалення додаткового рішення (вх.№3669 від 13.02.2026) задоволено частково. Стягнуто з Чернігівської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 судові витрати на правову (правничу) допомогу адвоката у розмірі 10 000,00 грн.
Частково задовольняючи заяву відповідача 1 про ухвалення додаткового судового рішення, суд першої інстанції врахував суб'єктний склад учасників спору, характер спірних правовідносин, правові висновки Верховного Суду щодо застосування частин 5-7 та 9 ст. 129 ГПК України, а також підходи Європейського суду з прав людини, відповідно до яких відшкодуванню підлягають лише фактичні, необхідні та розумні за розміром судові витрати. Оцінивши заперечення прокурора та керуючись критеріями обґрунтованості, пропорційності й розумності, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру витрат на професійну правничу допомогу до 10 000,00 грн.
Харківська обласна прокуратура до Східного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, просить суд скасувати рішення Господарського суду Харківської області від 10.02.2026 і скасувати додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 20.02.2026 у справі № 922/1790/24 та ухвалити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити в повному обсязі. Судові витрати відшкодувати на користь Харківської обласної прокуратури за рахунок відповідачів. Справу розглянути за участі представника Харківської обласної прокуратури. Про дату, час та результати розгляду апеляційної скарги повідомити сторони та Харківську обласну прокуратуру.
В обґрунтуванні апеляційної скарги, скаржник зазначає, що:
- встановлений рішенням Антимонопольного комітету факт антиконкурентних узгоджених дій свідчить про відсутність реальної конкуренції під час проведення закупівлі, спотворення її результатів та порушення інтересів держави. Узгоджена поведінка учасників нівелює саму сутність тендерної процедури та позбавляє замовника можливості отримати економічно вигідний результат. Суд помилково пов'язав можливість визнання договору недійсним із необхідністю доведення шкоди або переплати бюджетних коштів. На його переконання, недійсність правочину у таких правовідносинах не залежить від наявності збитків, оскільки порушення конкурентної процедури саме по собі є посяганням на інтереси держави. На переконання скаржника, укладення договору за результатами процедури закупівлі, проведеної за відсутності реальної конкуренції між учасниками, суперечить принципам добросовісної конкуренції, порушує інтереси держави та суспільства і не забезпечує ефективного використання бюджетних коштів, а отже такий договір має бути визнаний недійсним;
- посилання суду на практику Верховного Суду у справі №922/3456/23 від 19.12.2025 є недоцільним, оскільки Верховний Суд обме6жив поняття порушення інтересів держави і суспільства наявністю обвинувального вироку, фактично виключивши ч.3 ст.228 ЦК України. Означене, на переконання прокурора, свідчить про суперечливість усталеній судовій практиці;
- немає необхідності доведення існування більш вигідних пропозицій або завищення ціни, зазначаючи, що негативним наслідком є вже сам факт усунення конкуренції, а відсутність таких доказів не спростовує порушення;
- враховуючи, що додаткове рішення є похідним від основного рішення, прокурор вважає, що воно також підлягає скасуванню.
24.03.2026 від Північного офісу Держаудитслужби надійшли додаткові пояснення, якими останній фактично не підтримує позицію щодо позову, а зосереджується на обґрунтуванні відсутності у нього повноважень та підстав для самостійного звернення до суду.
Держаудитслужба наголошує, що за законом вона наділена лише правом ініціювати перед іншими органами питання щодо визнання договорів недійсними, але не має повноважень самостійно звертатися до суду з такими позовами. Тобто її процесуальна роль є обмеженою і не передбачає прямого судового захисту шляхом подання позову.
Крім того, заявник звертає увагу, що контроль у сфері закупівель здійснюється у визначених законом формах (моніторинг, перевірки, ревізії), які мають чіткі процедурні межі. У даному випадку:
- ревізії щодо відповідного договору фактично не проводились;
- питання укладення і виконання спірного договору не досліджувалося під час попередніх контрольних заходів;
- моніторинг закупівлі не здійснювався, оскільки договір уже був виконаний і відсутні правові підстави для такого контролю.
У зв'язку з цим Держаудитслужба прямо зазначає, що у неї були відсутні правові підстави як для подання позову, так і для ініціювання питання про визнання договору недійсним за результатами контрольних заходів. Також у поясненнях підкреслено, що ці обставини були доведені до відома прокуратури ще до звернення до суду.
30.03.2026 від Козунь Наталі Анатоліївни надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому остання просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.
Обґрунтовує свій відзив тим, що:
- процедура закупівлі відбулася відкрито через систему Prozorro, у ній брали участь два учасники, і жодних штучних обмежень конкуренції не створювалось. Обидві пропозиції були однаковими, інших учасників не було, а тому замовник об'єктивно обрав найбільш економічно вигідну пропозицію. При цьому договір укладено з дотриманням вимог Закону «Про публічні закупівлі», а переможець відповідав усім кваліфікаційним критеріям і не мав підстав для відхилення. Договір виконано повністю та належним чином, товар поставлено, прийнято без зауважень щодо якості чи кількості;
- прокурор не довів жодних негативних наслідків для держави, зокрема: не встановлено завищення ціни, відсутні докази існування дешевших альтернатив, не доведено збитків чи неефективного використання бюджетних коштів, а також не наведено інших учасників, які могли б забезпечити кращі умови закупівлі;
- сам факт встановлення антиконкурентних узгоджених дій не є автоматичною підставою для визнання договору недійсним, оскільки для застосування ч. 3 ст. 228 ЦК України необхідно довести наявність умислу сторін та спрямованість правочину на порушення інтересів держави, а також настання відповідних негативних наслідків;
- прокурор не довів, у чому саме полягає порушення інтересів держави, і не обґрунтував, як визнання договору недійсним призведе до їх відновлення. Натомість обраний спосіб захисту є неефективним, оскільки навіть у разі визнання договору недійсним це може призвести до додаткових витрат бюджету у вигляді компенсації вартості поставленого товару;
- у разі наявності шкоди прокурор мав можливість заявити вимоги про її відшкодування в порядку законодавства про захист економічної конкуренції, однак цього не зробив;
- правові висновки Верховного Суду, на які посилається прокурор, не є релевантними до даних правовідносин, тоді як застосована судом першої інстанції правова позиція об'єднаної палати КГС ВС є актуальною і підлягає врахуванню.
Детально рух у справі на стадії апеляційного перегляду відображено в процесуальних документах суду.
У судове засідання від 11.05.2026 з'явились прокурор та представник Козунь Наталі Анатоліївни. Інші учасники справи у судове засідання не з'явились, про дату, час та місце повідомлені належним чином.
Проаналізувавши матеріали справи колегія суддів Східного апеляційного господарського суду встановила такі обставини справи.
Комунальним лікувально-профілактичним закладом «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер» 13.05.2019 в електронній системі закупівель «Prozorro» було опубліковано оголошення стосовно проведення відкритих торгів з закупівлі «Респіратори-2 найменування» (ідентифікатор публічної закупівлі UA-2019-05-13-001513-с), доступне за посиланням https://prozorro.gov.ua/tender/UA-2019-05-13-001513-с.
Очікувана вартість предмета закупівлі становила 137 500,00 грн.
Тендерні пропозиції з метою участі у відкритих торгах подано двома суб'єктами господарювання:
1. Козунь Наталя Анатоліївна з первинною та остаточною ціновими пропозиціями 137 500,00 грн;
2. ТОВ «Іновація Груп» з первинною та остаточною ціновими пропозиціями 137 500,00 грн.
Рішенням уповноваженої особи, оформленим протоколом щодо прийняття рішення уповноваженою особою від 31.05.2019 №173, вирішено визнати переможцем ФОП Козунь Н.А. і ухвалено рішення про намір укласти договір про закупівлю з переможцем.
У зв'язку з викладеним, електронною системою закупівель сформовано повідомлення про намір укласти договір.
Між КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер» (далі - відповідач-2) та ФОП Козунь Н.А. (далі - відповідач-1) укладено договір від 14.06.2019 № 36-Т про закупівлю товарів за державні кошти (далі - договір) з закупівлі респіраторів, зокрема напівмаска фільтрувальна медична «Стандарт 313» у кількості 3300 шт., маска респіраторна антибактеріальна «SpectraShieldPlus» у кількості 100 шт.
Згідно з п. 3.1 договору його ціна становить 137 500,00 грн.
Пунктами 4.1 та 4.2. цього договору визначено, що замовник зобов'язаний оплатити товар після його прийняття за ціною, встановленою у специфікації до Договору. Замовник зобов'язаний сплатити Виконавцю повну ціну переданого товару.
Згідно з умовами договору виконавець зобов'язаний забезпечити поставку товарів у строки, встановлені цим Договором. Забезпечити поставку товарів, умов транспортування, без механічних пошкоджень тари (упаковки), відповідно до вимог тарування та маркування, відповідно до санітарних норм та правил з дотриманням Законів України (п. 6.3.1 та 6.3.2. договору від 14.06.2019 № 36-Т).
Розділом 10 договору визначено, що кінцевий термін дії договору - 31.12.2019.
Згідно зі звітом про виконання договору про закупівлю UA-2019-05-13- 001513-е, складеного КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер», виконавцем поставлено товар, зокрема напівмаска фільтрувальна медична «Стандарт 313» у кількості 3300 шт., маска респіраторна антибактеріальна «SpectraShieldPlus» у кількості 100 шт. вартістю 137 500,00 грн.
Відповідно до відомостей Єдиного веб-порталу використання публічних коштів встановлено, що КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер» 08.08.2019 номер розрахункового документа 2845 перерахувано на користь ФОП Козунь Н.А. 137 500,00 грн як оплату за договором від 14.06.2019 № 36-Т, згідно з накладною від 05.08.2019 № 48.
Водночас, Рішенням Адміністративної колегії Північного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - відділення) від 11.11.2021 № 60/92-р/к у справі № 111/60/127-рп/к.20 визнано, що ТОВ «Іновація Груп» та ФОП Козунь Наталя Анатоліївна вчинили порушення законодавства про захист економічної конкуренції, передбачене п. 1 ч. 1 ст. 50 та п. 4 ч. 2 ст. 6 Закону України «Про захист економічної конкуренції», у вигляді вчинення антиконкурентних узгоджених дій, які стосуються спотворення результатів торгів, під час участі у тендерній процедурі закупівлі «Респіратори - 2 найменування», яка проводилася КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер», ідентифікатор закупівлі №UA-2019-05-13-001513-с.
Рішення Адміністративної колегії Північного міжобласного територіального відділення Антимонопольного комітету України оскаржене не було та залишається чинним. На думку прокурора, внаслідок узгодженості поведінки товариств право на укладення договору за результатами торгів одним із учасників (ФОП Козунь Н.А.) одержано не на конкурентних засадах, чим спотворено результати торгів. У зв'язку із вищевикладеним, прокурор просить визнати недійсним договір про закупівлю товарів за державні кошти від 14.06.2019 №36-Т, укладений між Комунальним лікувально-профілактичним закладом «Чернігівський протитуберкульозний диспансер» Чернігівської обласної ради та ФОП Козунь Наталею Анатоліївною на підставі ч.1 ст.203, ч. 3 ст. 228 ЦК України, та про застосування наслідків недійсності Договору, а саме, стягнення коштів у розмірі 137 500,00 грн з першого відповідача на користь другого відповідача, а потім стягнення отриманих коштів - з другого відповідача в дохід держави.
Наведені обставини стали підставами для звернення прокурора до суду з позовом у даній справі. У зв'язку з відмовою у задоволенні позову суду першої інстанції, прокурор звернувся до апеляційного суду зі скаргою.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам, з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог, суд виходить з наступного.
Щодо повноважень прокуратури.
Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Пунктом 3 статті 131-1 Конституції України визначено, що прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.
Частиною 3 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» передбачено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.
Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.
Під час здійснення представництва інтересів держави у суді прокурор має право в порядку, передбаченому процесуальним законом звертатися до суду з позовом (заявою, поданням).
Згідно з чч.3, 4 ст. 53 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
Виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави.
Ключовим для застосування цієї конституційної норми є поняття «інтерес держави».
У Рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № 3-рп/99 Конституційний Суд України, з'ясовуючи поняття «інтереси держави» висловив міркування, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо (п. 3 мотивувальної частини).
Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств.
Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (п. 4 мотивувальної частини).
Відтак, «інтереси держави» охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація «інтересів держави», особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно.
Наведена позиція викладена в постанові Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17.
На переконання суду, прокурор, звертаючись з даним позовом, обґрунтував порушення інтересів держави, а саме вказав, що порушення законодавства про публічні закупівлі шляхом усунення конкуренції під час проведення тендеру призводять до незабезпечення положень Конвенції ООН проти корупції та підриву авторитету Української держави перед Європейським співтовариством, нівелюють конституційні засади. Порушення вимог Закону України «Про захист економічної конкуренції» нівелює можливість втілення принципів бюджетної системи України щодо економії коштів, призводить до неефективного та неекономного використання бюджетних коштів для придбання товарів, робіт і послуг. Вчинення анти конкурентних узгоджених дій, які спотворюють результати тендеру, призводить до придбання послуги/робіт за рахунок бюджетних коштів за відсутності конкуренції та при формальному створенні учасниками тендеру її видимості. Наслідком цього є нівелювання публічної закупівлі отримання послуги/роботи з максимальною економією та ефективністю, із залученням мінімального обсягу бюджетних коштів.
Прокурором також представлено до суду документи, що підтверджують дотримання ст. 23 Закону України «Про прокуратуру», а саме: листом №55-77-4636ВИХ-24 від 17.05.2024 року прокурор повідомив Управління охорони здоров'я Чернігівської обласної державної адміністрації, а листом №55-77-4637ВИХ-24 від 17.05.2024 Північний офіс Держаудитслужби, що у разі не вжиття відповідних заходів прокурор буде звертатись до суду з позовом.
Таким чином, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність у прокурора повноважень на звернення до суду з даним позовом в інтересах держави, оскільки останнім дотримано вимог законодавства щодо представництва інтересів держави, зокрема обґрунтовано наявність порушення таких інтересів та вжиття попередніх заходів до уповноважених органів.
Щодо суті спору.
Предметом спору у даній справі є вимоги прокурора про визнання недійсним договору про закупівлю товарів за державні кошти від 14.06.2019 №36-Т, укладеного між Комунальним лікувально-профілактичним закладом «Чернігівський протитуберкульозний диспансер» Чернігівської обласної ради та ФОП Козунь Наталею Анатоліївною як такого, що вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, та про застосування наслідків недійсності цього договору шляхом стягнення з Козунь Наталії Анатоліївни на користь Комунального некомерційного підприємства «Чернігівська обласна лікарня» Чернігівської обласної ради грошові кошти у сумі 137500,00 грн, а одержаних останнім за рішенням суду 137500,00 грн - у дохід держави (на підставі ч.3 ст.228 Цивільного кодексу України).
Натомість предметом апеляційного розгляду у даній справі є перевірка законності та обґрунтованості рішення суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову в межах доводів апеляційної скарги.
Перш за все, апеляційний суд зазначає, що Комунальний лікувально-профілактичний заклад «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер» Чернігівської обласної ради є високоспеціалізованим лікувально-профілактичним закладом третинного рівня системи охорони здоров'я Чернігівської області, який є об'єктом спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст Чернігівської області, повноваження власника від імені яких здійснює Чернігівська обласна рада.
Вказаний заклад є правонаступником прав та обов'язків низки комунальних медичних установ відповідно до рішення Чернігівської обласної ради від 22.08.2017 №29-10/VII та перебував в управлінні Чернігівської обласної державної адміністрації в особі Управління охорони здоров'я.
У подальшому, відповідно до рішень Чернігівської обласної ради від 20.12.2018 №41-16/VII та від 26.06.2019 №47-18/VII, зазначений заклад було перейменовано у КНП «Чернігівський обласний медичний центр соціально значущих та небезпечних хвороб», а рішенням від 16.09.2022 №6-11/VIII - реорганізовано шляхом приєднання до КНП «Чернігівська обласна лікарня» Чернігівської обласної ради.
Таким чином, правонаступником прав та обов'язків КЛПЗ «Чернігівський обласний протитуберкульозний диспансер» є КНП «Чернігівська обласна лікарня» Чернігівської обласної ради, яке, відповідно, є належним відповідачем у даній справі, що також встановлено судом першої інстанції.
Відповідно до ч. 2 ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Згідно з ч. 1 ст. 3 Закону України "Про публічні закупівлі" закупівлі здійснюються за такими принципами: добросовісна конкуренція серед учасників; максимальна економія та ефективність; відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель; недискримінація учасників; об'єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій; запобігання корупційним діям і зловживанням.
Відповідно до ст. 20 цього Закону відкриті торги є основною процедурою закупівлі. Під час проведення процедури відкритих торгів тендерні пропозиції мають право подавати всі зацікавлені особи. Для проведення процедури закупівлі має бути подано не менше двох пропозицій.
За змістом п. 7 ч. 1 ст. 17 Закону України "Про публічні закупівлі" замовник приймає рішення про відмову учаснику в участі у процедурі закупівлі та зобов'язаний відхилити тендерну пропозицію учасника в разі, якщо тендерна пропозиція подана учасником процедури закупівлі, який є пов'язаною особою з іншими учасниками процедури закупівлі та/або з членом (членами) тендерного комітету, уповноваженою особою (особами) замовника.
Під здійсненням контролю розуміється можливість здійснення вирішального впливу або вирішальний вплив на господарську діяльність учасника процедури закупівлі безпосередньо або через більшу кількість пов'язаних фізичних чи юридичних осіб, що здійснюється, зокрема, шляхом реалізації права володіння або користування всіма активами чи їх значною часткою, права вирішального впливу на формування складу, результати голосування, а також вчинення правочинів, що надають можливість визначати умови господарської діяльності, надавати обов'язкові до виконання вказівки або виконувати функції органу управління учасника процедури закупівлі, або володіння часткою (паєм, пакетом акцій), що становить не менше ніж 25 відсотків статутного капіталу учасника процедури закупівлі.
Відповідно до ч. 1 ст. 31 Закону України "Про публічні закупівлі" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) замовник відміняє торги, зокрема, у разі відхилення всіх тендерних пропозицій згідно з цим Законом.
Як вбачається із матеріалів справи, у торгах брало участь лише два учасники - дві юридичні особи; інших учасників, зареєстровано не було; на момент розгляду даної справи строк дії договору та зобов'язань за цим договором закінчився (договір було виконано повністю у лютому 2019 року); обумовлений оспорюваним договором товар передано першим відповідачем у власність другому відповідачу, а останній прийняв та оплатив його без зауважень і у подальшому використовував за призначенням у період з 2019 по 2022 роки.
Частинами 1, 2 статті 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво-чи багатосторонніми (договори).
Звертаючись із позовом про визнання недійсним правочину, позивач згідно з вимогами статей 13, 74 ГПК України повинен довести наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення.
Без доведення позивачем обставин недодержання сторонами в момент вчинення оспорюваного правочину конкретних вимог законодавства суд не має підстав для задоволення відповідного позову. Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 18.05.2023 у справі №910/7975/21 та постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі №910/9128/23, від 14.01.2025 у справі №925/1459/23, від 01.10.2024 у справі №910/20103/23, від 15.10.2024 у справі №917/531/19, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22.
Частиною 1 ст. 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені ч. 1- 3, 5 та 6 ст.203 цього Кодексу.
Отже наведеними правовими положеннями визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, та загальні підстави недійсності правочину, за яких цей правочин може бути визнаний недійсним, якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність (оспорюваний правочин) (ч. 3 ст. 215 ЦК України).
При вирішенні позову про визнання недійсним оспорюваного правочину враховуються загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК України. За результатами розгляду такого спору вирішується питання про спростування презумпції правомірності правочину й має бути встановлено не лише наявність підстав недійсності правочину, передбачених законом, але й визначено, чи було порушене цивільне право особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право порушене та в чому полягає його порушення, оскільки залежно від цього визначається необхідний спосіб захисту порушеного права, якщо таке порушення відбулося. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі №910/9128/23, від 14.01.2025 у справі №925/1459/23, від 01.10.2024 у справі №910/20103/23, від 15.10.2024 у справі №917/531/19, від 20.02.2024 у справі №903/1037/22, від 19.03.2024 у справі №910/4293/22.
Крім того, вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов'язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків та, у разі задоволення позовних вимог, зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі №910/9128/23, від 14.01.2025 у справі №925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22 від 18.05.2023 у справі №906/743/21, від 03.08.2023 у справі №909/654/19, від 19.10.2022 у справі №912/278/21.
При цьому невідповідність правочину актам законодавства як підстава його недійсності повинна ґрунтуватися на повно та достовірно встановлених судами обставинах справи про порушення певним правочином (чи його частиною) імперативного припису законодавства. Саме по собі відступлення сторонами від положень законодавства, регулювання їх іншим чином не свідчить про суперечність змісту правочину Цивільному Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.08.2024 у справі № 917/1024/22, від 01.10.2024 у справі №910/20103/23, від 15.10.2024 у справі №917/531/19.
Таким чином, для визнання недійсним у судовому порядку правочину необхідно встановити, що правочин не відповідає вимогам закону, або ж його сторонами (стороною) при укладенні було порушено господарську компетенцію. Подібний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 08.04.2025 у справі №910/9128/23, від 14.01.2025 у справі №925/1459/23, від 08.08.2024 у справі №917/1024/22, від 20.02.2024 у справі №903/1037/22, від 19.03.2024 у справі №910/4293/22.
Відповідно до ч. 3 ст. 228 ЦК України у разі недодержання вимоги щодо відповідності правочину інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, такий правочин може бути визнаний недійсним. Якщо визнаний судом недійсний правочин було вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, то при наявності умислу у обох сторін - в разі виконання правочину обома сторонами - в дохід держави за рішенням суду стягується все одержане ними за угодою, а в разі виконання правочину однією стороною з іншої сторони за рішенням суду стягується в дохід держави все одержане нею і все належне - з неї першій стороні на відшкодування одержаного. При наявності умислу лише у однієї із сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави.
Як зазначила об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, наслідки, передбачені реченнями 2-3 ч. 3 ст. 228 ЦК, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин.
Вирішуючи питання наявності/відсутності підстав для застосування до спірних правовідносин ч.3 ст. 228 ЦК України об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справі №922/3456/23, зокрема, зазначено:
"Стягнення всього отриманого за недійсним правочином у дохід держави є конфіскацією, яка за своєю правовою природою не є цивільно-правовим інститутом. У первісній редакції ЦК, який набув чинності 01.01.2004, такої норми не існувало. Однак Законом "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Податкового кодексу України" від 02.12.2010 ст.228 була доповнена ч.3, присвяченою недійсності правочинів, що не відповідають інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.
Щодо конфіскаційного характеру санкцій, передбачених ч.3 ст.228 ЦК України неодноразово висловлювався ще Верховний Суд України, а після 2017 року - і Верховний Суд (постанови від 20.06.2018 у справі №802/470/17-а, від 16.10.2019 у справі №2а-1670/8497/11, від 25.07.2023 у справі №160/14095/21 від 13.11.2024 у справі №911/934/23).
Наслідки, передбачені реченнями 2-3 ч.3 ст.228 ЦК, не спрямовані на поновлення майнової сфери постраждалого учасника цивільно-правових правовідносин. Передбачені законом санкції мають за мету покарати осіб, які вчинили заборонений законодавством правочин. Це єдина норма ЦК, яка містить каральні заходи (санкції).
За загальним правилом правовим наслідком недійсності правочинів є повернення сторін у стан, що передував укладенню правочину (абз. 2 ч. 1 ст. 216 ЦК України). Такий правовий наслідок спрямований на те, аби нівелювати все, що відбулося, і зробити його юридично незначущим.
Супроводжувальним правовим наслідком недійсності правочину є можливість відшкодування винною стороною правочину збитків та моральної шкоди, завданої другій стороні правочину. Такий правовий наслідок спрямований на те, аби досягти компенсації понесених такою стороною втрат, тобто є проявом дії компенсаційних засад цивільного права.
Оскільки відшкодування збитків та моральної шкоди є видом цивільно-правової відповідальності, їх стягнення відбувається на користь приватної особи, в її інтересах і саме задля неї".
Водночас, як зазначила об'єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 19.12.2025 у справі № 922/3456/23, в ч. 3 ст. 228 ЦК України передбачаються зовсім інші правові наслідки: спрямовані на реакцію з боку держави на правопорушення сторони/сторін правочину; ініціатором цих правових наслідків є держава, а не сторона правочину; ці правові наслідки встановлені в публічних інтересах (як їх розуміє держава), а не в приватноправових; наслідки полягають не у відновленні становища, що існувало до вчинення правочину, а у вилученні майна; ці правові наслідки не можна розцінювати як відшкодування збитків. Тому, за висновком об'єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, такі правові наслідки не належать до компенсаційних, адже вони є сутнісно іншими та є різновидом конфіскації майна державою.
Вирішуючи питання щодо застосування ч.3 ст.228 ЦК суд має враховувати що санкції, передбачені ч.3 ст.228 ЦК, ч.1 ст.208 ГК є не компенсаційними, а конфіскаційними санкціями, які передбачають стягнення усього отриманого за правочином на користь держави. Ці санкції спрямовані не на відновлення правового стану, який існував до порушення, а на покарання осіб, які порушили законодавчу заборону вчиняти правочин, який не відповідає інтересам держави і суспільства.
Конфіскація без вироку суду (Non-Conviction Based Confiscation - NCBC) розглядається ЄСПЛ як втручання у право власності, захищене ст.1 Першого протоколу до Конвенції.
Застосування наслідків, передбачених ч.3 ст.228 ЦК, є втручанням держави у право власності приватних осіб. Тому підлягає застосуванню ст.1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно до зазначеної статті кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (пункти 66-76 постанови).
Враховуючи висновки ЄСПЛ щодо конфіскації без вироку суду Об'єднана палата вважає, що у справі, яка переглядається, при застосуванні конфіскаційної санкції, передбаченої ч.3 ст.228 ЦК, не було дотримано принципу пропорційності як щодо винного учасника правочину, так і щодо того учасника, який діяв добросовісно, виходячи з такого.
ЄСПЛ неодноразово звертав увагу на те, що для дотримання принципу пропорційності цивільна конфіскація має стосуватися майна, яке було отримане від злочинної діяльності, незаконного збагачення, майна, джерела походження якого сторона не могла пояснити, або майна, яке безпосередньо використовувалося при здійсненні злочинної діяльності. ЄСПЛ також визнав небезпечною тенденцію поширення конфіскації без вироку суду на випадки звичайних адміністративних порушень.
Верховний Суд у постанові від 20.03.2019 у справі №922/1391/18 вказав, що здійснивши правовий аналіз ч.3 ст.228 ЦК можна дійти висновку, що ознаками недійсного господарського договору, що суперечить інтересам держави і суспільства, є спрямованість цього правочину на порушення правового господарського порядку та наявність умислу (наміру) його сторін, які усвідомлювали або повинні були усвідомлювати протиправність укладеного договору. Метою такого правочину є його кінцевий результат, якого бажають досягти сторони. Мета завідомо суперечить інтересам держави та суспільства.
Отже, для застосування приписів ч.3 ст.228 ЦК України прокурор у цій справі мав довести, що сам правочин (придбання респіраторів комунальним підприємством) за своєю суттю є протиправним, спрямованим на порушення інтересів держави та суспільства. Втім, прокурор цього не доводив, стверджував про порушення правил конкуренції, які мали місце під час проведення закупівлі.
Об'єднана палата виснувала, що прокурор не доводив, що внаслідок укладення правочину держава понесла майнову шкоду, переплатила кошти або отримала товар/роботу неналежної якості. За цих умов відсутній причинно-наслідковий зв'язок між порушенням конкуренції та погіршенням майнового становища держави, що виключає можливість кваліфікації правочину як такого, що вчинений з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Таким чином, Об'єднана палата дійшла висновку, що враховуючи конфіскаційний характер санкції, передбаченої ч.3 ст.228 ЦК України, який суд не може змінити, як і зменшити розмір, ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчинені особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.
Об'єднана палата Касаційного господарського суду наголосила на невідповідність норми ч.3 ст.228 ЦК України загальним засадам цивільного законодавства, її каральний характер, притаманний нормам саме публічного, а не приватного права, а також на суттєві логічні невідповідності приписів частин 1, 2 ст.228 ЦК України, які встановлюють що нікчемним є правочин який суперечить публічному порядку, але як наслідок передбачають більш м'які наслідки - двосторонню реституцію та ч.3 цієї статті, яка щодо оспорюваного правочину (який порівняно з нікчемним є не очевидно недійсним і відтак має меншу суспільну небезпеку) встановлює у якості наслідків набагато жорсткішу санкцію - стягнення з винної сторони (сторін) майна на користь держави.
З урахуванням викладеного, у постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 об'єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду було уточнено висновки, що містяться у постановах від 13.11.2024 у справі №911/934/23, від 17.10.2024 у справі №914/1507/23, а також інших постановах колегій суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду щодо застосування ч.3 ст.228 ЦК України, таким чином:
При визначенні підстав для застосування ч.3 ст.228 ЦК України, яка містить санкцію конфіскаційного характеру, не властиву нормам цивільного законодавства, і яка несе в собі високі ризики втручання держави в право власності приватних осіб, суд має враховувати критерії, визначені ЄСПЛ, щодо пропорційності покарання (конфіскації без вироку суду) та можливості обрання менш обтяжливого заходу для винної сторони правочину (двосторонньої реституції, стягнення збитків, штрафу тощо).
Ця стаття може застосовуватися у виключних випадках порушення інтересів держави та суспільства, які, зокрема, можуть мати місце при вчиненні особою кримінального злочину (тобто, за наявності обвинувального вироку суду, що набрав законної сили), або дій, якими державі та суспільству завдані значні збитки, а винна особа відповідно незаконно, безпідставно збагатилася (на суму, співставну із вартістю того, що стягується на користь держави, для дотримання принципу пропорційності втручання). Ця норма не може бути застосована у випадку порушення суб'єктом господарювання будь-яких норм чинного законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.
Об'єднана палата виснувала, що за умови застосування відповідних приписів ч.3 ст.228 ЦК України відбувається непропорційне втручання в право власності й добросовісного учасника.
По-перше, добросовісна сторона все одно втрачає очікуваний результат угоди. Вона витратила час, ресурси, можливо зазнала упущеної вигоди і зрештою залишиться ні з чим (лише зі своїм початковим майном/грошима). Якщо правочин був вигідним для неї, позбавлення майна чи прибутку може відчуватися як покарання, хоча умислу з її боку не було.
По-друге, конфіскація майна добросовісної сторони (того, що вона отримала від іншого учасника) означає, що держава вилучає майно у особи, яка не вчинила свідомого порушення. Такий крок потребує дуже переконливого обґрунтування публічним інтересом. ЄСПЛ у подібних справах перевіряє, чи не було можливості обмежитися менш суворими заходами щодо невинної особи (справа "Air Canada v. the United Kingdom") (п.108-110 постанови).".
Отже у постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23 об'єднана палата касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про те, що норма ч.3 ст.228 ЦК не може бути застосована як правова підстава для визнання договору недійсним та застосування санкції, передбаченої цією нормою, у випадку порушення суб'єктом господарювання норм законодавства, яке регулює господарську діяльність, зокрема законодавства про захист конкуренції.
Як вбачається із матеріалів справи, прокурор у своєму позові фактично обмежився посиланням на встановлене рішенням Антимонопольного комітету України порушення законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді вчинення учасниками закупівлі антиконкурентних узгоджених дій, однак не довів наявності визначального елементу, необхідного для застосування частини третьої статті 228 ЦК України, а саме - завідомо суперечної інтересам держави і суспільства мети укладення спірного договору.
При цьому суд першої інстанції правильно виходив із того, що сама по собі наявність порушення законодавства про захист економічної конкуренції не свідчить автоматично про протиправність правочину у розумінні статті 228 ЦК України, оскільки для застосування цієї норми необхідним є встановлення не лише факту допущеного порушення, а й спрямованості правочину на досягнення результату, який завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а також наявності відповідного умислу сторін.
Судами враховано, що спірний договір про закупівлю був реально виконаний сторонами: відповідачем поставлено товар - респіраторні маски, які замовником прийнято без будь-яких зауважень щодо їх кількості, якості чи комплектності, а оплата здійснена в межах ціни, визначеної за результатами проведеної процедури закупівлі.
Водночас прокурором не наведено та не підтверджено належними і допустимими доказами обставин, які б свідчили про заподіяння державі будь-якої майнової шкоди внаслідок укладення чи виконання спірного договору. Зокрема, матеріали справи не містять доказів завищення вартості закупівлі, неефективного чи нераціонального використання бюджетних коштів, наявності більш вигідних ринкових пропозицій або можливості придбання аналогічного товару за нижчою ціною. Так само прокурором не доведено, що внаслідок проведення спірної закупівлі держава або територіальна громада понесли додаткові витрати чи зазнали будь-яких негативних майнових наслідків.
За таких обставин суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про відсутність причинно-наслідкового зв'язку між встановленим порушенням конкурентного законодавства та будь-яким негативним впливом на майнові інтереси держави, що, у свою чергу, виключає можливість кваліфікації спірного правочину як такого, що вчинений з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства.
Більше того, як правильно встановив суд першої інстанції, прокурором не доведено, що сторони спірного правочину, укладаючи договір, мали на меті досягнення протиправного результату, спрямованого саме на порушення публічних інтересів чи заподіяння шкоди державі. Натомість єдиним доказом, на який посилається прокурор в обґрунтування позовних вимог, є рішення Антимонопольного комітету України, яке саме по собі не може вважатися достатнім та безумовним підтвердженням наявності підстав для застосування частини 3 статті 228 ЦК України.
За таких обставин, суд обґрунтовано відмовив у задоволенні позовних вимог прокурора про визнання недійсним договору про закупівлю товарів за державні кошти від 14.06.2019 №36-Т на підставі ч.1 ст. 203, ч.3 ст. 228 ЦК України та застосування наслідків його недійсності у вигляді стягнення грошових коштів, оскільки відсутні належні та допустимі докази, які б підтверджували наявність передбачених законом підстав для такого втручання.
Окремо апеляційний суд зазначає, що заявлені прокурором вимоги про стягнення з Козунь Наталії Анатоліївни на користь Комунального некомерційного підприємства «Чернігівська обласна лікарня» Чернігівської обласної ради грошових коштів у сумі 137 500,00 грн із подальшим їх стягненням у дохід держави є необґрунтованими з огляду на таке.
Як встановлено матеріалами справи, закупівля здійснювалась комунальним закладом за рахунок коштів територіальної громади, а не коштів державного бюджету. Відтак, у разі доведення порушень під час проведення такої закупівлі, потенційно порушеними можуть вважатися інтереси відповідної територіальної громади, а не держави в цілому.
Разом з тим, прокурор, посилаючись на порушення інтересів держави, не заявив вимог про спрямування спірних коштів до бюджету територіальної громади, яка фінансувала відповідну закупівлю та, за його ж твердженням, зазнала негативних наслідків, натомість просить про їх стягнення саме у дохід держави.
За таких обставин заявлений спосіб захисту не узгоджується із характером спірних правовідносин та не спрямований на відновлення порушених прав належного суб'єкта, що також свідчить про необґрунтованість позовних вимог у цій частині.
Разом з тим, прокурор зазначає, що встановлений рішенням Антимонопольного комітету факт антиконкурентних узгоджених дій свідчить про відсутність реальної конкуренції під час проведення закупівлі, спотворення її результатів та порушення інтересів держави. Узгоджена поведінка учасників нівелює саму сутність тендерної процедури та позбавляє замовника можливості отримати економічно вигідний результат. Суд помилково пов'язав можливість визнання договору недійсним із необхідністю доведення шкоди або переплати бюджетних коштів. На його переконання, недійсність правочину у таких правовідносинах не залежить від наявності збитків, оскільки порушення конкурентної процедури саме по собі є посяганням на інтереси держави. На переконання скаржника, укладення договору за результатами процедури закупівлі, проведеної за відсутності реальної конкуренції між учасниками, суперечить принципам добросовісної конкуренції, порушує інтереси держави та суспільства і не забезпечує ефективного використання бюджетних коштів, а отже такий договір має бути визнаний недійсним.
З цього приводу колегія суддів зазначає таке.
Доводи апелянта зводяться до того, що сам по собі встановлений рішенням Антимонопольного комітету факт антиконкурентних узгоджених дій є достатнім для висновку про порушення інтересів держави та недійсність договору, укладеного за результатами відповідної процедури закупівлі.
Разом з тим, такі твердження не враховують правової природи та умов застосування ч.3 ст. 228 ЦК України, яка передбачає можливість визнання правочину недійсним лише за наявності встановленої судом сукупності обставин, зокрема спрямованості правочину на досягнення мети, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, а також наявності відповідного умислу сторін.
Сам по собі факт порушення законодавства про захист економічної конкуренції, навіть встановлений у визначеному законом порядку, не є безумовною та достатньою підставою для висновку про недійсність правочину у розумінні ст.228 ЦК України, оскільки не свідчить автоматично про наявність протиправної мети його укладення та не підтверджує спрямованість такого правочину на заподіяння шкоди інтересам держави.
Колегія суддів також зазначає, що доводи прокурора про відсутність необхідності доведення шкоди державі не можуть бути прийняті, оскільки у кожному конкретному випадку суд має встановити реальність та характер порушення інтересів держави, а не обмежуватись формальним посиланням на допущені порушення процедури закупівлі. Наявність лише формального порушення конкурентного законодавства без встановлення його наслідків для публічних інтересів не є достатньою підставою для застосування наслідків, передбачених ч.3 ст. 228 ЦК України.
Більше того, як правильно встановлено судом першої інстанції, спірний договір був виконаний сторонами, товар поставлено та прийнято без зауважень, при цьому апелянтом не доведено, що внаслідок укладення чи виконання такого договору держава зазнала негативних майнових наслідків або що було порушено принцип ефективного та раціонального використання бюджетних коштів.
Отже, наведені доводи прокурора не спростовують правильності висновків суду першої інстанції та не свідчать про наявність підстав для визнання спірного договору недійсним у порядку частини третьої статті 228 ЦК України.
Апелянт стверджує, що посилання суду на практику Верховного Суду у справі №922/3456/23 від 19.12.2025 є недоцільним, оскільки Верховний Суд обме6жив поняття порушення інтересів держави і суспільства наявністю обвинувального вироку, фактично виключивши ч.3 ст.228 ЦК України. Означене, на переконання прокурора, свідчить про суперечливість усталеній судовій практиці.
Перш за все, колегія суддів зазначає, що відповідно до ч.4 ст. 236 ГПК України, суд при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин зобов'язаний враховувати висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду.
Отже, врахування правових позицій Верховного Суду не є правом суду, а його процесуальним обов'язком, спрямованим на забезпечення єдності судової практики та правової визначеності.
У цьому контексті доводи апелянта про недоцільність застосування правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 19.12.2025 у справі №922/3456/23, не можуть бути прийняті, оскільки фактично зводяться до незгоди з відповідним правовим висновком, що саме по собі не є підставою для його неврахування судом.
Крім того, колегія суддів зазначає, що наведена правова позиція Верховного Суду не встановлює імперативної вимоги щодо наявності обвинувального вироку як єдиної підстави для застосування ч.3 ст. 228 ЦК України, а лише окреслює орієнтовні критерії, за яких можливе застосування цієї норми, підкреслюючи її винятковий характер та необхідність доведення істотного порушення інтересів держави і суспільства.
Прокурор, натомість, не навів переконливих аргументів щодо наявності у цій справі обставин, які б відповідали таким критеріям, та не обґрунтував, у чому саме полягає істотне порушення інтересів держави, яке б виправдовувало застосування наслідків, передбачених ч.3 ст.228 ЦК України.
При цьому сам по собі факт наявності інших судових рішень Верховного Суду, на які посилається апелянт, не свідчить про неправильність висновків суду першої інстанції, оскільки застосування правових позицій здійснюється з урахуванням подібності правовідносин, встановлених фактичних обставин справи та предмета доказування. Колегія суддів звертає увагу, що наведені апелянтом судові рішення ухвалені за інших фактичних обставин, зокрема у справах, де було доведено наявність реальних негативних наслідків для держави, що істотно відрізняється від обставин даної справи.
Натомість у цій справі таких обставин не встановлено: спірний договір виконаний, шкода державі не доведена, а протиправна мета правочину та умисел сторін не підтверджені належними доказами.
Таким чином, доводи апелянта про суперечність висновків суду першої інстанції усталеній судовій практиці є безпідставними, оскільки не враховують відмінності фактичних обставин справ, а посилання суду першої інстанції на правову позицію Верховного Суду у справі №922/3456/23 є обґрунтованим і таким, що відповідає характеру спірних правовідносин.
Прокурор також зазначає, що немає необхідності доведення існування більш вигідних пропозицій або завищення ціни, зазначаючи, що негативним наслідком є вже сам факт усунення конкуренції, а відсутність таких доказів не спростовує порушення.
Дійсно, порушення принципів добросовісної конкуренції саме по собі є порушенням вимог законодавства у сфері публічних закупівель, однак для застосування наслідків, передбачених ч.3 ст. 228 ЦК України, необхідним є встановлення не лише факту такого порушення, а й його впливу на інтереси держави, зокрема у вигляді конкретних негативних наслідків.
У цьому контексті доведення відсутності економічного ефекту від проведеної закупівлі, завищення ціни або наявності альтернативних, більш вигідних пропозицій є одним із способів підтвердження порушення майнових інтересів держави та причинно-наслідкового зв'язку між допущеним порушенням і відповідними наслідками.
Відсутність таких доказів у даній справі, навпаки, свідчить про недоведеність того, що встановлене порушення конкурентного законодавства призвело до реального погіршення майнового становища держави.
Отже, посилання прокурора на достатність самого факту усунення конкуренції без встановлення будь-яких наслідків для інтересів держави фактично зводиться до формального підходу та не відповідає вимогам застосування частини третьої статті 228 ЦК України, яка передбачає необхідність встановлення сукупності обставин, зокрема істотного порушення публічних інтересів.
Щодо додаткового рішення
13.02.2026 представник відповідача-1 надав до суду першої інстанції заяву про ухвалення додаткового рішення (вх.№3669), в якій просить суд стягнути з Чернігівської окружної прокуратури на користь ОСОБА_1 судові витрати на правову (правничу) допомогу адвоката у розмірі 45000,00 гривень.
18.02.2026 прокурор надав до місцевого суду заперечення щодо розміру стягнення витрат на професійну правничу допомогу (вх.№4071), в яких просить у задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення та стягнення витрат на правову допомогу відмовити в повному обсязі.
Обґрунтовуючи свої заперечення, прокурор зазначає, що Чернігівська окружна прокуратура не є юридичною особою чи відокремленим структурним підрозділом, та не має власних рахунків у банківських установах, тому вимога про стягнення коштів з Чернігівської окружної прокуратури не може бути задоволена.
Крім того, прокурор заперечує проти задоволення заяви про стягнення судових витрат, прокурор вважає визначений розмір судових витрат необґрунтованим та завищеним, оскільки розмір правової допомоги, яку просить стягнути відповідач, не відповідає критерію реальності наданих адвокатських послуг, розумності їхнього розміру, конкретним обставинам справи, з урахуванням її складності, необхідних процесуальних дій сторони та часу, витраченого адвокатом на надання правової допомоги.
Частково задовольняючи заяву відповідача 1 про ухвалення додаткового судового рішення, суд першої інстанції виходив із конкретних обставин справи, зокрема врахував суб'єктний склад учасників спору, характер спірних правовідносин, правові висновки Верховного Суду щодо застосування частин п'ятої - сьомої та дев'ятої статті 129 ГПК України, а також підходи Європейського суду з прав людини, відповідно до яких відшкодуванню підлягають лише фактичні, необхідні та розумні за розміром судові витрати. Оцінивши заперечення прокурора та керуючись критеріями обґрунтованості, пропорційності й розумності, суд дійшов висновку про наявність підстав для зменшення заявленого до стягнення розміру витрат на професійну правничу допомогу до 10 000,00 грн.
Колегія суддів погоджується із таким висновком суду першої інстанції і зазначає таке.
Відповідно до п.3 ч.1 ст.244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення, а в разі якщо суд вирішує лише питання про судові витрати - без повідомлення учасників справи.
Положеннями ст. 59 Конституції України передбачено, що кожен має право на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ст.16 ГПК України учасники справи мають право користуватися правничою допомогою. Представництво у суді як вид правничої допомоги здійснюється виключно адвокатом (професійна правнича допомога), крім випадків, встановлених законом.
Згідно з ч.1, 3 ст. 123 ГПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи. До витрат, пов'язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.
Згідно з чч. 1, 2 ст. 124 ГПК України разом з першою заявою по суті спору кожна сторона подає до суду попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат, які вона понесла і які очікує понести у зв'язку із розглядом справи. У разі неподання стороною попереднього розрахунку суми судових витрат, суд може відмовити їй у відшкодуванні відповідних судових витрат, за винятком суми сплаченого нею судового збору.
Відповідно до ч. 2 ст. 126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
У відзиві на позовну заяву представник відповідача-1 надав суду попередній розрахунок витрат позивача на професійну правничу (правову) допомогу внаслідок розгляду справи у розмірі 45000,00 грн.
Також було заявлено клопотання про надання п'ятиденного строку з моменту ухвалення рішення для подання доказів понесених витрат на професійну правничу допомогу.
Відповідно до ч.8 ст.129 ГПК України розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.
Представник відповідача-1 надав до суду наступні докази понесення витрат на правничу допомогу:
- копію ордеру на надання правничої допомоги серія АХ №1200374 від 29.07.2024;
- копію договору про надання правової допомоги №0731 від 31.07.2024;
- копію платіжної інструкції №620826515 від 05.08.2024;
- копію платіжної інструкції №896368739 від 10.02.2026;
- копію детального опису витрат на правову допомогу за договором про надання правової допомоги №0731 від 31.07.2024.
Отже відповідачем-1 згідно з вимогами ст.74 ГПК України надано докази в обґрунтування понесених витрат.
Як вбачається з матеріалів справи, 31.07.2024 між Козунь Н.А. та АО «Павлуненко та партнери» було укладено договір про надання правової допомоги №0731 (далі - Договір).
Відповідно до п.1. Договору КЛІЄНТ доручає, а АДВОКАТ бере на себе обов'язок здійснювати представництво КЛІЄНТА у Господарському суді Харківської області під час розгляду справи №922/1790/24 про стягнення коштів та визнання недійсним договору про закупівлю товарів за державні кошти від 14.06.2019 №36-Т, укладений між Комунальним лікувально-профілактичним закладом «Чернігівський протитуберкульозний диспансер» Чернігівської обласної ради та Козунь Наталею Анатоліївною, шляхом надання їй послуг, які відносяться до видів адвокатської діяльності відповідно до ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» протягом строку дії цього договору, а КЛІЄНТ, зі свого боку, зобов'язується прийняти вказані послуги та оплатити їх на умовах, визначених в цьому договорі.
Розмір гонорару за цим договором визначається у твердій фіксованій сумі на становить 45 000,00 гривень (сорок п'ять тисяч) 00 грн (п.3.1. Договору).
Відповідно до п.3.2. Договору гонорар підлягає сплати на умовах: 30000,00 грн - передоплата, 15 000,00 - оплата після винесення судом першої інстанції рішення, оплачується на підставі виставленого АДВОКАТОМ рахунку у триденний термін.
Пунктом 3.4. Договору визначено, що не пізніше дня, наступного за днем набрання чинності рішення суду по справі зазначеній в п. 1.1 цього договору, сторони складають Акт наданих правових послуг за цим договором, в якому фіксується надання послуг та їх оплату.
На підтвердження наданих послуг за Договором про надання правової допомоги складено детальний опис витрат на правову допомогу за договором про надання правової допомоги №0731 від 31.07.2024.
Згідно із детальним описом витрат на правову допомогу Адвокатське об'єднання надало Клієнтові такі послуги:
1. Підготовлений та поданий до суду відзив на позовну заяву з аналізом актуальної судової практики та правових позицій ВС по аналогічним справам.
2. Здійснено виїзд до суду та прийнято участь у судовому засіданні 27.08.2024, 15.10.2024, 29.10.2024, 12.11.2024, 26.11.2024, 20.01.2026, 27.01.2026, 10.02.2026.
3. Підготовлено та подано до суду заперечення на відповідь на відзив.
4. Підготовлено та подано до суду додаткові пояснення.
5. Забезпечено протягом розгляду справи постійне спілкування із судом та сторонами справи шляхом обміну електронними документами з кваліфікованим цифровим підписом.
6. Підготовлено до подання пакет документів для стягнення витрат на правову допомогу в порядку ч.3 ст.126 ГПК України.
В детальному описі витрат на правову допомогу адвокатом не зазначено вартість окремих етапів наданих послуг, проте зазначено, що сторони узгодили, що гонорар за представництво інтересів по справі №922/1790/24 під час розгляду справи у Господарському суді Харківському згідно до п.3.1 договору є фіксованим та становить суму 45 000,00 гривень (сорок п'ять тисяч) 00 грн.
Адвокатським об'єднанням отримано повну оплату за договором в розмірі 45 000,00 гривень (сорок п'ять тисяч) 00 грн, яка і була узгоджена Сторонами.
Таким чином, як правильно вказав місцевий суд, загальний розмір наданих послуг, за договором про надання правової допомоги №0731 від 31.07.2024 у справі № 922/1790/24, складає 45000,00 грн.
Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду від 30.09.2009 №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз'яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, тощо.
Вибір форми та суб'єкта такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати.
Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, з означених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб'єктами права.
Відповідно до чч.1,2 ст.30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та в надання інших видів правової допомоги клієнту.
Також за статтею 28 Правил адвокатської етики, затверджених Звітно-виборним з'їздом адвокатів України від 09.06.2017, гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів професійної правничої (правової) допомоги клієнту.
Відповідно до Рішення №13/1/7 Ради адвокатів Харківської області від 21.07.2021 рекомендована вартість години роботи адвоката повинна становити не менш 0,25 мінімальної заробітної плати встановленої на день оплати. З 01.01.2026 мінімальна заробітна плата становить - 8 647,00 грн, отже 0,25 мінімальної заробітної плати - 2161,75 грн.
Згідно з рішенням №13/1/7 про розгляд звернень адвокатів Харківщини стосовно необхідності перегляду розробки (мінімальних) ставок адвокатського гонорару від 21.07.2021, були оновлені ставки гонорару для адвокатів Харківської області.
Згідно з вищевказаним рішенням, ставка адвокатського гонорару у справах по ГПК України становить:
- ведення справи від 3 мзп/м (від 20100,00 грн) та додатково 1 мзп за судодень.
Згідно з ч.2 ст.126 ГПК України за результатами розгляду справи витрати на професійну правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.
Розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов'язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою.
Склад та розмір витрат, пов'язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування при вирішення заяви сторони. Так, у ч. 3 ст. 126 та ч. 8 ст. 129 ГПК України визначено особливості доказування розміру витрат на професійну правничу допомогу.
Згідно з положеннями ч.3 ст.126 ГПК України для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.
Частиною 8 статті 129 ГПК України визначено, що розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв'язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п'яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.
Згідно з ч.4 ст.126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.
Поряд з цим, Верховний Суд у постанові від 08.02.2022 у справі №910/20792/20 зауважив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності понесення адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, згідно з практикою Європейського суду з прав людини заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (рішення у справі "East/West Alliance Limited" проти України", рішення у справі "Баришевський проти України", рішення у справі "Гімайдуліна і інших проти України", рішення у справі "Двойних проти України", рішення у справі "Меріт проти України").
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.
Відповідно до ст.26 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги.
Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту визначає гонорар.
Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (п. 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц; п. 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі №910/12876/19).
Велика Палата Верховного Суду зауважує, що неврахування судом умов договору про надання правової допомоги щодо порядку обчислення гонорару не відповідає принципу свободи договору, закріпленому у ст. 627 ЦК України.
Частинами 1 та 2 статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.
З аналізу зазначеної норми слідує, що гонорар може встановлюватися у формі фіксованого розміру чи погодинної оплати.
Вказані форми відрізняються порядком обчислення - при зазначенні фіксованого розміру для виплати адвокатського гонорару не обчислюється фактична кількість часу, витраченого адвокатом при наданні послуг клієнту, і навпаки - підставою для виплати гонорару, який визначений у формі погодинної оплати, є кількість витрачених на надання послуги годин помножена на вартість такої (однієї) години того чи іншого адвоката в залежності від його кваліфікації, досвіду, складності справи та інших критеріїв.
Оскільки до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права, то гонорар адвоката хоч і визначається ч.1 ст.30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" як "форма винагороди адвоката", але в розумінні Цивільного кодексу України становить ціну такого договору.
Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару в конкретному випадку.
Таким чином, визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити із встановленого у самому договорі розміру та/або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", враховуючи при цьому положення законодавства щодо критеріїв визначення розміру витрат на правничу допомогу.
Як вбачається із матеріалів справи, сторони погодили, що гонорар за представництво інтересів по справі №922/1790/24 під час розгляду справи у Господарському суді Харківському згідно до п.3.1 договору є фіксованим та становить суму 45 000,00 грн.
При цьому, відповідно до ч.6 ст.126 ГПК України обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.
На думку прокурора, заявлена позивачем сума понесених витрат на правову допомогу є неспівмірною із складністю справи, обсягом виконаних адвокатом робіт, а також часом, витраченим на їх виконання.
Частиною 5 ст.129 ГПК України встановлено, що під час вирішення питання про розподіл судових витрат суд враховує:
1) чи пов'язані ці витрати з розглядом справи;
2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес,
3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, безпідставне завищення позивачем позовних вимог тощо,
4) дії сторони щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялись.
Обов'язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами. Тобто суд не може на власний розсуд зменшувати розмір витрат на оплату правничої допомоги, який підлягає відшкодуванню. Такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у додатковій постанові у справі №755/9215/15-ц (провадження 14-382цс19) від 19.02.2020: "Саме зацікавлена сторона має вчинити певні дії, спрямовані на відшкодування з іншої сторони витрат на професійну правничу допомогу, а інша сторона має право на відповідні заперечення проти таких вимог, що виключає ініціативу суду з приводу відшкодування витрат на професійну правничу допомогу одній зі сторін без відповідних дій з боку такої сторони".
Втручання суду в договірні відносини між адвокатом та його клієнтом в частині визначення розміру гонорару або зменшення розміру стягнення такого гонорару з відповідної сторони на підставі положень частини четвертої статті 126 ГПК України можливе лише за умови обґрунтованості та наявності доказів на підтвердження невідповідності таких витрат фактично наданим послугам. В іншому випадку, таке втручання суперечитиме принципу свободи договору, закріпленому в положеннях статті 627 ЦК, принципу pacta sunt servanda та принципу захисту права працівника або іншої особи на оплату та своєчасність оплати за виконану працю, закріпленому в статті 43 Конституції (Аналогічна правова позиція викладена у постанові від 20.11.2020 у справі № 910/13071/19 Верховний Суд у складі Об'єднаної палати Касаційного господарського суду).
Водночас, суд зазначає, що для включення всієї суми гонору у відшкодування за рахунок позивача, відповідно до положень ст.126 ГПК України, має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати відповідача були необхідними, а розмір цих витрат є розумним та виправданим. Тобто, суд зобов'язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також - чи була їх сума обґрунтованою.
Велика Палата Верховного Суду у постанові 06.11.2022 по справі №922/1964/21 та об'єднана палата Касаційного господарського суду у постанові від 03.10.2019 по справі №922/445/19 сформували правовий висновок щодо визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат, який судом враховується при розподілі судових витрат в межах даної справи.
У розумінні положень частин п'ятої та шостої статті 126 ГПК України зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони у разі, на її думку, недотримання вимог стосовно співмірності витрат із складністю відповідної роботи, її обсягом та часом, витраченим ним на виконання робіт. Суд, ураховуючи принципи диспозитивності та змагальності, не має права вирішувати питання про зменшення суми судових витрат на професійну правову допомогу, що підлягають розподілу, з власної ініціативи.
Виходячи з наведеного суд першої інстанції вказав, що розмір витрат на правничу допомогу у сумі 45000,00 грн не є співмірним з предметом позову у даній справі, а отже, стягнення з прокуратури судових витрат на правничу допомогу у розмірі 45000,00 грн є необґрунтованим.
Відповідно до вимог частини 1 статті 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.
Згідно з ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.
Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази на всебічному, повному, об'єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.
З огляду на вищезазначене, у вирішенні питання щодо витрат позивача на правничу допомогу, враховуючи заперечення відповідача щодо зменшення суми таких витрат, суд, керуючись правилами, встановленими у частині п'ятій статті 126 ГПК України, дійшов висновку зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу, у зв'язку з недодержанням вимог частини четвертої статті 126 ГПК України.
Зокрема, суд враховує, що даний спір для кваліфікованого юриста є спором незначної складності.
Наявні матеріали позову для кваліфікованого юриста не потребують багато часу для їх дослідження.
Крім того, спірні правовідносини регулюються нормами Цивільного кодексу України. Великої кількості законів і підзаконних нормативно-правових актів, які підлягають дослідженню адвокатом і застосуванню, спірні правовідносини не передбачають.
Розгляд справи за цим позовом не потребував тривалої підготовки та опрацювання значної кількості нормативно-правових актів і узагальнення нової судової практики, оскільки вказана справа є типовою, зі сформованою судовою практикою Верховним Судом.
Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа не є складною (має коефіцієнт складності 1).
Суд також частково погодився із запереченнями прокурора щодо неспівмірності заявлених витрат, з огляду на наступне.
Судом встановлено, що в детальному описі витрат на правову допомогу вказано, що адвокатське об'єднання надало правову допомогу у вигляді підготовки та подання до суду відзиву на позовну заяву з аналізом актуальної судової практики та правових позицій ВС по аналогічним справам.
Проте, відповідно постанови Верховного Суду від 28.09.2022 у справі №534/14/20 Верховний Суд, аналізуючи реальність (дійсність та необхідність), а також обґрунтованість розміру витрат на правничу допомогу, надану стороні під час розгляду справи у суді першої інстанції, врахував, що адвокат є кваліфікованим юристом з повною вищою юридичною освітою, який має стаж роботи в галузі права не менше двох років, тому надані адвокатом своїй клієнтці такі послуги, як: опрацювання законодавчої бази, що регулює спірні відносини, вивчення відповідної судової практики, визначення правової позиції у справі; складання клопотань про долучення до матеріалів справи письмових доказів; складання вступного слова не є тими послугами, які є необхідними, а тому такі послуги не можуть бути враховані при розподілі судових витрат, понесених стороною.
Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 05.06.2024 у справі № 369/6975/21, від 22.05.2024 у справі № 369/6975/21, від 08.11.2023 у справі № 646/2138/19, від 06.11.2023 № 938/466/21 та інш.
Крім того, відповідно до наданого детального опису витрат на правову допомогу адвокатським об'єднанням надано правову допомогу у вигляді виїзду до суду і участі у судовому засіданні 27.08.2024, 15.10.2024, 29.10.2024, 12.11.2024, 26.11.2024, 20.01.2026, 27.01.2026, 10.02.2026.
Проте, згідно з протоколами судових засідань у даній справі представник відповідача-1 у судові засідання 29.10.2024, 26.11.2024, 20.01.2026 не з'явився.
При цьому судові засідання за участю представника відповідача-1 тривали: 27.08.2024 - 44 хв; 15.10.2024 - 13 хв; 12.11.2024 - 36 хв; 27.01.2026 - 7 хв; 10.02.2026 - 43 хв.
Щодо підготовки та подання таких процесуальних документів як заперечення на відповідь на відзив та додаткові пояснення, слід зазначити, що обсяг вказаних документів складає 4 аркуші та 3 аркуші відповідно, що свідчить про незначні затрати часу на їх підготовку.
Крім того, відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Верховний Суду у складі суддів об'єднаної палати Касаційного господарського суду від 02.02.2024 у справі № 910/9714/22 за змістом якої заява про стягнення/розподіл судових витрат є фактично заявою про подання доказів щодо витрат, які понесені стороною у зв'язку з необхідністю відшкодування правової допомоги, а тому витрати на підготовку такої заяви не підлягають відшкодуванню (п. 6.32 постанови).
У зв'язку із цим витрати відповідача-1 на складання заяви про розподіл судових витрат є необґрунтованими та не підлягають відшкодуванню.
Водночас, суд враховує, що розмір гонорару адвоката фіксований умовами договору, та не залежить від фактичного обсягу виконаних робіт.
Згідно з висновком, викладеним у постанові Верховного Суду від 30.01.2023 у cправі №910/7032/17, стягнення витрат на професійну правничу допомогу з боржника не може бути способом надмірного збагачення сторони, на користь якої такі витрати стягуються, і не може становити для неї по суті додатковий спосіб отримання доходу.
Судом взято до увагу, що справа розглядалась з 2024 року та представник відповідача вчиняв всі необхідні дії для представництва інтересів клієнта, що підтверджується відзивом, запереченнями, поясненнями, що подані представником при розгляді справи.
В свою чергу, судом також враховано те, що справа не є складною, предметом спору було визнання недійсним договору та стягнення коштів.
Водночас, як вже було зазначено, вказана справа є типовою, зі сформованою судовою практикою Верховним Судом.
З огляду на зазначене, суд першої інстанції правомірно вказав, що стягнення повної вартості послуг, заявлених представником відповідача-1, на загальну суму 45000,00 грн, не узгоджується з критеріями реальності адвокатських витрат та розумності їхнього розміру і пропорційності, так як ці витрати не мають характеру необхідних та не обґрунтовують обсягу фактичних дій представника відповідача-1, які достатньою мірою можуть бути співвіднесені з досягненням успішного результату. Тобто не є розумно обґрунтованим і, відповідно, такі витрати не можуть бути відшкодовані тільки лише через те, що вони дійсно понесені відповідачем-1 (справедлива сатисфакція).
У вирішенні спірного питання чи є розмір витрат відповідача-1 на правничу допомогу обґрунтованим та пропорційним до предмета спору у цій справі, судом враховвано конкретні обставини справи, зокрема, суб'єктний склад, характер спірних правовідносин, висновки Верховного Суду щодо застосування положень частин п'ятої - сьомої, дев'ятої статті 129 ГПК України та критерії Європейського суду з прав людини (відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір).
Отже у даному випадку, суд керуючись, зокрема, такими критеріями як обґрунтованість та пропорційність до предмета спору, а також ураховуючи критерій розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, дійшов обґрунтованого висновку не присуджувати відповідачу-1, на користь якого ухвалено судове рішення, всі його витрати на професійну правничу допомогу в суді першої інстанції, що заявлені до стягнення, а визначити їх у розмірі 10000,00 грн.
За приписами п. 2 ч. 4 ст. 129 ГПК України інші судові витрати (у даному випадку витрати на професійну правничу допомогу) покладаються у разі відмови в позові на позивача.
Апеляційний суд зауважує, що Чернігівська окружна прокуратура не є юридичною особо, а отже стягнення з неї адвокатських витрат є неможливим, у зв'язку з цим прокурор просить відмовити в задоволенні заяви.
Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що у випадку, коли держава вступає в цивільні правовідносини, вона має цивільну правоздатність нарівні з іншими їх учасниками. Держава набуває і здійснює цивільні права й обов'язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, розглядається як поведінка держави у відповідних правовідносинах. Тому у відносинах, в які вступає держава, органи, через які вона діє, не мають власних прав і обов'язків, а наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних правовідносинах (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 20.11.2018 у справі №5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі №915/478/18, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, від 15.01.2020 у справі №698/119/18, від 18.03.2020 у справі № 553/2759/18, від 06.07.2021 у справі №911/2169/20).
Також Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що в судовому процесі держава бере участь у справі як сторона через її відповідний орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах.
Під час розгляду справи в суді фактичною стороною у спорі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц).
Отже під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава.
Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави у разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб'єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави.
Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною у справі.
Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ч. 2 ст. 19 Конституції України).
Частина 3 статті 53 ГПК України встановлює, що у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.
Відповідно до ч. 4 цієї статті прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах.
Водночас ч. 4 ст. 23 Закону України "Про прокуратуру" передбачено, що наявність підстав для представництва може бути оскаржена суб'єктом владних повноважень. Таке оскарження означає право на спростування учасниками процесу обставин, на які посилається прокурор у позовній заяві, поданій в інтересах держави в особі компетентного органу, для обґрунтування підстав представництва.
Велика Палата Верховного Суду звертала увагу на те, що захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Прокурор не повинен вважатися альтернативним суб'єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може і бажає захищати інтереси держави.
Щоб інтереси держави не залишилися незахищеними, прокурор виконує субсидіарну роль, замінює в судовому провадженні відповідний компетентний орган, який усупереч вимогам закону не здійснює захисту або робить це неналежно (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постановах від 26.05.2020 у справі № 912/2385/18 та від 06.07.2021 у справі № 911/2169/20).
Отже, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави в особі відповідного уповноваженого органу, прокурор не замінює цей орган у судовому процесі, однак і не виконує функцію його представництва, оскільки представляє державу та є окремим самостійним суб'єктом звернення (висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені в постанові від 05.10.2022 у справі № 923/199/21).
Частиною 5 статті 53 ГПК України встановлено, що у разі відкриття провадження за позовною заявою особи, якій законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб (крім прокурора), особа, в чиїх інтересах подано позов, набуває статусу позивача. У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.
За приписами ч. 1 ст. 55 ГПК України органи та особи, які відповідно до цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб, мають процесуальні права та обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком обмежень, передбачених частиною другою цієї статті (стосовно права укладати мирові угоди).
Частини 1 та 2 ст. 42 ГПК України містять переліки прав та обов'язків учасників справи, які не є вичерпними.
Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05.10.2022 у справі №923/199/21 вказала на те, що прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, набуває статусу сторони позивача у справі лише у випадках, передбачених відповідним процесуальним законом, однак у разі відкриття провадження у справі за поданим ним позовом, він має ті ж права та обов'язки, що їх має позивач, за винятком права укладати мирову угоду.
З урахуванням наведеного, звертаючись до суду з позовом в інтересах держави, прокурор є суб'єктом сплати судового збору та самостійно здійснює права та виконує обов'язки, пов'язані з розподілом судових витрат.
З огляду на викладене, суд першої інстанції правильно зазначив, що в даному випадку саме на прокурора мають бути покладені витрати відповідача-1 на професійну правничу допомогу.
Оскільки Чернігівська окружна прокуратура не має статусу юридичної особи, діє без ідентифікаційного коду (який є обов'язковим реквізитом виконавчого документу) та підпорядкована Чернігівській обласній прокуратурі (ідентифікаційний код 02910114), тому саме на Чернігівську обласну прокуратуру як юридичну особу мають бути покладені витрати відповідача-1 на професійну правничу допомогу, з чим також погоджується суд апеляційної інстанції.
Колегія суддів зауважує, що жодних нових аргументів щодо скасування додаткового рішення в апеляційній скарзі, окрім того, що додаткове рішення є похідним від основного рішення, прокурор не навів.
Таким чином, з урахуванням встановлених обставин справи, наданих сторонами доказів та правового регулювання, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правомірно частково задовольнив заяву відповідача-1 про ухвалення додаткового рішення та обґрунтовано зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу з 45 000,00 грн до 10 000,00 грн, виходячи з критеріїв реальності, необхідності та розумності таких витрат, а також співмірності їх із складністю справи та обсягом наданих послуг.
З урахуванням встановлених обставин справи, наданих доказів та правильного застосування норм матеріального і процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції повно і всебічно дослідив обставини справи, надав належну правову оцінку доводам сторін та обґрунтовано відмовив у задоволенні позову, оскільки прокурором не доведено наявності передбачених законом підстав для визнання спірного правочину недійсним, зокрема відсутні докази його спрямованості на порушення інтересів держави та суспільства, наявності відповідної протиправної мети й умислу сторін, а також негативних наслідків для держави .
Разом з тим, суд першої інстанції правомірно врахував правові висновки Верховного Суду щодо виключного характеру застосування частини третьої статті 228 ЦК України та неможливості її застосування лише з підстав порушення законодавства про захист економічної конкуренції без встановлення істотного порушення публічних інтересів.
Окремо колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції щодо часткового задоволення заяви про ухвалення додаткового рішення, оскільки розмір витрат на професійну правничу допомогу обґрунтовано зменшено з урахуванням критеріїв реальності, необхідності, розумності та співмірності таких витрат із складністю справи та обсягом наданих послуг.
Таким чином, суд першої інстанції ухвалив законне та обґрунтоване рішення, а доводи апеляційної скарги не спростовують правильності його висновків і не дають підстав для його скасування чи зміни.
У зв'язку з цим колегія суддів дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення апеляційної скарги у зв'язку з її юридичною та фактичною необґрунтованістю та відсутністю фактів, які свідчать про те, що оскаржуване рішення ухвалене з порушенням судом норм матеріального та процесуального права. Доводи апеляційної скарги не спростовують наведені висновки суду першої інстанції, у зв'язку з чим апеляційна скарга Харківської обласної прокуратури не підлягає задоволенню з підстав викладених вище, а оскаржуване рішення Господарського суду Харківської області від 10.02.2026 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 20.02.2026 у справі № 922/1790/24 мають бути залишені без змін.
Оскільки колегія суддів дійшла висновку про відмову в задоволенні апеляційної скарги, судові витрати понесені заявником апеляційної скарги, у зв'язку з переглядом справи у суді апеляційної інстанції, відшкодуванню не підлягають в силу приписів статті 129 Господарського процесуального кодексу України.
Керуючись статтями 13, 74, 76-79, 126, 129, 269, п.1 ч.1 ст.275, 276, 282, 284 Господарського процесуального кодексу України Східний апеляційний господарський суд,-
Апеляційну скаргу Харківської обласної прокуратури залишити без задоволення.
Рішення Господарського суду Харківської області від 10.02.2026 та додаткове рішення Господарського суду Харківської області від 20.02.2026 у справі № 922/1790/24 залишити без змін.
Постанова суду набирає законної сили з дня її прийняття. Порядок та строки касаційного оскарження передбачено ст.286-289 Господарського процесуального кодексу України.
Повна постанова складена 21.05.2026.
Головуючий суддя В.В. Россолов
Суддя Р.А. Гетьман
Суддя В.С. Хачатрян